І. Курієнко Люди, час, факти. (Повість у газеті з продовженням) - nadoest.com ))
Головна
Пошук за ключовими словами:
Схожі роботи
Назва роботи кіл. стор. розмір
Калина О.Є.«Історична Вознесенщина»: Історико-хронологічний нарис... 2 381.01kb.
Калина О.Є.«Вознесенщина революційна»: Історико-хронологічний нарис... 4 1098.01kb.
Оголошення на вияв інтересу є продовженням загального оголошення... 1 26.16kb.
Михайло Коцюбинський повість «дорогою ціною» 1 108.73kb.
Xxii сторіччя. Вже давно побудовано комунізм 1 194.6kb.
Оголошення на вияв інтересу є продовженням загального оголошення... 1 27.38kb.
Методичні рекомендації міфи та факти про ювенальну юстицію смт Томаківка... 1 144.02kb.
Управління виконавчої дирекції Фонду у Луганській області 25. 1 225.79kb.
Уроків української літератури в 10 класі Програма з української літератури... 1 281.21kb.
Виховний захід «Любих подружок-однокласниць зі святом» 1 44.85kb.
Апофіс провісник апокаліпсиса фантастична повість 4 924.61kb.
В. Гюго. «Собор Паризької Богоматері» 1 70.61kb.
Таращанський 1 219.63kb.

І. Курієнко Люди, час, факти. (Повість у газеті з продовженням) - сторінка №1/4
І.Курієнко

Люди, час, факти.

(Повість у газеті з продовженням)

НА ПОЧАТКУ повісті, що друкувалася в газеті я писав, що моєю метою було розповісти про рідне місто його мешканцям, розповісти про мало, відомі сторінки його біографії. Я дуже хотів, щоб жителі міста і особливо післявоєнне покоління більше знали про нього.

Адже не секрет, що ми, проживаючи у Вознесенську, проходимо по його вулицях, провулках, в його парках і скверах не завжди уявляємо минуле міста, традиції наших дідів і прадідів. Тому для 6агатьох наших громадян місто Вознесенськ нічим не відрізняється від таких же інших. Але ж це не так. Воз­несенськ має цікаву, неповторну біографію.

Одна справа писати на основі історичних джерел але й вони не можуть відтворити повної історичної картини. Інша справа — писати про те, що сам бачив, що пережив, про зустрічі з людьми, про цікаві події і факти з життя міста.

В своїй розповіді я також говорив про те, що по­вість я писав в основному з пам'яті, і наперед про­сив вибачення, якщо трапляються якісь неточності. Крім того треба зважити на те, що я не історик і не літератор, просто вирішив розповісти вознесенцям про все бачене, почуте, прочитане про наше місто.

Звичайно, деякі неточності в повісті є. Є з моєї вини, є й помилки з технічних причин, про що хоті лось би сказати нижче.

Щоб встановити якусь дату, наприклад розрушення міського собору, чи будівництво парку імені 1-го Травня, я аналізував, де я в ту пору був, чим зай­мався і таким чином виникала дата.

Допустив деяку неточність, я б сказав машинальну, коли писав про дочок Євгенії Бош.

Відомо, що вона залишивши чоловіка, разом з дітьми назавжди виїхала з нашого міста.

Колишній чоловік Євгенії Богданівни одружився з іншою жінкою, в них також були діти. Одну з до­чок звали Сусанною. Я раніше писав, що будинок, в якому проживала Євгенія Бош, а згодом ще в 20-і роки жив її колишній чоловік з новоствореною сі­м'єю, знаходився на розі нинішніх вулиць Котовського і Євгенії Бош. Мені тоді було років три - чотири. Жили ми поряд з будинком Бошів, і дійсно, я пам'ятаю, як мене дівчата, що сиділи біля відкри­того вікна, вгощали помідором чи яблуком. Це були дочки Боша від другої дружини. Запам'яталися вони мені тим, що були добрими, привітними. Про їх подальшу долю я не знаю. Однак, знаю, що сам Бош десь в 1934 році помер. Де він похований — не відаю.

