Культурно-просвітницька діяльність yкраїнських cічових стрільців у роки першої світової війни - nadoest.com ))
Головна
Пошук за ключовими словами:
Схожі роботи
Назва роботи кіл. стор. розмір
Україна в роки Першої світової війни 1 43.36kb.
Закарпаття в роки Першої світової війни 1 133.88kb.
Становлення авіації та основні шляхи її розвитку в період Першої... 1 364.81kb.
Костючок основні тенденції національно-політичної трансформації українства... 1 209.75kb.
Господарство світу в роки ІІ світової війни 1 265.92kb.
Рішення львівська обласна рада про проголошення у 2014 році Роком... 1 13.34kb.
З першої світової війни Франція вийшла пере­можницею 1 264.68kb.
Технічні вдосконалення в роки Першої світової війни. Новітня тактика... 1 326.36kb.
Рок-музика після 2-ої світової війни 1 62.13kb.
Тема україна в роки першої світової війни. Початок української революції... 1 20.64kb.
Військові події на території України у роки Першої світової війни 1 128.29kb.
Закону України «Про реабілітацію жертв політичних репресій на Україні» 1 31.51kb.
Таращанський 1 219.63kb.

Культурно-просвітницька діяльність yкраїнських cічових стрільців у роки першої світової - сторінка №1/3
Реферат на тему:

Культурно-просвітницька діяльність yкраїнських cічових стрільців у роки першої світової війни

Громадсько-освiтнi та мистецькi структури

На початку ХХ ст. завдяки ініціативі передових кіл галицько-українського суспільства, насамперед молоді, в Україні було відновлено національне військо — леґіон Українських Січових Стрільців, яке стало наочним доказом живучості ідеї української незалежності, відкрило нову сторінку змагань українців за волю. Діючи у надзвичайно складних умовах Першої світової війни, стрільці зумiли перетворити свій леґiон у добре вишколену, фактично, українську вiйськову формацiю з нацiональною символiкою, власними одностроями й вiдзнаками, а також українською офiцiйною мовою та українською термiнологiєю.

Поставивши основною метою виборення Української держави, стрілецтво, окрім участі у бойових діях, старалося організувати своє внутрішнє життя таким чином, щоб виконувати завдання національного характеру. Для цього в леґіонi були створенi, крiм бойових, iншi легальнi й нелегальнi структури, які дозволяли стрілецтву підвищувати свій ідейно-політичний рівень, активно займатися самоосвітою, налагоджувати тісні зв’язки з українським населенням, проводити серед нього національно-освідомлюючі акції, дбати про створення та залишення для нащадків пам’яток, що відображали б боротьбу УСС за волю України тощо. Серед цих структур важливе місце займали «Кiш», «Вишкiл», «Збiрнi Станицi», «Пресова Кватира», бiблiотека, освiтнi та культурно-мистецькi гуртки. Їх дiяльнiсть істотно визначала обличчя леґіону УСС та сприяла зростанню його популярностi серед українського народу.

Першою допомiжною формацiєю, що офiцiйно, хоч i з великими труднощами постала в стрiлецькому леґіонi, була так звана «кадра» — «Запасна сотня УСС» (самi ж стрiльцi називали її за козацькою традицiєю «Сiчовим Кошем»). Вона почала свою дiяльнiсть наприкiнцi березня 1915 р. пiд керiвництвом сотника Никифора Гiрняка i була обмежена до 250 чоловік1. Її головним завданням було вербувати й вишколювати нових добровольцiв, бо в умовах неприхильного i навiть ворожого ставлення австрiйського командування до Українського Січового Стрілецтва виникла загроза подальшого iснування леґіону. Тому тим, що стрiлецька формацiя раз за разом вiдновлювала сили пiсля тяжких втрат на фронтi, слiд завдячувати, поряд iз високою нацiональною свiдомiстю українського юнацтва, яке добровiльно зголошувалося до УСС, i енергiйним і продуманим дiям командування Коша. Воно часто свiдомо iгнорувало австрiйськi закони та вживало рiзних заходів для збiльшення кiлькості добровольцiв i збереження їх для леґіону2, бо були й випадки, коли австрiйське командування вiроломно забирало стрiлецьких новобранцiв до своїх частин3.

Поряд iз Кошем, набором добровольцiв займалися й iншi стрiлецькi установи, що були з ним у тiсному зв’язку. Зокрема, «Збiрнi Станицi УСС» у Львовi (очолював сотник Михайло Волошин) та Вiднi (четар Дмитро Катамай), «Поборова Станиця УСС», яка почергово проводила роботу в Стрию, Станіславі та Львові (четар Олекса Новаківський). Певний час діяла «Збірна Станиця УСС» у Мармороському Сиготi на Закарпаттi (четар Юліан Буцманюк), яка, незважаючи на свою низьку вербувальну ефективність, спричинилася до зукраїнізування міста і була осередком культурно-освітнього життя на Східному Закарпатті. Також були створені три «Комісаріати УСС» на Волині — формально для рекрутації добровольців, а в дійсності для ведення просвітницької праці серед місцевого населення та для організації українських шкіл. Завдяки спiльнiй дiяльностi згаданих інституцій загальна кiлькiсть УСС, зареєстрованих у Головнiй книзi Коша, за різними даними, становила на 1 листопада 1918 р. вiд 9000 до 9600 осiб4.

Окрiм новобранцiв, у Кошi перебували й iншi категорiї УСС, зокрема тi, якi пiсля ран та хвороб потребували тривалого вiдпочинку. Це дало змогу Кошевi стати своєрiдним органiзацiйним центром стрiлецтва. З ним були зв’язанi багатьма нитками не тiльки кожна формацiя леґіону, а й кожен стрiлець чи старшина. Кiш не лише набирав новобранцiв, вiн був для них школою воєнного ремесла, нацiональної свiдомостi, а часто й грамотностi. У Кошi пiклувалися стрiльцями, якi перебували на вiдпочинку, влаштовували для них рiзноманiтнi курси, виступи та дискусiї, щоб поглибити нацiональну свiдомiсть та загальний культурний рiвень, ознайомлювали зі стрiлецькою iдеологiєю та розширювали поiнформованiсть про становище української справи. Кiш пильно стежив за українським полiтичним життям і повiдомляв про нього стрiлецький загал, мав зв’язок iз нацiональним полiтичним проводом i передавав йому стрiлецькi настрої та побажання. Вiн також пiдтримував стосунки з тими стрiльцями, яких забрали до австрiйських частин, пересилав їм часописи й iншу iнформацiю про стрiлецьке життя5. Така активнiсть кошовикiв завадила планам австрiйського командування, котре, як вже зазначалося, намагалося позбавити леґіон полiтичного характеру i для цього розiрвало внутрiшнiй зв’язок мiж частинами УСС, а також заборонило фронтовим куреням спiлкуватися безпосередньо з Українською Бойовою Управою6 – організаційно-координаційним центром леґіону УСС. Незважаючи на постiйну змiну мiсця перебування, залежно вiд пересування фронту та постiйну плиннiсть свого складу, Кiш зумiв все-таки налагодити тiсний зв’язок i став посередником мiж усiма стрiлецькими пiдроздiлами та поодинокими стрiльцями, придiленими до рiзних австрiйських i нiмецьких команд, а також мiж Українськими Січовими Стрільцями та краєм i його нацiональним проводом.

На початку 1915 р. постала ще одна стрiлецька формацiя, що отримала назву «Пресової Кватири». Її осередок був як на фронтi (спочатку тут дiяла так звана «Артистична Горстка»7), так i в Кошi. Подібні установи були й в австрійській армії, але лише при вищому командуванні, та й з’являтися вони почали тільки наприкінці 1915 р. Серед стрілецтва ідея про заснування такого культурно-мистецького осередку зародилася вже в 1914 р. завдяки ініціативі сотника Никифора Гірняка, четарів Юліана Буцманюка та Петра Герасиміва, хорунжого Івана Іванця, підхорунжого Миколи Угрина-Безгрішного, лікаря Івана Рихла8. Головним завданням «Пресової Кватири» було збирання матерiалiв до iсторiї Українських Січових Стрільців та збереження їхнiх традицiй9. Але на практицi вона мала ширшi повноваження i, об’єднуючи в своїх рядах людей з лiтературно-мистецьким хистом, стала своєрiдним центром, який органiзовував i спрямовував духовне, культурне та творче життя леґіону. За словами одного з учасникiв, стрiлецтво вже тодi усвiдомлювало, що творить першу сторiнку новiтньої української iсторiї i що треба зберiгати свої слiди, щоб нащадки не стояли перед пустими сторiнками української минувшини10, а також, щоб цим «будити» українське громадянство та поширювати серед нього нацiональну свiдомiсть i прагнення до волi11.

На фронтi у «Пресовiй Кватирi», якою керував четар Юліан Буцманюк, а з травня 1915 р. — четар Iван Iванець12, успiшно працювали, незважаючи на важкi умови, поети i лiтератори: пiдхорунжi Роман Купчинський, Левко Лепкий i Василь Дзiковський, четар Iван Балюк; художники: хорунжий Юліан Назарак та стрiльцi Осип Курилас, Лев Ґец, Осип Сорохтей; музикант та керiвник оркестру УСС пiдхорунжий Михайло Гайворонський; фотографи: пiдхорунжий Теофіль Мойсейович, стрiлець Василь Оробець та iнші. Багато їхнiх творiв побачило свiт у тодiшнiх часописах, в тому числі й в стрiлецьких «Шляхах». Але пiсля того, як у боях пiд Конюхами на Тернопiльщинi на початку липня 1917 р. фронтова «Пресова Кватира» втратила ряд провiдних спiвробiтникiв, її праця стала тiльки принагiдною та уривчастою.

Дiяльнiсть започаткованої 9 березня 1915 р. «Пресової Кватири» в Кошi, обов’язки голови якої виконували Теофіль Мелень, пiдхорунжий Осип Назарук, а з жовтня 1915 р. пiдхорунжий Микола Угрин-Безгрiшний13, дещо вiдрiзнялася вiд польової. Особливiсть полягала в тому, що тут працювали i над загальною освiтою, i над поглибленням нацiональної свiдомостi стрiлецтва. Згiдно зі статутом кошевої «Пресової Кватири», її робота подiлялася на 8 вiддiлiв (письменникiв-дописувачiв, спiвакiв, музикантiв, рисувальникiв, рiзьбярiв i малярiв, фотографiв, а також науковий, видавничий та економiчний)14, якi дозволяли охопити стрiлецьке життя та дiяльнiсть у всiй їх багатоманітності.

Тут активно працювали вiдомий прозаїк пiдхорунжий Осип Назарук, мистецтвознавець пiдхорунжий Микола Голубець, поет пiдхорунжий Юрко Шкрумеляк, музикант Антін Баландюк, фотограф пiдхорунжий Микола Угрин-Безгрiшний та багато iнших. Нерiдко один i той же член «Пресової Кватири» був одночасно i малярем, i фотографом, i дописувачем у рiзноманiтнi часописи. Всi розумiли значення своєї працi, тому намагалися зробити якнайбiльше.

