Харківська обласна державна адміністрація депратамент науки І освіти комунальний заклад «харківська обласна станція юних туристів» х - nadoest.com ))
Головна
Пошук за ключовими словами:
Схожі роботи
Назва роботи кіл. стор. розмір
Харківська обласна державна адміністрація головне управління освіти... 1 150.56kb.
Харківська обласна державна адміністрація головне управління освіти... 3 440.01kb.
Комунальний заклад «харківська обласна станція юних туристів» 1 25.57kb.
Головне управління освіти І науки харківської облдержадміністрації... 6 1781.05kb.
Харківська область Харківська обласна державна адміністрація Департамент... 1 36.54kb.
Чубинської віри петрівни за 2012/2013 навчальний рік Загальні відомості... 1 254.09kb.
Україна харківська обласна державна адміністрація департамент науки... 1 19.86kb.
Харківська обласна державна адміністрація головне управління освіти... 10 1166.89kb.
Україна харківська обласна державна адміністрація головне управління... 1 94.99kb.
Україна харківська обласна державна адміністрація департамент науки... 1 14.58kb.
Чернівецька обласна державна адміністрація Департамент освіти і науки... 1 270.76kb.
Розпорядження голови обласної державної адміністрації 1 1 71.92kb.
Таращанський 1 219.63kb.

Харківська обласна державна адміністрація депратамент науки І освіти комунальний - сторінка №1/4
ХАРКІВСЬКА ОБЛАСНА ДЕРЖАВНА АДМІНІСТРАЦІЯ
ДЕПРАТАМЕНТ НАУКИ І ОСВІТИ
КОМУНАЛЬНИЙ ЗАКЛАД «ХАРКІВСЬКА ОБЛАСНА СТАНЦІЯ ЮНИХ ТУРИСТІВ» ХАРКІВСЬКОЇ ОБЛАСНОЇ РАДИ

КРАЄЗНАВЧІ ШЛЯХИ СЛОБОЖАНЩИНИ
Збірник інформаційно-методичних матеріалів
(VI випуск)

Харків

2013

У збірці представлені матеріали з історії селищ і сіл Краснокутського району, дається короткий опис визначних пам’яток культури, історії, природи Краснокутщини. Матеріали збиралися учнями, педагогами навчальних закладів району та викладені в авторській редакції.

Видання адресоване краєзнавцям, всім, кому не є байдужими історія і культура рідного краю.

Відповідальні за випуск: Бутенко С.В., директор Краснокутського центру дитячої та юнацької творчості Краснокутської районної ради Харківської області;



Редіна В.А., директор Комунального закладу «Харківська обласна станція юних туристів» Харківської обласної ради.
Упорядник збірника: Желєзнова І.В., методист Комунального закладу «Харківська обласна станція юних туристів» Харківської обласної ради


ЗМІСТ


І. Історія селищ і сіл Краснокутського району




- с. Бузове




- с. В’язова




- с. Городнє




- с. Дублянка




- с. Каплунівка




- с. Карайкозівка




- с. Качалівка




- с. Китченківка




- с. Козіївка




- с. Колонтаїв




- с. Костурівка




- с. Костянтинівка




- смт. Краснокутськ




- с. Любівка




- с. Мирне




- с. Михайлівське




- с. Мурафа




- с. Наталівка




- с. Олексіївка




- с. Павлюківка




- с. Пархомівка




- с. Петрівське




- с. Шевченкове




ІІ. Краєзнавчі об’єкти Краснокутщини




- Парк-пам’ятка садово-паркового мистецтва загальнодержавного значення «Краснокутський»




- Пархомівський художній музей ім. А.Ф.Луньова




- Національний природний парк «Слобожанський»





І. Історія селищ і сіл Краснокутського району
с. Бузове
Бузове — село, знаходиться в складі Качалівської сільської ради на відстані 4 км від Качалівки по шосе Краснокутськ-Водяна в оточенні полів.

У Бузовому проживає 29 осіб.

Бузове складається з двох хуторів — Щербанівка і Рудівка, що знаходяться на відстані 0,5 км один від одного. Назву селу дала балка Бузова, що проходить по околицях Щербанівки і Рудівки. Щербанівка була заснована у І половині ХІХ століття державними селянами вихідцями з Краснокутська. Щербанівка входила до складу Качалівського Сільського Правління Краснокутської волості. Рудівка збудована у 1911-1912 роках під час Столипінської аграрної реформи, її заселили вихідці з села Шевченкове (на той час х. Ковальчинський), яке заходиться на протилежному боці балки Бузова. У 1926 році у Бузовому налічувалося 20 хат та 88 мешканців. У 1932-33 рр. великі втрати населення, великі і трагічні випробування випали селу у 1941-43 рр. У ІІ половині ХХ ст. в результаті визнання Бузового неперспективним та урбанізації чисельність населення стабільно зменшувалася. Ця тенденція не припиняється і на початку ХХІ ст.

Бузове перспективи не має, в ньому немає магазину, об’єктів соціальної сфери, підприємств, село негазифіковане.


с. В’язова
Наше село виникло в середині ХVІІІ ст. і належало до Рандавської волості Богодухівського повіту Харківської губернії.

Поміщик Бардаков заснував незадовго до реформи 1861 році економію. Для обробітку своїх земель наймав селян, які поступово поселялися навколо економії. Вже після реформи це було чимале село, яке спочатку називалось Бардаково, по імені поміщика місцевої економії.

В кінці 1917 року в селі встановилась радянська влада, організатором якої були солдати-фронтовики, їм допомагали молоді патріоти на чолі з Мусоровим і Чучмаком. Незабаром села Бардаково, Рандава і другі хутори волості були захоплені петлюрівцями. В цей час село одержало нову назву В’язова. В січні 1918 року село було звільнено від петлюрівців. Селянам почали давати землю, але весною було окуповано німецько – австрійськими окупантами. В листопаді 1918 року після революції в Німеччині ці війська відступили, передавши владу петлюрівцям. Під натиском Червоної армії в селі знову встановилась Радянська влада, але не надовго. Влітку 1919 р. в село вірвалися денікінці, які вчинили кривавий терор.

В грудні 1919 р. звільнені села В’язова, Рандава, Михайлівка, була відновлена Радянська влада. Але залишки незадоволених продовжували вести боротьбу проти активістів села. В цей час загинув перший комсомолець Мусоров. Він був зарубаний білогвардійцями.Така ж трагічна смерть настигла і комсомольця Чучмака Х.І. Вони поховані в братській могилі с. В’язова.

Почали створюватися перші колгоспи. В 30 –ті роки було організовано колгосп у с. В’язова «Перемога». Все майно куркулів, яких було багато в селі, забрали в колгосп. Першими організаторами колгоспу були: Тронько А.П., Ткаченко І.Н., Мамченко І.М., Борисенко І.М., Борисенко Г.О., Гонтар, брати Жидкови. Першим головою колгоспу був – Ячкін І.Я., він же був і першим секретарем партійної організації колгоспу, яка налічувала 5 чоловік.

Колгосп мав 370 га землі, 3 пари волів, 11 коней, 8 плугів. В річницю заснування колгоспу приїхали шефи – працівники Харківського поштампу Південної залізної дороги, щоб допомогти жителям села у вичищенні ставка. Поступово колгосп міцнів, починалось нове життя. У 1931 р. з’явився перший трактор «Форзон», на якому працював Полежака Дмитро Федорович.

Тяжка доля спіткала наш народ у 1932-1933 р. Багато людей померло від голоду, але залишилися жити 65 чоловік.

Потім були важкі часи Великої Вітчизняної війни. Відразу ж в 1941 році влітку німецькі війська захопили територію села. Велися тяжкі бої.

Село В’язова було звільнено воїнами Радянської Армії влітку 25 серпня 1943 року. Визволителями села були славні воїни-гвардійці 5-ї і 6-ї гвардійської дивізії, 2-го та 10-го танкового корпусу 1-ї танкової армії. Вони билися з відбірними німецькими частинами танкової дивізії «Мертва голова».

В центрі села знаходиться братська молгила, де поховано більше ніж 70 радянських воїнів.

У нашому селі проживав Герой Радянського Союзу Погорєлов Іван Федорович, якому за форсування Дніпра було присвоєно це звання з врученням ордена Леніна і медалі «Золота зірка». Після війни Погорєлов І.Ф. поступив до Вовчанського педучилища, а пізніше закінчив Харківський педагогічний інститут. У 1953 році був призначений директором В’язівської школи, а потім вчителем історії та географії. Помер 8 липня 1980 р.

