Валентин Стецюк По великій воді - nadoest.com ))
Головна
Пошук за ключовими словами:
Схожі роботи
Валентин Стецюк По великій воді - сторінка №1/4
Валентин Стецюк
По великій воді
(Документальна повість)
Експедиція "Дністер-08" розпочала свою роботу 17 липня з села Піддністряни, що лежить нижче Нового Роздола. Перед тим у Львові дощі перепадали досить часто, практично дощило весь червень і в мене була надія, що десь в липні погода, нарешті, встановиться. Перший день експедиції ніби цю надію виправдовував. До обіду сяяло сонечко і ми встигли зібрати один катамаран з наших трьох. Щоправда ввечері почався дощ, не сильний, але тривалий. З перервами він продовжувався до пізнього ранку. Незважаючи на дощі, що перепадали увесь день, ми зібрали другий катамаран і взялися за третій. Цю роботу ми продовжили на наступний день, коли теж зрідка падав дощ, але ми впоралися до вечора і почали завантаження катамаранів.

У плавання ми вирушили 20 числа у кількості 14 учасників. Дванадцять людей плили на катамаранах і двоє – на каяку. Сонце палило нещадно, тому усі добряче пообпікалися. Ввечері ми стали табором неподалік гирла Свічі за Журавном. На цій стоянці ми звичайно брали воду для приготуванні їжі просто з річки, бо вона протикає поза межами населених пунктів, тому дуже чиста. На цей раз вода була каламутна, тому по воду прийшлося йти до села, а це далеченько. Гирло Свічі дуже змінилося за останні роки. По-перше, вода розмила лівий берег і нанесла сюди багато шутру. Колись цей берег був досить урвистим, але тепер зробився пологим і геть позаростав верболозом так, що до річки підійти було неможливо. Відкрите місце було метрів двісті вище. Тут берег починався вже високий, але складався з нанесеного піску і шутру. Коли я спробував спуститися до води, ґрунт під ногами посунувся і я з'їхав у воду. Біля самого берега глибина була вже велика, а течія – сильна. Я був по пояс у воді, але вилізти на берег зразу не зміг, бо не було за що ухопитися, а земля під ногами і руками зсувалася униз, як тільки я робив спробу на неї опертися. Я борсався у воді досить довго, аж поки не дістав рукою до якоїсь гілочки і з великими труднощами весь мокрий виповз на берег.

На другий день погода була похмурна, але плисти було приємно. Вода в Дністрі відчутно піднялася, тому течія стала швидшою, ніж звикло буває у цих місцях. Ми зупинилися за мостом на околиці Сивки Войнилівської. Берег тут урвистий, швартуватися і розвантажуватися було незручно, до того ж почав падати дощ зразу, як тільки ми почали виносити речі на берег. Я дав команду швидко ставити намети, але тут підійшов останній катамаран і його недосвідченій команді треба було допомагати швартувався. Я кинув ставити свій намет і спустився до води, щоб показати місце швартування і прийняти кінці. На додаток в цей же час кілька разів дзвонив мій мобільний телефон. В результаті деякі мої речі і намет намокли, тому я з намету до вечора не показував носа, щоб не замочити свої останні сухі штани.

Зранку заповідало бути добрій погоді, однак під час плавання дощ таки впав – рясний, але короткочасний. При підході до гирла Лімниці ми довго шукати місце швартовки. Тут берег щорічно до непізнання заростає верболозом, до того ж берегова лінія в цей рік змінилася через підйом води. Ми ледь не прогавили мало помітну стежку, яка між густими верболозами виходить до берега, щоправда, тут для трьох катамаранів і каяка тут було мало місця. Тим не менше, ми якось пристали і почали розвантажуватися. Стежка переривалися непролазним болотом, яке нам прийшлося загатити гілками і травою. Раніше ми неодноразово ставали в цьому затишному куточку між Лімницею і Дністром біля естакади водогону на Галич. Одразу ж я дав команду набрати у бочку води з Лімниці, яка є, напевно, найчистішою річкою України. Тим не менше, треба було часу, щоб вода дещо відстоялася. Однак виявилося, що вода на вигляд не зовсім чиста, і це нам зіпсувало настрій, бо джерело чистої води було досить далеко за Лімницею по дорозі до Галича.

