Тлумачення заповіту — це з’ясування змісту заповіту як дійсного - nadoest.com ))
Головна
Пошук за ключовими словами:
сторінка 1
Схожі роботи
Тлумачення заповіту — це з’ясування змісту заповіту як дійсного - сторінка №1/1




Михайло Сібільов,

член-кореспондент Національної академії правових наук України



Тлумачення заповіту

Тлумачення заповіту — це з’ясування змісту заповіту як дійсного одностороннього правочину, з тексту якого неможливо встановити справжню волю заповідача. Отже, недійсний заповіт тлумаченню не підлягає.

Правила про тлумачення заповіту, як і правила про тлумачення будь-яких правочинів (договорів), не були відомі цивільному законодавству радянських часів.

Закріплення правил про тлумачення заповіту в чинному Цивільному кодексі України (далі — ЦК України) обумовлено як загальними обставинами, що стосуються усіх правочинів, так і низкою спеціальних обставин, що стосуються саме заповіту.

До загальних обставин слід віднести закріп­лення в ст. 3 ЦК України свободи договору як засади цивільного законодавства та визнання за правочином (договором) якості соціальних регуляторів, що забезпечують саморегулювання в сфері відповідних відносин.



До спеціальних обставин, що обумовили необхідність закріплення в чинному ЦК правил щодо тлумачення заповіту, слід віднести такі обставини.

По-перше, хоча на відміну від ЦК Російської Федерації, який у ст. 1119 прямо закріпив принцип свободи заповіту, чинний ЦК України не містить аналогічної статті. Але зміст його статей 1235–1240, 1244, 1246, безумовно, свідчить про те, що і ЦК України визнає свободу заповіту як принцип спадкового права. Сутність свободи заповіту полягає в тому, що заповідач може на свій розсуд: призначити своїми спадкоємцями одну або кількох осіб; без зазначення причин позбавити права на спадкування будь-яку особу з числа спадкоємців за законом, крім осіб, які мають право на обов’язкову частку у спадщині; скласти заповіт щодо усієї спадщини або її частини; включити до заповіту інші розпоря­дження, передбачені ЦК України; у будь-який час внести зміни до заповіту, скасувати чи скласти новий заповіт.

По-друге, чинний ЦК України закріпив право заповідача на складання заповіту з умовою, секретного заповіту та право подружжя на складання спільного заповіту щодо майна, яке належить йому на праві спільної сумісної власності. При складанні заповіту з умовою та спільного заповіту подружжям заповідач (подружжя) має дотримуватися як загальних, так і спеціальних правил, закріплених у відповідних статтях ЦК України.

Суттєвою особливістю секретного заповіту є те, що він посвідчується нотаріусом без ознайомлення з його змістом. Зміст секретного заповіту стає відомим при оголошенні його нотаріусом, яке відбувається в порядку, перед­баченому ст. 1250 ЦК України, після відкриття спадщини.



По-третє, закріплення в ЦК України права про необмеженість складу, кількості та вартості майна, яке може бути у приватній власності фізичної особи, значно розширило межі спадщини. До її складу можуть входити, зокрема, земля (земельні ділянки), житлові будинки, квартири, садиби, будівлі, транспортні засоби, засоби виробництва, цілісні майнові комплекси, грошові кошти, цінні папери, інше нерухоме і рухоме майно.

Усі зазначені обставини, з одного боку, сприяють розширенню диспозитивних засад в регулюванні спадкових відносин, надають заповідачеві реальні можливості визначати на свій розсуд (за власною волею) долю спадщини, а з іншого боку, ускладнюють адекватне відтворення в особистому розпорядженні (заповіті) власної волі щодо долі спадщини.



