Розділ ІІ ліберальна демократія — зброя невидимої війни «Демократія ― це влада негідників…» - nadoest.com ))
Головна
Пошук за ключовими словами:
сторінка 1сторінка 2
Схожі роботи
Назва роботи кіл. стор. розмір
Демократія в Америці 1 69kb.
Розділ ІV парламентаризм, демократія І мас-медіа 3 507.38kb.
Представницька демократія та форми політичного відчуження 1 127.58kb.
О. Ю. Висоцький м. Дніпропетровськ Демократія, постдемократія та... 1 68.42kb.
Громадянська Асамблея України Прес-реліз Демократія в Україні: від... 1 44.73kb.
Зміс т вступ 3 Розділ Демократія І законодавство в перехідному суспільстві 2 452.49kb.
“Греко-перські війни афінська демократія за Перікла” греко-перські... 1 83.28kb.
Рефераты, курсовые, дипломные работы Зміст Вступ Розділ I. Політична... 3 555.31kb.
Розділ IІІ пан-правова ідеологія — основа псевдодемократії «Демократія... 1 300.66kb.
Любомир франків очевидний цинізм історії І суд я! 1 48.04kb.
Методичні вказівки до практичних занять з дисципліни «Політологія»... 1 173.42kb.
Додаток до рішення міської ради від 01. 03. 2011 р №104 правила благоустрою... 9 2010.73kb.
Таращанський 1 219.63kb.

Розділ ІІ ліберальна демократія — зброя невидимої війни «Демократія ― це влада негідників…» - сторінка №1/2
Розділ ІІ

Ліберальна демократія — зброя невидимої війни
«Демократія ― це влада негідників…».

Альфред Нобель


2.1. Міфи ліберальної демократії

Альфред Нобель дав точне визначення демократії, до якого можна тільки додати: «…яка нав’язується негідниками». Цю думку підтверджує і прем’єр-міністр Великої Британії в роки Другої світової війни Уїнстон Черчілль, який у своїй багатотомній праці «Друга світова війна» написав: «Історія західної демократії — це суцільні злочини проти людства».

Демократія походить від грецьких слів «демос» — народ і «кратія» — правління, отже, «правління народу», тобто демокра­тична держава формально є державою, де править народ.

Як же відбувається правління народу за демократичною те­орією? Через так званих народних представників, які виража­ють «спільну волю» народу. Сукупність народних представни­ків утворює народне представництво чи парламент; народні представники вибираються голосуванням — загальним, пря­мим, рівним, таємним.

Демократична держава однією зі своїх засад визнає лібе­ральні принципи, що виражені у визнанні за Людиною права на окремі формальні свободи: свободу слова, друку, зібрань, економічну свободу тощо. Демократична держава намагаєть­ся охороняти ці свободи.

При демократії народ не знає, за кого йому голосу­вати, тому на допомогу йому приходять партії, які пропонують го­тових кандидатів. Для того щоб перемогти на виборах, партії мають потребу в грошах, так виникає залежність від вітчизня­ного чи іноземного капіталу. Зрештою «народні представники» виявляються представниками різних фінансо­вих груп, вони захищають не інтереси народу, а інтереси тих фінансистів, які дають партії гроші.

Демократія, як засвідчує досвід, її впровадження на практиці є правлінням народу тільки формально, тому й має назву «фор­мальної», а насправді є «фальшивим правлінням народу», особ­ливою формою «диктатури плутократії без вітчизни». Через парламенти демократичні держави втягує у кабалу міжна­родний фінансовий капітал — фінансовий інтернаціонал. Демократія полегшує захоплення світу юдолібералами, які захопи­ли рушійну силу «народовладдя» — гроші — у свої руки.

Інститут демократії було запозичено в давньому державному устрої. Згідно з її установками джерелом влади є народ.

Засновники ліберальної демократії прагнули створити ідеальне суспільство. Вони врахували, наскільки можливо, всі слабкі місця минулих демократій. Зокрема, реалізували теорію поділу влад, щоб розосередити владу й уникнути її узурпації. Далі обмежили термін правління виборної влади, тому що безстрокове правління автоматично веде до диктатури. Щоб передбачити і нейтралізувати всі небезпеки, ціла плеяда найрозумніших людей чесно трудилася над теорією ліберальної демократії.

Та все ж творці нової державної конструкції не змогли подолати головної перешкоди. Наріжним каменем всякої демократії є вибори. Народ повинен обирати владу. Свідомо обирати, а не вгадувати чи виконувати чужу волю. Обирати — означає з великої кількості визначати кращих. Демократія з красивої теорії могла стати реальністю тільки за умови, що народ робить усвідомлений вибір. І ось на цьому, здавалося б, зрозумілому і простому пункті демократи скрутили собі шию. Щоб чітко зрозуміти, чому це відбулося і чому не могло бути інакше, розглянемо сучасну теорію демократії, використавши для цього відому працю «Проект Россия»1.

«У демократичній теорії стверджується, що влада не захоплюється силою. І не дається від Бога. Влада обирається самим народом. Народ, що розуміється як джерело і виправдання влади, обирає найбільш гідних, яким довіряє владу. Щоб демократія не переросла в диктатуру, влада довіряється на фіксований час, після закінчення якого передається наступному обранцю. Якщо обранець не справляється, народ обирає іншого. В цьому суть демократії».

На перший погляд, все розумно. Але є одне велике «але». Річ у тому, що для здійснення свідомого вибору потрібні знання. Не поверхові, а глибокі знання. Заклик «обирати серцем» свідчить про те, що влаштовувачі виборів визнають відсутність знань у народу. Без знань вибір неможливий. Ви не виберете ліків, якщо не маєте відповідних знань. За привабливістю упаковки вибір неможливий, тому що це буде вибір упаковки, а не ліків. Так само неможливо «серцем» визначити кращу наукову працю з двох представлених, якщо немає відповідних знань. Якщо якимсь чином людину, що не має відповідних знань, спонукати до вибору, вона вибиратиме не працю, а обкладинку, не ліки, а упаковку.

Всенародні вибори зводяться до відвертої омани, тому що народ, як дитина, завжди віддає перевагу фантику, а не змісту. Народний вибір в дусі «голосуй серцем» завжди зводиться не до суті, а до форми. З таким же успіхом можна організувати всенародні вибори Нобелівських лауреатів у номінації «ядерна фізика». Найжахливіше те, що народ піде вибирати кращого фізика, якщо правильно організувати виборну кампанію. Переможе на таких виборах хто завгодно, окрім справжніх учених.

Досвід історії підтверджує, що у великих колективах демократія у принципі неможлива. Невідповідність між демократією в теорії і демократією на практиці помічена давно. З цього приводу написано тисячі книг, не відомих виборцям. Французький філософ і письменник Жан-Жак Руссо (1712 — 1778) у «Суспільному договорі» пише, що для великих держав єдиною формою правління може бути тільки монархія. Демократичні принципи можливі в малих колективах на зразок давньогрецького полісу або сучасного села, де люди усвідомлено обирають, тому що знають один одного, знають не з кліпів і листівок, а з життя. Знають, що Іванов — п’яниця і ледар, а Петров — господар і непитущий мужик. Ці знання дають змогу свідомо обирати старосту свого села. Обрати керівника армії або економіки народ не може, а керівника відразу над усім — тим більше.

Коло замкнулося: в народу немає знань; без знань немає вибору; без вибору немає демократії. У Франції, Росії або США немає ніякої демократії. Міф про демократичні вибори в цих країнах — свідома брехня. Ви вільні вибирати, якою рукою стріляти — правою чи лівою, а ось куди стріляти, визначаєте не ви, і навіть не президент. Все визначає система.