В своїй першій книзі я писав, що вгощали мене дочки Євгенії Бош. Ця оплошність коштувала мені нервів. По телефону мені подзвонила вчитель історик, яка порадила більше не звертатися до такої відповідальної теми і взагалі полишити цю справу.

В повісті допущені також технічні помилки, але на них читачі якось не звернули уваги.

Зате сотні моїх земляків, що знають мене, а та­кож гості міста, говорили мені при зустрічі, писали листи, дзвонили телефоном про те, що їм сподоба­лася повість. Чимале з них зберігають ці газети, зробивши вирізки, багато відіслали їх своїм рідним у інші міста країни. Я вдячний колишньому завідуючому кафедрою Куйбишевського авіаційного ін­ституту доценту тов. Добровольському, мешканцям нашого міста Казимиру Йосиповичу Лісовському й Анатолію Івановичу Козицькому за схвальні від­гуки, надруковані в газеті «Радянська правда» з приводу моєї повісті.

Я не думав продовжувати повість. Але я живу в місті, щодня зустрічаюся з його мешканцями що, знають мене. Вони зупиняють мене на вулиці, і автобусах, дзвонять по телефону, запрошуючи до дому, щоб познайомити з особистими архівами, просять продовжити розповідь про Вознесенськ.

Багато земляків пропонують видати повість окре­мою брошурою, запевняють, що вона розійдеться серед вознесенців.

З приводу цього я не в курсі, але на цей раху­нок маю особисту думку. На мій погляд, на честь 200-річчя міста Вознесенська варто було б випустити книгу про наше місто, куди включити роботи Б. И. Слободянюка, О. Є. Калини, Г. І. Авер'янова, М. Ф. Богомолова. Не проти включення до цього списку і моєї повісті. До збірника бажано також включити статті, нариси про історію нашого міста, які публікувалися раніше і які будуть опубліковані. Вважаю, що упорядником такої книги повинна стати редакція міськрайонної газети «Радянська правда». Упорядники мають підібрати хороші ілю­страції і зробити збірник по-справжньому ювілейним, привабливим.

Тому, не зважаючи на різноманітні перешкоди, я вирішив продовжити свою оповідь, потратив на це чимало сил і часу.

Продовження розповіді про місто Вознесенськ хочу назвати «Місто Вознесенськ. Люди, час, факти» Чому саме так?

Я вважаю, що пишучи історію міста, не можна обминути імен людей, які свого часу жили тут, багато зробили для нашого міста.

В попередніх главах я уже писав, що місто Вознесенськ було засновано 10 травня 1795 року. Цього дня відбулося його урочисте відкриття. Трохи пізніше Катерина II своїм указом сповістила на всю імперію про заснування губернського міста під назвою Вознесенськ. Це було 13 червня 1795 року.

З попередніх глав читачі знають, що нашому місту не судилося стати губернським, містом, що воно стало потім одним із військових поселень.

Однак, не всі знають, що місто мало власний герб. Нещодавно архітектор міста Анатолій Миколайович Фортуна, цікавлячись старими, дореволюційними архівами, знайшов серед них малюнок, виконання друкарським способом і опис герба.

Виявляється герб міста був затверджений не відразу, а через 60 років після указу. Я думаю, що запровадження герба було пов'язано із 50-річчям від дня указу.

Який же вигляд мав герб Вознесенська?

Герб мав вигляд щита, поділеного на три частини. Верхня частина герба — білого кольору і на ній зображено двоголовий орел символ царської Росії.

Середня частина герба розділена на дві частини. Ліва сторона — блакитного кольору. На ній зобра­жено наш Південний Буг і сокіл, ширяючий над рікою.

Права сторона — рожевого кольору і на ній зображені атрибути військові і сільські. Хрестоподібно — піка і коса. Зверху українська шапка (запо­різьких козаків), а внизу — серп. На той час герб відображав найхарактерніші ознаки міста.

Над гербом був такий напис: «Герб міста Вознесенська, Херсонської губернії. Височайше затверд­жений 6 квітня 1845 року. Військового відомства».