Безпосередня активна дiяльнiсть кошевої «Пресової Кватири» почалася в травнi 1915 р. iз заснуванням читальнi (завідувачем був підхорунжий Лев Камінський, а згодом — вістун Захар Ткачук) й бiблiотеки (підхорунжий Степан Чумак та вістун Адам Лушпінський)15. Забезпечували їх лiтературою та пресою як за допомогою ряду українських iнституцiй, так i за рахунок самого стрiлецтва16. У квiтнi 1916 р. в бiблiотецi Коша нараховувалося близько 600 книг, переважно українських. Серед них твори Миколи Аркаса, Володимира Антоновича, Володимира Винниченка, Миколи Гоголя, Михайла Грушевського, Михайла Драгоманова, Івана Франка, Тараса Шевченка, Еміля Золя, Анатоля Франса, Льва Толстого, Еммануїла Канта та багатьох iнших авторiв17. Незважаючи на постiйне розширення бібліотечних фондів, вiдчувалася нестача книг18, бо серед стрiлецтва був на них великий попит. До речi, своєрiдна бiблiотека, книжки якої переносили в ранцях i передавали з рук в руки19, iснувала i серед фронтових частин УСС. (Про значення книг для стрілецтва свідчить той факт, що коли група Українських Січових Стрільців втікала з російського полону, то, незважаючи на далеку дорогу, взяла з собою бібліотеку, яку там вдалося зібрати20). Значною популярністю користувалася й стрілецька читальня, де завжди можна було ознайомитися з новими публікаціями в часописах, зіграти в шахи чи просто подискутувати в тісному колі. З часом обидвi названi iнституцiї перетворилися в один iз осередкiв духовного та товариського життя кошовикiв.

17 червня 1915 р. в Кошi вiдбулося перше засiдання «Викладового Кружка», що постав за iнiцiативою пiдхорунжого Назарука21 як осередок, де б стрiлецька молодь змiцнювалася iдейно та готувалася до майбутньої суспiльної працi. Суть дiяльностi цього гуртка полягала в тому, що на його засiданнях окремi промовцi робили доповiдi з актуальних питань, якi потiм детально з дискусiями обговорювали присутнi. Зокрема, тут було заслухано та обговорено виступи Осипа Назарука — «Відношення молоді до української суспільності», вістуна Гриця Стецюка — «Війна і соціяльна політика» та «Жиди», підхорунжого Мирона Заклинського — «Економічна і національна неволя закордонної України», підхорунжого Юрія Шкрумеляка — «Про стрілецьку пісню» та інші. Така форма спiлкування дозволяла глибше осмислити проблеми, вирiшення яких мало взяти на себе стрiлецтво в майбутньому, та змiцнити товариськi стосунки мiж УСС.

Не забували стрiльцi й про свою освiту, і вже в червнi 1915 р. у Кошi було створено курси для неписьменних, якi вели вчителі: десятник Лука Лiсевич, вiстуни Гриць Кадлубицький i Яків Кобилянський та студент-філософ стрiлець Андрій Дiдик22. На початку 1916 р. тут здобували грамоту близько 60 УСС, бiльшiсть з яких зголосилася добровiльно, а кiлькох придiлили примусово, наказом кошевої управи23, бо ж було зрозумiлим, що для вирiшення тих завдань, якi стояли перед стрiлецтвом, потрiбнi грамотнi люди. У зв’язку з цим стрiлецьке командування дбало також, щоб стрiльцi, якi до вiйни вчилися в гiмназiях чи унiверситетах, мали змогу продовжувати навчання, складаючи час вiд часу iспити. У цьому їм допомагали Збiрнi Станицi УСС, головним чином у Вiднi та Львовi, якi опiкувалися ними пiд час iспитiв. Так, тiльки у Вiденськiй Збiрнiй Станицi з 8 грудня 1914 р. до 11 лютого 1915 р. побувало 85 Українських Січових Стрільців, якi приїздили зі згаданою метою24. У Львовi до вересня 1916 р. iспити склали 87 гiмназистiв та 25 студентiв унiверситету з числа УСС25. Крiм того, у Вiднi були зорганiзованi спецiальнi 4-тижневi курси для допомоги стрiльцям у здаваннi iспитiв26. Згодом подiбнi курси для гiмназистiв — так звана стрiлецька гiмназiя — постали i в Кошi УСС. Щось аналогічне планували також створити i для студентiв унiверситетiв — так званий «етапний унiверситет»27, але цього осягнути не вдалося.

Стрiлецька гiмназiя, яка пiзнiше стала називатися «етапною гiмназiєю УСС», почала працю 3 червня 1915 р. з iнiцiативи вiстуна Степана Прiдуна, студента-фiлософа Вiденського унiверситету. Її доцiльнiсть вiн мотивував тим, що стрiльцi повиннi прислужитися своїй Батькiвщинi не тiльки крiсом, а й наукою, особливо в той час, коли вона цього потребує28. Навчали у стрiлецькiй гiмназiї як новобранцiв, так i «стару войну»; їх число коливалося, залежно вiд фронтових обставин, вiд 20-30 до майже 230 чоловік29. Спочатку цим займався тiльки сам Прiдун, а згодом йому на допомогу прийшли студенти-фiлософи Чернiвецького унiверситету — десятник Iван Гуцуляк, стрiльці Андрій Дiдик і Теодор Вишиваний; викладачі гімназій — пiдхорунжий Микола Угрин-Безгрiшний, четар Сава Никифоряк, стрiльцi Юліан Мiнко, Юліан Гiрняк, Лев Смулка, Антін Лотоцький та iнші.

Незважаючи на плиннiсть учнiв, якi вiдходили на фронт, часту змiну постою Коша, вiдповiдно й гiмназiї, вiдсутнiсть примiщень та пiдручникiв, якi стрiлецькi викладачi нерiдко змушенi були купувати за власнi кошти i таке iнше, навчання вiдбувалося здебiльшого регулярно. Серед предметiв були: українська, грецька, латинська та нiмецька мови, iсторiя України, математика, фiзика, природознавство, а також психологiя, логiка, iсторiя фiлософiї, стародавня iсторiя та iнші30. Щосереди вiдбувалися читання «Iсторiї України» Миколи Аркаса, на якi приходили фактично всi стрiльцi, вiльнi вiд служби31. Нерiдко лекцiї, якi проводили досить часто то на свiжому повiтрi, то в помешканнях самих учителiв, закiнчувалися дружнiми розмовами учнiв та їх наставникiв32.

Необхiдно також пiдкреслити, що всi стрiльцi-гiмназисти, незважаючи на специфiчнi умови, вчилися охоче й енергiйно, особливо пiсля того, коли їм, починаючи з кiнця 1915 р., було дозволено здавати iспити за прослуханi курси. В певнi строки вони виїздили до українських гiмназiй i там, на основi здобутих у стрiлецькiй гiмназiї знань, здавали iспити. Тiльки до травня 1916 р. такi iспити здали понад 100 УСС33. Загалом же близько 140 стрiльцям удалося подібним чином закiнчити гiмназiї34. (У середині 1916 р. на 1665 старшин і бійців фронтових сотень першого полку УСС 27,66% мали вищу й середню і, принаймні, стільки ж – неповну середню освіту35). Це мало неабияке значення для всiєї нацiональної справи, особливо якщо врахувати тодiшнiй освiтнiй рiвень галицько-українського суспiльства.

Як згадував УСС Михайло Савчин, стрілецтво пам’ятало про необхідність самоосвіти навіть у екстримальних умовах. Зокрема, стрільці, які навесні 1917 р. перебували у російському полоні в містечку Дубовки, що знаходилося за 50 верст від Царицина, підтримали ініціативу четаря Кучабського організувати систематичні курси з різних ділянок науки. Адже, як зазначалося, “Нас бо жде праця в Україні, тому не вільно нам марнувати часу”36. Викладачами були: Андрій Мельник (політична економія), Іван Чмола (географія України), Роман Сушко (кооперативний рух), Василь Кучабський (історія України). Там же старшинами УСС було підготовлено вкрай потрібну для українського війська працю “Муштровий впоряд для піхоти”. Нею користувався корпус Січових Стрільців, а згодом, за часів Директорії, вона була затверджена і видана друком для вжитку всієї української армії.

Пiд опiкою «Пресової Кватири» в стрiлецькому середовищi працювали i осередки культурно-мистецького напрямку. Вони користувалися величезною популярнiстю як серед УСС, так i серед українського громадянства. Перш за все, тут треба назвати духовий оркестр пiд керівництвом пiдхорунжого Михайла Гайворонського, який на весну 1917 р. нараховував близько тридцяти музикантів, смичковий та струнний оркестри, хор пiд керівництвом пiдхорунжого Леся Гринiшака та стрiлецький театр. Неодноразовими виступами перед населенням Галичини та Надднiпрянської України, а також перед iноземцями37 вони значною мiрою спричинилися до розвитку й популяризацiї стрiлецької творчостi та стрiлецької iдеї. Був це в часи воєнного лихолiття прекрасний засiб живої нацiональної пропаганди, ч?му сприяли як змiст виконуваних творiв, так i сама з’ява українського вояка перед публiкою.

«Пресова Кватира» розгорнула також досить iнтенсивну дiяльнiсть у фотографiї, малярстві, музиці, скульптурі та рiзьбярстві, даючи чимало творiв, що пропагували iдею визволення України та побудови власної незалежної соборної держави. Напевно, найцінніший і найбагатший щодо кількості й всебічності документальний матеріал дала стрілецька фотографія (в одному тільки Відні на середину 1916 р. зберігалося близько 3000 негативів стрілецьких робіт38). Завдяки таким митцям, як четарі Юліан Буцманюк й Іван Іванець, підхорунжі Теофіль Мойсейович і Микола Угрин-Безгрішний, стрілець Василь Оробець та інші було відзнято фактично всі сторони життя стрілецтва, його будні та свята, бойові походи та відпочинок. Стрілецька фотографія й на сьогоднішній день є важливим джерелом вивчення боротьби леґіону Українських Січових Стрільців.

Цінним документом доби стали і твори стрілецьких малярів, серед яких було багато портретів старшин та стрільців, картин зі стрілецького життя, грфічних рисунків, карикатур, заставок тощо. Значну їх частину було створено безпосередніми учасниками тих подій чи за достовірною інформацією очевидців. Тут відзначилися стрілець Осип Курилас, випускник Краківської академії мистецтв, який за короткий час створив дві сотні стрілецьких портретів, батальні картини «Маківка», «Битва на Лисоні» та інші; четар Іван Іванець — «В поході», «Завія», «Допомога селу», «Стежа», «Вістовий» та інші; хорунжий Юліан Назарак, студент Краківської академії мистецтв — «Бій під Семиківцями», «Барабанний огонь російської артилерії в Семиківцях»39. Поряд з ними творчо працювали стрільці Лев Ґец — автор численних акварелей і рисунків та Осип Сорохтей — художник-карикатурист, випускник Краківської академії мистецтв четар Юліан Буцманюк. Рисунки й ілюстрації залишили також хорунжий Мирон Талпаш, підхорунжі Лев Лепкий та В. Старчук, вістуни Іван Ткачук і В. Розумович, стрілець Василь Оробець.

У скульптурі та різьбярстві серед УСС були відомі четар Михайло Гаврилко та стрілець Микола Цимбрила. Перший з них — випускник Краківської академії мистецтв та премійований учасник конкурсу на пам’ятник Тарасові Шевченкові в Києві — в леґіоні виліплював з глини стрілецькі погруддя, а другий здобув собі популярність декоративною різьбою у гуцульському стилі40. У середині 1915 р. М. Цимбрила також викував на прямовиснiй скелi при дорозi на Болехiв строфу з «Червоної Калини»: «Машерують нашi добровольцi на крiвавий тан — визволяти братiв-українцiв з московських кайдан!»41. Сюди ж належить і праця УСС по впорядкуванню стрілецьких могил та будівництво ними двох пам’ятників за проектом підхорунжого Левка Лепкого на могилах товаришів — в Семиківцях над Стрипою та в Пісочній Жидачівського повіту42. Цим стрілецтво засвідчувало свою глибоку шану та признання полеглим і водночас закріплювало традицію боротьби за волю України.