Після війни в селі залишилася одна хата, в якій після відступу фашистів відразу відкрили школу. Всі інші були спалені. Повернувшись з евакуації жителі села, розпочали відбудову. Спочатку рили землянки, бо надворі стояла осіння пора і налагоджували господарство

У 1957 році було електрифіковано село і проведено радіо.

Після об’єднання колгоспів с. Михайлівка і В’язова новоутвореному господарству присвоєно ім’я Кутузова.

Молодь почала повертатися до рідного села. Були побудовані магазин, лікарня, будинок культури, дитячий садочок.

У селі була восьмирічна школа, яка складалася з двох невеликих приміщень, які були непридатні для навчання. Класів для навчання було п’ять, вузькі коридори, малі і темні. Учительська була маленька. В одному корпусі приміщень два класи були перегороджені роздвижними дверима, які відчинялись для проведення масових заходів у школі. Учні навчались у дві зміни. Класи були переповнені школярами.

Працюючий на той час директором школи Гречка Іван Антонович, неодноразово їздив у Київ для прискорення розробки проекту побудови нової школи.

І ось настав той час, якого чекали з нетерпінням всі мешканці села. Весною 1975 року розпочалося будівництво нової двоповерхової школи з великою просторою спортивною залою. На будівництві школи працювали робітники Краснокутського ПМК, батьки, вчителі, учні, техпрацівники. За короткий час школа була побудована. І в листопаді місяці відбулося урочисте її відкриття.

Здавна славилося прекрасними трудівниками наше село, які вміли не тільки добре працювати, а ще й добре співати. Як дорогоцінний скарб, передавали з покоління в покоління пісні рідного краю художній ансамбль «Івушка», який було створено в 70-ті роки ХХ століття.

У 1996 році у селі було засновано фольклорний ансамбль «Калина», який був неодноразовим лауреатом районних та обласних фестивалів. До складу ансамблю входили: Булига Ніна Іванівна, Чуль Галина Костянтинівна, Мірошниченко Валентина Петрівна, Пономаренко Ганна Самійлівна, Мірошниченко Наталія Кирилівна, Ткаченко Катерина Петрівна, Жидкова Раїса Костянтинівна, Пономаренко Галина Петрівна. Керівником була директор сільського будинку культури Кушнерук Ольга Антонівна.

У 80-х роках було проведено водопровід у селі, у 1992 році село було газифіковано, у 1993 – асфальтовано.

У 2000 році колгосп імені Кутузова було перейменовано у приватну агрофірму «ВАТАЛ» генеральним директором якої є Нікітенко М. П. Він переймається проблемами села і прикладає немало зусиль, щоб наше село було красиве, квітуче, чисте.



с.Городнє
Не за морем Чорним широким,

Не за Дунаєм глибоким,

А за річкою Мерлою синьоокою,

За лісом –дібровою високою

Стоїть село невеликеє,

Невеликеє, осяжнеє,

А будинків у ньому незліченно,

А людей у ньому полічено.

Городняни завжди своїм селом пишалися

Красою його вони завжди милувалися.
М.Кисіль
Територія, на якій зараз розташоване наше село, була заселена ще в першій половині І тисячоліття до н.е., про що свідчить велике городище скіфського часу, виявлене між селами Городнє і Козіївка.

До VIII – X ст. на Харківщині існує ранньослов’янська роменська культура. Пам’ятником роменської культури є городище в селі Городньому. Кургани біля села – перший слов’янський могильник, виявлений на Харківщині. Точних даних про заснування села Городнього немає (фото додаток 1).

Вважається, що виникло воно десь у середині 17 століття, коли в 1658 році утворився Охтирський полк. До його складу ввійшли сотенні міста: Красний Кут, Богодухів, Котельва, Колонтаїв, Мурафа, Козіївка.

За народними переказами, на території сучасного села було море, на березі якого стояв город Не. Цим і пояснюється назва селища Городнє.

«У ті далекі часи тут довго не було чутно людського голосу. З одного боку до річки Мерли підступали чималі пагорби, з другого – віковічні ліси. Береги геть усі чисто у високих, на півтора людських зрости, струнких комишах; в прогалини, поміж пагорбами, було видно неосяжний, ніким не розтривожений степ.

Був, як свідчить легенда, тихий літній вечір. На одному з пагорбів показався верхи, на змореному коні чубатий козак... їхав він без дороги, навпростець, продираючись крізь чагарники, а спішуючись, напував коня й сам припав спраглими вустами до солодкої води лісових джерелець.

Немолодий був у літах... Повільно зліз з коня, подивився навколо себе, і серце його завмерло... Вразили його і мальовничі ліси, і тихі води, огорнули медяні пахощі диких груш і яблунь. Упав він на коліна і мовив: „Бути тут оселі! Краще мені осісти коло тебе, тиха річко, в сусідстві з диким кабаном і вовчицею, ніж поневірятися моїм дітям та жінці, у світах мучитися і вмирати від панських канчуків”. Що сказав, те й зробив осадчий: осів під осінь у цих місцях. Викопав землянку, зробив курінь. А за ним у слід потяглися і сусіди зі своїми родинами. Через деякий час тут виросло невеличке поселення, спочатку у байраці, а пізніше на самому пагорбі».

До кінця ХVІІІ ст. населення Городнього зросло. Більшість селян займалися землеробством. Поступово розширювалися торговельні зв’язки.

До середини ХІХ століття в сусідньому селі Козіївці щороку проводилося 4 ярмарки, куди привозили свої товари жителі нашого села.

Після реформи 1861 року економічне становище селян Городнього не поліпшилося. Земельні наділи були значно менші від цього максимуму 1-2 десятини. Чимало землі, якою раніше користувалися кріпаки, відійшло у формі відрізків до поміщиків. Крім викупних платежів, селяни були зобов’язані за кожну десятину щороку відпрацьовувати на поміщиків 19 днів і сплачувати великий оброк.

Селянське безземелля в Городньому особливо впадало в око, бо його оточували великі масиви поміщицьких економій Харитоненка, великі монастирські угіддя.

Тяжке економічне становище, утиски, політичне безправ’я зумовлювали численні виступи трудящого селянства проти поміщиків, за землю, за поліпшення умов життя. Особливо гострих форм ця боротьба набрала на початку ХХ століття. Восени 1905 року селяни Городнього висунули вимогу поділити землі Харитоненка. 20 липня 1906 року близько 500 жителів села, озброєні вилами, ціпами, рушили до економії. Між селянами та загонами драгунів відбулася сутичка.

Звістку про перемогу Жовтневої революції 1917 року селяни Городнього зустріли з великою радістю.

Наприкінці 20-х – на початку 30-х років в умовах відчайдушного опору куркульства відбувся перехід до колективного господарювання.

У 1930 році на території Козіївської сільради на базі колишньої економії Харитоненка був заснований радгосп „Глобівський” (земельна площа 80 га).

На початку 1931 року йому передано ще 350 га, а в 1938 році - 50 га луків. Всього радгосп мав 515 га землі.

Радгосп „Глобівський” спеціалізувався на садівництві та виноробстві (фото додаток 4). Багато сил розвиткові радгоспу віддав його перший директор Олександр Сергійович Підрешетніков. Праця людей змінила і обличчя села.

У 1937 році почалася його електрифікація і радіофікація. У клубі відбувалися концерти, демонструвалися кінофільми. Працювала школа в селі.

А коли воєнна гроза грянула над Вітчизною, жителі села одностайно стали на її захист.

У післявоєнний період відбудував і значно розширив своє господарство радгосп „Глобівський”. Як і до війни, основними галузями господарства залишилися садівництво і ягідництво. З 1952 року очолив господарство Сергій Кирилович Ягодка.

В радгоспі було 5 садівничих бригад, налічувалося 35 га ягідників. У 1965 році за високі виробничі показники, досягнуті господарством, і багаторічну роботу С.К. Ягодка був нагороджений орденом Трудового Червоного Прапора.

В радгоспі працював цех технічної переробки продукції, який очолювала головний технолог-винороб Г.Г.Горячук. У радгоспі проводиться велике будівництво зрошувальних систем дерев та ягідників.

Зростає робітниче селище. В ньому споруджуються благоустроєні типові будинки, будуються магазини, контора, Будинок побуту та Будинок культури, школа.

У 1965 році було збудоване нове приміщення школи, яке діє і до нині (фото додаток 2, 3)

Радгосп „Глобівський” (фото додаток 5) стає зразковим спеціалізованим господарством, яке з 1980 по 2000 рік очолив директор Кондратович Олександр Дмитрович.