Добра була тоді традиція — створення гербів міста. Він мав виховувати у горожан почуття гор­дості і поваги до свого міста, краю і в цілому до Батьківщини, виховував патріотизм, бажання примножувати традиції.

Я вважаю, що до 200-річчя міста необхідно від­новити традицію, наше місто повинно мати свій герб. Яким він має бути — це справа художників. Я б, наприклад, ліву частину старого герба, де зображений ширяючий над річкою Південний Буг со­кіл залишив би без змін.

У першій частині повісті я писав про те, що в кінці XVII і на початку XIX віків по всій Ро­сії, в тому числі й на Україні було захоплення — створення і високохудожнє оформлення парків, зелених масивів.

Такий парк вирішено було розбити і в нашому місті...

А зараз, шановні читачі, трохи відійдемо від теми. Уявімо собі південну частину України в минулому.

Це був безмежний степ. На вулицях міста не росло жодного деревця. В ті роки взагалі вважали, що тут, в степу, не можуть рости дерева із-за сухості клімату, відсутності достатньої вологи.

Родоначальником озеленення нашого краю був ваш славний земляк — почесний член Товариства сільського господарства Південної Росії Віктор Петрович Скаржинськнй.

В. П. Скаржинськнй був учасником Великої Вітчизняної війни 1812 року. Після відставки, він у 24-річному віці почав упорядковувати землі, що за­лишилися йому в спадок від батька. Особливу увагу звертав він на розвиток лісівництва. Це він пов'язу­вав з поліпшенням кліматичних умов, підвищенням родючості грунту. Крім цього Скаржинськнй рекомендував породи дерев, кущів, які добре вплива­ють на клімат. Так, наприклад, він рекомендував садити в нас тополю і акацію. Одна тополя виділяє стільки кисню, що його вистачав для життєзабезпе­чення однієї людини на добу. А біла акація крім усього є добрим медоносом для бджіл.

Мені, в силу своїх обов'язків, доводилося займа­тися озелененням міста. Нам інколи «зверху» пропонували садити різноманітні дерева. І ми повинні були прислуховуватись до рекомендацій. Говорили приблизно таке: «Як це так, в Одесі пречудово рос­туть платани, а чому їм не рости у Вознесенську?»

В Одесі непогано ростуть шаровидні акації і кле­ни

Та головне не враховувалося, що в Одесі клімат набагато м'якший і вологіший, ніж у нас.

Шаровидна акація і шаровидннй клен дуже не пе­реносять загазованості повітря від автотранспорту. Зате біла акація, де б вона не росла, пристосується до всього, до будь-яких негативних умов. Я б реко­мендував більше садити в нашому краю білої ака­ції.

Я трохи відійшов у своїй розповіді від попередньої теми.

Із архівних даних відомі свідчення, що для ство­рення Мар'їного гаю і частково для насадження нового парку, який називали «казеннім» із Новомиргорода було завезено 1 мільйон 200 тисяч штук дерев. Причому вказано, що дерева завозилися Із гру­дою землі на корені, що забезпечувало їх добре приживання.

Можете собі уявити — скільки потрібно було людей, щоб викопати, привезти, посадити дерева (тоді ще не було залізниці чи автодороги. Все робилося вручну і завозилося кіньми). Вірогідно, що до цих робіт залучалися кріпаки 1 військові поселенці. В наш час, коли є Механізми, транспорт у місті щоро­ку висаджується до п'яти тисяч дерев і трохи біль­ше кущів.

В попередніх главах повісті я описував, що в 1964—65 рр. на місці колишнього «казенного са­ду», де були знищені всі дерева і кущі було заново озеленено цей пустир і створено новий парк, який був названий іменем Островського. В посадці дерев активну участь брали тоді озеленювачі міськкомунгоспу М. І. Доценко, В. І. Сафошина, Д, К. Курінна, яка пропрацювала на озелененні міста понад 30 років.

