Обласна військово-патріотична акція учнівської молоді «слобожанські дзвони перемоги», присвячена 70-ій річниці визволення Харківщини - nadoest.com ))
Головна
Пошук за ключовими словами:
Схожі роботи
Назва роботи кіл. стор. розмір
«бойовий та трудовий подвиг прадіда» Дмітрієв Святослав 1 40.69kb.
Розпорядження міського голови " 15 " січня 2013 року №6-р Про відзначення... 1 125.57kb.
Конспект першого уроку, присвяченого 70-й річниці визволення Харківщини... 1 175.22kb.
Розпорядження 21. 02. 2013 Валки №31 Про підготовку до святкування... 1 34.63kb.
План виховної роботи на 2013 рік 1 65.14kb.
Наказ №67 Про відзначення у закладах освіти міста 70-ї річниці визволення... 1 83.43kb.
Розпорядження голови обласної державної адміністрації 19. 11. 1 129.36kb.
Про затвердження заходів щодо відзначення 68-ї річниці визволення... 1 48.71kb.
Розпорядження міського голови від 25. 03. 2013 №106 м. Єнакієве Про... 1 224.67kb.
Розпорядження міського голови 09. 04. 2013року №102-р 1 263.56kb.
Наказ №27 Про підготовку до відзначення 70-ї річниці визволення України... 1 27.53kb.
Департамент культури, туризму, національностей та релігій Запорізької... 4 1110.96kb.
Таращанський 1 219.63kb.

Обласна військово-патріотична акція учнівської молоді «слобожанські дзвони перемоги» - сторінка №35/36

СТЕЖКИ ОПАЛЕНІ ВІЙНОЮ
Шаповал Ярина, учениця 10 класу Бугаївського навчально-виховного

комплексу Ізюмської районної ради

Керівник: Хиленко Л. В., вчитель української мови та літератури
Село Бугаївка було звільнене 4 лютого 1943 року. 4 лютого 1943 року розвідка пройшла через Бугаївка, а за нею йшли радянські війська 57-ї армії, 2-гий стрілецький полк, 1155 стрілецький полк.

Після звільнення села до лав Радянської Арміїбули призвані бугаївські дівчата та дівчата з інших сіл Савинського району, всього 30 дівчат: Ключко Ганна Трохимівна, Снісаренко Варвара Михайлівна, Слабун (Тарасенко) Марія Борисівна, її сестра – Слабун Олександра Борисівна, Турко Клавдія Омелянівна.

Зі спогадів фронтової медсестри Скорик Галини Андріївни. "Пішла на пенсію, онуків треба няньчити, доглядати по господарству. 36 повоєнних років працювала лаборантом в Бугаївській лікарні.

В 1943 році, двадцятирічною дівчиною стала санінструктором 22-ої зенітної дивізії. І зразу ж тяжке поранення, контузія.

Після двохмісячного лікування в госпіталі мене направляють у 8-у гвардійську армію медсестрою в санбат. Сестри милосердя по дві-три доби знаходилися біля тяжко поранених, по черзі йшли на передову на допомогу пораненим. Бувало підтягнеш його під якесь укриття, перев'яжеш рану – і в медсанбат направляєш врятованого.

Пройшла я з боями Польщу, вийшла на Одер, а 2 травня 1945 зустріла в Берліні. Оглянули залишки рейстага – вжахнулась від руйнівної сили війни. Після короткого відпочинку направили в Дрезден, в госпіталь медсестрою, в який поступали ще поранені, хоч і оголошено було кінець війни. Багато бійців було вбито і поранено підступно з-за рогу.

В жовтні 1945 року повернулася в рідне село. Ніколи не зможу забути баченого в контрецентрційному таборі Майдашка: крематоріїв, кладовок з жіночим, чоловічим, а найбільш дитячим одягом і взуттям…".

Частим гостем була Марія Борисівна на уроках мужності в школі, розповідала про героїзм і відвагу радянських бійців, зокрема артилеристів, бо вона була телефоністкою в артилерійському полку.

"Пряма наводка! – і ворожа точка знищена. Артилеристи славились точністю наводки. Я, як телефоністка, повинна бути уважною, від моєї точної передачі команди залежав успіх бою.

Фашисти відступали під натиском радянської армії. Перейшли кордон. І ось огризнувся фашист. Зав'язався бій на річці. Зв'язок пошкоджений. Довелося в складних умовах мені встановити зв'язок з командуванням, за що й була нагороджена медаллю "За відвагу".

Перемогу зустріла в Чехословаччині. В заквітчаних ешелонах прибули в Москву, а потім Урал, Сибір, опинились в Монголії.

В Чехословаччині мирні жителі зустрічали привітно, з хлібом і вином. Якраз в них було національне свято. Скрізь було чути: "Рус, наздар".

