Сучасні теоретичні та практичні аспекти світової регіоналізації - nadoest.com ))
Головна
Пошук за ключовими словами:
сторінка 1
Схожі роботи
Назва роботи кіл. стор. розмір
Теоретичні та практичні аспекти 18 3751.12kb.
Сучасні методи оцінювання фінансово-економічного стану підприємства... 1 74.09kb.
Методика викладання світової літератури у середній школі змістовий... 1 93.4kb.
Методика викладання світової літератури у вищій школі змістовий модуль І. 1 90.81kb.
Державний вищий навчальний заклад донецький національний технічний... 4 516.65kb.
Програма міжнародної науково-практичної конференції Сучасні аспекти... 1 33.45kb.
Методичні аспекти викладання світової 1 47.46kb.
«Теоретичні та практичні аспекти розвитку педагогіки та психології» 1 47.25kb.
Міжнародна науковО-практична конференція «Теоретичні та практичні... 1 33.13kb.
Деньга С. М. Теоретичні аспекти управлінського еккаунтингу 1 115.9kb.
Донецький обласний інститут післядипломної педагогічної освіти кафедра... 3 942.77kb.
Посада: старший викладач. Науковий ступінь, вчене знання: кандидат... 1 44.56kb.
Таращанський 1 219.63kb.

Сучасні теоретичні та практичні аспекти світової регіоналізації - сторінка №1/1
УДК 330.534

Данилишин О.Є., аспірант (Тернопільський державний технічний

університет ім. І. Пулюя, м. Тернопіль)



СУЧАСНІ ТЕОРЕТИЧНІ ТА ПРАКТИЧНІ АСПЕКТИ СВІТОВОЇ

РЕГІОНАЛІЗАЦІЇ


Досліджено теоретичні та практичні аспекти процесу регіоналізації: її суть, концепції, а також теорії розвитку регіональної економіки. Визначено переваги та недоліки створення регіональних інтеграційних об’єднань.
The theoretical and practical aspects of regionalization as essence, conceptions and theories of development of regionalization are investigation. The advantages and deficiencies of creation regional integration union are determined.
Останнім часом, характерною рисою розвитку світової економіки є підвищення увага до процесу регіоналізації. Це можна пояснити тим, що існуючі рівні економічного аналізу, а саме макро- та мікрорівень не забезпечують комплексності досліджень. Більш того, між ними сформулювався відповідний розрив, який вимагає дослідження проміжної ланки, яка б пов’язала між собою розвиток підприємств та світових глобалізаційних тенденцій. Роль такої ланки і виконує регіональна економіка.

Регіоналізація виступає своєрідним проявом і формою реалізації глобалізації, загострюючи суперечності глобального розвитку. З одного боку зняття бар’єрів у рухові товарів, послуг, капіталів, робочої сили в межах інтеграційних об’єднань виступає каталізатором зростання міжнародного співробітництва у глобальному масштабі. А з іншого боку, позитивний ефект від впровадження подібної лібералізації обмежується спільними кордонами регіонального інтеграційного об’єднання та супроводжується введенням обмежувальних заходів у відносинах з країнами, які не є членами даного регіонального інтеграційного угрупування.

Праці, що з’являються по даній тематиці присвячені в основному аналізу ринків та галузей економіки, а також механізмів їх функціонування. Меншою увагою економістів та дослідників користується теоретичний аспект регіональної економіки. Тому метою даної статті є дослідження теорій виникнення та розвитку регіоналізації, яка безпосередньо впливає на формування стратегічних альянсів.

До числа науковців, які розглядали в своїх працях процес регіоналізації відносяться Й. Тюнен, Дж. Нейсбіт, В. Кристаллер, А. Льош, Я. Тінберг, Х. Бос, Д. Рейлі, У. Іклі, Дж. Вілліс, а також вітчизняні вчені: М. Тимчук і А. Мазур, В. Леонтьєв Ю. Пахомов та інші.

Наука „Регіональна економіка” відносно молода. Одним із перших теоретиків регіоналістів вважається Й. Тюнен (1783-1850). який виходячи із дослідження «Ізольована держава в її відношенні до сільського господарства і національної економіки», запропонував територіально-економічні межі регіону визначати радіусом ринку [1].

Активна лібералізація економічної взаємодії у регіональних інтеграційних об’єднаннях стала основою розвитку міжнародного економічного співробітництва. Звідси можна зробити висновок, що „з ключової ролі регіоналізації у знятті бар’єрів випливає і ключова роль регіонів у процесі глобалізації” [2, с.120].