Неадекватність відтворення в заповіті влас­ної волі заповідача щодо долі спадщини може бути зумовлена, перш за все, неоднаковим використанням в ньому слів, понять та термінів, які є загальноприйнятими у сфері речових, зобов’я­зальних, спадкових відносин. Цьому також можуть сприяти й певні неузгодженості між змістом окремих частин заповіту і змістом заповіту в цілому, що ускладнюють розуміння останньої волі заповідача щодо долі спадщини.

Слід вказати, що п. 161 Інструкції про порядок вчинення нотаріальних дій нотаріусами України, затвердженої наказом Міністерства юстиції Украї­ни від 03.03.2004 р. № 20/5 (далі — Інструкція) містить правило про те, що заповіт має бути складений так, щоб розпорядження заповідача не викликало незрозумілостей чи суперечок після відкриття спадщини. Навіть при посвідченні секретного заповіту, яке відбувається, як уже відзначалося, без ознайомлення з його змістом, на нотаріуса відповідно до п. 162 Інструкції покладається обов’язок роз’яснити заповідачеві, що текст заповіту має бути викладений таким чином, щоб розпорядження заповідача не викликало неясностей чи суперечок після відкриття спадщини. Аналогічні за своєю сутністю правила містяться в п. 35 Інструкції про порядок вчинення нотаріальних дій посадовими особами виконавчих комітетів сільських, селищних, міських Рад, затвердженої наказом Міністерства юстиції України від 25.08.1994 р. № 22/5, та в п. 16 Порядку посвідчення заповітів і доручень, прирівнюваних до нотаріально по­свідчених, затвердженому постановою Кабі­нету Міністрів України від 15.06.1994 р. № 419. Але наявність у заповіті таких положень згідно зі ст. 49 Закону України «Про нотаріат» (у редакції Закону від 01.10.2008 р.) не є підставою для відмови у вчиненні нотаріальних дій, у тому числі і в посвідченні заповіту. Не є їх наявність у заповіті і підставою для його недійсності.

Отже, в дійсному заповіті, посвідченому нотаріусом або іншою посадовою особою, можуть міститися положення, що ускладнюють розуміння останньої волі заповідача щодо долі спадщини. Саме тому чинний ЦК України передбачає можливість тлумачення. Метою тлумачення заповіту є забезпечення найбільш повного здійснення волі заповідача.

Якщо норми (правила) щодо тлумачення змісту правочину, що містяться в ст.  213 ЦК, є загальними, оскільки вони стосуються всіх правочинів, як односторонніх, так і двосторонніх чи багатосторонніх, то норми (правила), закріплені в ст. 1256 ЦК України та присвячені тлумаченню заповіту, є нормами спеціальними. Спеціальні норми — це норми, що встановлюються з метою конкретизації та деталізації, врахування своєрідності та особливостей будь-якого виду суспільних відносин, рід яких регулюється загальними нормами права1. Оскільки спеціальні норми є виключенням із загального правила, вони унеможливлюють застосування загальних норм в тій частині, яка врегульована спеціальною нормою.

Відповідно до ст.  1256 ЦК України тлумачення заповіту може бути здійснено лише після відкриття спадщини, тобто за відсутності заповідача через його смерть або оголошення його померлим. Саме тому при тлумаченні заповіту не діє загальне правило про тлумачення правочину його стороною (сторонами), закріплене в ст. 213 ЦК, а діє спеціальне правило, закріплене в ст. 1256 ЦК, згідно з яким тлумачення заповіту здійснюється спадкоємцями, а у разі спору між ними — судом.

Перелік осіб, які здійснюють тлумачення заповіту, закріплений в ст. 1256 ЦК, як вірно відзначають В. В. Васильченко та Ю. О. Заіка2, носить вичерпний характер. Ось чому помилковою здається думка С. Я. Фурси про те, що право тлумачити заповіт мають не тільки спадкоємці, а й всі зацікавлені і уповноважені особи, до яких необхідно віднести відказоодержувачів та виконавців заповіту3.