Хотілось би окремо сказати про прекрасну працівницю, майстра-озеленювача — Марію Іванівну Доценко. Я знав Марію Іванівну, як сумлінну, чесну трудівницю. Вона не боялася чорнової роботи, часто сама їздила по розсадниках України і купувала для міста саджанці дерев і кущів. Бувало із-за відсут­ності вантажників сама вантажила на машини саджанці, прагнула так посадити їх, щоб вони прижи­лися. Це під її керівництвом були озеленені вулиці Жовтневої революції, Короленка, Леніна і площа імені Леніна, вулиця Кібрика й інші. Багато років поспіль вона очолювала парторганізацію міськради і міськкомунгоспу. Таких сумлінних людей у нас було немало.

Далі я хочу продовжити розповідь про розви­ток освіти й культури в нашому місті.

Нинішнє покоління, мабуть, не може уявити, щоб людина не могла писати й читати. А в перші роки радянської влади таких було переважна більшість.

В середині 20-x років було поставлене завдання навчити читати і писати неграмотних людей. Для цієї мети були створені так звані «лікбези», тобто школи ліквідації безграмотності. Це було так. У кожній сільській школі створювалися групи слухачів лікбезу, до яких входило 25—30 осіб.

Заняття проводилися в основному у вечірній час. По закінченню курсу, а полягав він у тому, щоб люди навчилися читати й рахувати, слухачам вида­валися посвідчення лікбезу.

До ліквідації неписьменності залучалися і ми, школярі. Я особисто «консультував» у читанні букваря кількох неписьменних сусідок. Необхідно від. значити, що у всіх неписьменних людей на той час був великий потяг до освіти.

Багато в нашому місті було чудових вчителів. Це були дійсно майстри народної освіти. Якби вони були живі зараз, то неодмінно прикрасили б викла­дацький колектив міста.

Але час летить нестримно, як у тій пісні, де ро­ки летять, наче птахи летять, і ніколи нам оглянутись назад.

Ось і ми, колись були школярами, зараз уже на схилі віку, а вихователів, які нам показали дорогу в життя, давно вже немає в живих. Та людська па­м'ять влаштована так, що роки і відстані не в змозі стерти кращі роки дитинства, школу, милих серцю вчителів.

Я розповім про декого із них. Може хтось із читачів згадав кращих, але я повім мову про тих, кого знав, з ким пощастило спілкуватися. Серед них брат і сестри Іванови: Іван Іванович, Клавдія Іванівна (другу по імені не пам'ятаю), сестри Волошини — Олександра Захарівна і Ганна Захарівна, М. Ф. Павлов, М. Ф. Туровський, Л. В. Хашминуя, І. С. Орлов, І. Д. Козацький і інші.

Великий вклад у розвиток культура в вашому місті вносила на той час такі ентузіасти, як Аркадій Михайлович Житков, художник Шубін, І. Чертков, Ларський, Худолєєв, Ласкавий (І. Гофман), Коломійченко, Євген Садовський, І. Шестацький та інші. Це люди, яких я знав особисто, з яками неодно­разово доводилося зустрічатися.

Спробую, наскільки це збереглося в пам'яті, зга­дати про цих людей.

Яка безжалісна природа до людей! Не встигне людина розкинути свій талант, здібності, як треба вже готуватися в далеку путь, звідки повер­нення немає. Якщо людина чимось видатна, то її ім'я зберігається в архівах, в книгах. Але, на жаль, все тече, все міняється і... забувається. Отже, я хочу згадати про людей, які варті цього.

Розпочну розповідь про працівників освіти, пріз­вища яких я уже назвав.

В 30-ті роки в будинку № 10 по вулиці Урицького мешкали брат і сестра Іванови. Іван Іванович Іванов, колишній офіцер царської армії, був високоосвіченою людиною. Про його високо освіченість і інтелігентність можна судити по тому, що в школі він викладав здавалося б протилежні предмети — і російську мову й літературу, а також математику. Це був чудовий викладач. Він був суворий, не любив лінивих, але все робив, щоб учні добре знали і його предмет.