А в Монголії побачили дружні посмішки, але злидні і бідність. Солдати ділились останнім: хлібом, водою.

І знову через пустелю, безводдя прибули в Маньчжурію…".

Може тому після війни все своє життя Марія Борисівна віддала найпочеснішій і мирній професії – професії вчителя. Пройшовши всю Європу, Азію, вибрала професію вчителя географії.
9-я военная школа лётчиков и

лётчиков-наблюдателей. аэродром Рогань
Кружок «Юные геологи» Харьковской областной

станции юных туристов, работающий на базе Роганской гимназии Харьковского района

Руководитель: Пушкарь И. И., руководитель кружка
Харьковское Высшее Военное Авиационное ордена Красной Звезды Училище Лётчиков имени дважды Героя Советского Союза С.И. Грицевца – одно из старейших в стране авиационных учебных заведений. Его начало связано с 9-й военной школой лётчиков и лётчиков-наблюдателей, основанной по решению Советского правительства 12 ноября 1930 года севернее станции Рогань.

В те годы лётчики пользовались огромным уважением и популярностью. В авиацию шли тысячи юношей и девушек. Историки вспоминают призывы того времени: «Комсомолец – на самолёт!», «Молодежь – в военные школы!» Руководство страны и Красной Армии уделяло большое внимание строительству воздушного флота.

Первые курсанты школы, не считаясь ни со временем, ни с трудностями, учились и строили. За первые четыре года были возведены учебный корпус, казармы, ангары, столовые, школа, Дом Красной Армии, жилые дома, детский сад. В качестве строительства сомневаться не приходится – здания пережили Великую Отечественную войну и вот уже более полувека служат людям.

К весне 1932 года школу укомплектовали постоянным и переменным составом. Было создано два отдела: подготовки лётчиков и подготовки лётчиков-наблюдателей. 7 ноября 1932 года школа сделала первый выпуск лётнабов – 204 человека.

Аэродром Рогань в День Воздушного Флота СССР (18 августа) превращался в огромную арену, где представление давали воздушные асы, парашютисты училища. На учебных самолётах в Харьковское небо поднимали представителей трудовых коллективов. Преподаватели, лётчики, техники, курсанты в этот день проводили многочисленные экскурсии по территории и помещениям школы. На митинге звучали приветствия и поздравления от местных партийных, государственных организаций.

Центром политико-воспитательной работы стал Дом Красной Армии, построенный руками курсантов и преподавателей. В нём каждый авиатор, члены семей лётчиков находили себе занятие по душе. Каких только увлекательных кружков здесь не существовало. В Доме можно было заняться авиамоделизмом и научиться петь, танцевать, шить, варить, вязать, ухаживать за малыми детьми, или обсудить книгу, встретиться с передовиками, представителями науки, отметить день рождения. Прекрасно работала художественная самодеятельность. Курсанты училища были всегда в числе призёров соревнований по гимнастике, лёгкой атлетике, борьбе, боксу и другим видам спорта.

В довоенные годы 9-я военная школа лётчиков и лётчиков-наблюдателей считалась одной из лучших среди военно-учебных заведений военного округа и страны. По итогам 1938 года она заняла второе место среди учебных заведений.

В мае 1938 года в школе произошли организационные изменения. На базе бригады, готовившей лётчиков-наблюдателей, создавалось Харьковское военное авиационное училище штурманов. Это училище базировалось на четырех аэродромах: Центральный, Каменная Яруга, Рогань и окраина ХТЗ. На базе второй бригады, готовившей лётчиков-истребителей, было сформировано Чугуевское военное авиационное училище лётчиков-истребителей. История Чугуевского и Харьковского училищ переплетается очень тесно.

Выпускники училища, принимали активное участие в боевых действиях в Испании, на Халхин-Голе, в Монголии, Финляндии показали, что без поддержки с воздуха невозможно проведение операций сухопутных войск. Пятый год выпускникам училища приходилось на практике применять свой опыт и оружие.

В конце октября 1936 года на аэродроме Алькала де Энарис появилась группа лётчиков под командованием командира авиационной эскадрильи 9-й военной школы лётчиков и лётчиков-наблюдателей капитана С.Ф. Тархова.

13 ноября 1936 г. в неравном бою, в жестокой схватке с 12 «Хейнкелями» самолёт Тархова был подбит, лётчик выпрыгнул с парашютом. Во время спуска на землю в отместку фашисты расстреливали его, уже неопасного для них, из авиационных пушек и крупнокалиберных пулемётов. Весь Мадрид, видевший это, был потрясён! С.Ф. Тархов приземлился, тяжело раненный, и 23 ноября 1936 года от полученных ранений скончался в госпитале. Похоронен с воинскими почестями в Мадриде... Посмертно ему присвоено звание Героя Советского Союза. Его именем названа одна из улиц поселка «Военвед».