Перевищення критичної маси суспільства трансформує демократичні принципи в принципово іншу систему, що не має нічого спільного з демократичною теорією. Влада, доступна для всіх, привертає найрізноманітніші сили. І капітал насамперед, тому що влада — найкоротший шлях до прибутку. Щоб одержати владу потрібно спокусити якомога більше виборців. Оскільки кампанія спокушання потребує великих грошей, боротьба за владу можлива виключно між представниками капіталу. Кого б виборці не обрали, коридори влади заповнювалися представниками капіталу. Демократія перетворюється на ширму, за якою ховається олігархія, або різновид плутократії, загорнений у гасла «свободи і рівності».

Спроба розірвати зачароване коло через систему вибору вибірників (тобто спочатку народ обирає найгідніших, а вони, у свою чергу, обирають владу) теж ні до чого не привела. На практиці все звелося до виникнення угруповань і їх боротьби за годівницю, портфелі та інші принади влади.

Мислителі епохи Просвітництва шукали вихід, але, на жаль, не знайшли. Батьки-засновники сподівалися обійти цю пастку за допомогою освіти, вважаючи, що коли народу дати знання, він зможе сам, без маніпулювання, вибрати кращих. Минули століття, але світ ні на йоту не наблизився до здійснення цієї мрії. Практика показала: дати народу знання, достатні для вибору, неможливо в принципі. По-перше, не всі однаково здібні до навчання. По-друге, неможливо всіх посадити за учнівську парту. По-третє, багато хто просто не схоче вчитися. По-четверте, крім теоретичних знань потрібні практичні.

Складно навіть уявити, як народ може одержати таку практику. Адже більшість з цих знань становить державну таємницю. Людей можна навчити рахувати, писати, навчити хімії і землеробства, медицини і будівництва, музики і спорту. Але неуцтво в тому значенні, в якому воно тут розуміється, ці знання не усуває. Освічені так само йдуть «обирати», як і неосвічені, навіть не замислюючись, що чи кого вони обирають. Отже, освіта проблеми не знімає і в цьому значенні нічого не дає. Але якщо навіть припуститися фантастичного, припустити, що всьому народу якимсь дивом дали знання, це нічого не змінить. Вибір все одно неможливий. Кожний трактуватиме ситуацію з особистих позицій, на його вибір впливатимуть тисячі обставин, що не мають до вибору влади жодного стосунку.

Демократія виявилася пасткою, а демократи перетворилися на демагогів, що спекулюють на емоціях і нерозумінні простих людей. Чудово усвідомлюючи, що ніякого вибору люди зробити не можуть, вони все одно спонукають їх обирати. Небагато демократів, яких можна назвати чесними, по суті «сліпі вожді сліпих... а якщо сліпий веде сліпого, то обидва впадуть до ями» (Мф. 15:14). Інші — або просто нерозумні, або розумні, але жодного разу в житті не замислювалися над засадами демократії, приймаючи її основні постулати на віру.

Годуються від «священної корови» демократії, як правило, цинічні шахраї-простолюдини, не здатні вірити ні в що, окрім грошей. Той, хто найбільше кричить «за демократію» — або повний ідіот, або повний шахрай. Демократія, яка вже кілька століть роз’їдає наше суспільство, по суті, таке ж чуже явище для традиційних країн, як канібалізм. Вона нав’язана всім країнам проти їх волі, через серію обманів, маніпуляцій свідомістю і підтасовувань. Під виглядом прав і свобод демократія створює сприятливі умови для всіх видів влади. Її спосіб руйнування основ соціального життя точно повторює дії ракових клітин, що пожирають організм.

Проблема існує, і ніким не заперечується. Але замість її вирішення починається пристосування під проблему. Оперуючи щепленими шаблонами, демократи наполегливо твердять, що всі біди через погані «деталі» державного механізму, тобто через поганих урядовців і казнокрадів. Якщо поганих урядовців поміняти на гарних, ситуація виправиться. Народ з радістю підхоплює ці «цінні поради» і знову йде обирати «чесних». Але з кожними виборами ситуація не тільки не поліпшується, а навпаки, погіршується.

Після кожних виборів посилюються корупція, аморальність. На державні установи саме час вішати прейскурант на хабарі. Але люди так тотально задурені, що не можуть пов’язати залежності виборів і своїх нещасть в один ланцюжок і зробити висновки.

Історія багато разів доводила: намагаючись обрати найкращих, народ неодмінно обере найгірших. На демократичних виборах незмінно перемагають найзапекліші шахраї. Демократичні вибори у великих колективах — це завжди вибори великих шахраїв. Навколо цих дійств завжди інтрига з провокаціями один проти одного. У простих людей створюється враження, що погані кандидати не дають обратися гарним. Лідери всіх партій заявляють, мовляв, народ тому живе погано, що вибори нечесні. У результаті інтелектуальна й емоційна енергія народу прямує помилковим шляхом. Полювання на відьом відволікає увагу від принципової вади демократичної конструкції. Ніхто не хоче помічати, що реальні вибори неможливі у великих колективах. Платон вважав, що в суспільстві, що налічує понад як п’ять тисяч чоловік, демократія неминуче перетворюється на плутократію.

Найбільша помилка в тому, що люди бачать основне зло не в системі, що генерує шахраїв і казнокрадів, а в самих шахраях і казнокрадах, тобто в продуктах системи. Мало хто здатний задуматися, що це творіння системи. Якщо прибрати одних казнокрадів, система породить інших, таких самих. Якщо конструкція дефектна по суті, безглуздо міняти деталі. Навіть якщо всі деталі збиткової системи замінити золотими, механізм все одно не працюватиме.

Люди наче осліпнули. Ніхто не бачить, що в усіх демократіях проблеми схожі одна на одну як близнята. В усіх «вільних» країнах знижуються народжуваність і моральність, підвищується смертність, наркоманія та інші вади. Очевидно, що причину треба шукати не в якості урядовців, а в якості конструкції, але люди, як зачаровані, ходять по колу пустих гасел. Суспільству поклали під компас сокиру, і тепер воно пливе в небезпечному напрямку. Піднятися на висоту, з якої можна оцінити його правильність, можуть одиниці.

Основна маса не може замислитися над такими питаннями. Пересічні люди прагнуть до щастя у визначених рамках. В основі їхніх основних бажань завжди лежатиме прагнення вбудуватися в систему. Пересічна людина не замислюється, чому її дитину навчає школа. Вона вважає, що її батьківський обов’язок — змусити дитину добре вчитися, тобто повністю довіряє системі, бо впевнена, що школа навчить дитину доброго, тобто принесе їй благо. Викладачі, звичайні люди, теж не можуть оцінити систему. Вони просто дотримуються її розпоряджень. Цілковита беззахисність народу проти системи очевидна. Якою б поганою школа не була, мати і батько змушуватимуть дітей одержувати гарні оцінки за навчання. Що в результаті робить з дитини школа, вони не розуміють і розуміти не можуть. Тому що проти такого масштабу розуміння вони самі діти.

Люди ніколи не визначають самі собі рамок. Їх визначає або релігія, або ринок. За їх збереженням стежить Батько або Ринок. Коли Батька немає, Ринок вивільняє пристрасті, і вони, нічим не обмежені, починають руйнівну роботу. Найрозумніших та енергійних Ринок перетворює на паразитів (так, саме перетворює, тобто в цьому винна система, а не люди).




    1. Кілька спостережень, що стосуються демократії

На цих сторінках я хотів би навести ряд висновків, зроблених на підставі мого повсякденного досвіду, причому так, щоб вони були зрозумілі будь-якому політику, бізнесмену, чиновнику, робітнику — кожному українцю.

Ми живемо в одязі з демократичних форм: «демократичні реформи, яким немає альтернативи», «демократично обраний президент», «демократичний уряд», «демократична опозиція» і т.д. і т.п. Цікаво, чи хороші вони? Поки нам це невідомо. Проте ми ясно бачимо одне: нам точно відомо, що ті нації, які скинули через непотрібність цей одяг й одягли інший розбудовують власну економіку і живуть значно краще за нас. Для прикладу візьміть хоча б сусідню Білорусь або Китай чи Венесуелу. Хіба б відмовилися вони від демократичного одягу, що його нам увесь час підсовує закулісна мафія, якби він був добротний? Багато націй сьогодні роблять значні зусилля, щоб відкинути й замінити ці форми.