Про долю Івана Івановича мені не відомо. Однак, якось, перебуваючи у відпустці, я йшов алеями пар­ку 1-го Травня і побачив обірваного, в старому кос­тюмі чоловіка. Він жалібно подивився на мене, а я відразу не впізнав його, і лише пройшовши метрів 20, згадав, що це був наш учитель Іван Іванович. Його сестра Клавдія Іванівна, викладала географію в нинішніх 1-ій, 7-ій і 10-ій школах. Які цікаві це були уроки, як цікаво було подорожувати по земній кулі разом із своєю вчителькою!

Дуже запам'ятався вчитель фізики і хімії Мико­ла Федорович Туровський. У нього так склалося життя, що він не мав своєї сім'ї, жив холостяком до старості. Був він якийсь недоглянутий, байдужий до себе.

На той час, особливо в 1930—1933 р р., було дуже важко придбати одяг (як і зараз, на початку 1990 років). Тому, до школи приходив він у засмаль­цьованому костюмі й в калошах. Вигляд у нього був аж ніяк не вчительський.

Але який це був учитель! Як цікаво було на його уроках. Жодного уроку, як по хімії, так і по фізи­ці, він не проводив без показу експериментів. У ньо­го в школі був спеціальний куточок з приладами, колбами, реактивами. Вія із захопленням розповідав про різноманітні реакції і перетворення енергії. Пригадую, ще тоді він говорив нам, що в ядрі атому закладена величезна енергія, і якщо людство роз­щепить атом, то це буде великим стрибком у пізнан­ні природи.

В той голодний 33-ій Іван Іванович помер.

Вважаю, що не мені одному із нашого покоління запам'яталися сестри-вчительки Волошини — Олек­сандра Захарівна і Ганна Захарівна. Олександра Захарівна викладала історію, а її сестра була вчи­телькою перших—четвертих класів.

Олександра Захарівна до революції була дружи­ною офіцера царської армії, який не повернувся із першої світової війни, він загинув у боях.

Після війни сестри-вчительки мешкали в будинку по вулиці Пушкінській, 24 (нині 28). Олександра Захарівна дуже любила свій предмет — історію. Вона була однією із найбільш ерудованих людей міста. Уроки її проходили в ідеальній тиші, учні, затаївши подих, ловили кожне її слово.

Мені не довелося бути її учнем. Але коли в 1956 році, демобілізувавшись із рядів ВМФ, я приїхав до Вознесенська, ми часто з Олександрою Захарівною зустрічалися, і темою нашої розмови завжди була історія.

Вона дуже добре знала стародавню історію, часто розповідала мені про Єгипет, про піраміди, про фа­раонів тощо. Такі бесіди в нас інколи продовжува­лися 3—4 години. Багато розповідала вона мені про історію нашого міста. Вона навіть знала тих, хто заснував «казенний» парк, називала прізвища. Та, на жаль, тоді я й не думав, не гадав, що доведеться писати про наше місто, і все це забулося.

Останні роки сестри жили дуже бідно, єдиною ра­дістю для них було те, що їм, як могли, допомагали сусіди. Років п'ятнадцять тому в один і той же день сестри померли. Мені здається, що в них повинен бути цінний для нашого міста архів, але де він по­дівся - не знаю.

Запам'ятався мені ще один чудовий педагог — Микола Павлович Павлов. Це був учитель старої, дореволюційної школи. Він відзначався педантич­ністю, знанням своєї справи, скромністю і повагою до учнів.

Микола Павлович викладав креслення і малюван­ня у залізничній школі (нині СШ № 10) і в школі № 2. Викладав до революції в чоловічій гімназії. Невиключно, що одним із його учнів був художник-академік Є. А. Кібрнк.

Микола Павлович як до революції, так і потім жив по вулиці Пушкінській, 35. У перші роки ра­дянської влади він більшу частину будинку передав державі, а собі залишив невеличку кімнату, де й прожив вік. В більшій частині його будинку, аж до 1930 року розміщався райком партії, а потім — ди­тячий будинок.