1938-1939 годы. События на озере Хасан и реке Халхин-Гол. Японский милитаризм пробует свои силы на Востоке в агрессии против Китая, Монголии, Советского Союза.

Среди тех, кто получил такую оценку противника, выпускники Чугуевского училища: командир эскадрильи старший лейтенант Нога Митрофан Петрович, выполнивший 109 боевых вылетов и сбивший 15 японских самолётов; комиссар эскадрильи С.С. Панкратов, выполнивший 56 боевых вылетов; Герой Советского Союза Гринёв Н.В., совершивший 72 вылета; Герой Советского Союза Гейбо И.И., дважды Герой Советского Союза Ворожейкин А.В. и многие другие.

С первых дней войны вражеские самолёты бомбили советские города и посёлки далеко на востоке – на Полтавщине, Харьковщине. Для защиты Харькова из состава училища была выделена эскадрилья на самолётах И-16 и звено на И-15, которые готовили к отправке в другие лётные училища.

Через аэродромы училища (в том числе и Рогань) перебрасывалась техника для фронта. Техники училища занялись обслуживанием боевых вылетов.

Немцы в годы войны активно использовали аэродромы Харьковского аэроузла. Одной из первых под Харьков прибыла III JG 52, в составе которой была элитная эскадрилья 9/JG 52 «Karayastaffel» лейтенанта Германа Графа.

Командование советскими войсками серьезно подходили к планированию и организации ударов по немецким аэродромам.

Имея точные данные о сосредоточении самолетов противника на аэродромах Харьковского аэроузла было принято решение нанести первый удар по аэродрому Роганью в период 5-6 мая 1943 года.

По докладам экипажей штурмовиков и истребителей прикрытия на аэродроме Рогань было уничтожено и повреждено до 30 самолетов люфтваффе, создано 18 очагов пожаров, подавлен огонь 8 точек зенитной артиллерии.

Чем дальше уходят в историю огненные годы войны, тем зримее, величественнее предстают перед нами образы защитников Советской Родины. Новое поколение советских воинов на подвигах героев учится мужеству, храбрости, верности Отчизне, безупречному выполнению долга.

Большой вклад в дело разгрома фашизма внесли авиаторы. Наши Военно-Воздушные Силы сумели выдержать все испытания и в конечном счёте разгромить хвалёные Люфтваффе Геринга. Советская Родина высоко оценила вклад авиаторов в достижение Победы над фашистской Германией: В воздушных боях на всех фронтах Великой Отечественной сражались выпускники 9-й военной школы лётчиков и лётчиков-наблюдателей. Среди них 57 Героев Советского Союза, один – дважды Герой, это Ворожейкин А.В.

Так в трудный и ответственный момент воздушного боя поступали советские лётчики. Очень сложно в небольшой главе рассказать обо всех героических подвигах выпускников училища, ведь каждый воздушный бой с ненавистным врагом, каждый боевой вылет – это подвиг. А сколько их было! За годы войны училище подготовило десятки тысяч лётчиков-истребителей, штурманов-наблюдателей.

В послевоенные годы аэродром Рогань оставался грунтовым аэродром при управлении училища. Эксплуатировался с 1930 по 1976 гг. Здесь до 1963 г. курсантов обучали на самолётах винтомоторной группы (с 1960 – на самолётах Як-18а). Именно здесь учились летать будущие дважды Герои Советского Союза лётчики-космонавты Ляхов В.А. и Малышев Ю.В., Заслуженный лётчик-испытатель СССР Короткий В.В., Маршал авиации Шапошников Е.И. После 1963 г., когда 809 уап отсюда перебазировался в Ахтырку, здесь выполнялись только первые для курсантов-первокурсников парашютные прыжки и полёты самолётов звена управления Харьковского Высшего Военного Авиационного Училища Летчиков.

В настоящее время аэродром застраивается жилыми многоэтажными домами микрорайона «Горизонт».


БОЇ ЗА ІЗЮМ
Ягодкін Артем , учень 8 класу Іванчуківської

загальноосвітньої школи I–III ступенів, вихованець гуртка «Історичне краєзнавство»

Центру дитячої та юнацької творчості Ізюмської районної ради

Керівник: Владикін В. П., вчитель історії


З 23 червня 1942 року по 5 лютого 1943 року місто Ізюм перебувало в окупації. Вранці 5 лютого 1943 року зусиллями 267 стрілецької дивізії 6-ї армії Ізюм був звільнений від фашистських загарбників. Однак подальший наступ радянських військ був зупинений. Після весняних боїв на правому березі Сіверського Дінця був створений плацдарм, на якому війська Червоної Армії сковували фашистські війська, які командування Вермахту так і не змогло задіяти у битві на Курській дузі. Навесні – влітку 1943 року в районі Ізюма розгорнулися жорстокі бої, в одному з яких загинув командуючий бронетанковими військами Південно-Західного фронту генерал-лейтенант П.В.Волох. Після завершення військової операції на Курщині, починаються бої за остаточне звільнення Ізюмщини від окупантів. Останній населений пункт нашого краю був звільнений 10 вересня 1943 року.