У період незалежності України радгосп легалізувався у Відкрите Акціонерне Товариство Агрофірма „Глобівська”, якою і донині керує Кондратович Марія Артемівна.


Відоме село тим, що у 1709 році поблизу нього відбувся бій між передовими загонами шведського короля Карла ХІІ і російською армією під командуванням генерала - лейтенанта Ренне ( фото додаток 6, 7 ).

У цьому бою шведськими загарбниками було завдано відчутного удару. На честь цієї події біля села Городнє збудовано пам’ятний знак на означення бою між шведами та московським військами 9 лютого 1709 року.

Село Городнє цікаве збереженим тут мурованим комплексом-амфітеатром з романтичною назвою "Співочі тераси". Над рікою Мерло побудовані п’ятирівневі мури, що у вигляді амфітеатру спускаються до арени.

Назва "Співочі тераси", скоріше за все, пов’язана з незбагненним чином прорахованою і конструктивно витвореною акустикою амфітеатру. Тиха розмова в одному краю тераси добре чутна на її протилежній стороні на відстані 40-60 метрів. У вітряну погоду, коли єдиним виконавцем, присутнім на "сцені", була природа, тераси починали самі собою "співати" – вітер проходив крізь труби, вмуровані в стіни. На жаль, сходи з пагорба на арену не збереглися.

Мовчазними слухачами вітрових співів є яблуневі дерева, що посаджені прямо на терасах. Кажуть, дерева вирощені саме таким способом, окутані теплом та сонцем, приносили дуже смачні плоди.

Побудував "Співочі тераси" відомий цукрозаводчик Павло Іванович Харитоненко – володар земель села Городнє. Сталося це так:

Павло Іванович дуже любив свою доньку Наталію. Наталка мала чудовий голос і добре співала. Батько був прихильником її таланту і хотілося йому, щоб цей чарівний голос почуло якомога більше людей. Одного разу, прогулюючись разом із своєю донькою, Павло Іванович спустився до ставків помилуватися. Під дією краси природи Наталка заспівала, і раптом сталося диво… Її голос у цій місцевості наповнився незвичайним звуком. Всі присутні були збентежені цим співом. Харитоненко зрозумів, що сама природа наштовхнула його на створення видатної архітектурної пам’ятки, яку пізніше назвали "Співочими терасами". Він запросив до роботи найкращих архітекторів того часу. Але, на жаль, їхні прізвища невідомі.
Використана література
1. Юно І. Край мій краснокутський.- П.: Дивосвіт, 2004 р.

2. Кисіль М. Козацька Слобода.- Х. :ПП „Стиль-іздат” 2007р.

3. Багалій Д.І. Історія слобожанської України. – Х. : 1993 р.

4. Довідник з історії України. – К.: Генеза, 2001 р.

5. Юно І. Кукса М. Край наш краснокутський. – П.: Дивосвіт, 2008р.

6. Хрестоматія з літератури рідного краю. – Х.: „Східно-регіональний центр гуманітарно-освітніх ініціатив”, 2001р.

7. Ярещенко А. Український фенікс. Х.: Прапор, 1999 р.

8. Швидько Г.К. Історія України XVI – XVIII ст.. 8 клас. К.: Генеза, 2008 р.

9. Подоляк Н.Г. Всесвітня історія 8 клас. К.: Генеза, 2008 р.

10. Газета „Промінь” КраснокутськоЇ РДА, № 20-21 від 14 березня 2009 року


с. Дублянка
Дублянка відлічується з того часу, коли в мальовничому куточку Краснокутчини біля двох глибоких ставків на землях відомого цукрозаводчика Харитоненка паном Дублянським було розпочато будівництво спиртового заводу ґуральні, як тоді називали його жителі навколишніх сіл. До того часу жодного поселення на місці теперішнього селища не було.

Риття котловану під будівництво заводу розпочалося в 1908 році. Прорабом будівництва був дід В.В.Однороба - нинішнього жителя с.Дублянка. Тоді ж були побудовані перші будинки для виробничих потреб: майстерні (будинок над ставком), контора (тепер приміщення медпункту), конюшні (тепер склади і пожежний пункт), будинок пошти (там була їдальня для робітників і інші підсобні приміщення), будиночки, де проживають нині сім'я Кошмана С. В., Шурупової О.І.. Цеглу для будівництва виробляли на побудованому за другим ставком цегельному заводі. На цеглинах була викарбовано літера "Д" - від прізвища власника будівництва М.Дублянського. Так почало зароджуватись селище, яке від прізвища пана Дублянського стало називатись Дублянка. Околиці селища, що почало будуватись, прикрашали чудово устатковані дачі пана Дублянського: одна за другим ставком, друга - на пів острівку, що виступає з боку лісу до першого ставка.

Після революції 1917 року панські маєтки були розграбовані і з часом розібрані. Про їх існування ще до середини 60-х років нагадували бузкові і трояндові алеї та інші насадження квітів. Саме маленьке селище Дублянка хотіли перейменувати в с. Червонопрапорне, навіть на стіні заводу великими буквами було викарбовано цеглою "Червонопрапорний спиртзавод". Але ця назва не прижилась, і знову назва заводу і села стала походити від прізвища їх засновника пана Дублянського.

За час існування с.Дублянка належало до різних сільських рад: Червонопрапорської, Покровської, Олексіївської. До 1952 року в селі, крім вище згаданих будинків, було ще близько шести будинків барачного типу. Жителі села були в основному люди приїжджі, які влаштовувалися тут на роботу. По мірі розширення спиртового заводу з початку 60-х років розширювалось і селище - з'явились будинки приватного сектору, соцкультпобуту, церква. У роки Великої вітчизняної війни в районі села Дублянка у вересні 1943 року відбулися жорстокі бої між радянськими воїнами і фашистами, було багато жертв з обох сторін. Про ці події і досі свідчать залишки окопів, бліндажів на околиці лісу та братська могила в центрі села.

Школа. Дублянська школа має більш, ніж 50-річну історію. Після війни відкрили початкову школу у прилаштованому приміщенні – сільського клубу.

Першими вчителями були Сісецька Ніла Михайлівна і Середіна Надія Андріївна.

І лише у 1954 році методом народної будови почалося будівництво семирічки. У 1957 році школа стала семирічною.

З 1962 року набула статусу середньої. І з того часу впродовж 43 років школа є осередком культури, освіти, науки. Серед випускників школи багато шанованих людей, провідних спеціалістів. Значна кількість випускників завжди йшли працювати на Дублянський спиртзавод.


Список використаних джерел

1. Кисіль М.О. К-44 Сторінки життя: Історичний нарис.

Х., «Митець», 2003. – с. 116


с. Каплунівка
Каплунівка - село, центр Каплунівської сільської ради. Розташована в 20 км від районного центру Краснокутськ і за 100 км від обласного центру м. Харків. Каплунівська сільська рада складається із двох населених пунктів: села Каплунівката села Мойка. Площа населеного пункту села Каплунівка складає 556,2 га , площа Мойка - 57,0 га. Загальна кількість населення - 716 чоловік.

Історія села Каплунівка має давню і дуже цікаву історію. Про історію нашого села ми дізнаємося з архівних документів, а також із розповідей письменників -наших земляків: В.І.Линника і Б.Т.Антоненка. Засноване село Каплунівка в 1688 році. Перші відомості про нього сягають 1688 р. За давніми переказами в 1687 р. житель польського містечка Умані Іван Ілліч Уманов по виході своєму з Польщі в Росію прийшов в Слободсько-українські полки і звернувся в полковому місті Охтирка до командира Охтирського полку Стольника і полковника Івана Івановича Перекрестова, а в наступному 1688 р. полковник наказав в 20 верстах від м.Охтирки при витоку річки Хухрі заселити нове село, а осадчий був по прізвищу Каплун, звідси назва села Каплунівка. Про це нам розповідає книга " Сказание о чудотворной иконе Каплуновской Богоматери ", яка була написана нашим земляком В.І.Линником в 1909 році.