Стрілецьку музику творив головним чином підхорунжий Михайло Гайворонський, керівник стрілецького оркестру. Він заінструментував майже всі відомі стрілецькі пісні. Більшість маршів («Перший стрілецький похід», «Другий стрілецький похід», «Стрипа», «Їхав козак») також вийшли з-під його пера. Як композитор Гайворонський, за словами історика Осипа Думіна, «виявився наскрізь оригінальним талантом, котрий зумів на канву національної мелодії нанизати гуркіт великої війни, біль Галицької Волости і стрілецький чин»43. Крім нього в справі інструментування та компанування пісень були відомими також підхорунжі Роман Купчинський, Лев Лепкий, Антін Баландюк.

18 лютого 1916 р. за iнiцiативою четаря Володимира Старосольського на основi «Вiдчитового Кружка» було створено «Кружок Загального Добра»44, який мав ще бiльше пожвавити та впорядкувати стрiлецьку працю в Кошi. 24 лютого новий Кружок ухвалив програму дiяльностi, що мала два напрями. Перший охоплював дiяльнiсть серед мiсцевого населення i передбачав йому стрілецьку допомогу у правовiй, економiчнiй та духовнiй сферах. Другий стосувався самого стрiлецтва i мав на метi пiдтримку його духовного життя через частi сходини, виступи, дискусiї, концерти, курси для неграмотних i таке iнше. Головою Кружка обрали iнiцiатора – четаря Володимира Старосольського, до його управи ввiйшли четар Ярослав Iндишевський, вiстун Гриць Стецюк та стрiлець Клим Кузьмович45. Кружок було подiлено на комiсiї та референтiв, якi мали свої дiлянки роботи i регулярно звiтували за їх стан. Пiд його патронажем перебували i давнiшi кошовi iнституцiї, як курси для неграмотних, «етапна гiмназiя» та iнші. Все це урiзноманiтнювало життя Коша й надавало iмпульсу для нових справ. Стрiльцi активно допомагали селянству, органiзовували концерти, брали участь у роботi рiзноманiтних гурткiв i займалися навiть археологiчними дослiдженнями в околицях Рогатина46.

Неповторний колорит у життя УСС вносили й стрiлецька «кантина» (базар) пiд орудою стрiльця Теодора Мрочка, яка половину свого прибутку давала на «Пресовий Фонд»*, та пiдстаршинська харчiвня, що її зорганiзував пiдхорунжий

Степан Чумак47. Саме тут народжувалося багато нових пiсень й оригiнальних дотепiв на теми стрiлецького життя та полiтики.

Ще одною стрiлецькою формацiєю з активним способом життя — як вiйськового, так i нацiонально-культурного — став Вишкiл, який у різний час очолювали сотники Михайло Волошин та Володимир Стафиняк, підполковники Мирон Тарнавський та Констянтин Слюсарчук, отаман Гриць Коссак. Його основним завданням було вiйськове навчання новобранцiв УСС i тих стрiльцiв, якi поверталися до леґіону пiсля хвороб і поранень. Незважаючи, що наука, яка тривала тут 6-8 тижнiв, була дуже iнтенсивною та важкою, у стрiльцiв залишалося ще доволi часу для культурно-просвітницької працi, а також на вiдпочинок та розваги. Особливу увагу придiляли нацiональному освiдомленню стрiлецької молодi. Тому у Вишколi, поряд iз наукою воєнного ремесла, iснували курси для неписьменних, окремi курси з iсторiї та географiї України, проводили бесiди на суспiльно-полiтичнi теми тощо48. Виявом веселих та повних фантазiї настроїв стрiлецтва було також заснування тут так званого «Лицарства Залiзної Остроги», головним завданням якого було плекання товариської культури й формування характеру на базi вояцького лицарства. Водночас сотник Дмитро Вiтовський старався надавати цьому своєрiдному орденовi полiтичного й iдеологiчного спрямування49, щоб згодом, можливо, перетворити його на конспiративну полiтичну органiзацiю. Результатом такого життя було те, що після закiнчення навчального строку iз Вишколу виходили не лише добрi вояки, а й свiдомi громадяни та переконанi патрiоти.

Поряд iз дiяльнiстю культурно-освiтнiх осередкiв передовi стрiлецькi старшини з певною допомогою Української Бойової Управи намагалися i в повсякденних умовах формувати зі своїх вихованцiв, здебiльшого простих селянських хлопцiв, — «нових українцiв», котрi могли б стати впоровiнь iз європейцями i котрi в майбутньому були б в авангардi будiвництва нового українського життя. I треба вiддати їм належне: в цьому вони досягли непоганих результатiв. У способi мислення, поведiнцi, розумiннi своєї гiдностi, усвiдомленнi своїх прав та обов’язкiв УСС почали творити новий тип українця, вiдмiнний вiд нерiшучого й трохи вайлуватого «руснака». «Мене просто осліплювала думка, що тут родиться цілком нове покоління українського народу, котре може буде щодо якости ліпше від попереднього»50, — зазначав Осип Назарук, збираючи свої враження про УСС з-під Золотої Липи. Про це свiдчив навiть зовнiшнiй вигляд і побут стрiлецтва. Чисто вбрані, поголені, стрільці відрізнялися від тих же часто запущених та неохайних мадярських вояків. Місця дислокації, які займав український леґіон, завжди світилися взірцевим порядком51. Навіть на бойових позиціях стрільці не занедбували своїх приміщень, а впорядковували їх якнайкраще, щоб надати їм практичного й водночас естетичного вигляду52. До речi, всi вулицi та майдани в мiсцях стрiлецького постою отримували свої назви: Тараса Шевченка, гетьмана Iвана Мазепи, Iвана Франка, князя Святослава тощо53. Не забувало стрілецтво i про духовнiсть, регулярно вiдвiдуючи Богослужiння, якi проводили його духовники (А. Базилевич, Микола Їжак, Андрій Пшепюрський, Юліан Фацієвич), а iнколи й театри та музеї54. Все це створювало сприятливу атмосферу в стрiлецькому середовищi й наочно пiдкреслювало його свiдомий нацiональний характер.

Отже, завдяки вмiлiй органiзацiї внутрiшнього життя стрiльцi створили непоганi умови для пiдвищення освiтнього та iдейно-полiтичного рiвня, формування основ нацiонально-визвольної iдеологiї та для пiдготовки до вирiшальних подiй у боротьбi за державну незалежнiсть. Саме дiяльнiсть ряду вже згадуваних леґіонових iнституцiй великою мiрою сприяла тому, що Українські Січові Стрільці формувалися як свiдомi українськi патрiоти, сприймаючи всiм серцем i розумом державницьку iдею та поширюючи її серед українства. Водночас цi iнституцiї, зокрема «Пресова Кватира», з допомогою — як моральною, так i матерiальною — Бойової Управи55, немало спричинилися до популяризацiї боротьби леґіону УСС за волю України i серед нащадкiв, залишаючи для них велику кiлькiсть публiкацiй, спогадiв, фотографiй, малярських картин, пiсень та iнших стрiлецьких пам’яток (на жаль, значна їх частина була втрачена), що мали i мають неоцiненне значення для розвитку нацiональної свiдомостi. Їх праця, поряд зі збройною боротьбою, стала одним iз головних чинникiв стрiлецьких досягнень.



ЛIТЕРАТУРА ТА ВИДАВНИЦТВО

Чiтким проявом iдеологiї Українського Січового Стрілецтва була його лiтературна творчiсть. Уже на початку вiйни багато стрiльцiв вели щоденники, писали спогади, iнколи й вiршi та нариси56. Згодом у рiзноманiтних українських часописах та збiрниках з’явилося чимало стрiлецьких публiкацiй, автори яких ознайомлювали читацький загал iз життям леґіону, його боротьбою та завданнями, намагалися осмислити найактуальнiшi проблеми стрiлецького буття, дiлилися радощами й печалями. Всі ці публікації воєнного часу можна умовно розділити на три групи: 1) літописи, хроніки, спогади, нариси, публіцистичні статті тощо; 2) поезія; 3) гумор і сатира. Для кожної з них характерні свої форми і методи висвітлення тих чи інших подій, фактів і явищ; кожна по-своєму впливала на свідомість як самих усусусів, так і всього суспільства. Водночас, спільними для всієї літературної творчості стрілецтва була непохитна віра в історичну місію леґіону УСС, надія на виборення української державності та щира синівська любов до свого народу.

Серед жанрів першої групи найкраще були подані спогади та нариси. Спогади з пережитого писали багато стрільців, велику частину з них було опубліковано. Зокрема, десятника Василя Дзіковського — «Різдвяні свята УСС 1914 р.», підхорунжих Романа Купчинського — «На Галич!», «Стрілецькі відзнаки», Миколи Опоки — «Рік тому...», «З моїх звідів»57 та інші. Але, мабуть, ще більше спогадів залишилися невідомими або були втрачені. До написання нарисів найбільше спричинилися стрiлець Антін Лотоцький — «Прийди весно!», «Коли рвуться кайдани», хорунжий Андрій Баб’юк — «В день Воскресення», «На торговиці», четар Василь Кучабський — «28 червня», «Картини з дневника», сотник Дмитро Вiтовський — «Похорони стрільця», «Із сумно-ясних настроїв», «Звіт», пiдхорунжий Микола Угрин-Безгрiшний — «Живі картини...»58. Як лiтописцi i хронiсти продуктивно працювали пiдхорунжi Лесь Новiна-Розлуцький — «Записки до літописі УСВ», Роман Купчинський — «Від Стрипи до Золотої Липи», «Над Стрипою», Ростислав Заклинський — «Хроніка Збірної Станиці УСС за 1914–1918 рр.», «Шляхом стрілецької слави», десятник Василь Дзiковський — «З внутрішнього життя Українського Січового Війська», «Від Веречок до Семиковець» та iнші59. Чимало фактiв i характерних деталей iз життя УСС, їх психологiї i настроїв подав пiдхорунжий Осип Назарук, особливо в своїх працях «Слідами Українських Січових Стрільців» та «Над Золотою Липою. В таборах Українських Січових Стрільців».

Змiст тих чи iнших стрiлецьких публiкацiй був своєрiдним висловом загальних настроїв, що панували серед УСС, показував, як активно стрiлецтво цiкавилося не тiльки власними, а й загальнонацiональними справами та намагалося своїми дiями спричинитися до позитивного їх вирiшення. Серед кращих публiкацiй варто вiдзначити насамперед спiльний лист сотнi Вiтовського до Президiї Союзу Визволення України вiд 1 квітня 1915 р., листи четаря Iвана Балюка до Дмитра Донцова та його ж «Листи з поля», а також статтi четаря Володимира Старосольського, Теофіля Меленя, пiдхорунжого Миколи Опоки та iнші60. Зокрема, Теофіль Мелень у працi «Український Леґіон», аргументуючи роль Українських Січових Стрільців, зазначав, що їх тяжкi й кривавi бої є доказом того, що «традицiя оружної боротьби українського народу за незалежнiсть не загинула»61. Іван Балюк в одному зі своїх листів, опублікованому у «Вістнику Союзу визволення України» в травні 1915 р., підкреслював: «Не забудьте, що ми ще в неволі. Що на кождім з нас тяжить обов’язок супроти України, що кождий повинен усе, що можливе, що в його силі, зробити, щоб прискорити визволення. Може тепер більше, ніж коли жадає від нас історія доказу, що ми зрілі до вольного, самостійного життя, що ми вміємо гідно, з силою та вірою, перенести всі теперішні удари і зуміємо підготовити сили й акцію на будуче...»62.