В братських могилах на Ізюмщині поховано близько 18000 солдатів і офі­церів Радянської Армії. А скільки ще по ярах та балках, на перехрестях доріг, у лісах і полях лежить останків тих воїнів, які й досі вважаються зниклими безвіс­ти. Всі вони – жертви і водночас – герої кривавої воєнної драми, яка розігралася на Ізюмщині в далекі 1942-1943 роках.

За німецькими даними, в районі Ізюма і Барвінкового під час II світової війни загинуло біля 200 тис. німецьких солдатів і офіцерів. За офіційними архівними даними тільки на Ізюмщині загинуло 800 тис. радянських воїнів. За свідченнями очевидці; в районі села Кам’янка поле бою було вкрите тілами загиблих у декілька шарів, залізо і людські тіла стали суцільним місивом.

Немає сім‘ї, яка б не втратила батька чи брата, чоловіка, сина чи дочку. Не має сім"ї, якої не торкнулося б горе і смерч війни, у кожного свій рахунок до війни. У матерів – за синів, чию смерть вони не забули і до останніх днів чекали. У дітей – за батьків, від яких у пам’яті лишились прощальний поцілунок та сильні руки, що колись високо піднімали дитину. Минають весни і зими, проходять роки, а вони все такі, якими пішли. Вони завжди з нами і в нас.

Війна є війна, і тому підтвердження – сотні тисяч життів воїнів, що покояться на полях Ізюм щип и у братських могилах.

Наш обов'язок і обов'язок майбутніх поколінь завжди пам’ятати про це і шанувати загиблих.
Богодухівщина у вогнищі війни
Яковлєва Марина, учениця 4 класу Ульянівської

загальноосвітньої школи І-ІІІ ступенів Богодухівської районної ради

Керівник: Думчикова Г.В., вчитель початкових класів
22 червня 1941 фашисти віроломно напали на нашу країну. Мирне життя людей була перерване. З перших днів війни трудящі Богодухівського району розгорнули діяльність по переводу народного господарства на військовий лад. Вже в червні - липні в діючу армію пішли тисячі земляків, у тому числі 1500 жителів Богодухова. Люди віддавали все для постачання армії. Зазнавши невдачі в наступі на Харків з півдня, гітлерівці зосередили сили для удару з боку Полтави. Прорвавши фронт ослаблених в попередніх боях радянських військ в районі Опішні, моторизовані колони ворога 12 серпня прорвалися до Богодухова. Захопити місто - значило перехопити залізничні комунікації між Харківською і Сумською угрупованнями наших військ.

Бої, що носили жорстокий, затяжний характер, тривали всю другу половину дня, ніч і весь день 14 серпня. У них брали участь танкісти 1-ї та 132-ї танкових бригад і воїни 9-ї кавалерійської дивізії. Сили були нерівні, і до кінця дня наші війська залишили Богодухів. У боях за місто особливо відзначилися старший сержант Т.М.Шашло і рядовий М.П. Криворотов.

На окупованій території фашистська влада встановила жорстокий режим. Неможливо спокійно слухати розповіді очевидців, читати документи комісії з розслідування звірств, злодіянь фашистів і їхніх посіпак в Богодухові. У надзвичайно складних умовах, ризикуючи і часто жертвуючи життям, богодухівські партизани продовжували боротьбу з ворогом. Після залишення фашистами Богодухівщини, партизани разом із регулярними частинами продовжили боротьбу в сусідніх районах області. Частина з них влилася до лав Червоної Армії, а частина, об'єднавшись в групи, зі спецзавданнями надсилалася в тил ворога. Успішно діяла, збираючи розвідані дані і проводячи агітацію серед населення, група у складі О.Я. Кирилова (командир), Д.Ю.Лагерева, О.Н. Шукліна, В.Ф.Олійника, С.І.Митрофанова, С.Д.Кузьменка, Ф.С.Могилевської. З кінця весни 1941 до липня 1942 року по території Харківщини проходила лінія фронту. Це ускладнювало дії партизанів і підпільників. У серпні 1941 року були створені підпільний Богодухівський обком і райком комсомолу, роботою яких керували Ф.П. Ситник, Б.Р. Денчік, М.П.Кириленко, М.П. Подолянко та інші. На їх рахунку чимало важливих справ: порятунок поранених, усна агітація місцевого населення, розклеювання листівок.

Боротьбу з гітлерівцями вели не тільки партизани, комсомольці, підпільники, але і прості люди. Їх великих і малих подвигів не злічити. Так, наприклад, Олександр Андрійович Рябко з села Крисине протягом 5-ти місяців ховав десятьох бійців. І всіх поранених зберіг, виходив їх. Командуванням військової частини, куди повернулися воїни після одужання, патріот був відзначений нагородою (іменною зброєю).