І ось у 1945 році, коли я був у відпустці, до моїх рідних зайшов Микола Павлович і захотів побачити мене. Старий учитель розповів мені, як довелося бідувати під час окупації, говорив про сина, який жив у Ленінграді, й з яким втратив зв'язок. У тому ж таки 1945 році мені пощастило зустрітися із ще однією моєю учителькою Любов'ю Веніамінівною Хашмінуей. Не знаю, яким чином вона уз­нала, що я приїхав до Вознесенська, але Любов Венінамінівна прийшла до мене додому, щоб зустрітися. Я вже був політпрацівником, пройшов усі жахи війни, а вона мене пам'ятала шестикласником.

Розмова, як це не дивно, велася не навколо війни, вчителька цікавилася, як можна роз'яснювати учням біографію Сталіна. На той же час це ім'я звучало у скрізь, особливо в школі.

У ті роки я не знав про злодіяння Сталіна, про які зараз знає кожен. Пригадую, будучи на курсах підвищення кваліфікації політ составу, в Ленінграді чув від одного із викладачів історії ВКП(б), який говорив із оглядкою, що після XVII з'їзду ВКП(б) майже всі делегати були репресовані і багато з них загинуло. Ми тоді в душі обурювалися, але якось не вірилося, що це робилося за вказівками Сталіна.

Я їй порекомендував, і зараз такої думки, що раз Сталін називав себе «учнем Леніна», то, мабуть, вірно було б вивчаючи праці Леніна, з його позиції відходити до вивчення біографії Сталіна. Любов Венінамінівна ще тоді брала під сумнів багато ви­словлювань Сталіна і його конкретні дії. Вже це свідчить про те, що вона була не тільки думаючою, а й мужньою людиною.

У справі виховання населення міста значну долю внесли працівника вартісної освіти, бібліотек, культ­освітніх закладів, про які я постараюсь в міру можливості розповісти.

Велику увагу розвитку культури і відпочинку мешканців міста і особливо працівників залізничного транспорту в 30-і—40-і роки надавав колишній секретар парторганізації залізничної станції Вознесенськ Аркадій Михайлович Жидков. Це була освічена, ініціативна людина. Під його керівництвом був реконструйований сквер залізничників. Сквер був добре благоустроєний озеленений. Влітку тут було багато квітів, працював фонтан. На літній ест­раді демонструвалися кінофільми, виступали учас­ники художньої самодіяльності. Інколи тут виступа­ли приїжджі артисти. Вже в повоєнні роки на цій естраді виступав радянський композитор М. І. Блантер, автор задушевних, ліричних пісень.

До початку 60-х років сквер залізничників був любимим місцем відпочинку вознесенців.

Прикро, що до 1990 року сквер фактично знищи­ли, розрушили літню естраду. Я впевнений, якби до цього часу жив Аркадій Михайлович — він би не допустив цього.

Дружина його була однією з перших викладачів дитячої музичної школи в нашому місті. Одна з до­чок проживає в місті Ленінграді, працює фармацев­том в одній із центральних аптек на Невському про­спекті. Будучи в Ленінграді, мені випадково дове­лося зустріти її. Друга дочка і зараз живе у нашому місті.

Мені відомо, що в 20-і роки по нинішній вулиці Євгенії Бош, в будинку № 14, проживав, чудовий художник пейзажист по прізвищу Шубін. Це була по-своєму легендарна особистість. На той час про художника, майбутнього академіка Є. А. Кібрика не було нічого чути. Шубін по праву називався тоді кращим художником Вознесенська.

У одному дворі з Шубіним проживала моя тітка — Тетяна Михайлівна Крамаренко. Їй Шубін подарував одну з невеликих картин, як хорошій сусідці. Я, на той час дитина, приходив до тітки і вглядався в цю картину. Вона була написана з великою майстерністю, і це відзначали не тільки такі хлопчаки, як я, а й художники.

На початку 30-х років слід Шубіна загубився. Де він дівся — не знаю. Не виключено, що він став жертвою репресій.

Після того, як за вказівкою Сталіна нова еконо­мічна політика була ліквідована, відпало значення колишнього амбара (нині приміщення міського Бу­динку культури).