«А зі шпальт західних газет, з екрана «їхнього» телевізора все лунає й лунає стара казка на новий лад: про злих гоблінів, що заважають і заважають. А коли так, то треба їх бомбити і бомбити, доти, доки злі тоталітарні гобліни чудесним чином не перетворяться на добрих демократичних ельфів. І коли в останній поганій країні переможе хороша демократія, ось тоді на людство чекає золотий вік... ― пише російський письменник Микола Стариков. ― Демократія неминуче переможе в усьому світі — улюбле­ний приспів цієї пісеньки, що вже набила оскому. І співають її з усіх екранів, з усіх сторінок. Хором співають і поодин­ці. Навіть не замислюючись над очевидною істиною, що всі 6-7 млрд. населення Землі просто фізично не можуть жити за найвищими стандартами сучасного західного спо­живача. Планета не витримає, ресурсів немає в такій кіль­кості, щоб усі люди землі раз на три роки міняли автомобіль і раз на три місяці — стільниковий телефон.

То що ж виходить, демократія переможе скрізь, але жити однаково добре скрізь не вийде? І тоді для всіх стане оче­видним той факт, що суспільний лад до рівня життя жодного відношення не має? Демократія буде в усіх, а хороше життя лише у тих, хто контролює родовища нафти, газу та інших природних ресурсів. Це, до речі, можна помітити на­віть зараз. Є сила-силенна демократичних держав, які весь «цивілізований» світ вважає саме такими. Але розташовані вони в Африці, Латинській Америці та Азії. І в них корис­них копалин або немає, або контролюють їх інші держави, і тому жителі таких країн не входять до так званого «золотого мільярда». Демократія начебто є, а процвітання все не настає. Але поки що такі приклади поодинокі, їх можна не помічати або пояснювати складністю боротьби зі світовим злом.

А от коли демократія буде скрізь, безпідставність, а точ­ніше кажучи, брехливість прирівнювання хорошого життя до кількості політичних партій стане очевидна всьому світу.

Десятиліттями орди політологів і платних борців за чужі свободи твердили сотням мільйонів людей, що іншого шляху до процвітання, крім перемоги демократії, немає. І ось вона перемогла. А добре живуть знову в США, Великобританії та Японії, а погано — у Мозамбіку, В’єтнамі та Колумбії. Що ж тоді сказати, чим таку дивність пояснити?

Якби ви були політиком світового масштабу, чи показува­ли б ви привселюдно, що король голий? Чи виводили б ви його на вулицю?

Ні, ви б цього не робили. Його величність, сказали б ви, дуже зайнятий і тому на публіці не з’явиться. Він, сердеш­ний, за демократію бореться, ніколи йому. Висновок очевидний.

Демократія не може перемогти в усьому світі. Більше того, демократія не повинна перемогти в усьому світі в жодному разі!

Інакше кожен зрозуміє, що вона зовсім не мета США та їхніх друзів, а засіб підпорядкування та організації безбідно­го існування саме для себе за рахунок решти світу. Гіршого, ніж перемога демократії в усьому світі, для Заходу взагалі нічого немає. Тому саме він, що так про неї дбає, зробить усе, щоб цього ніколи в найближчому майбутньому не сталося. Щоб завжди у цьому світі були «темні сили», які створюють тимчасові труднощі на шляху переходу всього людства до загальної демократії.

Рух — все, мета — ніщо. Вічний рух до демократії за­безпечує вічне домінування на планеті англосаксів та їх по­плічників, дає їм постійний високий рівень життя. Приємно і почесно все своє життя боротися за перемогу демократії, отримувати зарплату у твердій валюті і після важкого дня, по­вного цієї боротьби, гуляти затишними вуличками Брюсселя або смажити барбекю де-небудь у передмісті Лос-Анджелеса.

Трохи менш приємно бути в числі передових людей сучас­ності, жити в «темному царстві» і по московській негоді прямувати на прийом в американське консульство, де тобі вручать премію, диплом і усіляко вшановуватимуть.

А переможе свобода в усьому світі, що ж тоді робити­ме ціла армія «правозахисників»? Вони ж нічого не вміють, крім як викривати темні сили і тоталітарні режими. А як не буде ні тих ні інших, як же їм на хліб заробляти? Що робитимуть ліберальні журналісти? Кому вони будуть потрібні? Хто дасть їм премії за сміливі статті і викриття? Та й кого ви­кривати, якщо всі навколо будуть затятими прихильниками загальнолюдських цінностей і гуманізму? Чим займуться всі ці стада єврокомісарів, сонми інакодумців? Адже всі думатимуть так само, як і вони.

Як не крути, а повна перемога демократії — це повна катастрофа для всіх демократів»2.

Багато дослідників роблять аналогічні висновки. Проте «демократичним реформам немає альтернативи» — знову чуємо з екранів телевізорів, знову нова влада впроваджує демократію, йдучи назустріч катастрофі.

Чому це відбувається? Мабуть, українські політики залишилися наймудрішими в усьому світі? Але в це мені важко повірити.

Поза сумнівом, що ті, хто змінив ці форми, і ті, хто збирається це зробити, мають власні причини. Проте навіщо нам турбуватися про чиїсь чужі причини? Давайте краще займемося тими, які примусять нас, українців, скинути цей огидний одяг не нашої демократії.

Якщо ж у нас не знайдеться підстав розлучитися з демократією, якщо для нас вона виявиться відповідною, то в цьому випадку ми повинні будемо її зберегти, навіть якщо всі країни світу скинуть її.

Проте, нам вона теж не підходить, тому що:

1. Демократія руйнує єдність українського народу, розділяючи його на партії, збуджує його і в такому роз’єднаному вигляді виставляє перед лицем об’єднаного блоку західної цивілізації у важкий момент його історії. Один цей аргумент настільки серйозний для нашого існування, що він з’явився б достатньою підставою для заміни демократії на що завгодно, що гарантувало б нашу єдність, тобто наше існування, бо наше роз’єднування подібно смерті.

2. Демократія перетворює мільйони інородців на українських громадян, роблячи їх рівними українцям і надаючи їм рівні права в державі. Рівність. На якій підставі? Ми живемо тут тисячі років, з своїм плугом і рушницею, з своєю працею і своєю кров’ю. Чому нас потрібно порівняти з тими, хто прожив тут 20, 10 або 5 років? Якщо дивитися в минуле, то це ми створили державу. Якщо дивитися в майбутнє, то саме ми, українці, а не вони, несемо повну історичну відповідальність за існування України. Хіба можуть кочівники відповідати перед історією за зникнення Української держави? Це стосується і так званої української діаспори, більшість якої, шукаючи кращого життя, покинула Україну і тепер намагається давати нам поради чи, більше того, намагається побудувати державу на кшталт Канади, чи то США…

Підсумовуючи, можна сказати: вони не рівні нам ні за працею, ні за боротьбою і жертвами у створенні держави, ні за відповідальністю про наше майбутнє. Рівність? За стародавнім афоризмом, рівність означає нерівне поводження з нерівними речами. На якій же підставі кочівники вимагають рівних з українцями політичних прав?



3. Демократія не здібна на послідовні і безперервні зусилля. Розділена на партії, правлячі один, два або три роки, вона не в змозі задумати і здійснити довготривалий план. Одна партія зводить до нуля плани й досягнення іншої. Те, що було сьогодні задумано і побудовано однією партією, завтра буде знищено іншою. Зверніть увагу на те, скільки рішень попередніх урядів відкидає наступний.

У країні, що потребує розбудови нової економіки, чий історичний момент — це творення, такий недолік демократії є загрозою. Це можна порівняти з фірмою, власники якої мінялися б щорічно, причому кожний новий власник приходив би з іншими планами і руйнував усе створене до нього, а його працю, у свою чергу, знищував би наступний господар.