Вихід на регіональний рівень економічного аналізу обумовлений низкою об’єктивних причин:

1. Перехід „від централізації до децентралізації” Американський дослідник Джон Нейсбіт трактує її як перебудову суспільних, у тому числі і економічних відносин за принципом „знизу уверх”. На думку автора, індустріальна система виробництва вимагає жорсткої централізації існування потужних ієрархічних структур. Натомість перехід до інформаційного суспільства супроводжується децентралізацією [3,c.142]. І це стосується не лише механізмів прийняття політичних рішень, культурної ідентифікації регіонів, а й засад функціонування економіки. Врешті автор трактує децентралізацію як „могутній двигун соціальних перемін [3, c.189].

2. Перехід людства від авторитаризму до демократії. Перший реалізується за допомогою розбудови та функціонування командно-адміністративної системи, над централізації політичних та економічних рішень. Демократія передбачає волевиявлення окремих людей, їх спільнот, у тому числі й територіальних. Зміна політичної системи створює передумови для існування регіональних економік. Адже існує певна кореляція між політичною та економічною системами країни [4 c.129].

3. Зростання масштабів економіки та ускладнення господарського життя. Швидко зростає кількість господарюючих суб’єктів, збільшується різноманіття трансакцій, наростають обсяги інформації – все це ускладнює економічну координацію та прийняття раціональних господарських рішень. Російський науковець А. Несторенко основними способами економічної координації визначає ієрархічний та спонтанний. Але в сучасних умовах жоден з них не відповідає вимогам оптимальності. Справу може виправити залучення до них самоуправління, тобто порядку який в найбільшій мірі відповідає регіональному рівню економіки [5, c.247].

В результаті узагальнення наукових досліджень зазначених шкіл, розроблені відповідні концептуальні засади і теорії розвитку регіональної економіки:

А. Теорія центральних місць. Згідно з цією теорією у формуванні регіональної економіки переважну роль відіграють центри (міста) зосередження економічної діяльності. Авторами теорії «центральних місць» є німецькі вчені В. Кристаллер (1933) і А. Льош (1944). які запропонували розглядати дану теорію як певну організовану мережу ринкових зон, у центрі яких повинно знаходитись місто. Пропозиція та попит товарів і послуг на ринку згідно з цією теорією змінюються в залежності від відстані до міста-центру. У реальній дійсності такі кола навколо центрів економічної діяльності майже не спостерігаються, а тому цю теорію можна розглядати як ідеальну[6].

Б. Теорія економічних центрів була запропонована нідерландськими вченими Я. Тінбергом (1961) і Х. Босом (1976) і є розвитком теорії центральних місць. Зміст її полягає в тому, що економічні центри (міста) формуються і розвиваються під впливом зовнішніх і внутрішніх факторів і поєднуються з широким використанням методів оптимального розвитку торгових зон, центром яких є економічні центри [6].

В. Теорія економічної взаємодії територіальних формувань. Вперше вона була запропонована американськими вченими Д. Рейлі (1929) та У. Іклі (1954), яка є аналогом відомого з фізики закону тяжіння двох мас. Фактично взасмодія економіки відбувається за більш складними схемами. Одна, з таких схем запропонована американським вченим Дж. Віллісом (1967). Відповідно до цієї схеми, яка названа «теорією дифузій», передбачається взаємодія економічних потенціалів відповідних територій шляхом взаємопроникнення економічних об'єктів цих територій [6].

Г. Теорія «витрати-випуск» запропонована американським вченим В. Леонтьєвим (1924). Вона передбачає економічну взаємодію регіонів як набір певних галузей економіки, що характеризуються обсягом випуску цієї продукції галузями економіки інших територій. Відповідно до цієї пропозиції Леонтьєва, економічна взаємодія регіонів може бути описана моделлю міжгалузевою міжрегіонального балансу.

Однак, слід підкреслити, що викладені теорії і концепції не сприймалися владними структурами колишньої командно-адміністративної системи, оскільки, як відомо, регіональні, як і національні інтереси в даний період ігнорувалися, були заблоковані [6].

Перша хвиля регіоналізації, яка продовжувалася з 1960-х до середини 80-х років, оформлювалася у вигляді пактів між країнами, що розвивалися, або у вигляді додаткових угод, які дозволяли цим країнам брати деяку участь у діяльності Європейського Співтовариства.