Перестали провадитися ярмарки, не було що зберігати із продуктів. Міського театру в нашому місті тоді не було. І ось рішенням місцевих органів було прийнято ухвалу переобладнати приміщення амбара в міський театр. У 30-і роки, коли всі роботи були завершені, театр назвали іменем Ворошилова.

Одним із перших директорів цього театру був Ларський. Яким чином він з’явився в нашому місті мені не відомо. Але я особисто його добре знав, бо він приходив до нас у друкарню і замовляв барвисті афіші, а я оформлював замовлення.

Часто, як зараз говорять, «по блату» він про­пускав мене на спектаклі. Мені стало відомо, що Ларський був опереточним артистом і свого часу виступав у Московській оперети.

У 1934 році в місті цілий місяць гастролював Московський театр оперети. Очевидно, Ларський був знайомий із адміністрацією театру, і користуючись цим знайомством, запрошував колектив артистів до вашого міста.

На початку 1934 року, весною у нас після голо­домору 1932—1933 року було ще скрутно з продуктами, але влітку становище різко змінилося на краще. З'явилися свіжі овочі, фрукти і це благотворно вплинуло на умови життя в нашому місті артистів оперети. Вони показали мешканцям міста і сіл району найкращі спектаклі світової і російської класики. Після цього майже ніколи в нашому місті не показувалися такі спектаклі, а якщо й показува­лися, то епізодично.

А в той час вознесенці могли познайомитися з ви­датними оперетами Штрауса, Кальмана тощо.

Пригадується такий випадок. Сталося так, що в день спектаклю захворів один із акторів трупи. Постало питання або відмінити спектакль, або хтось повинен виконати дві ролі й дуже швидко перевтілитися в них. І ось тоді артисти Московської оперети згадали про їх колишнього колегу — Ларського.

Не пам'ятаю в якій це опереті, раптом виходить на сцену Ларський і говорить такі слова: «Слухайте! Дайте мені цю тигру! Зараз я йому в пащеку всуну руку й схоплю хвіст, і виверну його навиво­ріт, і скажу, що так і було!». Мені здається, що це із «Роз-Марі».

Його вихід був зустрінутий з таким захопленням, що стіни театру здригнулися від оплесків.

Відразу ж після гастролей Московського театру Ларський кудись виїхав, більше про нього я не знаю нічого.

Хочеться повідати ще про одну людину, яка залишила яскравий слід у моєму житті. Це Женя Садонський, повний тезка лікарю-психіатру Вознесенської наркології.

Євген був на той час кращим воротарем нашого міста. Я вже колись писав, що він нічим не поступився б воротарям ведучих команд країни. Навіть тоді, коли команда не спроможна була стримати натиск суперників, то її виручав голкіпер — Євген Садонський.

Я не помилюсь, коли скажу, що для нас, хлопча­ків, Женя був справжнім кумиром для наслідуван­ня. Але як було йому не наслідувати?

В кінці 30-x років Женя одним із перших у місті придбав ковзани, чудово ходив на них.

У нас на той час було любиме місце, де можна було бігати на ковзанах — в районі нинішньої ЖЕК по вулиці Урсулова. В ті роки озеро на зиму заливалося дощовими водами і на всю зиму там утворювалися прекрасні льодові майданчики для тренувань на ковзанах.

Ми, хлопчаки, щоденно після уроків відвідували цей природний каток. У нас тоді не було фабричних ковзанів. Ми самі їх виготовляли. Верхівку ковзанів робили із дерева, полозок — з дроту. Прив'язували до взуття хто як міг — шнурками, гнучким дротом, якби вони лише сковзали.

Коли на катку з'являвся Женя, відразу ж розпочиналися ігри, він учив нас, як правильно ходити на ковзанах.

Наприкінці 20-x і на початку 30-х років у нас на Півдні України, зими були сніжними і ковзани були не в моді.

І ось дивлюся, з вулиці Євгенії Бош по провулку Озерному Женя йде на якихось дошках, причому йде швидко, накатом. Ми в ту пору не знали, що таке лижі. Виявляється Женя особисто змайстрував ли­жі і вперше в місті здійснив прогулянку.