Щодо «технології» тлумачення заповіту, то воно має здійснюватися відповідно до загальних правил про тлумачення змісту правочину. Разом з цим слід вказати і на таке. Оскільки заповіт є одностороннім правочином, тобто дією однієї сторони, він має певні особливості порівняно з двосторонніми чи багатосторонніми правочинами (договорами). Так, односторонній правочин може створювати права для інших осіб, що ж стосується обов’язків, то за загальним правилом, закріпленим в ст. 202 ЦК України, такий правочин може створювати їх лише для особи, яка його вчинила. І лише, як виключення із загального правила, односторонній правочин може створювати обов’язки для інших осіб лише у випадках, встановлених законом, або за домовленістю з цими особами. Згідно з ч. 5 ст. 202 ЦК України до правовідносин, які виникли з односторонніх правочинів, застосовуються загальні положення про зобов’язання та про договори, якщо це не суперечить актам цивільного законодавства або суті одностороннього правочину. Ці особливості одностороннього правочину впливають і на тлумачення заповіту. При тлумаченні заповіту не можуть використовуватися окремі правила ч. 4 ст. 213 ЦК України, які суперечать суті одностороннього правочину. Йдеться про врахування змісту попередніх переговорів, усталеної практики відносин між сторонами, звичаїв ділового обороту, подальшої поведінки сторін правочину, тексту типових договорів. Ці положення в узагальненій формі мають бути закріплені в ст. 1256 ЦК.

Редакція ст. 1256 ЦК України потребує уточнень і з урахуванням того, що посилання в ній на те, що тлумачення заповіту здійснюється відповідно до ст. 213 ЦК України міститься лише в ч. 2 ст. 1256 ЦК, яка стосується випадків тлумачення його судом.

Відсутність такого посилання в ч. 1 ст. 1256 ЦК України, де йдеться про тлумачення заповіту спадкоємцями, дала привід С. Я. Фурсі для кваліфікації тлумачення заповіту судом у якості офіційного тлумачення4. Виходить так, що тлумачення заповіту спадкоємцями носить неофіційний характер.

На нашу думку, підстав для виокремлення таких видів тлумачення заповіту залежно від суб’єктів тлумачення немає, хоча б тому, що «технологія» тлумачення, що закріплена в ст. 213 ЦК, є єдиною. Невипадково жодної нової «технології», так би мовити, «неофіційного» тлумачення заповіту спадкоємцями, С. Я. Фурса не пропонує.



Нарешті, слід розглянути ще два важливих питання тлумачення заповіту, а саме: як закріплюється результат тлумачення заповіту та якими є межі його дії.

Питання щодо порядку та способу закріп­лення результатів тлумачення заповіту, здій­сненого самими спадкоємцями, ЦК не вирішує. Окремі правила містяться в пунктах 163–164 Інструкції, які стосуються тлумачення спадкоємцями секретного заповіту. На розвиток правила ч. 3 ст. 1250 ЦК відносно складання протоколу про оголошення нотаріусом секретного заповіту та запису в ньому всього змісту заповіту п. 163 Інструкції вирішує питання про те, які інші відомості мають бути відтворені в зазначеному протоколі. Так, зокрема, якщо з оголошеного секретного заповіту неможливо визначити справжню волю заповідача, в протоколі має бути зазначено про це, а також вміщені відомості про досягнення (чи не досягнення) між спадкоємцями згоди щодо тлумачення тексту заповіту. У разі, коли між спадкоємцями була не тільки досягнута згода щодо тлумачення оголошеного секретного заповіту, а й відбулося його тлумачення спадкоємцями, в протоколі відтворюється витлумачений спадкоємцями текст заповіту (виділено мною — М. С.). Згідно з п. 164 Інст­рукції якщо з тексту секретного заповіту неможливо визначити справжню волю заповідача щодо розпорядження майном після його смерті, нотаріус роз’яснює заінтересованим особам їх право на тлумачення змісту заповіту. Якщо згоди щодо тлумачення змісту секретного заповіту не досягнуто, нотаріус роз’яснює цим особам їх право на звернення до суду.