Та ми поки що не дуже переймалися проблемою водопостачання, бо в першу чергу треба було переправити на другий берег Лімниці вісім людей, які в цей день мали повертатися до Львова. Звичайно ми Лімницю переходили вбрід – хоча течія в ній завжди була сильною, але у найглибшому місці вода сягала хіба дещо вище колін. На цей раз така переправа ставала неможливою, бо і течія стала сильнішою, і глибина більшою. Вирішили почергово переправлятися каяком. Оскільки одна людина при такій сильній течії не впорається з веслуванням, за один раз можна було перевезти не більше одної людини разом з наплічником, а двоє гребців мали повертатися назад за наступним пасажиром або речами. У першу спробу на каяк завантажили два найтяжчих рюкзаки і відтягли його дещо вище проти течії з тим розрахунком, щоб течія не знесла каяк дуже далеко вниз. Двоє найсильніших хлопців сіли за весла і доволі легко перепливли на той берег, але там їх чекала несподіванка – дещо далі утворилася нова протока, яку теж треба було долати якимось чином.

Усвідомивши усі труднощі переправи і той час, який вона може зайняти перевезення усіх людей, ми прийшли до висновку, що треба лишати цю стоянку і переправлятися далі, ближче до джерела. Крім економії часу, таке рішення спрощувало також проблему водопостачання, але я знав, що біля джерела голий берег, а для таборування це незручно. Неохоче я дав команду вантажити речі назад і через двадцять хвилин ми відійшли від негостинного берега, а хлопцям на каяку ми веліли слідувати за нами вздовж правого берега. Я йшов на першому катамарані і побачив, що при самому впадінні Лімниці у Дністер берег, де-не-де зарослий верболозом, добре надається для стоянки, але здавалося, що підійти до нього неможливо, бо треба було йти проти сильної течії. На щастя, в цьому місці утворився острів, після якого течія була значно слабшою, а глибина невеликою. Я взяв швартові кінці і потягнув катамаран вбрід у напрямку до острова. Двом іншим катамаранам я гукнув робити те саме; на щастя, вони були далеко за нами і їх ще не віднесло течією далі. Мені прийшлося пройти метрів сто до того місця, коли від острова вже можна було на веслах легко переправитися через протоку і течія віднесла нас не більше ніж на двадцять метрів нижче, як раз до місця, зручного для стоянки. Другим катамараном керував пан хорунжий і він подолав протоку дещо інакше – скочивши у воду, він штовхав катамаран ззаду і точно вивів його до нас. Так само він переправив і третій катамаран, яким керував пан Олег. Для стоянки ми знайшли серед верболозів на досить високому місці затишну, порослу зеленою травичкою, галявину. Звідси до катамаранів було метрів п’ятдесят, але від галявини їх не було видно через зарості верболозу. Берег всюди був кам’янистий і на ньому чітко були видні сліди недавнього затоплення. Це давало нам надію на те, що вода вже починає відступати. Тим не менше, ми надійно закріпили катамарани на швартових кілках і приступили до розвантаження та влаштування табору. Після цієї роботи і легкої перекуски настав час прощання з нашими товаришами, але прощання розтягнулася на кілька годин, бо дехто хотів перед від’їздом подивитися на церкву Пантелеймона.

На другий день я прокинувся близько шостої і, взявши сокиру, пішов дивитися на катамарани. Це виявилося дуже доречним, бо вода піднялася за ніч на півметра. Сильною течією катамарани відносило вбік, вони налізали один на одного, і це здавалося доволі небезпечним, але кілки стояли міцно, хоча їх вже почало заливати водою. Почергово я перетягнув катамарани метрів на п’ять на пологий берег і наново закріпив їх на кілках. Задоволений зроленим, я повернувся до намету трохи відпочити після тої доволі напруженої для мене праці. Пройшло може з півгодини, коли я почув біля намету чийсь голос:


  • Гей! Є тут хто-небудь? Зараз ваші катамарани попливуть.

Занепокоєний, я виліз із намету і знову пішов на берег, де побачив, що один з катамаранів вже плаває на воді, а два інших близькі до того. Я знову перетягнув катамарани метрів на сім уперед, але закріпити їх не вдалося, бо кілки не лізли у кам’янистий ґрунт. Прийшлося мені будити хлопців. Славко і Денис викопали на невеличкому горбочку глибоку ямку, повставляли туди кілки і засипали їх піском та камінцями. Це не виглядало надійним, але я сподівався, що вода вже не буде підніматися далі.