Село Каплунівка засноване в 1688 р., в цьому ж році полковник Перехрестов побудував у селі дерев'яну церкву в ім'я Різдва Пресвятої Богородиці. Бєлгородський митрополіт Аврамій 1 липня 1688 року посвятив Івана Уманова в сан священника і направив його священником в Каплунівську церкву. Іван Ілліч Уманов відомий благочестивим життям і живою сердечною вірою 8 вересня 1688 року побачив сон, в якому до нього з’явився старець, убілений сідиною, який сказав йому: "Після цього, в третій день прийдуть до тебе із Москви три іконописці: перший - 60, другий восьмидесяти, третій - дев'яноста літ. У цього останнього зніми із верху із в'язки сім ікон і віддай йому, а восьму Богородичну з відображенням Казанської Богоматері з честю прийми до себе, через яку благодать і милість отримаєш". Після цього видіння священник Іван постився і служив обідні в церкві протягом трьох днів, на третій день він зустрів іконописців, запросив до себе додому, пригостив, у старшого з них взяв ікону, яку поставив у себе в домі і протягом двох тижнів світив перед нею свічу і молився, в третю суботу по Закінченню читання правил заснув і знову бачив чудесний сон: перед ним стояла дівчина несказанної краси, яка, торкнувшись його плеча, сказала: «Ієрей Іоан, непримушуй Мене бути в твоєму домі, а віднеси в Храм Божий».

Священник проснувся від сну і з жахом побачив у своїй горниці світло, яке сходило ніби від блискавки, кругом ікони було чудесне сяйво. В той же час священник зібрав старців села, щоб засвідчити перед ними про все що сталося, звершив перед іконою молебінь і урочисто переніс її в церкву Різдва Пресвятої Богородиці. Це було 24 вересня 1688 року. З того часу від ікони стали сходити чудеса по сердечних молитвах віруючих, а православні християни 24 вересня стали відзначати свято чудотворної Каплунівської ікони Пресвятої Богородиці.

Найбільше диво: це участь ікони у війні зі шведами. В 1709 році під час війни зі шведами, сам король шведський Карл XII був з гетьманом Мазепою в Каплунівці і стояв в домі священника Іоана, а священник Іоан в цей час з іконою був взятий до імператора Петра І в м. Харків, де пробув два тижні. В цей час шведи тричі підпалювали церкву Різдва Пресвятої Богородиці і не могли підпалити. Дивлячись на це, Карл XII запитав Мазепу, чому ж не горить дерев'яна церква? Що це за диво? Мазепа відповів, що в цій церкві знаходилася ікона, великими чудесами прославлена. Карл XII запитав, де ікона зараз знаходиться, і коли йому відповіли, що вона знаходиться у війську Петра І, король Карл XII сказав з гнівом Мазепі: "Дивись - де церкви однієї без ікони не змогли запалити, а де вона сама присутня буде, там нам зовсім ненадійно буде". Потім Карл XII пішов з Каплунівки в слободу Городню (Городнє), де відбулася битва з російською армією, одержавши поразку у битві, Карл XII з військом повернув назад і пішов до м.Полтави, де уже знаходився Петро Великий, який під час Полтавської битви тричі обмиваючи сльозами своїми ікону Каплунівської Богородиці, стоячи на колінах разом зі своїм військом, просив перемоги над ворогами - шведами. Бій відбувся під Полтавою і російські воїни здобули перемогу. Перед Полтавською битвою Чудотворну Каплунівську ікону носили по рядах полків і нею благословляли військо, яке на колінах приймало осінення чудотворною іконою перед боєм. День 27 червня 1709 року був вирішальним, коли російська армія одержала блискучу перемогу. Велика була радість Петра І і всього російського народу. Під час хресного ходу по свідченню очевидців руський народ зі сльозами на очах пригадав про Боже проведіння, яке допомогло Петру І. І приходили на пам'ять пророчні слова Єпископа Чернігівського преосвященного Іоана, сказані перед битвою в бесіді Петру І "Предасть Господь Бог ворогів твоїх в руки твої, побиті будуть перед лицем твоїм, одним шляхом ітимуть на тебе, а сімома дорогами побіжать від лиця твого". Пророцтво збулося, взяті в полон шведи розіслані були по всій Росії і потім через багато років повернулися на Батьківщину сімома шляхами.

У Каплунівці влітку були великі ярмарки, з'їжджалися люди з усієї України, ярмарок тривав три чотири дні, на вигоні ставилися намети, займали певні місця торговці і йшла активна торгівля. Привозили багато різноманітного товару: взуття, матерії, різного одягу, цигани продавали коней. Тут же неподалік встановлювалася карусель. Це було велике свято для всіх людей, а особливо для малечі.

До революції село Каплунівка було великим і багатим, селяни жили заможно, мали свої наділи землі від 1 до 3 і більше десятин. Працювали на поміщицьких землях Харитоненка. В селі було біля 1000 будинків, сім"ї були великими, майже в кожній сім"ї було по 7-10 дітей. Після революції в селі утворилися органи радянської влади. Всі поміщицькі землі були віддані селянам.

На початку війни в селі Каплунівка було 2935 жителів, 720 із них - зі зброєю в руках пішли на захист Батьківщини. Тільки з самої школи пішли на війну ЗО учителів. За мужність і відвагу, проявлену на фронтах Великої Вітчизняної війни, 207 чоловік були нагороджені орденами і медалями, а Нестеренку Івану Максимовичу за взяття висоти в бою під Мелітополем, за вміння командувати, за особисте геройство було посмертно присвоєно звання Героя Радянського Союзу. 242 жителі села віддали своє життя, захищаючи нашу Батьківщину. Близько 200 чоловік молоді було вивезено насильно в Німеччину. При звільненні села від німецьке - фашистських загарбників загинуло 154 воїна. В центрі села, біля школи, на братській могилі поставлено скульптурний пам'ятник - воїн з автоматом з букетом квітів в руках.

Афганська війна... Скільки горя вона принесла в українські оселі. Не минуло це горе і нашого села. 18 юнаків із Каплунівки служили в Афганістані. А Третяк Сергій Борисович загинув, виконуючи інтернаціональний обов'язок.

Місцевість села Каплунівка має мальовничий вид. Село розташоване на двох невеликих схилах, між якими сріблом виблискують ставки: Маслів, Церковний, Фабриканський, Мойчанський, Балки, Панський. З південної та південно-східної сторони Каплунівка густою стіною оточує ліс. Розкішні дуби, стрункі ялини, зелені сосни стоять немов сторожа, захищаючи село від суховіїв. Ставки славляться своєю рибою і рибалки із всієї округи з'їжджаються сюди, щоб відпочити та порибалити.

В селі є НВК, де навчається 53 учні та працює 12 вчителів, будинок культури на 320 місць, бібліотека з книжковим фондом 7100 екземплярів, працює 5 торгових точок, відділення зв'язку, ФАП. На території села знаходяться два господарства ТОВ "Козіївське" та ПП "Дніпро", в обробітку яких більше 200,0 га землі, чотири фермерських господарства, які обробляють 200,0 га землі, є шість приватних підприємств: по переробці деревини, по переробці сільськогосподарської продукції, по продажу товарів та продуктів.

Каплунівка...Рідний край. Ми пишаємося мальовничими куточками нашого краю, пам'ятниками історії та культури, видатними людьми села. Але найбільшу насолоду та радість, найпалкішу любов до нашого краю викликає спілкування з природою. Своєю чудовою красою вона завжди чарувала і хвилювала нас. Над ставом стоять замріяні верби та тополі, на подвір'ях житлових будинків, в центрі села, квітнуть білим цвітом яблуні, вишні, груші, абрикоси, сливи, біля багатьох будинків в'ється виноградна лоза. Там золотом колоситься пшеничне поле, а там соняшник повертає свою золотаву голівку вслід за сонцем, шепіт голубої хвилі семи ставків, зеленого лісу, спів дзвінкоголосих пташок, запах і різноманіття квітів - усе це дорога серцю, ні з чим незрівнянна природа рідного краю.


с. Карайкозівка
Карайкозівка — село, знаходиться в складі Качалівської сільської ради за 5 км від Качалівки в оточенні лісів, на околиці села протікає р. Мерла.

У Карайкозівці зареєстровано 28 осіб, але фактично проживає 10.