Друга хвиля регіоналізації, яка сформувалася протягом двох останніх десятиліть XX ст., різко відрізнялася від першої. США надали їй активну підтримку, і вона здійснювалася на більш широкій основі й в умовах, коли існувало значно менше перешкод у торгівлі, ніж раніше. На цьому етапі країни, що розвиваються, почали демонструвати своє пріоритетне бажання співробітничати з країнами першого світу, а не об'єднувати зусилля з країнами третього світу [7].

Академік Ю. Пахомов вважає, що регіоналізація – це реакція на негативні прояви глобалізації, спроба захиститися від її руйнівних наслідків. Основним поштовхом до цього, на думку вченого, стала світова фінансова криза 1995 – 1998 років. Формування регіонів дає їм можливість „закритися” і залишатися самодостатніми у випадку якихось потрясінь у зовнішньому світі. Крім того, „регіоналізм розцінювався як засіб збереження політичного контролю над процесами глобалізації в економічній сфері, які послабили ступінь впливу національних інструментів економічної політики”, тобто як об’єднання держав у відповідь на не завжди приємні виклики глобалізації [8].

З іншого боку, регіоналізацію можна розглядати не як реакцію на глобалізацію, а як її логічне продовження, одну з її зовнішніх форм. „Регіональна інтеграція... обумовлює міцніше зчеплення окремих національних господарств, їх зрощування в єдиний економічний організм і нібито підштовхує процес глобалізації, створюючи для нього зцементовані опорні констукції” [9, с. 17].

Найбільш загальне визначення регіоналізації світової економіки формулюється як формування інтеграційних об’єднань країн з приблизно однаковим рівнем розвитку, господарське зближення держав на регіональній основі, що набуває форми економічної інтеграції. Але з цього визначення важко осягнути зв’язок процесу формування регіонів з глобалізацією.

Теоретично його все ж можна усвідомити за допомогою концепцій Є. Ніколаєв, експерт інституту глобальних стратегій теоретично розподіляє регіоналізм на дві концепції регіоналізму „старого” і „нового” регіоналізму. „Старий регіоналізм” виник у роки холодної війни і формувався „згори” обома конфронтуючими блоками. Він характеризувався інтравертністю, тобто протекціоністською спрямованістю, домінуванням політичних питань над іншими тощо. Друга, „нова” хвиля регіоналізму зародилася в середині 1980-х років. Основні імпульси до неї йдуть „знизу”, лише підкріплюючись політичними домовленостями. Новий регіоналізм – це відкрите, екстравертне співробітництво, спрямоване на комплексне розв’язання економічних, політичних, культурних, екологічних та інших проблем і завдань. Цей інтеграційний феномен пов’язаний з переходом співробітництва з міжнаціонального на наднаціональний рівень, з інституціалізацією міжнародної інтеграції, яка відтепер часто юридично оформлюється створенням відповідної міжнародної організації, з пошуком оптимальних шляхів включення країн-учасниць у загальносвітові процеси. Узгодження національних інтересів, пов’язане з окресленими процесами, призводить до їх виходу на регіональний рівень, до зародження регіональної культурної ідентичності [1].

Першим представником регіоналізму нового типу було Європейське Співтовариство (ЄС), що виникло більш як 45 років тому і яке з 1993 р. отримало назву Європейський Союз (ЄС). Його створення дало поштовх першій хвилі регіоналізму нового типу, який почав розповсюджуватися по всьому світові. Майже на два десятиліття цей процес загаснув, і його відновлення почалося лише у середині 1980-х років. У процеси нової регіоналізації включилися майже всі “головні діючі” особи на планеті. Канада, Мексика та США сформували Північноамериканську зону вільної торгівлі (NAFTA). США також ініціювали появу “Підприємства американської ініціативи” (EAI - Enterprise for the American’s Initiative), кінцевою метою якого було створення вільної торгової зони на території Північної й Південної Америки. В Азії почала успішно діяти Асоціація держав Південно-Східної Азії (ASEAN), створена у 1967 р., яка включила у себе Азіатський банк розвитку (AsBD), інші союзи та об’єднання [10].