Активно допомагали нашим воїнам, ставлячи під загрозу свої життя, лікарі М.М. Ревковский і його син, М.О. Козловський, медсестри М. Підгулько, С. Решняк, а також сестри Клімченко, В. Турчан, О.А.Рябко , М.Є. Бурда, М. Тищенко, Н.Д.Буркун і багато інших. За приховування партизан багато хто з них піддавалися переслідуванню з боку комендатури і поліції, але своїми героїчними діями вони наближали світлий день Перемоги. 7 серпня 1943 настав довгоочікуваний день визволення міста Богодухова від фашистських загарбників. У цих боях брали участь воїни 69-ї танкової бригади К.І. Овчаренка, танкового корпусу генерал-майора А.Л. Гетьмана, 22-ї танкової бригади підполковника Н.Г. Веденічева, 200-ї танкової бригади полковника М.В.Моргунова, 1461-го артилерійського полку Г.Є.Нікуліна, 79-го гвардійського мінометного полку підполковника І.І. Бондаренко.

Все далі й далі відносить нас час від грізних і величних подій Другої світової. Але не меркне слава героїв, які не шкодуючи свого життя, відстояли мир, честь і незалежність Вітчизни.


НАПРЯМ: «ФІЛЬМОТЕКА ПАМ’ЯТІ»
Ніхто не забутий. Анотація до фільму
Вихованці історико – краєзнавчого гуртка будинку дитячої та юнацької творчості,

учні Миколаївського навчально-виховного комплексу Лозівської районної ради

Керівник: Яковлєва О. В., завідувачка шкільним краєзнавчим музеєм
Ніхто не забутий.

На полі ніхто не згорів:

Солдатські портрети

На вишитих крилах пливуть…

І доки є пам'ять в людей,

І живуть матері,

Допоки й сини, що спіткнулись об кулі,

Живі!
Напередодні дня визволення Лозівщини в усіх селах Лозівського району пройшли заходи, присвячені вшануванню пам’яті героїв-визволителів.

У районі села Миколаївка в роки війни йшли жорстокі бої, радянські воїни боролися за кожен метр рідної землі. Так сталося, що саме на миколаївській землі війська потрапили у вороже кільце. дуже багато загинуло солдатів, але кожен з них живе в нашій пам’яті.

Іван Макарович Прокопенко - живий свідок тих трагічних подій, йому восьмирічному хлопчику, довелося пережити багато страшних хвилин. Тож, подорослішавши, він разом з активістами села, волонтерами школи – вихованцями історико-краєзнавчого гуртка БДЮТ (керівник гуртка Яковлєва О.В.) почали по крупицях збирати інформацію про солдатів, що поклали своє життя за визволення Лозівщини.

Під час війни на миколаївщині працювала група розвідників, які щодня змушували фашистів боятися за своє життя.

Святкуючи день визволення лозівщини від фашистських загарбників кожен з нас замислюється про те, яке щасливе наше покоління, що вже понад 69 років живе під мирним небом.

В цей день завдяки небайдужим людям тут відкрили новий пам’ятник трьом солдатам.


Колокола ПОБЕДЫ
Канавина Инна, ученица 7 класса Первомайской общеобразовательной школы,

воспитанница кружка «ЭВМ» Первомайского дома детского

и юношеского творчества Первомайского городского совета

Руководитель: Маркова Н. В., руководитель кружка
Есть события, над которыми время не властно и, чем дальше уходят годы, тем яснее становится их величие. К таким событиям относится Великая Отечественная война. 

22 июня 1941 года мирная жизнь нашего народа была прервана. Фашистская Германия, нарушив пакт о ненападении, вторглась на территорию Советского Союза. И, чтобы не оказаться в фашистском рабстве, ради спасения Родины народ вступил в схватку, в смертельную схватку с коварным, жестоким и беспощадным врагом. Тогда и началась Великая Отечественная война за честь и независимость нашей Родины. Против захватчиков поднялись все народы Советского Союза. Поэтому и назвали войну Великой. Ее назвали Отечественной, потому что это была война во спасение Отечества, ибо речь шла о его жизни и смерти.

 Вот уже почти 68 лет прошло со Дня Победы. Но мы не забыли о тех 1418 днях и ночах, которые продолжалась Великая Отечественная война. Почти 26 миллионов жизней советских людей унесла она. Потоками крови и слез была омыта за эти нескончаемо долгие четыре года наша многострадальная земля. И если бы собрать воедино горькие материнские слезы, пролитые по погибшим сыновьям, то образовалось бы море Скорби, и потекли бы от него во все уголки планеты реки Страдания.