4. Демократія не дозволяє політику виконувати свій борг перед нацією. Найкращий політик при демократії стає рабом своїх прихильників. Він або задовольняє їхні особисті запити, або вони позбавляють його підтримки. Політик живе під постійною загрозою, що йде від «господаря», який фінансував його виборчу компанію. Він поставлений перед дилемою або відмовитися від своєї програми, від справи всього свого життя, або задовольнити вимоги своїх «господарів». В останньому випадку політик задовольняє їхні апетити не зі своєї кишені, а з кишені країни. Він голосує за закони, які йдуть на користь його «господарів», допомагає «вибивати» для них посади, які тягарем лягають на державний бюджет, фактично на плечі українського народу.

5. Демократія не має авторитету. У неї відсутня здатність застосовувати санкції. Партії бояться втратити своїх прихильників, тому не застосовують ніяких заходів до тих, хто залучений у скандальні багатомільйонні операції, займається розтратою і розкраданнями. Не застосовують вони ніяких санкцій і проти своїх політичних супротивників, щоб вони не викрили їхні темні махінації і обмани.

6. Демократія служить великому капіталу. Внаслідок дорожнечі своєї системи і зважаючи на конкуренцію різних груп, демократія потребує грошей. І, як природний наслідок цього, вона перетворюється на служницю великого міжнародного капіталу, що підпорядковує її собі за допомогою дотацій і субсидій. Таким чином, доля народу опиняється в руках банкірів і олігархів.

Хто хоче сказати, що це не так? Подивіться навколо. Щоб продовжувати й надалі грабувати український народ єврейські олігархи, такі як Коломойський, Пінчук, Лєваєв, Фірташ і їм подібні формують нові партії, нових «лідерів». Придивіться уважно до нових лідерів на кшталт Тігіпко чи Яценюка, і ви побачити пейси, що визирають з-за цих горе-політиків.


2.3. Суть сучасної системи

Чим є система, замаскована ліберальною риторикою? На яких реальних, а не декларованих принципах вона ґрунтується? Щоб відповісти на це запитання, потрібно звільнитися від словесних нагромаджень, якими демократія обліплена, немов театральна тумба афішами. Зірвіть з неї яскраві плакати, і вам відкриється неприваблива істина. Ви побачите, що «виборці» відіграють роль китайських болванів, в яких треба тикнути пальцем, щоб вони дружно закивали в потрібний бік, виконуючи чужу волю. На сьогодні вибори влади фактично є виборами рекламних роликів. «Бо буде час, коли здорового вчення не прийматимуть, але за своїми примхами обиратимуть собі вчителів, які б лестили слуху» (2 Тим. 4:3).

Традиційна влада управляє народом через примус і переконання. Влада, яка називає себе демократичною, — через маніпуляцію свідомістю і спокушання. Щоб зрозуміти, що таке маніпуляція, скажемо про неї кілька слів. Політична маніпуляція — це коли під виглядом демократії (влади народу) народ грабують. Психічний вплив здійснюється таємно від жертви. Цілі маніпулятора приховані, тому що результат, якого він домагається, не буває корисний для жертви, а передбачуваний збиток завжди приховується. Факт маніпуляції не повинен бути помічений об’єктом маніпуляції. Коли спроба маніпуляції відкривається і викриття стає вірогідним, акція звичайно згортається. Інакше виявлена спроба завдає маніпулятору значного збитку. Викриття самого факту маніпуляції не повинно вести до з’ясування подальших намірів. Для цього увагу поважної публіки переключають на якусь яскраву подію. Найпростішим прикладом успішної маніпуляції є реклама. Спокушаючи на всі лади, вона спонукає вас розстатися з грошима.

Технології, що забезпечують маніпуляцію, ефективно працюють, коли народні маси приведені в аморфний і безпринципний стан. Демократичні уряди змушені формувати у людей споживацьку й егоїстичну свідомість, щоб підтримувати систему маніпуляцій. Владу в такому суспільстві дістає не той, кому Бог дав глузд розуміти ситуацію і серце, здатне любити весь народ, а той, хто організував найяскравіше, найцікавіше і найспокусливіше шоу. За демократії ніхто з претендентів влади не прагне навернути свій електорат «до своєї віри», тому що немає у них ніякої віри. Тому що вони самі такі ж інструменти в грі, масштаб якої лежить за рамками їх сприйняття. Всі ці кандидати, як діти, повторюючи «чарівні слова» про вільнодумство, не розуміють, що це не більш ніж поза, фраза. Насправді думка, вільна від принципів і чітких орієнтирів, завжди є інструментом у чужих руках, що працює проти суспільства.

Цілі всіх людей, яких нині називають політиками, лежать у тій же площині, що й у найпримітивнішого обивателя. Вони прагнуть у владу виключно тому, що бачать у ній засіб досягнення своїх цілей. Красиві слова, на які вони такі щедрі під час виборчих кампаній, — лише ширма. На практиці демократія зводиться до боротьби фінансових угруповань за владу. Решта — риторика, покликана обдурювати обивателів. Перемагає той, чиї обіцянки правдоподібніші і природніші. Щоб перемогти в такому змаганні, треба, по-перше, мати фінансовий і адміністративний ресурси, а по-друге, виходити не з реальних можливостей, а з бажань народу. Якщо народ хоче всього й одразу, то переможе той, хто зможе переконати народ, що він дасть йому все й одразу. Зрозуміло, що про жодне виконання передвиборних обіцянок апріорі не може бути й мови. Народ тут виступає як безплатна масовка, покликана додати захопленню влади видимості законності.

Сучасні кандидати дивно схожі на ловеласа, який спокушає дівчину й обіцяє одружитися, і не думаючи про весілля. Ну а вдруге, як відомо, простіше спокусити, втрачати ж бо нічого. Демократичні вибори звелися до обіцянок швидкого матеріального благополуччя і задоволення різних бажань тих чи інших груп населення, на чиї голоси спокусники розраховують. Вони балансують між найрізноманітнішими обіцянками, вираховуючи, які з них принесуть більше голосів.

Претенденти на владу, підлаштовуючись під масу, вдаються до махрового популізму, грабуючи народ від імені народу. На практиці замість демократії вийшла вкрай нестійка система, що живе винятково за рахунок гігантської військової переваги. Нині, коли військовий паритет починає відновлюватися за рахунок прогресу і здешевлення технологій, Заходу, щоб витримати натиск традиційних цивілізацій, буде потрібно відновити втрачені ребра жорсткості, якими є релігія і традиція. Для цього атомізовану масу егоїстів треба знову перетворити на членів суспільства — єдиний народ. Необхідно зупинити падіння моральності, відродити поняття честі, подолати егоїзм і байдужість. Досягти такого результату можна тільки через повернення релігії як основного орієнтиру. Як це зробити в «гуманному» суспільстві, де стверджується, що педерастія — безневинна витівка і невіддільне право освіченої людини? В Одкровенні сказано, що «якщо хто ляже з чоловіком, як з жінкою, то обидва вони зробили мерзоту; так будуть віддані смерті, кров їх на них» (Лев. 20:13). Жодний компроміс між гуманізмом і Одкровенням неможливий. Віруси вийшли на свободу, і добровільно в клітку не підуть.

Жан-Жак Руссо в «Суспільному договорі» пише, що демократія можлива в суспільстві, яке складається з богів. Зверніть увагу, навіть не з святих, а саме з богів. Але людству до стану святості далеко. Крім святості, потрібна ще здатність вибирати владу. Не ворожити або виконувати чужу волю, а саме вибирати.

На практиці демократія перетворилася на фарс і утопію. Ілюзія розтанула в реальності, як снігова баба навесні. Зіткнувшись з неможливістю побудувати вільне суспільство, про яке мріяли батьки-засновники, демократи почали створювати суспільство ілюзії. Задля цього пожертвували релігією, традицією і культурою. Це дало змогу зберегти видимість демократії і контроль над масою.