Одне з найсумнiших явищ Першої свiтової вiйни — братовбивство, суть якого полягала в тому, що сини одного й того ж народу, роздiленого мiж двома iмперiями, змушенi були воювати мiж собою, описав Микола Опока. В статті «Вістун» він розповів про трагедію, очевидцем якої був сам: стрілецький розвідник вістун Степан незамітно підкрався до російських позицій і несподівано для себе почув там українську мову. «Він насторчує вуха, непорушливо прилягає до снігу, перемінений цілий у слух. Долетіли до нього рідні слова. Він завмер, слухає. Тепер слова вже можна розуміти, вітер сильніше доносить голос. І вістун чує: «...нене рідна, нене старенька, як же ти це зносиш!..» Степанові вдарила кров до голови, щось стиснуло за серце, підняло груди. Він не видержав, забувся, вибухнув: «Братіку, та ж я також...» — «Ей, австрієц, плі!»... трах, тарах, тарах, залопотів ліс, а відгомін відбився кілька разів від гострих скель... Недалеко перед розстрільною лежав Степан, над ним схилився його ворог... Вістун прощав ясний світ, крайок синяви неба, блискучо тремтячі галузки ялиць. Над ним стояв його брат, тепер ворог, може вбійник, а той шепотів йому: «мамо, нене, прощай». «Ворог» схилився й замкнув йому очі»63. До цiєї теми зверталися й iншi УСС, зокрема Андрій Баб’юк та Осип Назарук64, що свiдчить про те, як тяжко стрiльцi сприймали та переживали трагедiю своєї розшматованої нацiї. Водночас вони надiялися, що українському народовi врештi-решт вдасться об’єднатися в однiй незалежнiй державi.

Відомо, що в леґіоні УСС, окрім українців, перебували й деякі представники інших націй, зокрема, євреї. Тому не дивно, що тема національних меншин також представлена у стрілецькій творчості. Наприклад, Роман Купчинський у третій книзі своєї трилогії «Заметіль», виданій, щоправда, вже після війни, у 1933 р., з гумором описав єврейську підприємливість, завдяки якій групі стрільців удалося врятуватися від ворожого полону: «Стрілецька стежа йшла глибоким провалом, продираючись крізь густі корчі. Велика московська стежа побачила стрільців швидше і зробила засідку. Серед гущаку не тяжко було скритися, і як тільки наші хлопці показалися, москалі обскочили їх з усіх сторін.

— Рукі ввєрх!

Не було ради, піддалися.

Відібрали їм москалі кріси і повели. Сіли спочивати, розбалакались. Жид Шварцер знайшов між москалями трьох одновірців і почав з ними торг.

— Що вам, — каже, — з того, що ви нас зловили? Вас тридцять — нас шість — невелика штука. Ми скінчимо війну, а ви навіть медалі не дістанете.

— Правда, — кажуть тамті жиди, — не дістанемо.

— І війну будете далі робити.

— Правда, — кажуть, — будемо.

— Але подумайте, якби ми вас привели!..

— Ну?!

— Ви війну скінчите, а ми медалі дістанемо!.. За той час наддніпрянець Барилко розговоривсь із рештою.



— В вас, — кажуть москалі, — плєнним вуха обтинають, язики вирізують.

— Хто це вам такого нагородив?! Нічево подобного. Сидять собі ваші солдати в таборах, юшку кушають та Бога хвалять.

— А юшка єсть? Кажуть, що в вас кушать нема що.

— Нема?! А погляньте лиш!

І Барилко добув з хлібника м’ясну консерву, хліб і каву.

— Те саме получають і плєнні. Сам бачив, — додав, ховаючи все те назад у хлібник. — А ми, солдати, то ще на добавок і це.

Відчепив боклажку і тицьнув першому москалеві під ніс. Той затягнувся і аж покректав

— Настоящий ром!..

— Давайте вип’ємо по чарці.

Всі поглянули на команданта стежі — рябого підстаршину, що досі не встрявав у розмову.

— Гаспадін зводний, разрішітє?!..

Пан «зводний» зразу пручалися, а потім не тільки «разрішілі», але й самі розгрішилися.

Стрілецький рум швидко перейшов у солдатські шлунки і ще більше розв’язав солдатські язики та розм’якшив серця.

Саме тоді жиди покінчили торг і вирішили, що австрійський полон для обидвох сторін багато корисніший. Вони поставили внесення «на плєнумі», і воно після короткої дискусії перейшло одноголосно.

Стрільці дістали назад свої кріси. Москалям витягнули з їхніх «вінтовок» замки і привели всіх щасливо до мисливської палатки»65.

Нiчим не поступалася стрiлецькiй прозi й стрiлецька поезiя, що також акумулювала в собi масову свiдомiсть УСС. Як і проза, вона творилася в різний час і при різних обставинах. Найбільше віршів, багато з яких зразу ж ставали піснями, з’явилося в 1916 — на початку 1917 рр., тобто тоді, коли стрілецтво в силу фронтових обставин перебувало у відносно кращих умовах. Загалом же активність стрілецького віршування пояснювалася, за словами стрільця Луки Луціва — учасника цього процесу, тим, що тоді був такий час, що годі було не писати поезій66. Це був вияв небувалого духовного піднесення, пов’язаного з усвідомленням стрілецтвом своєї величної місії — вперше за довгі роки стати зі зброєю в руках на захист прав українського народу. Серед найвiдомiших поетiв-усусiв були: пiдхорунжi Роман Купчинський, Левко Лепкий, Микола Голубець, Юрій Шкрумеляк, Василь Бобинський, Микола Угрин-Безгрiшний, хорунжий Юліан Назарак, стрiлець Антін Лотоцький та iншi.

Аналізуючи поетичний доробок Українських Січових Стрільців, слід пам’ятати, що він творився у фронтових умовах, нерідко в проміжках між боями, а тому не завжди вдавалося й не завжди була можливість до кінця відшліфувати ту чи іншу строфу та надати їй відповідного звучання. Але не це головне в даному випадку, бо тут поезія, поряд з іншими жанрами стрілецької творчості, є насамперед свiдченням тих думок, настроїв і почувань, якi панували в стрiлецькому середовищi й які давали натхнення як для музи, так і для боротьби. Зміст віршів воєнного часу, написаних УСС-ми, свідчить, що їх головними темами були доля України та її народу, сподiвання на краще майбутнє, мету якого Антін Лотоцький визначив ще в 1915 р. так:

До Свiтла, до Сонця, до Правди, до Волi,

До щастя святої Краси.67

Це сподiвання не було пасивним:



Ми першi в бiй за волю йдем!

— наголошував Микола Угрин-Безгрiшний у «Гiмнi УСС»68. Його пiдтримував Роман Купчинський:



За рiдний край, за нарiд свiй,

За долю України.

Ми йдемо в бiй, ми йдемо в бiй,

Крiзь згарища, руїни...69

Такi ж мотиви звучать у поетичних рядках Левка Лепкого, Грицька Труха та iнших70. Водночас, виступаючи на боротьбу за волю України, стрiлецькi поети нiби кладуть на УСС благословення «Могучого Духу Мазепи», звертаються до «орлiв Запорожа», згадують «дружини Данила»71 i цим немовби черпають сили для новiтнього українського вiйська в героїчнiй минувшинi України.

З великою повагою стрільці ставилися до власного народу, вважаючи, що тільки його сила й енергія дадуть змогу вибороти Україні волю, а причину тодішнього уярмленого становища вони вбачали в тому, що:

Пригасла в нас віра у силу Народа,

Зневіра й знемога обняла всіх враз.72

Але для того, щоб народ піднявся на боротьбу, потрібна була напружена праця серед нього й Іван Балюк закликав у своєму вірші:



Іди, веди їх, зітри сльози,

Кинь світло в душі їх...

Скажи, що зійде ясне сонце,

Що спадуть пута з них.73

Відчувається в поетичних мотивах стрілецтва й глибоке співчуття до своїх земляків, що перенесли багато мук і принижень.



Розбилось серце вкрай. Ридають стони

Сирітських сліз, скиглить скрик потерчати.

І грають, гей, як зично грають дзвони!

В’ялого листя шепіт... Похорони

Зганьбленого мадярами дівчати...74

— так висловив Василь Бобинський свій біль за наругу австро-мадярських вояків над українцями Галичини в 1914 р.

Зі щирою радiстю та натхненням зустрiли Українські Січові Стрільці звiстки про революцiйнi подiї у Надднiпрянщинi. Цi настрої вiдбились i в поетичних рядках. Так, Роман Купчинський, нiби ще не вiрячи, що здiйснюється заповiтна мрiя, писав:

I шепчуть спрагненi уста:

«Христос воскрес!»

Невже? Невже ж?75

Гуртом в ряди! Борня кипить

За волю й славу України...

— закликав Микола Угрин-Безгрiшний i далi продовжував:



Тепер настав пригожий час

Прогнать розбiйникiв iз хати —

Засяло сонiчко й для нас.

Свiй хлiб собi будем збирати.76

Такi ж мотиви звучали i в тодiшнiй поезiї Василя Бобинського, Антона Лотоцького, Грицька Труха та iнших авторiв77.

Багато стрілецьких поезій було присвячено полеглим усусам. Про це писали Роман Купчинський, Левко Лепкий, Василь Бобинський, Микола Голубець, Юрій Шкрумеляк, Юліан Назарак і навіть архикнязь Вільгельм Габсбурґ (Василь Вишиваний). Останній в збірці «Минають дні», що вийшла в 1921 р., зокрема, писав:

До зброї! До зброї, стрільці!

Товаришів рідних згадайте,

Що мріють про волю в холодній землі, —

Всі сили до бою з’єднайте!78

У 1917 р., наче підбиваючи пiдсумки дотеперiшньої боротьби Українських Січових Стрільців, Роман Купчинський, звертаючись до своїх однополчан, наголошував:



Та кров неповинна i Вашi терпiння

Не пропадуть марно, як цвiт у непогоду,

Бо виростуть з того новi поколiння,

Що виборють волю для свого народу...79

Невдовзi вiн продовжив думку:



Тi тисяч-тисячi могил,

Тi тисяч-тисячi калiк

Все виплатиться згодом!

Iз них народ вогонь до жил

Зачерпуватиме повiк,

Бо став вiд них народом.80

Особливе мiсце в середовищi УСС займала стрiлецька пiсня, в якiй чи не найбiльше вiдтворенi всi тi прагнення й iдеї, що ними жило стрiлецтво. Вважаючи себе духовними спадкоємцями кращих традицій українського війська, зокрема запорізького козацтва, Українські Січові Стрільці перейняли від нього і українську пісню, яка стала невід’ємною частиною їхнього життя. Юнацький максималізм та щирі патріотичні почуття новітнього українського вояка, його радість і горе дуже часто знаходили свій вияв у пісні. Спочатку це була народна пісня зі всіх куточків української землі, а згодом і власна, створена в стрілецькому середовищі. «Стрілець і пісня, — зауважував підхорунжий Юрко Шкрумеляк, — то брат і сестра, то любчик і любка; в одинокій пісні знаходить стрілець розраду та хвилеве забуття»81. «Якби не пісня, були би ми подуріли, а так зійшлися на хвильку, заспівали і лекше стало...»82 — продовжував попередню думку підхорунжий Михайло Гайворонський.