Нам никогда не забыть о самой страшной трагедии всего человечества. Нам, современному поколению, дорого будущее планеты. Наша задача – беречь мир, бороться, чтобы не убивали людей, не гремели выстрелы, не лилась человеческая кровь. Небо должно быть голубым, солнце ярким, теплым, добрым и ласковым, жизнь людей безопасной и счастливой.

Нам нужен мир – тебе и мне, и всем на свете детям,

И должен мирным быть рассвет, который завтра встретим.

Нам нужен мир, трава в росе, улыбчивое детство,

Нам нужен мир, прекрасный мир, полученный в наследство.

Нет!” – заявляем мы войне, всем злым и чёрным силам…

Должна трава зелёной быть, а небо синим-синим!..

Ты слышишь, друг, звенят ручьи, поют на ветках птицы.

На замечательной земле нам довелось родиться.

Так пусть она цветёт всегда, пускай шумит садами.

Пусть люди смотрят на неё влюблёнными глазами!

Я создала этот видеоролик, для того, чтобы наше поколение всегда помнила об ужасах той войны, чтобы она не повторилась вновь. Мы не имеем права забыть тех солдат, которые погибли ради того, чтобы мы сейчас жили. Мы обязаны всё помнить...

Вечная память павшим! И вечная слава мужественным ветеранам Великой Отечественной! Их, к сожалению, остается все меньше и меньше.
ОТГРЕМЕЛИ РАСКАТЫ ВОЙНЫ

(ЛЮБОТИН – ГОРОД ПАМЯТИ ГЕРОЕВ)
Конь Даниил, ученик 10 класса Люботинской

общеобразовательной школы І-ІІІ ступеней №4 Люботинского городского совета

Руководитель: Трипольская О. А., учитель русского языка и литературы,

Савченко Н.В., учитель русского языка и литературы,


Давно отгремели бои, зарубцевались раны на теле земли, буйно колосятся хлебами поля, когда-то густо засеянные минами... А события далеких лет живут в памяти народной. Память о земляках-героях фронта и тыла, о наших освободителях священна. Она будет жить вечно.

На всех фронтах войны сотни люботинцев показали примеры храбрости и мужества, не жалели крови и жизни, защищая свою страну, свой народ.

За отвагу и стойкость, проявленные в борьбе с немецко-фашистскими захватчиками, 2041 люботинец награжден боевыми орденами и медалями, а летчикам Николаю Федоровичу Денчику, Юрию Яковлевичу Чепиге, артиллеристу Павлу Ивановичу Булавке присвоены звания Героя Советского Союза.

Жителям Люботина пришлось пережить страшные трагические годы фашистской оккупации. По официальным данным в феврале-марте 1942 года фашисты произвели массовые аресты, в результате которых 400 человек собрали в здании школы, а оттуда погрузили в вагоны и отправили в Харьков в Холодногорскую тюрьму. После нечеловеческих пыток часть пленных отправили в Дробицкий Яр или лесопарк… Около 120 человек отправили в г.Валки и в карьере кирпичного завода всех уничтожили.

Люботинский железнодорожный узел сыграл важную роль в эвакуации промышленности и населения в восточные районы страны, в доставке войск и боеприпасов на фронт.

Рабочих депо Люботин Василия и Петра Герусов, Дмитрия Гаевского за выведение паровозов из строя заживо сожгли на базарной площади. А их товарищей по депо Гриневецкого, Зорича и Коптева фашисты повесили на переходном железнодорожном мосту.

Во время фашистской оккупации Вера Сахно, рискуя жизнью, спрятала советского лётчика, сбитого в воздушном бою над оккупированной территорией. За этот подвиг она была награждена орденом Красной Звезды.

Сотни бойцов и командиров, представителей разных национальностей, навечно остались лежать в люботинской земле. Их прах покоится в братских могилах, а имена увековечены на мемориальных досках и стелах памятников, установленных в Люботине.

Водяное. В братской могиле похоронены советские воины, которые погибли в боях при обороне и освобождении г.Люботина от немецко-фашистских захватчиков в октябре 1941 года, феврале-марте и августе 1943 года в парке вблизи платформы Водяное.

Памятная плита на улице Партизанской (посёлок Водяное). Памятник советским солдатам, которые были расстреляны фашистами в марте 1943 годы.

Памятник в совхозе «Люботинском». Памятник воинам-землякам, погибшим в годы Великой Отечественной войны.

Памятник в с. Смородском. Советские воины, погибшие в боях с гитлеровцами на территории с. Смородского похоронены в двух братских могилах в центре села. Количество похороненных, фамилии и воинские звания воинов не установлены.

Памятник на улице Заводской в посёлке Караван. В братской могиле похоронены советские воины, которые погибли в боях при освобождении посёлка Караван от немецко-фашистских захватчиков в 1943 году.