Подібні процеси мали місце й на інших континентах. Країни Латинської Америки створили декілька регіональних об’єднань. Серед перших у 1960 р. були створені Латиноамериканська асоціація вільної торгівлі (LAAFT), яка об’єднала 10 країн Південної Америки й Мексику, а також Центральноамериканський спільний ринок (CACM), у який ввійшли 5 країн Центральної Америки. У 1973 р. сформувався Карибський спільний ринок (CCM), до якого ввійшло спочатку 4 острівні держави, а через рік він приєднав до себе ще 9 держав. У 1980 р. виникла Латиноамериканська асоціація інтеграції (LAIA), на базі якої у 1990-і роки було створено Спільний ринок країн Південної Америки (MERCOSUR) [11].

Отже, якщо синонімом класичного регіоналізму було слово „закритість”, то концепція нового регіоналізму стала своєрідним його антиподом. Щоб не виникало нісенітниць, теоретики домовилися вважати нові регіональні форми співробітництва черговою стороною глобалізації, „загальносвітового процесу”, не акцентуючи увагу на тому, що і взаємодія у форматі старого регіоналізму не втратила актуальності. Багато сучасних об’єднань мають риси обох типів регіоналізму [1].

Деякі дослідники говорять про регіоналізацію у геоекономічному, геополітичному та геокультурному сенсі. На їхню думку, регіоналізація в геоекономічному сенсі — підхід сьогоднішніх глобалістів — це регіоналізація через інфраструктуру управління, яка надбудовується над державними інститутами. Тут потрібно розрізняти зони, охоплені тією чи іншою інфраструктурою, і зони поза нею. В геоекономічному фокусі регіони перестають бути просторовими, не мають більше однозначного співвіднесення з поділом світу на країни. З розвитком фінансової, транспортної, комунікаційної та інших інфраструктур світ стає мережним. В цьому сенсі можна говорити про вузли інфраструктури (наприклад — міста) та локуси (наприклад, зони охоплення залізницею, покриття мобільним зв’язком, зони дії тієї чи іншої банківської мережі). Через розвиток інфраструктур та зростання їхньої вирішальної ролі в світі відбувається поширення технологій через проникнення інфраструктур з боку найрозвиненіших країн світу.

В геополітичному фокусі відбувається конкуренція за природні ресурси — такі як територія (положення, вихід до морів і т.д.), корисні копалини, населення, та засоби роботи з ними (промислові об’єкти, машини, техноструктури). Тому в геополітичному фокусі варто розрізняти глобальний рівень, регіональний (декілька країн), національний та субрегіональний. Те, що в нас називається регіонами країни, насправді є субрегіональним рівнем бачення світових геополітичних процесів. Необхідно оперувати зонами поширення інфраструктур (вузлами та локусами), якщо ми хочемо хоча б що-небудь зрозуміти відносно геоекономічного фокусу сьогодення. Більше того, необхідно оперувати цивілізаційними процесами взаємопов’язаного поширення мови-культури-технологій-етик у віртуальних просторах – через телебачення, радіо, Інтернет, комп’ютерні ігри та рекламу, — якщо ми хочемо зрозуміти, де формуються нові геокультурні реальності. При цьому слід пам’ятати, що домінуючим фактором регіоналізації сьогодні є не геополітичні умови, а геоекономічні — інфраструктурне зонування світу.

В геокультурному фокусі відбувається конкуренція за цивілізаційні проекти: мову, релігію, культурні стереотипи поведінки (кінематограф, комп’ютерні ігри, реклама), культуру управління та організації, наукову (фундаментального характеру), освітню (розвитку ресурсів) інфраструктури.

Таким чином, регіоналізація відбувається не тільки як об’єктивний процес, а, значною мірою, як суб’єктивний. Тобто регіоналізація залежить від того, носієм яких уявлень є національна еліта країни (в позиції регіональної, національної та субрегіональної), чи є у неї геоекономічні стратегії, чи розвиваються геокультурні уявлення[12].

Протягом останніх трьох десятиліть сформувалися три основні конкуруючі регіони активного розвитку міжнародних економічних відносин та інтеграційних процесів – європейський, американський і азійсько-тихоокеанський. Важливою мотивацією сучасної інтеграції є сила тяжіння існуючого потужного інтеграційного об’єднання, або так званий „демонстративний ефект” („ефект доміно”). Значні економічні успіхи, які демонструють держави – члени інтеграційного об’єднання, приваблюють оточуючі країни, які можуть і не мати необхідних для інтеграції передумов [12]. Сила тяжіння має важливе значення для, в першу чергу, периферійних країн, яким бракує власних ресурсів для успішного розвитку. Для них масштабні зв’язки із зовнішнім світом, отримання ззовні матеріальних та інтелектуальних імпульсів розвитку стають однією з найважливіших умов виходу на траєкторію сталого зростання. У цьому контексті основним завданням регіональної політики стає не привнесення ресурсів зростання у відсталі регіони ззовні, а створення умов для формування місцевого потенціалу такого зростання [13].