Творення стрілецьких пісень нерідко зумовлювали реальні події, факти, імена, випадки з життя. Схвилювавши кого-небудь зі стрілецьких піснярів, вони ставали темами поетичного оспівування, водночас передаючи майбутнім поколінням «живі спогади про славне минуле стрілецтва, про бої, смерть та любов, про геройство й жертви, про веселі й сумні переживання товаришів зброї»83. Пісня завжди означала для українців щось більше ніж тільки пісня. Вона була водночас історією й ідеологією, невиплаканою тугою й вірою в краще майбутнє. Недаремно ж підхорунжий Роман Купчинський у своїй «Оді до пісні» писав:

Пісне! Велична, рідна пісне!

В тобі є все: і древня наша слава,

Володимира хист, і мудрість Ярослава,

І наших прабатьків ворогування злісне,

    І Богдана розвага,

    І Богуна відвага,

І Дорошенка ум, і хитрощі Мазепи,

    І гомін гір,

    І блиски зір,

І шум лісів, і розговори степу...84

Багато з цих рис поєднувалися й в стрілецькій пісні, яка служила не тільки мистецько-культурним потребам усусів, але також стала прекрасним висловом їх ідейного спрямування.

На війну йшли Українські Січові Стрільці під звуки старих козацьких та новітніх січових і патріотичних пісень. Найпопулярнішими серед них в цей час були: «Ще не вмерла Україна», що виконувалася у найбільш урочисті моменти, «Ой з-за гори чорна хмара встала» (перероблена на стрілецький манер), «Гей на горі там женці жнуть», «Ми гайдамаки», «Не пора», «Стій, царю, стій», «Ой у лузі червона калина» та інші.

Щодо останньої з них, то можна стверджувати, що вона стала першою стрілецькою піснею. Основою для її написання були слова, взяті з історичної пісні часів Хмельниччини «Розлилися круті бережечки», яка мала свою давню оригінальну мелодію. Нову мелодію пісні, що стала називатися вже «Ой у лузі червона калина», дещо переробивши її текст, створив режисер українського театру, поет Степан Чарнецький до драми Василя Пачовського «Сонце Руїни», яку вперше ставив український театр в Самборі в січні 1914 р.85 Далі ця пісня, чи, власне, перша її строфа, разом із чортківськими сотнями УСС з’явилася в Стрию, де збиралися стрільці-добровольці86. Тут четар УСС Гриць Трух до першої «історичної» строфи, за його спогадами, «склав іще три нові додаткові строфки, що разом створили ту славну «Червону Калину»87. Вже незабаром ця пісня стала найулюбленішою в стрілецькому середовищі, була його гімном та символом визвольної боротьби українського народу.

З переїздом Українських Січових Стрільців у Закарпаття, разом із ними вирушила й пісня, яка, поруч з народними та січово-патріотичними шатами, починає потрохи приміряти і стрілецький однострій. Так поступово з’являється питома стрілецька пісня, що протягом всього бойового шляху стрільців була їм надійною опорою та розрадою. На перших порах вона виступає досить несміливо, часом без зазначення авторів, нерідко з запозиченою мелодією, але власним стрілецьким текстом та стрілецькою тематикою. Були випадки, коли до вже існуючої пісні додавалися нові стрілецькі слова, як це сталося з «Червоною калиною». Вже по дорозі зі Стрия до Страбичева постають слова нової жартівливої пісні «Гей ви, хлопці молодії...», яку склали стрільці під керівництвом сотника Клима Гутковського на угорську мелодію88. У ній відчувається прагнення до боротьби з ворогом та юнацька безтурботність.

Проте, по прибутті на Закарпаття та розташуванні в селах Горонда та Страбичів первісне стрілецьке завзяття й запал, як зазначав Юрко Шкрумеляк, охололи, а радше усталилися, стрільці наче споважніли духом. Одночасно з обдумуванням великої мети, яку їм необхідно було осягнути, в них відчувається туга за домом, а тому певний час в стрілецькому середовищі переважали сумні й тужливі пісні, як «Прощаюсь, ангеле, з тобою», «Реве та стогне...» тощо89. Та минуло зовсім небагато часу і стрілецтво знову оживає, чуються жарти, співаються веселі пісні. Ніхто особливо не переймався нестачею одягу та взуття, браком доброго харчування та санітарної опіки. Хіба що у зв’язку з тим постала тоді жартівлива стрілецька пісня (на мелодію «Ой зацвіла черемшина»), де були слова:



Машерують добровольці

Через Мезетеребеш* — Гей-гей...

Чи то військо, чи то банда,

Бігме не розбереш — Гей-гей...90

Її зміст реально відображав тодішнє становище УСС, які, не зважаючи на відсутність військових одностроїв, взуття та доброї зброї, йшли воювати за волю України.

Помітним було й нетерпіння усусів, коли їх уже пошлють «на москаля», в зв’язку з чим постають хоч і примітивні, але доволі промовисті рядки:

Будем бити москаля,

Аж му буде труляля!..91

Трохи згодом, десь у другій половині вересня, постало ще дві оригінальні стрілецькі пісні на слова хорунжого Юліана Назарака та музику підхорунжого Михайла Гайворонського. Перша стала пізніше закликом до бою:



Хлопці, алярм! Гей, вставаймо!

Вже найвищий час.

Наступають на три шляхи

Москалі на нас,

а друга — гімном стрілецьким командантам:



Слава, слава, отамане,

О, ти батьку наш,

Ми з тобою на ворога

Підемо всі враз.92

Юліанові Назаракові належать також слова пісень «Товариші, ми до штурму багнети наложім» та «Нема в світі кращих хлопців». Вони, як і ряд інших стрілецьких пісень, написаних восени 1914 р., були присвячені першим боям Українських Січових Стрільців, а також їх любовним пригодам і переживанням. Хоч одне з другим і не дуже в’яжеться, та хіба могло бути інакше в середовищі, де більшість складала молодь?!

Дуже тяжкі обставини карпатської зимової кампанії 1914–1915 рр. не сприяли творенню нових стрілецьких пісень. Величезною популярністю в цей час серед стрілецького загалу користувалася пісня «Журавлі» («Чуєш, брате мій»), написана ще до війни братами Богданом і Левком Лепкими. Як згадував Михайло Гайворонський, тоді «стрільці співали її без упину, бо сніг, мороз і ворог чигали на кождій горі»93. Вони немов би уособлювали себе з журавлями, а свою важку боротьбу з журавлиним летом:

Заки море перелечу,

Крилонька зітру...

Співаючи «Журавлі», УСС вкладали в цю пісню всю свою душу і тугу, а тому не дивно, що вона стала стрілецьким похоронним маршем, яким вони прощалися зі своїми полеглими товаришами94. В Карпатах також співали пісні «Поховали отамана», «Криваво сонце сходить», «Летіла куля понад гору» та інші, які відповідали тогочасному настрою стрілецтва.

Після кривавих боїв на Маківці Михайло Гайворонський написав дві пісні — «Ой впав стрілець у край зруба» та «Питається вітер смерті» (на слова Юрка Шкрумеляка). В Карпатах також постали пісні Романа Купчинського — «Ой там при долині» (музика народна), присвячена пам’яті десятника Луцика, та невідомого автора «Про Маківку та Степанівну». Кожна з них була реквіємом по загиблих усусах і водночас переконанням, що їхня боротьба не є марною.

У 1915 р. було створено й ряд інших стрілецьких пісень, автори більшості з яких, на жаль, невідомі. Серед них: «А хто хоче у запічок...», «Заповіт дівчині», «Вся старшина вже зійшлася» (на мелодію «Ой на горі сніг біленький»), «Поле і кадра нині торжествують» (на манер коляди «Небо і земля») та інші. Тоді ж з’явилася пісня Левка Лепкого «Коби скорше з гір Карпатських» («Ой поїдем, товариші»), що була прийнята як похідна пісня стрілецької кінноти. Більшість з цих пісень були проникнуті оптимізмом, любов’ю до України та прагненням до волі.

Чи не найбільше стрілецьких пісень зародилося під час побуту Українських Січових Стрільців над річкою Стрипою, в селах Соснів та Тудинка на Тернопільщині, в кінці 1915 — першій половині 1916 рр. Найвідомішими з них були: Михайла Гайворонського — «Пройшли гори, пройшли доли», «Їхав стрілець на війноньку» (на слова Р. Купчинського), «Йде січове військо»; Романа Купчинського — «Ой шумить, шумить», «Дівчино-рибчино»; Левка Лепкого — «Ой видно село», «Маєва нічка». За змістом ці пісні можна було б віднести переважно до любовного циклу, що не є дивним, враховуючи вік їх авторів. Однак, вражає тут те, що чи не в кожній пісні, як про кохання, так і в жартівливій, не кажучи вже про інші, стрілецькі піснярі не забували про ту високу мету, задля якої вони і їхні товариші й знаходилися в лавах УСС. Воістину, все, чим жило і на що сподівалося стрілецтво, чому раділо і від чого сумувало, його бойовий порив і кохання, спогади про дім і геройство, любов до свого народу і прагнення до волі, гумор і сатира — так тісно переплелися у пісні, як перепліталися вони в стрілецькому житті. «Коли б хто... близше вглянув у житє УСС, — підкреслював підхорунжий Юрко Шкрумеляк, — побачив би, що житє його докладно відбивається в його піснях, по більшій части питомих; пісня являється доповненнєм стрілецького життя»95. Підтвердженням цього були й пісні, написані після кривавих боїв на Лисоні та коло Потутор на Тернопільщині. Зокрема, Роман Купчинський створив прекрасну тужливу пісню «Заквітчали дівчатонька», присвячену пам’яті підхорунжого Мальованого, вбитого поблизу Бережан. У цей же час постала й пісня Р. Купчинського та Л. Лепкого «Гей, там, у Вільхівці», де було оспівано подвиги і кохання хорунжого Федя Черника, який «разом з товариством в неволеньку попав». Ще дві пісні — Левка Лепкого «Бо війна війною» та Романа Купчинського «Як з Бережан до кадри» — зародилися по дорозі з Бережан до Миколаєва над Дністром, де розташовувалися Кіш і Вишкіл УСС96. У них в гумористичному тоні оповідалося про події стрілецького життя, зокрема, про загального улюбленця — четаря Івана Цяпку та неперевершеного залицяльника — хорунжого Осипа Теліщака.

Ціла низка стрілецьких пісень постала під час перебування УСС у Коші та Вишколі, де вони в другій половині 1916 — на початку 1917 рр. відновлювали свої сили після великих втрат. Серед інших тут були створені такі пісні: Антона Баландюка на слова Антона Лотоцького — «Гімн Коша», Романа Купчинського — «Ой, чого ж ти зажурився?», «За рідний край», Левка Лепкого — «Колись дівчино мила» та три пісні Лицарства Залізної Остроги — Левка Лепкого «Най жиє Великий Комтур наш» (музика народна) і Романа Купчинського «Вдаряй мечем» та «Не сміє бути в нас страху» (до речі, в останній з них є досить промовисті слова: «Не страшать нас і в цісарів Високії пороги...»). При виїзді Українських Січових Стрільців із відпочинку на фронт з’явилася також пісня Романа Купчинського «Готуй мені зброю», що наче віщувала майбутні криваві події.