Назва села походить від прізвища засновника — Карайкоза. На околиці села знайдено археологічні пам’ятки бронзового віку, черняхівської культури. Перша спроба закласти Карайкозівку датується 1755 роком, але невдало — постійні мешканці з’явилися у І половині ХІХ ст.. Фактично Карайкозівка складається з невеликих хуторів, що віддалені на 0,5-1 км один від одного лісами: Ярошівка, Пузирівка, Морозівка, Дранівка, Гончарівка (Дудниківка), Чагівцівка (Коропівка) і власне Карайкозівка. У ХІХ ст. знаходилася в складі Качалівського Сільського Правління Краснокутської волості. У 1913 році відкрито Народне 4-х класне училище. З 1918 р. Карайкозівка стала центром однойменної сільради. У 1926 році населення досягло найбільшої чисельності — 1247 осіб, а всього по сільраді — 1475. У 1930 році школа реорганізована з 4-річної у 7-річну. У 1932 році утворено колгосп ім.Ворошилова. 1932-33 рр. великі втрати населення від Голодомору. У 30-тих рр. з’явилися клуб, ФАП. 1941-45 рр. великі матеріальні і людські втрати. У 1950-тих рр. Карайкозівка була визнана «неперспективним селом». У 1950 році колгосп ім. Ворошилова приєднано до колгоспу ім. Тимошенка (с. Качалівка). У 1954 році Карайкозівська сільська рада була розформована, а її територія передана до складу Качалівської сільської ради. У 1966 році завершено електрифікацію села. У 1970 році закрито Карайкозівську початкову школу. У 1987 році закрито ФАП і клуб. У 1999 році закрито магазин споживчої кооперації. У 2002 році у Карайкозівці створено підсобне господарство «Харківгазвидобування».

У Карайкозівці знаходиться підсобне господарство «Харківгазвидобування», воно газифіковане на відміну від села. До цього господарства від Качалівки прокладено грунтову дорогу зміцнену гравієм. У Карайкозівці веде господарську діяльність Краснокутське лісництво. Об’єктів соціальної сфери у Карайкозівці немає. Перспективи дане село не має, через 2-3 роки воно зникне з карти України.


с. Качалівка
Качалівка — село, центр сільської ради, знаходиться в центрі Краснокутського району на лівому березі Мерли за 7 км від Краснокутська і за 18 км від залізничної станції Водяна.

До складу Качалівської сільської ради входять населені пункти: Качалівка, Карайкозівка, Павлюківка, Михайлівське, Петрівське, Бузове, Шевченкове, Костурівка. Площа Качалівки 506,3 га. В Качалівці мешкає 1130 осіб.

Назву селу дав першопоселенець на прізвище Качало. Перша письмова згадка про Качалівку датується 1834 роком. Качалівку заснували вихідці з Краснокутська, нащадки козаків, що оселилися там у 1651 році. У 1878 р. у Качалівці відкрито Сільське Правління, як складову Краснокутської волості. Воно охоплювало території сучасних Качалівської і Китченківської сільрад. У 1885 р. відкрито 4-х класну Земську школу. У 1896 р. збудовано Святотроїцький храм, а у 1903 р. при ньому відкрито церковно-приходську школу. У 1902 р. при Качалівському Сільському Правлінні. відкрито громадську бібліотеку. На 1907 р. населення Качалівки досягло 1410 осіб. За часів Центральної Ради у 1917 р. організувалося товариство «Просвіта».У 1919 р. Качалівка стала центром однойменної сільради. У 1921 р. відкрилися сільбуд та поштове відділення, а у 1923 р.— ветеринарна лікарня та поштово-телеграфна контора. На 1926 р. населення Качалівки досягло найбільшої чисельності за всі роки існування — 2313 осіб. У 1926 році збудовано сучасне приміщення школи. У 1930 році чотирикласна школа була реорганізована у семирічну. В кінці 20-тих рр. ХХ ст. почалася колективізація. Протягом 1930-32 рр. виникли колгоспи ім. Петровського, імені Леніна та ім. І Травня. У 1932-33 рр. Качалівка пережила Голодомор, померло понад 50% жителів, змінився національний склад за рахунок росіян-переселенців. У 1937 р. відкрилася амбулаторія. У роки Другої Світової війни Качалівка понесла великі матеріальні та людські втрати. З фронтів не повернулося 390 чоловік з близько 600 мобілізованих, не рахуючи цивільних мешканців, які загинули при проходженнях лінії фронту у 1941-43 рр. Уродженець Качалівки Павло Семенович Китченко за хоробрість та героїзм проявлений при форсуванні Дніпра у 1943 р. нагороджений Золотою Зіркою Героя Радянського Союзу. У Качалівці є братська могила в якій поховано 2 Герої Радянського Союзу — старший сержант В.А. Сидоров і сержант М. А. Ніколаєв. Після війни в село повернулися Хлівняк О. Я. — учасник параду Перемоги у Москві, Самородова Л. І. — капітан медичної служби, лейтенанти Вишняк М. Н., Красний О. М., Місниченко І. К., сержанти Мороз І. О., Рижов М. Д., Стрижак І. О., Трубник Є. В., Матюшенко М. С., старшини Ковінька М. О., Слухай П. П., єфрейтори Горпинко Ф. С., Костенко Г. Є., фотокореспондент Аврята І. Я. 20 мешканців Качалівки нагороджено медаллю «За доблесну працю у Великій Вітчизняній війні 1941-45 рр»

У 1950 році колгоспи ім. Леніна, ім. Першого Травня та «Колективіст Краснокутчини» об’єднали в колгосп ім. Першого Травня, а колгоспи ім. Ворошилова, ім. Тимошенка, VII З’їзд Рад об’єднали у колгосп «Нове Життя». В середині 50-тих років завершено радіофікацію села, а в середині 60-тих — електрифікацію. У 1970 році колгосп «Нове Життя» було приєднано до колгоспу Перше Травня, а у 1975 році він став складовою Мурафського цукрокомбінату.

У 1957 році Качалівська школа була реорганізована у восьмирічну. Відразу після війни її директором був Лукавенко С. А. З 1955 до 1976 року директором був Рижий І. Г., з 1976 до 1998 р. - Немикін В. М., 1998-2005 р Шендра Н. М., 2005-2010 рр. Помінчук О. Г., 2010-2013 рр. Рибак О. В. , з 2013 р. в. о. директора школи Плеханова Л. П. У 1970 році було закрито Карайкозівську та Шевченківську початкові школи, їх учнів перевели до Качалівської школи, де для них було збудовано інтернат з їдальнею. Школа пишається династіями вчителів: Муровайко І Г.—історик, Муровайко М. П.—математик, їх син Володимир—філолог, письменник, член Спілки журналістів України, директор харківського видавництва «Митець», автор книг «Осіння музика літа», «Превзойти Пеле», «Тільки ти», «Моя країна—Україна»; син Анатолій—біолог; Карасенко І. К.—математик та Карасенко М. Ф.—вчитель початкових класів; Китченко А. П. –географ, Китченко Н. А.—вчитель початкових класів; Рибак А. Ф. вч. початкових класів, Рибак Г. П.—географ; Немикін В. М.—хімік, Немикіна С. В.—біолог; Шендра Н. М.—математик, Шендра В. О.—вчитель фізкультури, Шендра В. В.—філолог. Більше 30 років директором школи та вчителем історії працював Рижий І. Г.; завуч Волошан Г. Ф. нагороджена медаллю «За трудову діяльність». У 1987 році Качалівська восьмирічна школа реорганізована в середню. На референдумі 1 грудня 1991 року населення Качалівки підтримало Акт проголошення незалежності України. У 1994 р. завершено газифікацію села. У 1997 році Качалівська школа була реорганізована у ЗОШ І-ІІІ ступенів. У 2000 р. після розпаювання землі було створено СТОВ «Качалівське».

Кращі механізатори: Яковлєв І. В., Пилипенко М. Р., Костенко І. С. нагороджені орденом «Знак пошани»; Костенко Р. П., Філатова М. Г.—доярки, які нагороджені медаллю «За трудові відзнаки».

На території Качалівської сільради ведуть господарську діяльність СТОВ «Качалівське» (2944,4 га угідь), ВАТ «Агрофірма Глобівська» (239 га), Краснокутське лісництво (2132,4 га), Краснокутське НГП (100,8 га), а також фермерські господарства «Глорія», «Веселка», «Мовос», «Олві», «Скряга». У Качалівці функціонує загальноосвітня школа І-ІІІ ступенів, амбулаторія сімейного лікаря, 6 магазинів та кіосків, відділення зв’язку, сільська бібліотека, будинок культури; село повністю газифіковане, 30% дворів отримують воду з водогону, 30% вулиць мають тверде покриття.
с. Китченківка
Територія нашої славної Слобожанщини почала масово заселятися у другій половині XVII століття. У 50-70-х роках виникли Харків, Коломак, Мерефа, Люботин, Печеніги, Краснокутськ, Богодухів, Дергачі тощо. А от історія села Китченківки бере початок з 80-х років аж XIX століття. Спочатку наше село являло собою хутір. Першим поселенцем був М.М.Китченко, житель Краснокутська, від якого і пішла назва села. На жаль, більше ніяких документальних відомостей з даного питання не збереглося. Тобто, історія заснування нового поселення була подібна і до сусіднього села Качалівки, яке також заснували вихідці із Краснокутська. Навколишні села Ковальчуківка, Коломацький шлях, Комсомольське, Благодатне, Настенківка (ще є на карті ), Колядівка, Сухомлинівка, Сергіївка, Красний Яр (даних сел не залишилося), які входили до складу Китченківської сільської ради, виникли уже на початку ХХ століття.