Уряди всіх демократій приречені йти популістським шляхом, підлаштовуючись під рівень обивательського розуміння. Щоб вважати такий рівень управління достатнім, потрібно самому бути обивателем, який відчуває стан щастя не від того, що дбає про свій народ, а від можливості вирішувати за його рахунок свої нікчемні проблеми. Ситуація в Україні ускладнюється ще й тим, що в нашій державі впроваджується не просто демократія, а колоніальна демократія, апробована англосаксами в своїх країнах ― Великій Британії і Сполучених Штатах Америки.


2.4. Колоніальна демократія

Головне багатство кожної країни, як відомо з незапам’ятних часів, — її народ і, в першу чергу, її етнічна нація. Отже, економіка будь-якої країни є оптимально функціонуючою, коли вона забезпечує кількісний і якісний розвиток кожної нації, кожної особи окремо і населення країни в цілому.

«Оцінити рівень кількісно-якісного розвитку націй можна за допомогою такого показника, як індекс розвитку нації (ІРН), який включав би такі складові, як рівень володіння економічною, політичною владою, природний приріст нації, тривалість і рівень життя людей, рівень освіченості і духовності нації, екологічність середовища свого проживання. Саме цей критерій повинен бути головним, хоча і не єдиним, в оцінці діяльності уряду і президента країни, ― пише відомий український економіст Анатолій Олексійович Ласкавий в одній зі своїх книжок. ― До 1990-х років минулого століття кількісно-якісний розвиток націй України відбувався темпами близькими до оптимальних. Але з насадженням в нашій країні західної колоніальної демократії почалося тотальне вимирання українців, яке продовжується і до сьогодні. Нині населення України мало б становити не менше 65 млн. осіб, а налічується тільки 45,6 млн.

За прогнозами демографів до середини XXI століття українці у власній країні стануть національною меншиною. Над українським етносом нависнула найбільша демографічна небезпека тотального вимирання. Соціально-економічне становище українського етносу погіршилося у декілька разів. І це не дивно. Економіка країни знищена. За техніко-технологічним рівнем вона з 3—8 місця у світовому табелі про ранги опустилася нижче сімдесятого. Стосовно духовності української нації і її молодої порослі, то вона знищується всіма видами засобів масової інформації, низькопробними фільмами, рекламою. Сатаністські танці в стилі групового сексу демонструють по телевізору цілодобово, навіть у дні Великого Посту...

Руйнування духовності людини є основною причиною захворювань і передчасної смерті, вимирання нації взагалі. Адже, наприклад, споживання тютюнових і алкогольних виробів, як вже доведено, є джерелом багатьох хвороб. Вони починаються після того, коли брехлива, агресивна реклама (одна з головних складових західної колоніальної демократії) психологічно змусила повірити як молодих людей обох статей, так і підлітків, у красу і радість насолоди від постійного вдихання тютюнового диму і хмільного стану тіла. А рекламування безпечного, а отже і безладного, сексу зовсім не є безпечним. Бо, як довели американські вчені Долл і Піто, статеві зв’язки жінки з численними партнерами спричиняє ракові захворювання у досить молодому віці»3. Та й зношені, виснажені в сексуальному відношенні в дошлюбний період жінки не в змозі народжувати здорових дітей. А це вже хворий генофонд нації.

Взагалі треба сказати, що до «вільної» любові схильні, в основному, жінки білої раси. І ця вільна любов є однією з причин того, що в окремих країнах Європи до 30 відсотків білих жінок не в змозі взагалі народжувати дітей. Якщо взяти до уваги, що ця демократія в соціально-економічній сфері пріоритетом визначила не сім’ю, а бізнес, то стає зрозумілим, що західна демократія є могильником білої раси. Питома вага білих людей в загальній чисельності населення землі скоротилася з 50 відсотків до 8—11відсотків.

Незважаючи на це, практично всі українські політики, за рідкісним виключенням, всупереч логіці і очевидним фактам підлесливо розхвалюють цінності західної демократії, підносять їх до небес, переконують націю в тому, що євродемократичний комунізм вже не за горами. Однак вони вчиняють великий злочин перед власними націями, тому що багато хто, може, того не відаючи, жорстоко обманює свій народ. Справа у тому, що західна демократія, нав’язана Україні, є по своїй суті колоніальною демократією, що у чинність своєї природи лише малій частці населення надає демократичні права (політичні, економічні, соціальні, духовні тощо). Переважну більшість націй і громадян вона заганяє в систему безправного політичного, економічного, соціального, духовного й іншого тоталітаризму й расизму.

Так, наприклад, капіталістична колоніальна демократія Великої Британії усередині країни формувалася на основі тоталітарної експропріації землі в селян своєї національності, тим самим позбавивши їх економічної, соціальної, духовної й політичної демократії. За межами своєї країни англійська колоніально-капіталістична демократія виступала у формі колоніального расизму й шовінізму, ліквідуючи всі види зазначених демократій підкорених націй4.

Американська колоніальна демократія, як відомо, розвивалася й міцніла на основі тотального геноциду, етнічних чисток і расизму, коли англосакси поголовно винищували етнічні нації ― індіанців. Вони позбавили індіанців у власній країні громадянства, що було відновлене лише в 1924 році. Англосакси перетворювали на рабів і африканців з подальшою «демократичною» сегрегацією, що тривала до середини 50-х років XX століття, а в прихованій формі триває й зараз.

Колоніальна демократія капіталізму поступово трансформувалася у колоніально-ринкову демократію, оскільки вона постійно веде різні війни ― збройні, економічні, фінансові, ресурсні за оволодіння в глобальному масштабі ринками сировини, енергоресурсів, землі, ринків збуту готової продукції, послуг, надприбуткових інвестицій та ін.

Забезпечивши собі перемогу в цих війнах, західні колоніальні демократи поділили світ на дві кастові групи: метропольні, що керують світом олігархічних націй (країни), тобто нації (країни) «золотого» мільярда, і периферійні, сателітні, ізгоївські, безвладні, несамостійні нації (країни). До останніх належить і Україна.

Цілком зрозуміло, що глобальна система керування колоніально-демократичних метропольних держав і націй спрямована на власне збагачення за рахунок сателітних, ізгоївських країн і націй. Економічна мета цієї системи управління полягає в тому, щоб за демпінговими цінами, а то й безкоштовно, висмоктати з периферійних країн природні й інтелектуальні ресурси, які є фундаментальною основою функціонування економіки будь-якої країни, і які завжди перебувають у глобальному дефіциті. Щоб досягти цієї мети, у периферійних країнах знищується національне виробництво метропольними країнами шляхом наповнення їхніх внутрішніх ринків споживчою продукцією за низькими цінами. Досягши позамежного рівня відкритості економіки в сателітних державах (в Україні вона становить 100 відсотків, а в США ― тільки 17,5), олігархічні країни тим самим вирішують свої численні соціально-економічні проблеми. Насамперед підвищується рівень зайнятості метропольних працівників, ліквідується загроза криз надвиробництва. Оскільки в периферійних країнах ліквідоване виробництво готової продукції, то цим країнам доводиться розплачуватися з колоніально-демократичною олігархією метропольної країни сировиною, що ще більше підриває сьогодення й майбутнє їхніх економік і підсилює економіку метропольної держави.

Так український експорт на 87 відсотків є сировинним, а російський ― на 85 відсотків. Причому сорок відсотків потреб Європи в енергоресурсах покривається саме Росією. Але сировина є складовою частиною собівартості готової продукції, експортованої в периферійні країни. І тому одна одиниця сировини завжди буде набагато дешевше однієї одиниці готової продукції. Так формуються «ножиці» цін, нееквівалентна торгівля й вічний борг периферійних держав перед олігархічними державами.