Кілька пісень Романа Купчинського залишилося з часу перебування та боїв стрілецтва під Куропатниками і Конюхами коло Бережан. Перша з них — «Човник хитається...» — була написана над розлитою річкою Ценівкою під впливом місячної ночі та тужливих зітхань хорунжого Василя Соловчука. Друга пісня — «Накрила нічка» — постала після бою під Конюхами і була присвячена пам’яті поручника Осипа Яримовича, який загинув у кінці червня 1917 р. В цей же час зародилася й пісня «Пише стара мати». Трохи пізніше були створені пісні Левка Лепкого — «Казала дівчина» («Казав мені курат»), Романа Купчинського — «За твої дівчино», «Пиймо, друзі» та інші.

Від’їзд УСС за Збруч у 1918 р. на допомогу молодій Українській Народній Республіці передав Купчинський у своїх піснях «Зажурились галичанки» та «За Збруч, за Збруч». В останній з них, зокрема, чітко відображено, з яким натхненням і завзяттям рвалися стрільці у Велику Україну, щоб власними очима глянути, як будується Українська держава та допомогти їй в цьому: «За Збруч, за Збруч, хоч голіруч, підемо всі підемо!». Водночас тут наголошувалося: «Чи ворог той в кашкеті лиш, чи ворог той в шоломі, ми панувать їм не дамо у нашім власнім домі!» Очевидно, що цими словами автор хотів показати ставлення стрілецтва як до більшовиків («ворог той в кашкеті»), так і до австро-німецького війська («ворог той в шоломі»), яке прийшло в Україну не так для її захисту, як для задоволення власних інтересів. А слова «ми панувать їм не дамо у нашім власнім домі» — переконливо засвідчують, чим була для УСС-ів Українська Народна Республіка. Але чи не найкращим підтвердженням останнього була напружена праця стрільців на благо молодої держави. В таких умовах було не до пісень, а тому в Наддніпрянщині постала тільки одна пісня — «Мав я раз дівчиноньку», автором якої був Роман Купчинський. Згодом, після переїзду усусів з Великої України на Буковину, той же Купчинський написав ще одну пісню, що називалася «Як стрільці йшли з України». В ній відчувається туга за тими часами, які стрільці пережили в Наддніпрянщині.

З поверненням Українських Січових Стрільців на західноукраїнські землі, тут розпочалися події, під час яких, за словами Романа Купчинського, вже не було змоги не лише творити нових пісень, але й бажання співати давніх97. Тільки значно пізніше, коли стрілецький леґіон влився до складу Української Галицької Армії, зародилося ряд пісень, що стали для нього лебединими. В той же час вони були своєрідним підсумком українських визвольних змагань та реквіємом по багатьом українським воякам, що полягли за волю України. Сюди належать пісні: Романа Купчинського «Ой та зажурились», «Засумуй трембіто», Антона Баландюка та Романа Купчинського «Ой зацвіла черемха», Михайла Гайворонського та Михайла Кураха «Коли ви вмирали» («Реквієм») і деякі інші.

Як видно, найбільше до створення стрілецьких пісень доклали творчих зусиль три автори — підхорунжі Роман Купчинський, Михайло Гайворонський, Левко Лепкий. Плiдно творили i хорунжий Юліан Назарак, пiдхорунжий Юрко Шкрумеляк, десятник Антін Баландюк та iнші. Деякi стрiлецькi пiснi — колективний твiр, де не один, а кілька авторів брали участь у складанні тексту чи музики. У ряді пісень взагалі годі визначити автора. У збірнику «Сурма», виданому у Львові в 1922 р., немало пісень позначено характерною інформацією: «Слова УСС» або «Слова і музика УСС»98. Збірна колективна творчість залишала свій слід і на тих піснях, що були витвором відомих авторів, нерідко переробляючи їх на свій манер. Траплялися також ситуації, коли стрілецька пісня, ставши відомою, відривалася не тільки від своїх авторів, але й від часу та місця свого написання, перетворюючись фактично в народну. Таке становище, з одного боку, утруднює, а інколи й унеможливлює не лише визначення дати та місця написання тієї чи іншої пісні, а й її приналежності: є вона власне стрілецькою чи народною (наприклад: «Ішли ми до бою», «Прощався стрілець», «Повіяв вітер степовий», «У темному лісі під білов березов» та інші). З другого ж боку, це було свідченням високої популярності стрілецької пісні, як і самих стрільців, серед українського народу, якщо вона сприймалася ним як власна.

Виходячи за межi свого середовища i стаючи вiдомими бiльшому загаловi, стрілецькі пісні вiдiгравали роль своєрiдного каналу, з допомогою якого УСС поширювали свої iдеї серед українства. Так, в Закарпатті місцеве українське населення, що було дуже змадяризоване, у великій мірі завдяки пісням, які співали Українські Січові Стрільці, вперше дізнавалося про українську ідею, а згодом і саме бралося до їх розучування. Своєрідною візитною карткою УСС була стрілецька пісня серед українства Галичини. Щирі симпатії та велику пошану здобула собі вона і серед українців Наддніпрянщини, поєднуючи своїми ідеями та рідним словом поневолі розділених синів одного народу. Про популярність стрілецьких пісень тут свідчить і той факт, що кращі композитори з Великої України, такі як Микола Леонтович, Кирило Стеценко, Левко Ревуцький, цікавилися ними, записували їх слова і мелодії, обробляли для хорового співу. До речі, деякі зі стрілецьких пісень були у вжитку в Наддніпрянщині навіть при більшовицькому режимі. Зокрема, стрілецька пісня Левка Лепкого «Гей, видно село» була настільки популярною тут, що в 1920-х роках співалася навіть шкільними хорами, тільки з трохи зміненим текстом — замість «стрільці січовії» — «стрільці червонії»99. Великий вплив мали стрілецькі пісні і на іноземців100, які, нерідко, вперше довідувалися про боротьбу українців за свою незалежність саме з них.

Один із дослідників стрілецьких пісень Василь Витвицький вважав, що всі вони за своїм змістом і призначенням поділяються на чотири групи: воєнно-патріотичні, журливі, любовні та жартівливі. За його даними, якщо взяти до уваги одні тільки оригінальні стрілецькі пісні й такі, що виразно вкладаються в цей поділ, в кількісному відношенні згадані групи представлятимуться таким чином: воєнно-патріотичні — 15, журливі — 5, любовні — 20, жартівливі — 6101. Звичайно, подібний підхід має право на існування, однак, він не в повній мірі відображає характер стрілецьких пісень, які за своїм змістом були універсальними і часто одна й та ж пісня поєднувала в собі й патріотизм, і кохання, і журбу (наприклад, «Ішли ми до бою», «Ой впав стрілець», «Прощай дівчино» та інші), не кажучи вже про те, що й кількість питомих стрілецьких пісень була значно вищою, як подає Василь Витвицький. Очевидно, що стрілецька пісня, котра була виявом глибоких національно-державницьких почувань, якими жило все стрілецтво, відноситься до розряду тих, що не терплять формально-схематичних підходів.

Коли говорити про основну мету змагань Українських Січових Стрільців, то варто підкреслити, що, серед іншого, досить вдало вона була відображена й в стрілецьких піснях. Так, у пiснi «Ой, у лузi червона калина», що стала гiмном стрiлецтва, виразно проглядалося завдання стрiлецького бойового походу: «Визволяти братiв-українцiв з московських кайдан...» Як зауважував пiдхорунжий Дмитро Палiїв, у нiй була скристалiзована вся програма УСС102. У пiснi «Ми йдемо в бiй» йдеться про те, що стрiльцi йдуть воювати

За рiдний край, за нарiд свiй,

За волю України.103

Така ж iдея була провiдною в пiснях «Ой видно село», «Iшли ми до бою», «Прощався стрiлець», «Грають труби над Днiстром» та iнші.

Чiтко простежується в стрiлецькій пiсні (наприклад, «Нема в світі кращих хлопців») й теза про те, що стрiльцi є свiдомими й добровiльними борцями за долю свого народу:

Добровольцi добре знають,

За що б’ються i вмирають...

Лиш за волю кров їх ллється,

За Вкраїну бiй ведеться...104

В іншій пiснi, що мала назву «Боєвий гiмн Українського Сiчового Вiйська», пiдкреслено, що стрiлецтво не боїться боротьби, бо йому:



Страшнiший... московський кнут,

Клеймо рабiв i ганьба пут.105

Не обiйдена увагою i соборницька iдея, яка поряд iз визвольною була для стрiльцiв провiдною. Зокрема, в пiснi «Лунає клич» вiдзначено:



Пройшли Днiстер, Днiпро пройдем,

Не станем, поки не зайдем

На Дон i Дiнця береги

Й Кавказу гордiї верхи.106

Коли ж у Надднiпрянщинi постала Українська держава, то стрiльцi в пiснi «За Збруч, за Збруч» спiвали про неї, як про «наш власний дiм». Подiбний соборницький, патрiотичний та героїчний змiст добре проглядається i в багатьох iнших пiснях УСС, незалежно вiд їх жанру.

Загалом же, стрiлецька пiсня стала немовби символом вiдродження традицiй збройної боротьби народу за свою незалежнiсть, свiдченням розкрiпачення українського духу, початком нової героїчної сторiнки в українськiй iсторiї. Після втрати нашої державності на початку 1920-х років вона була важливим чинником у національному вихованні молодого покоління, підтримувала моральну силу народу та вогонь надії в його душі. Бо, як співалося в одній зі стрілецьких пісень:

Ой не тішся, враже:

Що весь край, то наше!



Ще живе стрілецька слава.

Вернуться ще тії Стрільці січовії,

Впаде вража міць лукава.107

Свідченням великої сили стрілецьких пісень та їх значення для народу було й те, що, незважаючи на різноманітні репресії, голодомори, департації, вони збереглися у серцях та пам’яті народній, а вже у наш час допомогли відновити Українську державу. Велика частина з них стала спільним надбанням загальноукраїнської культури, а деякі й дотепер вважаються народними, — що є найкращим підтвердженням їхніх заслуг.

Ведучи мову про лiтературну творчiсть сiчового стрiлецтва, треба вiдзначити, що УСС з самого початку існування вiдчували потребу привселюдно висловити деякi думки, погляди i плани. Тому, починаючи вже iз 1914 р., в українськiй пресi, зокрема у часописах «Свобода», «Дiло», «Вiстник Союзу визволення України» та iнших, побачив свiт ряд стрiлецьких прозових i поетичних творiв. Проте стрiльцi не полишали думки про видання власного друкованого органу. Вперше таку iдею висловив УСС Василь Данилович, який намагався в листопаді 1914 р. відновити випуск журналу «Житє», органу таємних середньошкільних драгоманівських гуртків в Галичині й Буковині, й присвятити його Українським Січовим Стрільцям. Але, на жаль, його раптова смерть завадила реалiзацiї цього плану108. Трохи згодом, навеснi 1915 р., Роман Купчинський написав жартiвливу поему «Новiнiяда», що у виглядi рукопису на 21 сторiнку з окремими iлюстрацiями Осипа Куриласа «ходила» серед стрiльцiв i користувалася величезною популярнiстю109. Саме її i вважають початком стрiлецької преси.