Радянська влада у селі встановилася у 1918 році. 342 мешканця сільської ради приймали участь у Великій Вітчизняній війні, з них 138 не повернулося додому. На території сільської ради є 2 братських могили воїнам-визволителям, які загинули в 1943 році під час визволення Краснокутщини і села від фашистських загарбників.

У післявоєнний час на території Китченківської сільської ради був розташований колгосп імені Куйбишева, правонаступником якого нині є СТОВ «Нива». Господарство спеціалізувалося на вирощуванні зернових і технічних культур та скотарстві мясомолочного напряму . За досягнуті успіхи у праці 51 чоловік нагороджені медалями та орденами, з них доярка Булига К.І. та механізатор Іменинник М.П. орденами Леніна.

Китченківка розташована в 15 км від Краснокутська та в 14 км від залізничної станції Водяна. На початок 2013 року населення сільської ради становило всього 516 чоловік, а села Китченківка - 422 чоловіка. У селі є загальноосвітня школа І-ІІ ступенів в якій нині навчається 37 учнів та працює 11 педагогів . Початкова школа була заснована у 1909 році земством, а заняття розпочалися у 1910 році. Нове теперішнє приміщення школи було збудоване у 1961 році, а у 2013 році школа святкуватиме ювілейний 50 випуск учнів. У Китченківській школі у 1932-1935 роках навчався відомий український письменник-фантаст Микола Дашкієв, а його мати Єфросинія Семенівна працювала директором школи. Сільський будинок культури побудований у 1966 році. Також у селі є фельдшерсько-акушерський пункт, бібліотека, відділення зв’язку, 2 торгові точки.


с. Козіївка
Село наше – це земля наших прадідів, земля наших дітей. Воно з`єднало покоління в одне ціле. Скільки пережило воно за своє існування, скільки бачило? Історія нашого села сягає у першу половину І тисячоліття до нашої ери.

Козіївка входить до складу Краснокутського району Харківської області, знаходиться на заході Краснокутського району, у лісостеповій зоні.

Козіївські землі межують на півночі та на сході з Сумською областю, на заході з Каплунівськими землями, на південному заході з землями «Агрофірма Глобівська», на північному сході – землі Богодухівського району.

Територія, на якій нині розташоване наше село, була заселена в І половині І тисячоліття до нашої ери. Легендарні скіфські племена заселили землю нашого краю, землю, на якій ми зараз живемо, яку старанно обробляємо.

У 60-х роках археологічна експедиція Харківського державного університету працювала на території скіфського городища, що розташоване між Козіївкою і Полковою Микитівкою. Стародавнє поселення вражає своїми розмірами. Оборонний земляний вал, у якому було 11 проходів, тягнеться на 2762 метри, замикаючи площу в 54 гектари. Цей вал мав висоту 2 метри, а ширину до 8 метрів. По гребню валу було поставлено дерев`яну огорожу (звідси і назва гороховище).

В часи Київської Русі наша територія входила до Новгород – Сіверської землі, була її окраїною. Про це свідчать знахідки слов`янських старожитностей на території нашого краю.

На Городищі досліджено залишки колишніх оборонних споруд. Серповидний вал висотою у 2 метри, шириною у основі 8 метрів захищав слов`янське поселення від нападу кочовиків. А вони – спочатку печеніги, потім половці- нерідко кочували поблизу. Може саме тут русичі на чолі з новгород – сіверським князем Ігорем, перейшовши р. Мерлу, в одному з боїв розбили половців. Про це повідомляє «Літопис Руський» під 1180 роком.

Після монголо – татарської навали наші землі майже на чотири століття залишилися пусткою, або, як їх ще називали «диким полем». Життя тут лише жевріло. В І половині XVII століття ці землі почали заселятись українцями, вихідцями з Правобережної України, які тікали від закріпачення і гніту польськими панами і католицькими священниками. Найбільше переселення відбулося після смерті Богдана Хмельницького в 1663- 1667 роках.

Тут, серед лісів і степів, і засновано було Козіївську слободу. На чолі переселенських ватаг стояли кмітливі вожаки, які брали до своїх рук розселення переселенців. Одним із таких переселенців і був Козій. Звідси і назва села. Переселенці оселились в балці, де протікав невеликий струмок, що тепер є заплавою Гарбузового ставка. За офіційними документами прізвище Козій ніде не зафіксовано. Можливо, бурхливий плин часу зітер його, бо зараз у нас є спільнокореневі з ним прізвища Козик і Козар.

Село в письмових джерелах згадується в 1687 році уже як слобода. Заснована вона десь в 1665-1670 роках. Цінним документом з історії нашого краю є «Смотрєнная книга городов Ахтирського полка», складена у 1668 році за царською вказівкою піддячим Розрядного приказу Любимом Судейкіним. В 1686 році у Козіївці проживало 50 черкас, у тому числі 30 козаків - переселенців з Правобережної України.

Історія Козіївської школи

У роки війни школа працювала. Директором був Момот Федір Миколайович. У повоєнні роки у школі працював сильний педагогічний колектив. У Козіївці було 4 початкових школи. У 1953 році Козіївська семирічна школа стає середньою. І у 1955 році був перший випуск. Директором школи у цей період був Чепіль Йосип Савич. У 1957 році на посаду директора Козіївської загальноосвітньої школи було призначено Макарчука Кузьму Івановича. Побудову нової школи було закінчено у 1962 році. Під керівництвом Кузьми Івановича у кінці 60-х років було збудовано спортивний зал, інтернат, 4-х квартирний будинок для учителів. За час існування середньої школи було випущено 72 випускника, яких нагороджено золотими та срібними медалями.


с. Колонтаїв
Археологічними розкопками на місцевості, де розташований Колонтаїв знайдено 5 археологічних шарів різних культурних етапів. У XVIII столітті - центр сотні Охтирського слобідського полку. У XIX столітті - слобода Богодухівського повіту Харківської губернії (за даними на 1864 рік мала 658 дворів, 3 церкви, 2017 мешканців чоловічої статі, 2973 - жіночої статі).

Колонтаїв виникає як фортеця, збудована за розпорядженням російського уряду в час будівництва оборонних ліній на Лівобережжі. На місці сучасного Колонтаєва, за свідченням професора Б. А. Шрамка, який проводив в даній місцевості археологічні розкопки, існували давні стоянки людей епохи неоліту, епохи бронзи, скіфського часу. Підтвердженням є знахідка 12 мідних сокир на городищі № 3 та скіфської кераміки на березі ріки Мерла, а також на місці курганного могильника з 14 насипів. Ці дані говорять про вигідне господарське становище даної території, її цінність для заснування поселень.

Цікаві відомості про заснування Колонтаївської слободи наводить В.М.Дюмін. Він народився і майже двадцять років проживав у Колонтаєві, а оселившись у Києві, за півстоліття опрацював чимало архівних матеріалів, в тому числі й по рідному краю.

Із статті В.І. Холмогорова, поміщеної в книзі “Чтения в Императорском обществе истории и древностей российских при Московском университете” за 1885 рік, В.М.Дюмін наводить такі дані: “…Лета 7162 (1654 рік від Різдва Христового) августа в 22 день по государеву цареву и великого князя Алексея Михайловича…указу, боярин и воеводы Василий Борисович Шереметев да окольничий Федор Васильевич Бутурлин да дьяк Никита Головнин ездили из Белгорода для осмотра по валу всяких крепостей и чтоб в которых местах учинить какие крепости и заступу, а по осмотру боярина и воеводы Федора Васильевича Бутурлина да дьяка Никиты... на реке Мерлу, меж Колонтаева и Грудцкова бродов, по осмотру окольничего и воеводы Федора Васильевича Бутурлина, велели сделать город же деревянной, рубленой со всякими ж крепостми”.

З огляду на наведені аргументи, як зазначено в документі, “…город Колонтаев поставлен ... на реке Мерлу меж Колонтаева и Грудцкого бродов, в котором броды хаживали в государевы Украинные и Черкаские городы татаровья с Муромские сакмы, сделан город деревяной, три стены рублены в три угла, вверх до обломов 14 венцов, обломов 4 венца, сверх обломов положено катки и покрыты, а четвертая стена со стороны Мерла поставлена острогом и во всех четырех стенах просечены бойници, а по городу сделаны 3 башни с проезжими вороты да 4 башни на угольные глухие…”.