Він збільшується ще й за рахунок фінансових кредитів, які нав’язуються державам сателітів на здійснення абсолютно неприбуткових програм. Відомі, наприклад, багатомільярдні борги України і Росії західноєвропейським країнам, і позамежна убогість українського і російського народів. З тієї, що сформувалася в сателітних країнах, армії безробітних найбільш обдаровані і працездатні, змушені емігрувати в метропольні країни і створювати там за мізерну платню матеріальне багатство. Значна частина цього багатства реалізується в периферійних державах на базарах, робочі місця яких не відповідають навіть мінімальним санітарно-гігієнічним нормам і є джерелом багатьох захворювань, у тому числі туберкульозу і алкоголізму.

За роки реформ з України в західні країни тільки спеціалістів з електроніки виїхало 40 тис., з них 20 тис. — до Німеччини. І при цьому західноєвропейські колоніальні демократи всіляко критикували нашу систему освіти, стверджуючи, що вона є відсталою і недосконалою. В управлінні ізгоївськими державами світова колоніально-демократична олігархія вельми успішно застосовує військові і політичні методи. Вони включають приведення на вищі державні пости шляхом організації переворотів, революцій, прихованого фінансування виборчих кампаній слухняних політиків або мало розуміючих в геополітичних комбінаціях світової західної метропольної олігархії з підбором необхідного конгломерату радників, які, власне, і управляють державою.

І горе тому державному діячу периферійної країни, який не хоче грати за правилами метропольного і периферійного колоніально-демократичного олігархату. Він піддається найжорстокішому остракізму. «Вільні» засоби масової інформації підконтрольні західному і внутрішньому колоніально-демократичному олігархату одночасно, і тому зрозуміло, що по команді зверху, починають психологічний терор проти такого діяча, оголошуючи його диктатором, психічно хворим, фашистом, публікують спотворені фотографії під а-ля-Гітлера, проти його країни здійснюється економічна блокада. І навіть роблять замахи на їхнє життя.

Для всіх ізгоївських країн, керівники яких є вельми слухняними і поступливими, які є фактично їх маріонетками, міжнародним олігархічним інститутом радників розробляються «демократичні» реформи, реалізація яких нібито принесе в недалекому майбутньому всім без винятку райське життя. Насправді здійснення демократичних реформ у тій же Україні ось вже впродовж 20 років приносить райське життя тільки метропольній і периферійній олігархії, а також слухняним урядовцям за рахунок зубожіння української нації.

«Те, що сьогодні дефіцит Пенсійного фонду досяг катастрофічної суми у 60 млрд. грн. — це закономірний результат тієї реформаторської політики, що свідомо проводить в інтересах Міжнародного валютного фонду (МВФ) один з головних лобістів МВФ віце-прем’єр Сергій Тігіпко. Про це заявив лідер комуністів Петро Симоненко.

«Що пропонує МВФ? Із квітня 2011 року підняти ціну на газ для населення ще на 50 %, це означає чергове зростання комунальних тарифів. Доброзичливці із МВФ вимагають запровадити пеню за несвоєчасну оплату. МВФ вимагає підняти пенсійний вік і заощадити на пенсіонерах. А отже, багато хто до цієї пенсії й не доживе», — заявив лідер Компартії»5.

Як бачимо, МВФ, як адепт колоніальної демократії, вимагає виконувати реформи за його рецептами, що ведуть до подальшого зубожіння українського народу. А представник колоніальної адміністрації Сергій Тігіпко їх слухняно виконує.

Методи і засоби колоніальної демократії і її застосування для побудови глобального надсуспільства досить скрупульозно розглядав у своїх працях видатний російський вчений, філософ і письменник Олександр Зінов’єв, який довгий час жив і працював у Сполучених Штатах Америки і міг спостерігати процеси американізації людства зсередини. Розглянемо окремі тенденції розвитку західного суспільства, що ґрунтуються на дослідженнях О. Зінов’єва, наведених в його праці «Глобальное сверхобщество и Россия»6.

Тенденція до інтеграції західної цивілізації в єдине суспільство мала місце завжди. Вона приймала різні форми: взаємне проникнення, культурний вплив, економічні зв’язки, кровопролитні війни. Не була в цьому винятком і Друга світова війна. Вона була різнобічним явищем. У її складі йшла війна західного світу проти комуністичного, війна усередині самого західного світу за домінування в ньому і за ослаблення і навіть знищення конкурентів, і війна за створення насильним шляхом хоча б часткової західної надцивілізації, тобто за об’єднання західноєвропейських країн в єдине ціле під егідою гітлерівської Німеччини.

Звертаємо увагу читача на те, що об’єднання кількох суспільств в єдине в цьому випадку припускало такі умови. По-перше, суспільство, що здійснювало об’єднання, само перебувало на шляху до надсуспільства, такою була гітлерівська Німеччина. В комуністичному світі таким був і Радянський Союз. По-друге, мала місце «вертикальна» структуризація країн, що підлягали об’єднанню. На вищому рівні передбачалася Німеччина, рівнем нижче — Італія, ще нижче — інші європейські країни. Щось подібне мало місце і у відносинах Радянського Союзу з іншими комуністичними країнами Європи після війни. І по-третє, країнам, що об’єднувалися, нав’язувався соціальний лад, аналогічний своєму. Це також робив і Радянський Союз після перемоги над Німеччиною відносно низки інших завойованих країн. Отже, тут мала місце загальна соціальна закономірність.

Після Другої світової війни тенденція до інтеграції західного світу не обірвалася, а посилилася. Вона лише прийняла іншу форму. Історичну ініціативу в цьому процесі захопили США. Вони вступили у війну в Європі як рятівники західноєвропейських країн від гітлеризму і від загрози радянського комунізму. Аніскільки не постраждавши в цій війні, США без особливих зусиль стали лідерами західного світу.

Зразу ж після закінчення війни розпочалася «холодна війна» Заходу, очоленого США, проти комуністичного світу, що очолювався Радянським Союзом. Війна значною мірою сприяла інтеграції західних країн. Це була перша у світовій історії операція глобального масштабу, в якій Захід виступав єдиним фронтом. Одним з важливих аспектів цього процесу стало піднесення США над країнами Західної Європи і їхня американізація. В який би ідеологічний одяг не виряджалася ця історична роль США, це було фактично підкоренням Західної Європи зовнішньою для неї силою. США робили те, що намагалася зробити гітлерівська Німеччина. Але іншими засобами: гуманними, демократичними, економічними, культурними. І не як бліцкриг, а як тривалий і терплячий історичний період.

Але не слід при цьому забувати про те, що всі ці засоби спиралися на військову потужність США, яка неухильно нарощувалася. «Холодна війна» США проти Радянського Союзу була одночасно «холодною колонізацією» американцями країн самого західного світу. Нагадаємо, що після розпаду соціалістичного табору і блоку країн Варшавського договору НАТО збереглося, і фактично воно завжди було підпорядковане США, а збройні сили США почали брати безпосередньо участь в європейських справах (агресія проти Сербії).

Факт військового домінування США над Західною Європою не підлягає сумніву. І домінування це наростає, наближаючи лідерство США в західному світі до наполеонівського і гітлерівського зразка, — загальні соціальні закони людських об’єднань і тут діють з невблаганною силою.

Другий аспект цього процесу — утворення об’єднання європейських країн, близького по структурі до єдиного суспільства. Звичайно, воно ще не завершилося. В ньому є щось антиамериканське, в усякому разі, прагнення до незалежності від США і до утворення співтовариства, співставного по потужності зі США. Але зупинити цей процес європейської інтеграції вже навряд чи можливо. Факт утворення надцивілізації, поглинаючої західноєвропейську цивілізацію, безперечний і в цьому аспекті.