Тодi ж у стрiлецькому середовищi зародилась iдея створення вже згадуваного стрiлецького фонду, результатом чого став вихiд журналу «Шляхи», який невдовзi перетворився на орган стрiлецької iдеологiї та збiрник матерiалiв до iсторiї УСС. Його видання готував пресовий гурток, куди, зокрема, входили четарi Василь Кучабський, Іван Іванець, Iван Балюк, стрільці Василь Бобинський і Лев Ґец. Перший номер «Шляхiв» вийшов 15 грудня 1915 р. у Львовi за редакцiєю відомого галицького журналіста і громадського діяча Федя Федорцева, котрий, проте, тiльки пiдписував журнал як вiдповiдальний редактор. Насправдi всю працю виконував пiдхорунжий УСС Микола Голубець, якому пізніше на допомогу прийшов стрілець Микола Балицький, колишнiй редактор газети «Громадський Голос»110. Всього вийшло 44 номери «Шляхiв», останнi шість з них побачили свiт разом у другiй половинi 1918 р.

Згідно із задумом засновникiв, «Шляхи», що дотримувалися самостiйницького напряму, мали стати органом стрiлецького впливу на українське громадянство111. Часопис друкував стрiлецькi лiтописи, новели, поезiї та публiцистику. Стиль публiкацiй був доволi гострим, зокрема, рiшучiй критицi пiддавали австрофiльську полiтику офiцiйного українського полiтичного проводу та демагогiю деяких галицьких полiтикiв112. Основну увагу «Шляхи» акцентували на тому, що український народ повинен самостiйно вирiшувати свою долю, а не надіятися тiльки на чужу допомогу, i в iм’я цього закликали до напруженої працi в усiх сферах суспiльного життя113. Серед найактивнiших дописувачiв журналу були пiдхорунжi Василь Дзiковський, Осип Назарук і Лесь Новiна-Розлуцький, четарi Петро Дiдушок i Василь Кучабський, сотник Дмитро Вiтовський та iнші. Зі «Шляхами» також спiвпрацював Дмитро Донцов, статтi якого вiдiграли значну роль у розвитку української нацiональної iдеологiї.

Функцiї стрiлецького органу «Шляхи» виконували в бiльш-менш повнiй мiрi лише у перший період свого iснування, бо з 1917 р. стрiлецькi теми там з’являлися все рiдше. Тоді ж, у 1917 р., цю мiсiю намагався перебрати на себе журнал «Свiт», що, як i «Шляхи», отримував фiнансову допомогу зі стрiлецьких фондiв114. Одне із своїх головних завдань редакцiя «Свiту», на чолi з пiдхорунжим УСС Миколою Голубцем, сформулювала в його першому номері, котрий вийшов 15 лютого 1917 р., так: «Треба, щоб iдеольогiя тих, що кождої хвилi готовi покласти життя в оборонi народу, вросла в кров i кiсть усього народу. Треба, щоб ясна i повна картина Українського Стрiлецтва перейшла в спадщинi грядучим поколiнням. Покласти руку до цього замiру буде одною з головних задач нашого обновленого видавництва»115. Тут були опублiкованi цiкавi розвiдки Василя Дзiковського — «УСС на Подiлю» i, особливо, «Герб України», поезiї Юрка Шкрумеляка та Романа Купчинського, нариси Андрія Баб’юка тощо. Але пiднятися до висоти продекларованих у першому номерi завдань «Свiтовi» так i не вдалося. У березнi 1918 р. випуск журналу припинили, що, очевидно, було наслiдком переїзду УСС до Надднiпрянщини.

Влiтку 1916 р. в Кошi УСС побачили свiт два випуски поважного журналу «Вiсник Пресової Кватири УСС» пiд редакцiєю підхорунжого Миколи Угрина-Безгрiшного та стрільця Антона Лотоцького. У редакцiйнiй статтi до першого номера, котрий вийшов у травнi, повiдомлялося, що завданням журналу є ознайомлення з дiяльнiстю «Пресової Кватири», а також iз лiтературною творчiстю та статтями на рiзноманiтнi теми, якi б стали дзеркалом духовного життя стрiлецтва116. Другий номер «Вiстника» був здвоєним — за червень-липень — i присвяченим пам’ятi Iвана Франка. На цьому випуск журналу припинився.

2 лютого 1918 р. побачив свiт тижневик «Будуччина» — орган Комiтету Народної Працi*. Цей часопис редагували УСС Юліан Гiрняк i Федь Палащук.

Тижневик був близьким до стрiлецтва i мав виразно державницький напрям. Всього було видано тiльки одинадцять номерів часопису, останнє з яких вийшло 11 квітня 1918 р. Трапилося так тому, що група стрiльцiв, яка виконувала основну працю в редакцiї часопису, разом iз Кошем та Вишколом вiдбула до Надднiпрянщини. Що ж до змiсту, то «Будуччина» запам’яталася головним чином завдяки статтям вістуна Ростислава Заклинського117, в яких вiн виступав поборником якнайтiснiших зв’язкiв iз Українською Народною Республікою, гостро критикував боягузливу полiтику захiдноукраїнських провiдникiв, котрi продовжували користуватися гаслами ще з 1848 р., та закликав спiввiтчизникiв стати господарями на своїй землi.

Крiм названих, Українські Січові Стрільці пiдготували ще й ряд iнших видань. У 1917 р. заходом i засобами «Артистичної горстки» i «Пресової Кватири» побачила свiт одна з найкращих i найбiльших стрiлецьких публiкацiй, яку високо оцiнив Симон Петлюра118, — великий календар на 1917 р. (це видання виходило в тому ж роцi як лiтературно-мистецький збiрник пiд назвою «Тим, що впали»). Зредагував його Микола Голубець, а художнє оформлення виконав головним чином Iван Iванець. На обкладинцi календаря було вмiщено малюнок Осипа Куриласа, який зображував стрiлецьку лаву, котра йде до наступу, а над нею у виглядi духу виднiла постать гетьмана Iвана Мазепи, — що, очевидно, мало символiзувати спадкоємнiсть у розвитку української нацiональної iдеї та боротьбi за її реалiзацiю. Наступного року вийшов пiд редакцiєю Миколи Угрина-Безгрiшного перший номер «Лiтературного збiрника Українського Сiчового Вiйська» пiд назвою «Червона Калина», присвячений УСС, якi вiддали життя за волю України. Обидва видання були добре iлюстрованi i мiстили кращi стрiлецькi твори, авторами яких були Дмитро Вiтовський, Микола Угрин-Безгрiшний, Антін Лотоцький, Андрій Баб’юк, Роман Купчинський, Мирон Заклинський, Лев Лепкий, Михайло Гайворонський, Петро Франко та iнші.

У 1918 р. Лев Ґец, Богдан Крижанiвський і Василь Бобинський уклали «Антольогiю стрiлецької творчости», оригiнал якої був здiйснений рукописно на взiрець старовинних книг, прикрашений великою кiлькiстю заставок та iлюстрацiй. Щоб ознайомити з виданням ширшi кола української громадськостi, було зроблено його фоторепродукування (перший наклад мав 20 примірників)119. В однiй зі статей, вмiщених тут, Осип Назарук писав: «...є тiльки один непростимий злочин i одна дiйсно нiкчемнiсть: не посвятити для Української держави без нарiкань свого життя i, що труднiше — своєї працi i, що найтруднiше — своєї амбiцiї!»120. Крiм нього, серед авторiв «Антольогiї...», яка вміщувала 36 статей та 144 фотографії й малюнки, також були Андрій Баб’юк, Дмитро Вiтовський, Михайло Гаврилко, Михайло Гайворонський, Богдан i Ростислав Заклинськi, Iван Iванець та багато iнших.

Того ж року вийшло ще одне видання: у Вiднi заходом «Артистичної горстки» було пiдготовлено «Спiваник Українських Січових Стрільців». Він був найавторитетнiшим виданням стрiлецьких пiсень воєнного часу.

Завдяки стрiлецтву, головним чином Комiсарiату УСС, у Володимирi-Волинському було також видано в 1917 р. «Український буквар», «Читаночку для чемних дiточок», «Український православний календар для Волинi на звичайний рiк 1917» та у Львовi в 1918 р. — «Читанку для волинських дiтей», яку написав підхорунжий Богдан Заклинський. Усi вони були призначені для шкіл, які заснували УСС на Волині, і робили наголос на нацiональному вихованнi121. Тоді ж з’явився збiрник нарисiв i новел підхорунжого Андрія Баб’юка «Смiх Нiрвани»122, в якому автор чудово виразив стрiлецьку душу.

Оце, мабуть, і всі видання (якщо не рахувати гумористичних, про які мова піде трохи нижче), що з’явилися в роки війни завдяки Українським Січовим Стрільцям. Можна також згадати, що на початку 1917 р. серед стрілецтва ходили чутки про майбутню появу щомісячного журналу «Січові Кличі»123, але в силу невідомих причин він так і не з’явився.

Поряд із власне стрілецькими виданнями протягом 1914–1918 рр. виходили й інші збірники та окремі праці про УСС, котрі видавали деякі українські інституції. Зокрема, заходами Української Бойової Управи вийшли з друку: 1915 р. — збірник статей «Наші стрільці в рік по Шевченківськім здвизі 28 червня 1914 р.» (інша назва — «Українські Січові Стрільці в Карпатах»), 1917 р. — нариси Осипа Назарука «Над Золотою Липою. В таборах УСС» (вперше цей твір з’явився в часописі «Вістник Союза визволення України» від 12 вересня 1915 р.) та Василя Дзіковського «Коло Потутор». У 1918 р. було видано підручник Богдана Гнатевича про ручні гранати та німецька брошура під назвою «Украініше Леґіон», а також збірка пісень «Стрілецьким шляхом» та ряд різноманітних відзнак і листівок на стрілецьку тематику. «Видавництво українського народнього учительства» в серії «Воєнна читанка» в 1915 р. випустило збірник «Червона Калина», присвячений УСС. Його редактором був Богдан Лепкий, а ілюструвала — Олена Кульчицька. В 1916 р. накладом Союзу визволення України вийшли літописні записки Осипа Назарука «Слідами Українських Січових Стрільців», а накладом «Просвіти» — збірка нарисів з побуту й воєнного життя леґіону під редакцією О. Назарука, що називалася «З кривавого шляху Українських Січових Стрільців». «Український Жіночий Комітет помочи для ранених» видав у 1916 та 1917 рр. «Калєндарики для Січових Стрільців і Жовнірів-Українців», де ряд матеріалів також були присвячені УСС. У 1917 р. Загальна Українська Рада* видала ілюстрований альманах «Крівавого року», який досить широко висвітлював життя стрілецтва.

Таким був підсумок видавничої діяльності, присвяченої леґіонові УСС, якого добилися українські інституції в час війни. Якщо порівняти його з аналогічною діяльністю стрілецтва, яке, маючи дуже обмежені можливості, змушене було збирати для цих цілей кошти зі своїх мізерних запасів, то він буде явно не на користь перших. Особливо вражає той факт, що Українська Бойова Управа, а згодом Центральна Управа УСС, розпоряджаючись досить значними грошовими фондами і навіть з року в рік збільшуючи видатки на видавничі потреби124, а також маючи у Відні технічні можливості, так мало зробила для цієї справи. Крім того, як свідчить лист четаря Володимира Старосольського до Української Бойової Управи від 10 травня 1915 р., стрілецтво мало певні претензії до окремих її видань, вважаючи, що в них надто мало самостійницького духу125.