Є. Ніколаєв вважає, що новим, наступним кроком регіоналізації є формування „торгових мостів” між регіонами у формі міжнародних організацій і держав, трансрегіоналізація (міжрегіональна інтеграція), поступове відкриття регіонів, що відповідає концепції нового регіоналізму. При цьому якщо внутрішньорегіональна (реально континентальна) інтеграція може бути дуже глибокою, то міжрегіональна поверховіша й у найближчій перспективі обмежиться співробітництвом у торговельній сфері – а саме мінімізацією перешкод рухові товарів [1].

Слід відзначити і негативи, пов’язані з регіоналізацією. Преференційний режим, що встановлюється країнами-учасницями для розвитку взаємовигідного співробітництва, одночасно дискримінує інші країни. Тому „регіоналізація” світового інтеграційного процесу, розсмикуючи його по різних квартирах і економічно ці квартири виділяючи, не усуває бар’єрів на шляху глобальної інтеграції, а лише змінює їх просторову конфігурацію” [12, с. 5]. Питання, яке справді потребує подальшого дослідження, полягає в тому, чи є континентальні регіони відносно закритими чи відкритими, чи не відбувається їх поступова зовнішня лібералізація, тобто наскільки ідеї нового регіоналізму адекватні дійсності.

Існує також небезпека, що регіоналізація може порушити підвалини вільної торгівлі, що так важко впроваджувалися, через використання регіональними блоками практики нетарифного регулювання. [7].

Висновки і пропозиції. Регіоналізація стала важливим реальним аспектом сучасної світової системи, однією із найвпливовіших сил, що характеризує подальший розвиток економіки в цілому. Вона торкається усіх галузей суспільного життя, в тому числі політики, соціальної сфери, культури, екології безпеки тощо. Регіоналізація, безперечно, має як позитивні так і негативні аспекти. Її позитивний вплив пов’язаний із ефектом конкуренції, до якого вона неминуче веде, а також створення світової інфраструктури, а негативний – з потенційними конфліктами, які вона постійно породжує і яких можна було б уникнути шляхом розвитку регіонального співробітництва на основі політичних угод або створення нових інститутів.

Розкриття теоретичних засад регіоналізації світової економіки є фундаментальною основою для подальшого розвитку цієї науки, а також дозволяє глибше усвідомити процеси створення регіонів і стратегічних альянсів, як прикладу регіональної співпраці.


1. Є. Ніколаєв Об’єднуючий регіоналізм // http// www. politic. org. ua. 2. Г.С. Померанц Опыт философии солидарности // Вопросы философии.- 1991.-№3 с. 118-123. 3. Нейсбит Д. Мегатренды: пер. с англ. – М:ООО „Издательство АСТ: ЗАО НПП „Ермак”.- 2003. – 380 с. 4. Л.А.Яремко Інституційні аспекти регіональної економіки // Наукові праці ДонНТУ. – 2005. –вип. 89-3. – 128-133с. 5. Несторенко А.Н. Экономика и институциональная теория. – М:УРСС. – 416с. 6. Н. Рєзникова Диспропорційність економічного розвитку як фактор регіональної взаємозалежності світу // Журнал інтелектуальної еліти. – 2007. - №7. - с.12-19. 7.Globalization of Industry – Overview and Sector Reports. – OECP.- 1996.- 136 p. 8. Попович А. Интеграция: теоретические аспекты. // http// www. fmp-quqn. narod. ru. 9. Оболенский В. Присоединение России к ВТО и её участие в интеграции // Мировая экономика и международные отношения. – 2004. – №3. – с.17-26. 10. J. Friedman Deign in the World. // Globalization and Localization. – London, Sage.- 1993. 11. Смит А. Исследования о природе и причинах богатства народов // Антология экономической классики. – т.1 – М: Эконов. – 1993. – 122с. 12. Давиденко Е. Опыт межгосударственной экономической интеграции // Белорусский журнал международного права и международных отношений. – 1990. - № 3 с. 3-9. 13. Горбань О. Особенности регионального развития индустриальных стран запада в 80-90-е годы // http// www. mstu. edu. ru.