Хоча ці правила стосуються лише секретного заповіту, але положення про те, що результатом тлумачення заповіту має бути витлумачений текст заповіту, яке випливає з п. 163 Інструкції, має бути поширене, на нашу думку, на всі заповіти, з тексту яких неможливо встановити справжню волю заповідача, незалежно від того, хто здійснює тлумачення такого заповіту. Ми вважаємо, що це правило потрібно закріпити в ст. 1256 ЦК.

Слід особливим чином підкреслити, що витлумачений за домовленістю спадкоємців текст заповіту, з метою забезпечення найбільш повного здійснення волі заповідача після відкриття спадщини, за юридичною природою не є дого­вором. Адже договір відповідно до ст. 626 ЦК — це домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав і обов’язків. Тлумачення заповіту не може бути спрямоване на встановлення, зміну або припинення цивільних прав і обов’язків спадкоємців, оскільки вони встановлені заповітом як одностороннім правочином. Саме тому ми не можемо погодитися з думкою С. Я. Фурси про те, що «…у результаті тлумачення змісту заповіту (виділено мною — М. С.) може з’явитися договір про конкретизацію і розподіл прав і обов’язків між всіма спадкоємцями, включаючи спадкоємців за заповітом, за право на обов’язкову частку, за законом, коли спадкування здійснюється одночасно і за законом, і за заповітом, а також відказоодержувачами»5.

З урахуванням усього викладеного, пропонуємо таку редакцію ст. 1256 ЦК:

«Стаття 1256. Тлумачення заповіту



1. Тлумачення заповіту може бути здійснене після відкриття спадщини спадкоємцями.

2. У разі спору між спадкоємцями тлумачення заповіту здійснюється судом.

3. Тлумачення заповіту спадкоємцями та судом здійснюється за правилами, викладеними в ст. 213 ЦК з урахуванням особливостей заповіту як одностороннього правочину.

4. Витлумачений спадкоємцями текст заповіту має бути підписаний ними з засвідченням справжності їх підписів нотаріусом.

5. Витлумачений судом текст заповіту має міститися в судовому рішенні».

Витлумачений спадкоємцями заповіт є обов’яз­ковим не тільки для них, а й для суду, відказоодержувачів, виконавця заповіту та кредиторів спадкодавця.



На судове рішення, що набрало законної сили, в якому відтворено витлумачений судом заповіт, поширюються правила щодо обов’язковості судових рішень, закріплені в ст. 14 Цивільного процесуального кодексу України, та правила ст. 223 Цивільного процесуального кодексу України про набрання рішенням суду законної сили.

1Загальна теорія держави і права : підручник для студентів юридичних вищих навчальних закладів / М. В. Цвік, О. В. Петришин, Л. В. Авраменко та ін. ; за ред. д-ра юрид. наук., проф., академіка АПрН України М. В. Цвіка, д-ра юрид. наук, проф., академіка АПрН України О. В. Петришина. – Харків : Право, 2009. – С. 232.

2Цивільний кодекс України. Постатейний коментар у двох частинах. Частина 2 / Керівники авторського колективу ті відповідальні редактори проф. А. С. Довгерт, проф. Н. С. Кузнєцова. – К. : Юстініан. – 2006. – С. 889.

3Науково-практичний коментар Цивільного кодексу України. У 2 т. / За відповід. ред. О. В. Дзери (кер. авт. кол.), Н. С. Кузнєцової, В. В. Луця. – К. : Юрінком Інтер, 2005. – Т. 2. – С. 1025.

4Науково-практичний коментар Цивільного кодексу України. У 2 т./ За відповід. ред. О. В. Дзери (кер. авт. кол.), Н. С. Кузнєцової, В. В. Луця. – К. : Юрінком Інтер  – 2005. – Т. 2. – С. 1025.

MEH № 1 2014 г. - -