Аналiз лiтературної та видавничої дiяльностi Українських Січових Стрільців був би неповним без огляду їх сатири, гумору та карикатури. Саме ця дiлянка стрiлецької творчостi найкраще вiдображає ставлення усусiв як до свого внутрiшнього життя, так i до загальнонацiональних справ, як до українського полiтичного проводу, так i до австрiйської монархiї. Сатира i гумор були виявом вiльного i критичного духу стрiлецького загалу, який любив правду та не шкодував слiв гострого осуду й iронiї, коли бачив хиби, де б вони не проявлялися. Ними стрiльцi нiби вiдгороджувалися вiд абсурдного австрофiльства офiцiйної української полiтики, гостро й дошкульно критикували українських полiтичних провiдникiв за їхнi мiжусобицi та кар’єризм, боягузтво та непослiдовнiсть у вiдстоюваннi нацiональних iнтересiв, рiзко засуджували полiтику австрiйських властей за її антиукраїнську спрямованiсть, полемiзували з шовiнiстично настроєними колами Польщi. Не щадили стрiльцi й себе, за допомогою гумору та сатири намагалися викорiнювати з своїх лав всiлякi вияви мiжстаршинських непорозумiнь та зловживань, безхарактерностi й обмеженостi тощо. Одночасно гумор, сатира та карикатура дозволили УСС зберегти чистоту своїх iдей, активiзували їхнє нацiонально-полiтичне та духовне життя, допомагали й пiдбадьорювали у найтяжчi часи, давали наснагу до подальшої боротьби.

Про популярнiсть гумору, сатири та карикатури серед УСС свiдчить той факт, що з 1915 до 1917 р. в їхньому середовищi iснували шість гумористично-сатиричних часописiв. Як i вже згадуваний «Вiсник Пресової Кватири УСС», вони були рукописними, виходили гектографiчним способом i мали тираж вiд кiлькох до кiлькох сотень примiрникiв. Але оскільки цi видання передавали з рук в руки, читали колективно, то зі змiстом часописів було ознайомлене фактично все стрiлецтво. Видавцями й авторами були самi стрiльцi, якi займалися цiєю справою у вiльний вiд службових обов’язкiв час. Випускали часописи за кошти, отриманi вiд продажу попереднiх примiрникiв. Дуже часто редакцiї стрiлецьких видавництв, як i «Пресова Кватира», ставали осередками, довкола яких гуртувалася iнтелектуальна елiта Українського Січового Стрілецтва.

З-помiж стрiлецьких гумористично-сатиричних часописiв, як i взагалi з усiєї стрiлецької преси, найстаршим був «Самохотник», перше число якого вийшло 21 липня 1915 р. в кiлькостi восьми примiрникiв126. Редакторами його в рiзний час були: вiстун Андрій Баб’юк, стрільці Клим Кузьмович та Антін Лотоцький. Як карикатурист тут працював головним чином стрiлець Осип Курилас. Тематика журналу була найрiзноманiтнiшою: вiд різних повiдомлень до анекдотiв на стрiлецькi й загальноукраїнськi теми. Водночас «Самохотник» давав стрiльцям рiзнi поради, викривав тих «патрiотiв» України, якi дбали передусiм про власнi iнтереси й у всьому шукали особистої вигоди. Серед його найбiльш вдалих публiкацiй варто вiдзначити «Молитви за волю України» (1. 03. 1917 р.)127 — гостру сатиру на дiяльнiсть Загальної Української Ради, Української Бойової Управи, а також на українських полiтикiв — Костя Левицького, Миколу Василька, Кирила Трильовського, команданта леґіону пiдполковника Антона Вариводу та єпископа Григорія Хомишина. Оригiнальною була i карикатура Осипа Куриласа пiд назвою «Солiдарнiсть Української Парламентарної Репрезентацiї» (20. 06. 1917 р.)128, де показано боротьбу українських полiтикiв мiж собою, що тiльки шкодила загальнонацiональним iнтересам.

Усього вийшло 40 номерів журналу, останнiй з них — наприкiнцi 1917 р. Причину припинення видання редакцiя обґрунтувала так: «Самохотник» з самого початку своєї дiяльностi обiцяв, що незабаром настане мир i вiльна Україна стане соборною державою, заживе щасливим життям, але чужi не дають нам заводити свого ладу у своїй хатi, тому iз числа 40 трiскаю, однак заразом передаю свiй уряд мойому синовi — «Молодому самохотнику»129. Тодi ж на змiну старому почали видавати «Молодий самохотник», однак вiн уже не змiг пiднятися до рiвня свого попередника (з кiнця грудня 1918 р. часопис почав виходити вже пiд назвою «Республiканський самохотник»130). Крiм цього, в тому ж 1917 р. редакцiя на численнi прохання читачiв перевидала всi числа часопису за 1915–1916 рр. та в 1917–1918 рр. видала друком також кiлька календарiв «Самохотника»131, де йшлося про iсторичнi подiї останнiх рокiв, бої з участю Українських Січових Стрільців, було вмiщено багато стрiлецьких жартiв i сатири.

На початку 1916 р. «Артистична Горстка УСС» почала видавати на фронтi журнал «Бомба». Вийшло тiльки два числа, i то кожне в одному примiрнику132. Тi ж, хто хотiв ознайомитися з часописом, мiг позичити його у видавцiв. Змiст «Бомби» — це переважно теми з внутрiшнього життя стрiльцiв та української полiтики. Кожен випуск мав бути комусь присвячений133. Зокрема, в другому номері опублiкували «присвяту» українським полiтичним провiдникам («Було колись»), де автор гостро осудив їх за те, що вони не дають доброго прикладу Українським Січовим Стрільцям та мало займаються їхнiми справами134. Активними творцями журналу були пiдхорунжi Лев Лепкий, Лесь Новiна-Розлуцький та Роман Купчинський, четар Iван Iванець. Видавцi «Бомби» планували продовжити її випуск i навiть перевидати першi числа в бiльшiй кiлькостi примiрникiв135, але, очевидно, важкi фронтовi умови завадили цьому.

Наступним виданням став «Самопал», який видавали — Антін Лотоцький i Микола Угрин-Безгрiшний136. Його перший «вистрiл» «пролунав» у Кошi 15 травня 1916 р. Своє завдання вiн визначав так: «Самопал» стрiляє сам без нiчиєї принуки всяку нечисть, лiнь, гниль, безхарактернiсть та подiбне хрунiвство...», а також обiцяв, що «буде безщадно стрiляти, вбивати мiж нами зневiру й знемогу усю, I пiдлiсть i рабство за гори геть гнати, Iз всiм, що нечесне пiдем в боротьбу...»137. Цього напрямку журнал тримався досить твердо i сатирою, гумором та карикатурою (останньою займався Осип Курилос) намагався викривати всiлякi хиби, а по змозi й виправляти їх. Однак, iз третiм «вистрiлом», що стався в серпні 1916 р., його стрiльбу припинила команда Коша138. Мабуть, що своєю безкомпромiснiстю «Самопал» добряче «поранив» когось iз вищих чинiв, за що й поплатився.

Найкритичнiше був налаштований орган «неiнтелiгентних iнтелiгентiв» (тобто стрiльцiв-учнiв середнiх шкiл, яким ще не вдалося скласти випускнi екзамени) — «У.С.С.», або як його називали — «Усусу», 1-2-й номер якого побачив свiт у Кошi 10 грудня 1916 р. Всього ж вийшло сiм чисел, перших п’ять з яких редагував Юрко Каламар, а пiсля його вiдходу на фронт — Хведiр Вовкулака. Обидва редактори, що заховали свої прiзвища за псевдонiмами (одним iз них був Андрій Баб’юк139), не жалiли перцю для публiкацiй. Кожен випуск «Усусу» мiстив гостру, найчастiше полiтичну сатиру, спрямовану головним чином на дiяльнiсть тодiшнiх українських провiдникiв. Особливо дошкульними були статтi «З жалiв стрiльця Гриця Запеки» (ч. 4-5), «Вiсти з Вiдня» (ч. 6-7) та iнші140, автори яких рiзко критикували кар’єризм, мiжусобицi та «руснацтво» українського полiтичного проводу.

На особливу увагу заслуговує «поважний та сатиричний сiчовий мiсячник «Червона Калина», який гурток УСС видавав у Кошi протягом 1917 р. Цей часопис почав виходити у травнi за редакцiєю Миколи Угрина-Безгрiшного i дiйшов до шести чисел. Його змiст, на вiдмiну вiд iнших гумористично-сатиричних видань, характерний і наявнiстю серйозних і вдумливих статей, вiршiв, пiсень. Велика кiлькiсть публiкацiй була присвячена українськiй революцiї141, з номера в номер мiсячник друкував розвiдку Антона Лотоцького та Миколи Угрина-Безгрiшного «Дещо про лiтературну українську мову», а також сатиру й гумор. На сторiнках журналу давали оцiнки деяким антиукраїнським проявам, що йшли з боку як ворогiв, так i окремих своїх чинникiв, висловлювали впевненiсть, що надднiпрянськi брати, якi вже здобули собi волю, допоможуть це зробити i галичанам142. Серед авторiв тут, крiм уже названих, були Андрій Баб’юк, Василь Бобинський та iнші, iлюстрували його Осип Курилас та Михайло Гаврилко.

I, нарештi, завершує перелiк стрiлецьких гумористично-сатиричних видань «Тифусна одноднiвка», що вийшла в одному примiрнику у 1917 р. в Кошi пiд редакцiєю Юрка Каламаря. «Одноднiвку» складали тi стрiльцi, якi потрапили в iзоляцiйнi бараки, коли в Кошi спалахнула пошесть тифу. Автори видання переважно iронiзували над своїм «кварантинним» становищем143.

Окрiм перiодичних видань, виходили «Просвiтнi листки сiчових стрiльцiв» — невеликi за обсягом книжечки кишенькового формату, тираж яких нерiдко перевищував 10 тисяч примiрникiв. Тут у популярнiй формi давали вiдповiдi на актуальнi питання часу. Це засвiдчують i назви деяких листкiв: «Вiйсько й полiтика», «За що воюємо», «Iсторiя України» тощо144. Всi вони — як «Просвiтнi листки...» та книжки, так i перiодичнi видання — поширювалися не лише в леґіонi УСС, а й серед якнайширших кiл українства.

Таким є короткий огляд лiтературної творчостi та видавничої дiяльностi Українських Січових Стрільців пiд час Першої свiтової вiйни. Звичайно, що вони розвинулися не так, як цього хотiли i сподiвалися iнiцiатори та виконавцi. Важкi фронтовi умови, в яких перебувало стрiлецтво, обмеженi можливостi його дiй, нестача матерiальних засобiв i брак розумiння з боку політичних провiдників не сприяли такiй працi. Та все ж таки завдяки стрiлецькiй iнiцiативностi та наполегливостi i, особливо, завдяки активнiй дiяльностi «Пресової Кватири» вдалося створити ряд лiтературних та мистецьких творiв, видати низку часописiв i навiть кiлька книг, що мали досить глибокий вплив як у стрiлецькому середовищi, так i поза ним. Саме ця праця великою мiрою спричинила те, що леґіон УСС мав нацiональний характер, користувався значною популярнiстю та впливом i, врештi, що по ньому залишилася спадщина для майбутнiх поколiнь.



наступна сторінка >>