Памятник на площади Октябрьской (на территории Гиёвки). В братской могиле похоронены воины, которые погибли в боях при освобождении Люботина и близлежащих сёл от немецко-фашистских захватчиков в 1943 году.

Памятный знак И.Ф.Абдулову установлен в 1973 году возле кинотеатра «Маяк». Иван Филиппович Абдулов (1922-19430 – ефрейтор, Герой Советского Союза. Ночью 7 марта 1943 года воины 303 стрелковой дивизии заняли оборону на окраине Люботина и Буд. Одна из рот 849-го стрелкового полка, которая заняла оборону между разъездом Первомайским и Старым Люботином, была окружена врагами. Весь командный состав погиб в бою. Тогда командование взял на себя Абдулов. Ручными гранатами он уничтожил два вражеских танка и более 35-ти фашистских солдат. В 1942 году И.Ф.Абдулов был награждён орденом Красной Звезды, а 26 октября 1943 года Указом Президиума Верховного Совета СССР ему было посмертно присвоено звание Героя Советского Союза.

Памятник на территории общеобразовательной школы №6. Памятник погибшим в 1943 году полковнику Грищенко Андрею Алексеевичу, майору Грищенко Григорию Алексеевичу, отцу расстрелянных братьев Грищенко Алексею Грищенко и неизвестному солдату.

Памятник на улице Полтавский шлях (территория общеобразовательной школы №5). В братской могиле похоронены советские воины, которые погибли в боях при обороне и освобождении Люботина от немецко-фашистских захватчиков в 1941 и 1943 годах. Есть сведения, что именно в этой братской могиле похоронен Герой Советского Союза ефрейтор И.Ф.Абдулов.

В 70-е годы под руководством учителя истории средней школы №4 Калиненко Зинаиды Сергеевны были собраны материалы о выпускниках довоенных лет, которые погибли в годы Великой Отечественной войны. Было написано письмо в архив Советской армии в Подольск. В 1973 году 12 апреля состоялось торжественное открытие мемориальной доски, посвящённой выпускникам и учителям школы, погибшим на фронтах войны.




НАПРЯМ: «Юні герої-підпільники навічно

в пам’яті народній».
Ніхто не забутий, ніщо не забуте
Богданов Віталій , Пелех Данило, учні 7-А класу Ізюмської

загальноосвітньої школи І-ІІІ ступенів № 4 Ізюмської міської ради

Керівник: Вєтрова Н.М., вчитель української мови та літератури
Дана робота – спроба побачити війну дитячими очима. Падалко Володимир Тимофійович – учасник бойових дій, син полку, пройшов бойовий шлях від Москви до Берліна.

Автори роботи фактично однолітки того Володі Падалки, який боронив Батьківщину в далеких 1941-1945 роках – відтворюють власні враження, які виникли після зустрічей з Падалкою В.Т., його розповідей про воєнні роки як свідка й учасника. Це і осмислення, усвідомлення того, що пам’ять про шлях до Перемоги не повинна мати термінів давності, що героїчний дух переможців-ветеранів не можна втрачати нинішнім поколінням, що кожен з нас, не дивлячись на вік чи стать, переборюючи власний біль, в разі необхідності поступить так, як герой даних спогадів.


КОМАНДИР ПАРТИЗАНСЬКОГО ЗАГОНУ

КОПЬОНКІН ІВАН ЙОСИПОВИЧ
Бойко Віталій, учень 6-Б класу Харківської спеціалізованої

школи I-III ступені № 85 Харківської міської ради

Керівник: Антонюк Т.П., вчитель історії
Ми чоло доземно схилимо

Перед рицарем-бійцем,

Над священними могилами

Клятву вірності складем.

Максим Рильський


Іван Йосипович Копьонкін народився 19 лютого 1917 року в селі Ново-Бокіно Сараєвського району Рязанської області в сім’ї селянина-бідняка. З 1926 по 1933 рік він разом з батьками проживав у місті Грозному, де його батько працював кочегаром на нафтопромислах. У 1932 році Іван закінчив 8 класів і поступив вчитися в ФЗУ. Навесні тридцять четвертого, отримавши спеціальність бурильника, почав працювати в тресті "Грознефть".

Незабаром сім’я повернулася в рідне село. Іван Йосипович працював у колгоспі "Правда", і на молокозаводі, і в міжрайконторі "Заготзерно".

До початку війни старший лейтенант Іван Копьонкін служив у полку, дислокованому поблизу кордону з Румунією. На ініціативного юнака звернули увагу в Татарбунарському районному відділі держбезпеки. Службу в органах НКВС розпочав у жовтні 1940 року секретарем Татарбунарського РВ НКВС Ізмаїльської (нині Одеської) області. Незабаром Іван Йосипович приступив до оперативної роботи. У передвоєнні дні брав участь у гострих оперативних заходах по виявленню і затриманню агентів супротивника.