Так, він був чудовим фізкультурником і деякий час викладав фізкультуру в залізничній школі. Та не всі знають, що це був і чудовий співак, у нього був приємного тембру сильний баритон. Пригадую, як на одному із концертів художньої самодіяльнос­ті, що відбувався в залі єврейської синагоги, переобладнаної під клуб, Женя виконував куплети «Серце красуні» із опери «Риголетто» і оперети «Циган­ський барон».

Про подальшу долю Жені Садовського я не знаю, але гадаю що до війни він закінчив медичний інститут, напевне брав участь у війні, а що далі — неві­домо. Якщо хтось знав якісь дані про його подальшу долю, то хотілось би знати про це.

До 1934 року в нашому місті не було звукового кіно.

В тому році колишній «німий» кінотеатр по ву­лиці Леніна був реконструйований, і вперше в місті з'явилося звукове кіно. Однак, не всі в місті знають, що в колишньому райколбуді, так називався тоді бу­динок колгоспника, з'явилася вузькоплівкова кіноус­тановка, яку тоді дуже важко було дістати.

Не знаю, по яких каналах, однак на початку 1935 року колишній завідуючий райколбуду Ісак Чертков зумів придбати вузькоплівковий кіноапарат і для гостей міста та для вознесенців у готелі вечорами показували звукові кінофільми.

На той нас, коли Чертков працював у колбуді, бу­ла організована художня самодіяльність, проводили­ся різноманітні культурно-освітні заходи, шахові турніри тощо. -

У нас у Вознесенську на той час жив шахіст 1-го розряду Іван Шестацький, який час від часу про­водив сеанси одночасної гри. Я тоді захоплювався шахами.

Запам'ятався один із таких сеансів, який Шестацький проводив на 25 шахових дошках. Із 25 учасників два учасника виграли в першорозрядника—це мій хороший друг Саша Сосновський і я, дві партії були ні­чийними і 21 учасник програв.

Доля Івана Шестацького склалась так, як і в біль­шості його однолітків. Він загинув на війні.

А зараз я розповім про інших людей, з якими я спілкувався уже в повоєнні роки.

В попередній частині повісті я згадував прізвище Максима Афанасійовича Севастянова. Мені читачі порадили більш детально написати про цю людину.

Вперше зустріч з ним відбулася в липні 1957 ро­ку коли я по рекомендації колишнього голови рай­виконкому М. С. Шевченка був призначений у штаб місцевої протиповітряної оборони. І ось я на прийо­мі у голови міськвиконкому Максима Афанасійовича Севастянова. Це було в перших числах липня 1957 року.

В житті у нас з Максимом Афанасійовичем в ба­гато спільного. Як вияснилося із розмов з ним, Максим Афанасійович на 10 років старший мене, на 10 років раніше вступив в ряди ВКП(б), на 10 років раніше закінчив військово-політичне училище в місті Ленінграді, в якому потім учився і я. Трохи більше 10 років нам довелося працювати у Вознесенському міськвиконкомі. За ці роки я весь час був членом виконкому, позаштатним його заступником. Працю­вав я на посадах начальника штаба МПВО міста, ке­руючим справами, потім начальником новоутвореної ЖЕК, завідуючим відділом комунального господар­ства. Коротше, понад 25 років свого життя я віддав комунальному господарству.

Робота в міськвиконкомі і, особливо, його головою і робота працівником комунального господарства ду­же складна й часом невдячна. Тим більше треба вра­хувати, що в 50-ті — 60-ті роки в місті не було кана­лізації, водопроводу, нечистоти вивозилися кінними бочками. І якщо навіть в кінці 60-х років ми пере­йшли на механізоване вивезення сміття й нечистот, все одно нестача автотранспорту негативно впливала на роботу комунальних служб.

В 1947 році Максим Афанасійович був демобілі­зований із рядів Збройних Сил. Як колишнього політпрацівника його направляють у райвідділ міліції на посаду заступника начальника по політчастині. Начальником міліції в ту пору працював В.Є. Богданов.


наступна сторінка >>