Фортеця мала в плані форму близьку до квадрата з розмірами по всіх боках близько 60 сажнів. Зайти чи вийти з фортеці можна було через три проїзні вежі: Московську (в північному напрямі), Колонтаївську (на захід) і Грузьку (на схід). Ці вежі були розташовані між чотирма кутовими.

З подальшого опису бачимо, що мова йде не тільки про наявність фортеці “на реке Мерлу”, а й про існуюче при укріпленні поселення, що складалося із переселенців - черкас із Подніпров’я- стрілецької, козачої та пушкарської слобод. Іде згадка також про три церкви, одну - в фортеці, а ще дві - в слободі.

Свою назву містечко отримало після побудови дерев’яної фортеці, або ж “городовой крепости” “у Колонтаевского броду”. Отже, назву одержало від річки. Ще учені О. Востоков у 1812 році, а пізніше К.Цілуймо доводили, що назви рік є давнішими за назви населених пунктів. Це стосується великих і середніх рік. Колонтаївка (Колонтаїв) – річка маленька. Маленька сьогодні. А ось у минулому...Відомо, наприклад, що з Бєлгорода до Колонтаєва вантажі переправлялися сухопутнім шляхом, а от з Колонтаєва до Запорозької Січі – тільки водою: Мерлою (Мерлом), далі Ворсклою (Ворсклом), а потім Дніпром. Тож коли Мерла була судохідною, то й Колонтаївка була не та, що нині.

В 50-х роках XVII ст. Колонтаїв, - як стверджує Д. Багалій, - зовсім заселили українці. Відомо також, що в 1655 році в слободі уже жило 218 українських переселенців з отаманом Яковом Котляренком на чолі.

Заснування Колонтаєва, як підтверджують документи, диктувалося іншими обставинами, ніж заселення всієї Слобідської України. Якщо більшість поселень будувалися лише як заслін проти набігів татар, то Колонтаїв – як перевалочний пункт у зносинах Московії із Запорозькою Січчю. Таких пунктів було два. Один у Бєлгороді, другий - у Колонтаєві. Накопичені у Бєлгороді вантажі (зброя, порох, свинець, деякий провіант) гужовим транспортом перевозили в Колонтаїв. Тут перевантажували на човни й далі - Мерлою, Ворсклою і Дніпром доправляли до Січі. Документи підтверджують, що так робилося протягом 1685 – 1686 років. І ще один факт. В книзі Георгія Кониського «Історія Росів або Малої Росії» зазначається, що на Мерлі свого часу був обраний гетьманом Карпо Півтора–Кожуха. Рік і точне місце не названі, але логічні розмірковування дають підстави гадати, що таким місцем був саме Колонтаїв.

Як і багато інших містечок і слобод тодішньої Слобожанщини, Колонтаїв у ХVІІ – ХVІІІ століттях піддавався набігам татар, але великого розорення чи втрат успішно уникав.

Зате дуже потерпів Колонтаїв під час бойових дій шведів проти московських військ взимку 1709 року. Тоді в слободі були спалені церкви, від пожежі постраждало багато осель.

Фігурує Колонтаїв і в документах, пов’язаних з повстаннями Степана Разіна та Омеляна Пугачова. В 1670 році на Слобожанщині діяв загін донських і запорозьких козаків під орудою соратника Разіна Олексія Хромого (Леска Черкащина). Собі людей він збирав у Валках, Мурафі, Колонтаєві, Опішні (був родом із Опішні).

Після адміністративно-територіальної реформи 1797 року Колонтаїв одержав статус волосного центра.

У 1877 році побудована перша церковноприходська школа. Першою вчителькою була Бєль'єва Дар'я Романівна та піп Євкентій. Навчання велося для дітей лише заможних селян. Перші уроки – Закон Божий, арифметика, письмо викладалися російською мовою.

В роки заворушень 1905-1907 років селяни Колонтаївської волості вдалися до самовільного розподілу панської землі. За це організатори даної справи І. Семененко та К. Голуб були посаджені в «холодну».

В ході революційних подій 1917-1920 рр. в Колонтаєві був організований волосний виконавчий комітет, головою якого був Яровий та сільський відділ, який очолив Гришко Яків Ілліч. В 1919 році Колонтаїв захопили махновці, а потім денікінці, їх вигнали на початку 1920 року загони Червоної Армії. Знову запрацювали радянські органи влади – волосний виконком і сільська рада, яку очолив Шийко Петро Михайлович. В 1927 році в Колонтаєві організовано Райвиконком, головою якого був Яровий.

В роки НЕПу в Колонтаєві працювали кредитні товариства, виробничі спілки. В 1928 році в Колонтаєві діяла комуна «Комсомолець». До її складу входили Кушнеренко Семен Якович, Чичиба Ася Родіонівна. В 1929 році в селі був організований колгосп, комуна увійшла до його складу. Перед війною в Колонтаєві налічувалось 6 колгоспів.

В жовтні 1941 року село захопили німецькі війська, сільським старостою призначено Ясінського. В умовах окупації в селі діяла група великих патріотів, очолювана Е. Я. Сербіновою. Вона врятувала життя сотням людей. Разом з чоловіком Костянтином Сербіновим, санітарами Марією Кіхтєвою та Марією Кононенко Ельза Яківна обладнала таємний госпіталь, де лікувала поранених, а потім допомагала перейти лінію фронту.

Е. Я. Сербінова нагороджена орденом Червоної Зірки і орденом Леніна, медаллю «Партизану Вітчизняної війни» І ступеня.

За мобілізацією на фронт пішло 550 жителів, а повернулось менше 180.
Література

1. Б. А. Шрамко, В. К. Михеев, Л. П. Трубник – Буйнова Справочник по археологи Украины. К.: «Наукова думка», 1977

2. І. Ф. Прокопенко Рідний край. Навчальний посібник з народознавства. - Харків, 1993

3. І. О. Юхно, М. Ф. Кукса Край наш Краснокутський. - Полтава, 2008

4. В. М. Дюмін «Колонтаїв – місто-слобода» - Київ,1954
с. Костурівка
Костурівка — село в складі Качалівської сільської ради на відстані 6 км від Качалівки по шосе Краснокутськ-Водяна. У Костурівці мешкає 27 осіб.

Назва села походить, очевидно, від прізвища поміщика Костиря, який володів цими землями у середині ХІХ століття і заснував на них поселення. Вживаються мешканцями також такі форми назви села, як Кустурівка, Кусторівка. Після Другої Світової війни навколо села було закладено плантації фруктових дерев та ягідників, а в самій Костурівці створено виробничі потужності для переробки та зберігання фруктів і ягід. Також було створено соціальну інфраструктуру: дитсадок, клуб, ФАП, водогін, каналізацію, централізоване опалення. У 90-х рр. ХХ ст. ВАТ «Агрофірма «Глобівська», структурною частиною якої було костурівське господарство, зменшило масштаби господарювання, внаслідок цього навколо Костурівки було вирубано практично всі сади та переорано ягідники. Так само практично припинила існування і соціальна інфраструктура — залишився лише ФАП.


с. Костянтинівка
Про утворення міст і слобод свідчать історичні джерела «Материалы для истории колонизации Московского государства в 16-17 столетии…»

В середині 17 століття йшло масове заселення нашої території, яку називали «диким полем», а потім Слобожанщиною.

Переселились сюди люди різних станів – «селяни, козаки, міщани, духовенство, - забираючи все, що можна було взяти зі свого хатнього добра: одяг, господарський інструмент, худобу, хліб, залишали різні міста і села, часто навіть підпалювали їх.

Перша дерев’яна церква була побудована в 1730 році. Історичні документи свідчать і про те, що в Краснокутське комісарство входила Костянтинівка за кількістю 12 дворів, і що Костянтинівка розташована «…между долинами грузкими…». Жителів, що проживали в селі називали по-різному. Наприклад, військових називали привілейованими обивателями, підданих черкасинів-українців-кріпаків просто селяни. В селі проживало в 1773 році 683 жителя. З них 666 черкас, 12 військових, 5 духовних. Переважну більшість переселенців складали черкаси, які прийшли із-за Дніпра в середині 17 століття та на початку 18 ст., коли йшло масове переселення людей, які тікали з-під жорстокого нелюдського гніту польських феодалів.