Треба було готувати сніданок, але у нас не було дров і обмаль води. Жодних патиків на березі не було видно, а джерело було від нас досить далеко. Назбиравши біля старих вогнищ трохи полінець та якогось хмизу, ми почали розводити багаття. Чергували Славко і Мирося, Петро шукав дрова, а Дениса я послав до джерела, щоб він на спині приніс хоча б пів бочки води. Я не знав, що з ним пішов і пан Олег. Коли з великими труднощами ми розпалили вогень, я пішов відпочивати у свій намет. І тут почав падати дощ. Спочатку дрібний, скоро він перетворився у страшну грозу. Час від часу над нами гримів грім і, звісно, палахкотіли блискавки. Чергові теж повтікали в шатро, ватра згасла. Я сидів у свому наметі і переживав за Дениса, який чомусь довго не повертався. Злива не вщухала довго, а коли вона, нарешті, припинилася і ми повилазили з наметів, то побачили, що нашу "кухню" до ладу прийдеться приводити довго – у ямі для вогнища було повно води, а довкола стояли великі калюжі. Прийшлося копати дренажні канави, вичерпувати воду кухлем і наново розпалювати сирі дрова. В цей час повернулися з водою пан Олег і Денис. Я був здивований тим, що на них справило враження не страшна гроза, а те болото, яке утворилися довкола джерела. Більше ходити туди по воду ніхто не хотів - хлопці воліли ліпше піти до села, яке було значно далі, ніж діставатися до води через непролазне болото. По сніданку почалася операція "дрова". Усі, крім мене пішли у яблуневий сад на горі, щоб пошукати сушняку, а я зайнявся катамаранами.

Вода вже піднялася до того горбочка, на якому були зариті наші кілки, і вже почала розмивати яму. Було ясно, що це ненадійний спосіб кріплення, але підтягати катамарани ближче до узвишшя, на якому стояв наш табір заважали верболози. Іншого виходу, як прив’язати катамарани до гілок, не було. Наші швартові кінці досить грубі, а гілочки тоненькі, тому я боявся, що вузли можуть вислизнути, якщо вода потягне катамарани. Тому я намагався затягувати вузли найтугіше і, крім того, сподівався, що розгалуження можуть затримати вузли, якщо вони навіть посунуться. Я також скріпив катамарани між собою і для гарантії прив’язав їх до верболозу ще тонким додатковим шнуром. У подальшому цей шнур приніс нам деякі неприємності. Коли хлопці повернулися з дровами, я послав Дениса до катамаранів із завданням ще надійніше скріпити їх між собою і перевірити стан вузлів. Що він там саме зробив, я не перевіряв.

Непомітно наставав вечір. Ми дивились на Дністер, по котрому спливало різне сміття, пластикові пляшки, викорчувані водою великі і малі дерева. Не раз якесь дерево нагадувало великий корабель чи якусь велику рибу, а один особливо великий стовбур надовго зупинилося на мілині, але з підйомом води він потихеньку почав сунутися, а потім швидко зник з наших очей. Настрій у нас був неспокійний, бо підйом води був очевидний, але, як мені здавалося, вода підходила досить повільно, і чим більше вона розливалася, тим повільнішим би мав бути її підйом. Цим я заспокоював людей і запевняв, що ми завжди встигнемо евакуюватися, склавши речі на каяк і провівши його водою на сухе місце. Мирося спочатку мене не зрозуміла і сприйняла цю ідею із сарказмом. Вони зі Славком вже перенесли були свій намет, який стояв дещо нижче, ближче до нас, а їхнє попереднє місце вже заливала вода. Я сподівався, що до ранку вода до табору не підійде, тому близько одинадцятої пішов спати. Пан хорунжий був іншої думки і лишився пазити на ситуацією далі. Напевно через годину він розбудив мене зі словами:

- Пане капітане, вставайте, вода підходить швидко.

Я виліз із намету і підійшов до води, яка була вже в чотирьох метрах від мого намету. Присвічуючи собі ліхтариком, я спостерігав за її рухом. Дійсно, зовні повільно, але невпинно, вода сантиметр за сантиметром підходила до табору. З другого боку вода по дорозі підступала також, утворюючи нову протоку, що загрожувало нам опинитися на острові. Ми почали потихеньку збирати речі і складати намети, щоб бути готовим до можливої евакуації. Час від часу я ходив дивитися на воду і спостерігав, як вода оточує нас з усіх боків. Там де була дорога, з часом утворилася протока і вода швидкою течією ринула у напрямку до Дністра. Таким чином, ми таки опинилися на острові. Ставало ясним, що евакуація неминуча. Ми підтягли каяк до протоки і почали складати в нього наші речі. Звичайно, усе у каяк уміститися не могло, тому частину баняків, бак-термос, дрова та деякі інші речі ми вирішили лишити з тим, щоб їх забрати ранком, якщо буде така можливість. Коли завантаження йшло до завершення, пан Петро звернувся до мене зі словами:

- Пане капітане! Прапор будемо спускати урочисто?