Керівництво НКВС України задовольнило його рапорт про бажання вести боротьбу з гітлерівцями на окупованій території – на початку серпня 1941 року він прибув до Запоріжжя для формування партизанського загону.

Комплектування і навчання загону продовжилося в Харкові. Загону присвоїли ім’я С.М.Будьонного. Наприкінці вересня 1941 року загін перейшов лінію фронту і рушив на захід, у тил ворога.

До грудня 1941 року кілька подібних партизанських загонів об’єдналися. Командиром об’єднаного загону імені С.М. Будьонного був обраний Іван Йосипович Копьонкін, комісаром – секретар Миргородського райкому партії Г.О.Іващенко. Незабаром з’єднання стало здійснювати рейди на територіях Запорізької, Полтавської і Харківської областей. До 15 січня 1942 року загін провів 10 бойових операцій.

У лютому 1942 року партизанське з’єднання, яким керував Іван Копьонкін, перетнуло лінію фронту і розташувалося в Луганську на відпочинок. За відвагу і мужність, проявлені в боротьбі проти німецько-фашистських загарбників, Указом Президії Верховної Ради СРСР від 18 травня 1942 року Івану Копьонкіну, разом з уславленими керівниками партизанського руху С.А.Ковпаком, А.Н.Сабуровим, А.Ф.Федоровим, було присвоєно звання Героя Радянського Союзу.

Другий похід з’єднання почався в травні 1942 року з району Нової Водолаги Харківської області в надзвичайно складний період війни. Група гітлерівської армії "Клейст" завдала відчутної поразки нашим регулярним військам, які намагалися звільнити Харків. Фашисти рвалися до Волги. Перехід та первісна зона дій партизанського з’єднання капітана І.Й.Копьонкіна була в районі зосередження потужних сил противника.

При вимушеному відступі багато бійців Червоної Армії потрапило в полон. Гітлерівці поспішно споруджували тимчасові табори. На один з них і напали партизани-копьонкінці, винищивши охорону і звільнивши своїх. У відповідь на цю зухвалу операцію проти партизанів були висунуті регулярні війська фашистів з танками, артилерією і літаками. Зав’язалися важкі бої. Загинув радист, припинився зв’язок з партизанським штабом України.

1 червня 1942 року в Синициному Яру копьонкінці вступили в нерівний бій з ворожою частиною, яка прямувала до Волги. Сміливці підбили дві бронемашини, поклали десятки окупантів. У відповідь на це артилерія противника почала вести вогонь прямою наводкою по позиціях народних месників. Несподівано для гітлерівців Іван Копьонкін підняв бійців в атаку, захопив батарею, розгорнув знаряддя на 180 градусів і вдарив по піхоті ворога, яка в результаті цього понесла велику втрату. Але фашистське командування ввело в бій чотири танки і свіжий загін піхоти. У партизанів закінчувалися боєприпаси. Відважний командир був важко поранений і наказав бійцям виходити через лінію фронту невеликими загонами.

Група Івана Копьонкіна прийняла останній бій недалеко від Ізюму і опинилася в Барвінківському таборі для військовополонених. У середині червня 1942 року двадцятип’ятирічний герой був закатований фашистами.

Через кілька років на місці цього табору був споруджений пам’ятник Івану Копьонкіну. Встановлений пам’ятник герою і на батьківщині, в селі Новобокіно, його ім’я носить рідна сільська школа. У Рязані ім’я прославленого партизанського командира в числі інших Героїв занесено на плиту пам’ятника Перемоги.

У музеї історії бойової і трудової слави органів внутрішніх справ Запорізького облвиконкому подвигу І.Й.Копьонкіна і бойовому шляху його загону відведено цілий розділ. Ім’я героя носить одна з вулиць обласного центру міста Запоріжжя.

Внесок у перемогу над противником рязанця Івана Йосиповича Копьонкіна настільки великий, що, прославляючи його ратні подвиги, багато авторів Одеської, Запорізької, Луганської, Полтавської та Харківської областей з гордістю називали його своїм земляком, українцем. Знадобилося чимало дослідницьких зусиль, щоб поставити все на свої місця, встановивши, що Герой – рязанець і росіянин.

Агафії Несторівни Копьонкіної вже немає в живих. Дружина Івана Йосиповича Бабаєва Пелагея Степанівна живе з сім’єю сина Олександра. Він працює електромонтером об’єднання "Авіаекспорт". Син Олександра Івановича Олексій служить прапорщиком. Двадцятирічна донька Рита – студентка. У Москві проживає і Валентина Іванівна – дочка героя, яку так і не побачив батько. Вона народилася у вересні сорок першого, коли Іван Йосипович готувався до рейду по тилах ворога. У неї дві доньки – Світлана та Ірина.

Життя, за яке склав голову відважний партизан, як і сам він, продовжується в дітях і онуках.



<< попередня сторінка   наступна сторінка >>