Але між ними ніякої різниці не було. Всі вони були експлуатованими жителями села, крім привілейованого духовенства.

В 1773 році наша слобода ще називалася Верхня Грузька Харківського намісництва, Краснокутського комісарства.

Згідно з «Історією міст і сіл України», виданою в 1967 р. назва села Костянтинівка з’явилась в 1780 році. Саме тоді в майбутнього царя Павла І народився син Костянтин і на честь престолонаступника в тодішній Російській імперії було перейменовано багато населених пунктів. Слобода Верхня Грузька отримала тоді назву Костянтинівка.

В ім’я його честі за вказівкою брата Олександра І в 1810 році в селі була збудована велика церква за новою школою перед великим шкільним стадіоном.

У 1779 … в мае 21 в день празника равнопостальных царей Константина … в селі кожного року 21 травня відкривався Великий ярмарок на площі, де зараз школа і селищна рада..

У 1882 році маєток, землі поміщиці Веселовської, що в селі Костянтинівка перейшли до капіталіста Берга. На придбаних землях Берг створив Кам'яно-Хутірську, Ковалівську та В'язівську економії, які пізніше об'єдналися у велику Костянтинівську економію.

У 1884 році тут було збудовано цукровий завод. В перші роки за добу тут перероблялося до 36250 пудів буряку.

З 1882 року в економії працював млин, який давав продукцію на 14 тисяч рублів.

В 1885 році в Костянтинівці проживало 1200 чоловік, працювала церковно-приходська школа, лікарня, поштова станція.

У 1901 році у нашому краї був неврожай. Почалися заворушення у селах нашого сучасного району. У заворушеннях брала участь і Костянтинівка.

На Костянтинівку вплинула і столипінська реформа. Це можна твердити з утворення таких хуторів, як Ковальчуківка.

Під час громадянської війни на околицях Костянтинівки діяв партизанський загін. Його очолював голова волревкому Ф. Божко. Загін складався з робітників цукрозаводу та економії. Саме в цей час у Костянтинівку вступив Ананьївський червоний полк, сформований із партизанських загонів на Одещині. Полк відступав з півдня під натиском

денікінців і заміняв оборону на північно-західній околиці селища. Тут і стався нерівний бій. Майже весь полк було знищено.

Пізніше на честь славнозвісного Ананьївського полку було названо цукрозавод і радгосп у Костянтинівці. Так розповідав учитель-краєзнавець з села Костянтинівки М. А. Кулачок.

Після всіх цих подій в Костянтинівці почалося широкомасштабне відродження. В 1922 р. розпочався розвиток освіти, церковно- приходська та робітнича школи злились в ЄТШ (єдину трудову школу). У 1937 році Костянтинівська школа стала середньою. При Ананьївському заводі працювали гуртки художньої самодіяльності. Учасники гуртків здобували перемоги в республіканських конкурсах, були нагороджені путівкою до Москви, виступали в Кремлівському палаці в присутності Сталіна. За 1980-1985 рр. в Костянтинівці зведено середню школу на 624 учнівських місць. Також побудовано робітничі їдальні при Ананьївському цукрокомбінаті. Працювала бібліотека на 33 тисячі томів.

Ціни на сільськогосподарську продукцію були дуже заниженими. Вільна торгівля заборонялася. Селянам було ні на що жити, тому основним їх прибутком було їхнє господарство. Хлібозаготівля призвела до справжньої боротьби з селянством. Силою забирали все. Багатих людей - куркулів залишали без нічого. Після розкуркулювання їх відправляли в тюрми і табори смерті.

Всі ці дії призвели до голодомору. Були випадки людоїдства. Це лихо
не дуже захопило Костянтинівку, але все одно було випадки смерті від
голоду.

В 1932 році була створена Слобідська машинно-тракторна станція (МТС). В

1933 р. при ній були створені політвідділи, першим директором яких був
Капустянський.

Будувалася і залізниця. Будівництво вузької залізничної дороги почалося в 1931 році, довжина її становила 18 км. До цього грузи перевозилися гужовим транспортом. Дерев'яні вагони виготовляли на цукровому заводі. В 1933 р. розпочалась реконструкція дороги та завершення її будівництва. Будівництво залізної дороги здійснювалося під керівництвом директора Ананьївського цукрозаводу Соболя Б. Я.

Село помітно розросталося. Великі зміни сталися за роки радянської влади в Костянтинівці. З невеликого села, що тягнулося понад річкою Грузькою, виросло в селище міського типу з населенням (на 1977 р) 3700 чоловік. На території місцевої селищної Ради був цукровий завод, чотири відділки, які об'єднувалися в Ананьївський цукрокомбінат, відділення райоб'єднання „Сільгосптехніка" по ремонту тракторів і спеціальних комбайнів, цегельний завод, державний відгодівельний пункт. На усіх цих підприємствах була найсучасніша на той час техніка та нове обладнання. Працівники добивалися все вищих і вищих результатів, що прискорювало розвиток села.

В центрі селища розташовувалось приміщення місцевої середньої школи, в якій навчалось близько 525 учнів, а поблизу неї - історико-краєзнавчий музей, створений учнівськими руками на чолі з колишнім вчителем історії М. А Кулачком.

У Костянтинівні працювало два клуби на 500 місць, три бібліотеки, книжковий фонд яких становив 33 тисячі примірників, 13 магазинів, дільнича лікарня, амбулаторія, відділення зв'язку тощо.

Селище Костятинівка було окуповане німецько фашистськими військами 6-7 жовтня 1941 року. Обороняли наше селище військові частини 7-ї танкової бригади 38 армії Південно - Західного фронту.

Вранці 7 жовтня головні сили 17-ї німецької армії навалились на праве крило нашої оборони. Зав'язались жорстокі бої... В день,7-го жовтня,фашистам вдалося захопити Костянтинівку,вони рушили до села Олексіївка і до ст. Водяна, щоб перерізати рух по залізниці Харків-Полтава.

В боях за Костянтинівку наші війська втратили: З танки, 2 гармати та іншу техніку, 4 танкіста згоріли в танках;тяжко поранених жителі підлікували і допомогли повернутися на фронт. Полонених та оточенців фашисти розстріляли.

З перших днів окупації фашисти почали вводити нові порядки. Влада зосереджувалася в руках старости, в заводі був німецький комендант. їм вірно служили зрадники поліцаї. Завод охороняла спеціальна німецька команда. Охоронялися і полонені червоноармійці, які працювали в радгоспі. Комендатура знаходилася в конторі заводу, поліція в селищній раді.

З перших днів окупації в Костянтинівці був встановлений нестерпний терор, комендатська година. Фашисти силою примушували відновлювати роботу цукрозаводу, повертали затоплене в р. Мерла обладнання. Робітників радгоспу і селян гнали на збирання хліба, копати цукрові буряки і відвозити їх на ст. Коломак.

Взимку 1941-1942 рр. зігнали всіх жителів від 15 до 60 років під охороною німців та румунів примусили розібрати вузькоколійну залізницю. . Крім того вивезли 4 паровози,6 мотовозів,106 вагонів. Вивозили на роботу до Німеччини молодь віком з 16-ти до 23-х років.

1942 року завод був реконструйований та відновив роботу. Робітники робили все, щоб знизити продуктивність, виводили з ладу обладнання, зривали вивезення цукру.

В радгоспі та колгоспах велись сільськогосподарські роботи. Селяни колективно й одноосібно орали землю, збирали хліб, німці забирали його. Роботи проводили кіньми, волами, коровами, тракторами, які працювали на дровах. Нестерпні були матеріальні та побутові умови. Торгівля, культура, освіта були відсутні.

В Костянтинівці діяв партизанський загін на чолі з Григорієм Мелюхою.

1943 року почалися бої за визволення Костянтинівки. Німці чинили шалений опір, палили хати, селян, руйнували дороги.

Костянтинівка була звільнена від німецьких окупантів 12-14серпня 1943 року частинами 113 -ї гвардійської стрілецької дивізії.

В лави Червоної армії було мобілізовано понад 400 чоловік наших жителів, більше 200 з них загинули смертю хоробрих на фронтах Великої Вітчизняної війни і в концтаборах. Без вісті пропали 26 наших земляків. 40 жителів Костянтинівки, ризикуючи життям, діяли в підпіллі, захищали рідну землю в партизанських загонах.

У Великій Вітчизняній війні брали участь 10 жінок нашого селища.



Сучасний стан селища

Кількість дворів у Костянтинівці 980. Кількість населення 1680 осіб. Діє школа триповерхова, в якій навчається 121 учень.




наступна сторінка >>