І третій аспект інтеграції західного світу полягає в утворенні безлічі різноманітних організацій, установ і підприємств наднаціонального характеру. Їх на сьогодні налічується десятки (якщо не сотні) тисяч. Вони не належать ні до якої окремої країни. Вони підносяться над ними. В їхню діяльність залучено багато мільйонів людей. Вони організовуються і функціонують за соціальними законами (правилами), відмінними від тих, за якими організовуються і функціонують компоненти звичних (традиційних) «національних держав» Заходу. Вони утворюють свого роду надбудову над країнами західного світу («суспільство другого рівня»), що додає всій західній цивілізації характеру гігантського надсуспільства. За скромними підрахунками, ця «надбудова» вже включає десятки мільйонів людей, причому найактивнішої частини населення західних країн. Вона фактично контролює більше половини всіх світових ресурсів. Вона фактично підпорядковує собі «базисну» частину західного світу як єдиного суспільства.

Зараз важко сказати, наскільки життєздатний цей соціальний монстр. Не виключено, що він з часом розколеться на два — на американський і європейський. Але поки в перспективі є необхідність боротьби з азійським комунізмом, арабським світом та іншими частинами людства, поки є загроза бунтів у скореній частині і в своїх країнах, об’єднуюча тенденція залишається домінуючою. Тим більше вона ще не спрацювала до певної межі, після якої можна було б «спочивати на лаврах».

Ареною діяльності розглянутої надбудовної частини західної надцивілізації є весь західний світ, включаючи США. Верхівка її знаходиться в США. Останні — головна резиденція, але її підрозділи є в усіх країнах західного світу. Ця верхівка є фактично надвлада західної надцивілізації.

Проте США і західній надцивілізації недостатньо власного об’єднання. Вони намагаються розбудувати глобальне суспільство, під яким розуміють об’єднання всього людства в єдине ціле, подібне звичним суспільствам (їх часто називають національними державами), з єдиним світовим урядом й іншими установами сучасних країн, тільки більшого розміру. Обґрунтовування створення такого світового соціального монстра (близько семи мільярдів чоловік, а футурологи обіцяють у майбутньому десять мільярдів і більше!) йде по багатьох лініях. Перелічуються проблеми, які нібито можна вирішити лише спільними зусиллями всіх країн і народів планети (демографічні, екологічні, голоду, злочинності, хвороб і т. п.). Посилаються на те, що складається світова економіка, яка ламає межі національних держав і рішучо впливає на їхню економіку. Йде посилання на те, що світ уже пронизаний мережею міжнародних об’єднань, установ і організацій, що згуртували людство в єдине ціле. У світі не залишилося жодного кутка, де більш-менш значна людська група існувала ізольовано. Життя людей все більше й більше опиняється під впливом тих подій, що відбуваються далеко від місць їх проживання. Здійснилася глобалізація засобів масової інформації. Склалася міжнародна система виробництва, розподілу і споживання інформації, завдяки якій розкидане по всій планеті людство відчуває себе таким, що живе в одному світовому суспільстві. Формується єдина світова культура.

Тут все неначе й вірно. Але при цьому всі, хто говорить і пише на цю тему, за рідкісним винятком, зовсім ігнорують той факт, що сама ідея «глобального суспільства» — це ідея західної надвлади, а не загальносвітова. Ініціатива і зусилля руху до такого об’єднання людства виходять з Заходу. В його основі лежить не прагнення різних країн і народів планети до об’єднання — таке прагнення з’являється надзвичайно рідко, — а прагнення певних сил Заходу — запанувати на планеті, підпорядкувати все людство своїм конкретним інтересам, а не працювати на користь якогось абстрактного людства.

Світова економіка — це передусім завоювання планети транснаціональними компаніями Заходу, причому на користь цих компаній, а не на користь інших народів планети. Некомерційні міжнародні організації — це переважно організації, контрольовані силами Заходу, які так чи інакше підтримуються і використовуються ними. Світовий інформаційний порядок встановлений країнами Заходу, і насамперед — США. Фірми і уряд США здійснюють контроль глобальної комунікації. Західні мас-медіа панують у світі. Світова культура є перш за все американізація культури народів планети. Одним словом, ідея «глобального суспільства» є лише ідеологічно замаскована установка західного світу, очолюваного США, на підкорення всієї планети і на встановлення свого панування над усім іншим людством.

Ідея «глобального суспільства» — передовсім американська. Після краху радянського блоку і самого Радянського Союзу США залишилися єдиною наддержавою з претензією диктувати свій порядок усій планеті. Проте вона є ідея не тільки американська, а загальнозахідна. Щоб встановити бажаний світовий порядок, США повинні мобілізувати зусилля всього західного світу. Поодинці їм це завдання не вирішити. З іншого боку, західні країни одноосібно не в змозі зберегти своє становище в світі. Вони можуть утриматися на досягнутому ними рівні лише спільними зусиллями. А США вже зайняли місце лідера в їх спільному русі до світової гегемонії.

Єдине людство можливе, але не як мирне співіснування рівноправних країн і народів, а як структуроване соціальне ціле з ієрархією країн і народів. В цій ієрархії неминучі відносини панування і підкорення, лідерства, керівництва, тобто відносини соціальної, економічної і культурної нерівності. Річ тут не в якихось біологічних причинах і не в поганих расистських ідеях, а в об’єктивних соціальних законах організації великих мас людей.

Йдеться саме про вертикальну структуризацію, а не просто про розділення людства на регіони. Причому така структуризація уявляється не як одна ієрархічна лінія, а як переплетення багатьох ліній, в якому єдина світова ієрархія проступає лише як тенденція. І серед цих ліній слід в першу чергу назвати розділення людства на західну й іншу (незахідну) частини. Відносини між ними є зовсім не братськими. Ні про яку їх рівність і рівноправність й мови бути не може. Західна частина підноситься над незахідною. Значною мірою перша вже панує над другою і має тенденцію до повного світового панування. Кожна зі згаданих частин має ієрархічну структуру в самих різних вимірах.

Що ж західна частина має намір робити і робить відносно іншої частини людства?

У другій половині XX століття відбувся перелом у самому типі еволюційного процесу: ступінь і масштаби свідомості історичних подій досягли такого рівня, що стихійний еволюційний процес поступився місцем проектованій і керованій еволюції. Це не означає, ніби все в еволюції людства планується і хід еволюції управляється відповідно до певних планів. Це означає, що цілеспрямований, планований і керований компонент еволюційного процесу почав відігравати визначаючу роль у конкретній історії людства. Цілі при цьому не обов’язково благородні, вони можуть бути (і є такими насправді) егоїстичними, мерзотними, підступними тощо. Плани не обов’язково доцільні і розумні, вони можуть бути безглуздими і навіть божевільними. Управління не обов’язково за правилами розумного управління і не обов’язково ефективне, воно може бути дилетантським, неефективним. Але це не впливає на сам тип еволюції, подібно до того, як погана державність не міняє тип влади як державної, погана економіка не міняє тип господарства як економічного.

Принципово важливе тут те, що в західному світі склалася соціальна структура, в якій є компоненти, що ставлять цілі еволюційного характеру і глобального масштабу, виробляють плани досягнення цих цілей, володіють здатністю і засобами управляти величезними масами людей, примушуючи їх до діяльності з реалізації цих планів, розпоряджаються колосальними матеріальними ресурсами, достатніми для того, щоб історичні процеси, які раніше були стихійними, зробити свідомими.

Ініціатива еволюції нового типу виходить з тієї надбудовної частини західної надцивілізації, про яку вище йшлася мова. Вона є і найвищим органом управління еволюційним процесом, а також надвладою над глобальним суспільством, що утворюється. Саме вона править людством у наш час, а не якась невелика купка багатіїв і включає, звичайно, грошовий механізм західного світу, використовуючи його як засіб управління Заходом і іншим людством. Але для управління одним Заходом, в якому живе до мільярда осіб, цього мало. А для утримання під своїм контролем близько шести мільярдів іншого людства тим більше. Потрібні могутні збройні сили, політичний апарат, таємні служби, засоби масової інформації. Потрібно мати можливість розпоряджатися ресурсами «національних держав» Заходу, примушуючи до цього їхню систему влади і управління.

У цьому аспекті всі західні країни, включаючи США, є ареною діяльності цього глобального монстра. Верхівка його знаходиться в США. Останні — головна резиденція цього «світового уряду», постачальник світових збройних поліцейських сил, місце розташування «штабів» для управління різними важелями світової влади, кузня командних, каральних і ідеологічних кадрів й виконавців волі господарів планети. Але його підрозділи є в усіх частинах західного світу та інших частинах людства, що вже перебуває в зоні його впливу і контролю.

Західні країни історично сформувалися в «національні держави» як об’єднання більш високого рівня соціальної організації порівняно з іншими країнами, як свого роду «надбудова» над іншим людством. Вони розвинули в собі сили і здібності домінувати над іншими народами, підкорювати їх. А історичний збіг обставин дав їм можливість використовувати свої переваги в своїх інтересах. Вплив цього явища на долю людства був і залишається суперечливим. Воно було могутнім джерелом прогресу. І воно ж було не менш могутнім джерелом нещасть. Воно спричинило незліченні кровопролитні війни, враховуючи дві світові, а також загибель багатьох народів і цілих цивілізацій. Воно не тільки не зникло з часом, але посилилося. Воно лише набуло нових форм і масштабів. Тепер західні країни підкоряють планету не поодинці, а спільно. Тепер вони прагнуть підкорити все людство і організувати його так, щоб утримати світову гегемонію за собою навіки і мати змогу експлуатувати всю планету у своїх інтересах з найбільшим зиском для себе.

Прагнення західних країн до підкорення навколишнього світу не є лише злим наміром певних кіл цих країн, «імперіалістів». Воно зумовлено об’єктивними законами соціального буття. Всім ходом історичного розвитку Захід примушується установити світовий порядок, що відповідає його інтересам. Він не просто має нагоду і сили для цього, він уже не може відхилитися від цього епохального завдання.

У ході «холодної війни» була вироблена стратегія встановлення нового світового порядку — стратегія створення реального «глобального суспільства», яке можна назвати словом «американізація». Сутність американізації полягає в нав’язуванні незахідним народам і країнам соціального ладу, економіки, політичної системи, ідеології, культури і способу життя подібних тим (або імітуючих такі), що притаманні західним країнам. Ідеологічно і в пропаганді це зображається як гуманна, безкорислива і визвольна місія Заходу, який при цьому зображається зосередженням усіх мислимих чеснот. «Ми вільні, багаті і щасливі, — так чи інакше вселяє західна ідеологія і пропаганда американізовуваним народам, — і ми хочемо допомогти вам стати такими ж вільними, багатими і щасливими, як ми. Але для цього ви повинні зробити у своїх країнах те, що ми вам порадимо».

Це на словах. А на ділі американізація має реальною метою довести намічені жертви до такого стану, щоб вони втратили здібність до самостійного існування і розвитку, включити їх у сферу впливу і експлуатації західних країн, приєднати їх до західного світу не в ролі рівноправних і рівнопотужних партнерів, а в ролі зони колонізації. Американізація не виключає добровільність з боку країни йти по їхньому шляху розвитку. Захід саме цього і прагне, щоб намічена жертва сама полізла йому в пащу та ще при цьому висловлювала подяку. Для цього й існує могутня система спокус та ідеологічна обробка. Але за всіх обставин американізація є активна операція з боку Заходу, що не виключає і насильство. Добровільність з боку колонізовуваної країни ще не означає, що все населення її одностайно приймає такий шлях своєї еволюції. Усередині країни відбувається боротьба між різними категоріями громадян «за» і «проти» американізації.

Була розроблена також і тактика американізації. До неї увійшли заходи такого роду. Дискредитувати всі основні атрибути суспільного устрою країни, яку належить американізувати. Дестабілізувати її. Сприяти кризі економіки, державного апарату і ідеології. Розколювати населення країни на ворогуючі групи, атомізувати його, підтримувати будь-які опозиційні рухи, підкуповувати інтелектуальну еліту і привілейовані шари населення. Одночасно вести пропаганду переваг західного способу життя. Порушувати в населення американізовуваної країни заздрість до західного достатку. Створювати ілюзію, ніби цього достатку можна досягти і їхнім народам у найкоротші терміни, якщо їх країна встане на шлях перетворень за західними зразками. Заражати їх вадами західного суспільства, зображуючи вади як чесноти, як прояв справжньої свободи особистості. Надавати економічну допомогу американізовуваній країні в тій мірі, в якій це сприяє руйнуванню її економіки, породжує паразитизм у країні і створює Заходу репутацію безкорисливого рятівника американізовуваної країни від виразок її колишнього способу життя.

Однією з рис американізації є мирне вирішення проблем. Але цим мирним методам властива одна особливість: вони примусово мирні. Захід володіє величезною економічною, ідеологічною і політичною потужністю, достатньою, щоб примусити норовистих правителів мирним шляхом зробити те, що потрібно Заходу. Але мирні засоби ніщо, якщо вони не ґрунтуються на потужності військової сили. І за необхідності Захід, як свідчить досвід (Югославія, Ірак), не зупиниться перед вживанням зброї, будучи впевнений в своїй вражаючій перевазі.

Американізація є особливою формою колонізації, в результаті якої в колонізованій країні примусово створюється соціально-політичний лад колоніальної демократії. По ряду ознак це є продовженням колишньої колоніальної стратегії західноєвропейських країн. Але в цілому це нове явище. Назвемо його характерні ознаки.

Колоніальна демократія не є результатом природної еволюції певної країни через її внутрішні умови і закономірності її соціально-політичного ладу, що історично склався. Вона є щось штучне, нав’язане цій країні ззовні і всупереч її історичним можливостям і тенденціям еволюції, що склалися. Вона підтримується заходами колоніалізму. При цьому колонізована країна виривається з її колишніх міжнародних зв’язків. Це досягається шляхом руйнування блоків країн, а також шляхом дезінтеграції великих країн, як це мало місце з країнами соціалістичного табору, Радянським Союзом і Югославією. Іноді це робиться як звільнення даного народу від гніту з боку інших народів. Але частіше і головним чином ідея звільнення і національної незалежності є ідеологічним засобом маніпулювання людьми.

За вирваною з колишніх зв’язків країною зберігається видимість суверенітету. З нею встановлюються відносини, як з нібито рівноправним партнером. У країні тою чи іншою мірою зберігаються попередні форми життя для значної частини населення. Створюються осередки економіки західного зразка під контролем західних банків і концернів, а значною мірою — як явно західні або спільні підприємства. Зовнішні атрибути західної демократії використовуються як засоби зовсім не демократичного режиму і як засоби маніпулювання масами. Експлуатація країни на користь Заходу здійснюється силами незначної частини населення колонізованої країни, що наживається за рахунок цієї її функції і має високий життєвий стандарт, співставний з таким стандартом вищих прошарків Заходу.

Колонізована країна в усіх відношеннях доводиться до такого стану, що стає неспроможною на самостійне існування. У військовому відношенні вона демілітаризується настільки, що ні про який її опір і мови бути не може. Озброєні сили виконують роль подавлення протестів населення і можливих бунтів. До жалюгідного рівня зводиться національна культура. Місце її посідає псевдокультура американізму.

Населенню подається сурогат демократії у вигляді розбещеності, ослабленого контролю з боку влади, доступні розваги, заданість самим собі, система цінностей, що позбавляє людей зусиль над собою і моральних обмежень.

Американізація планети веде до того, що в світі не залишається ніяких «точок зростання», з яких могло б вирости щось, здатне до нової форми еволюції, відмінної від еволюції на базі американізму. Захід, завойовуючи світ для себе, знищує всі можливі конкурентоспроможні зародки еволюції іншого роду.



наступна сторінка >>