Серед тих усіх клопотів я забув, що ми нині не спустили прапор, а в такій ситуації було ніби не до урочистостей, але я розумів, що урочистий спуск прапора, який ми робили щоденно, може підняти настрій команди, тому без тіні сумніву відповів нашому хорунжому:



  • Обов’язково!

Коли все було готове до відходу, я дав звичні команди:

- На вечірню лінійку шикуйсь! Направо глянь, струнко! Хорунжому прапор спустить! На прапор глянь, гімн України заспівуй!

Бадьорими голосами ми вшістьох гаркнули: "Ще…" і далі продовжили спів за текстом. Була рівно друга година ночі.

З веселим гамором ми домовилися, хто де стоїть біля каяку і з твердим наказом усім за будь-яких обставин триматися за його борти, вступили у воду. Течія хоч і була сильна, але вода у найглибшому до поясу не доходила. Кожен з нас мав ліхтарик, тому все довкола було добре видно. Подолавши метрів тридцять і вибравши відповідне місце, ми, щасливі, ступили на сухий берег. Вдала переправа заохотила хлопців зробити ще одну ходку за залишеними речами, а я між тим обстежував берег у пошуках якогось узвишшя, на якому б можна було отаборитися. Однак всюди був рівна і низька заплава. Коли хлопці повернулися, я з хорунжим продовжив пошуки і ми дійшли до першої тераси, до якої було метрів триста. Місце видавалося безпечним і ми дали сигнал решті переносити речі сюди. Ще не розвиднилося, коли новий табір був уже влаштований. У мене була пляшка горілки і ми почергово зігрівалися "вогняною водою", а потім пішли спати.

Зранку дощило, прохолодний вітер дув зі сходу. Спочатку слабенький, до обіду він значно підсилився. Прокинувшись, хорунжий зайнявся ватрою і йому вдалося нагодувати нас гарячою їжею. Попоївши, ми спостерігали, як зграя псів полює на кротів і мишей, що тікали від води зі своїх норок. Побачивши крота чи мишу пси смішно стрибали уверх і передніми лапами хапали здобич. Деякі з цих звіряток вже повтоплювалися і собаки виловлювали їх у воді. Коли зграя пробігала через наш табір, я спробував відігнати псів далі, але виявилося, що ці хижаки дуже сміливі – без жодного страху самі з гавканням накинулися на мене, але, на щастя, вони мали більш цікаве заняття, тому, погавкавши трохи, знову повернулися до полювання.

Невесело дивився я з намету на наші катамарани, які трималися серед розбурханої води метрів п’ятсот від нас. Через деякий час до мене підійшов Денис і запропонував підійти до катамаранів на каяку, відв’язати їх і підтягти до берега. Підійти каяком до катамаранів він пропонував двома шляхами – спуститися з Лімниці, або плисти до них напряму. Перший варіант був складніший. В цей день Лімниця виглядала особливо загрозливою. Вода із грізним шумом перекочувалася через стовбури великих дерев, нанесені і зупинені опорами естакади водогону, і далі, вируючи, неслася у напрямку до Дністра. Каяк треба би було відносити за естакаду, де вода була спокійнішою, але це було досить далеко. А з другого боку сильна течія могла би занести каяк у головне русло Дністра і тоді би ми отримали додаткову проблему. Другий варіант був надійніший, але небезпека того, що хлопці не впораються з байдаркою була теж. Денис ніколи ще не плавав на каяку і я боявся посилати його на таку відповідальну справу. Отож я відхилив його пропозицію, сподіваючись, що катамарани закріплені міцно і втримаються до того часу, коли вода спаде. Денис пішов, а я міркував далі. Того верболозу, до якого я прив’язав катамарани, вже не було видно – вода піднялася значно вище. Якщо вона буде підніматися і далі, то носи катамаранів почнуть занурюватися, а швартові кінці займуть положення близьке до вертикального. Тоді вузли можуть таки повисмикуватися або розгалуження поламатися, в результаті чого наші катамарани зірвуться з прив’язі і їх занесе невідомо куди.



Мої сумні міркування перервав Славко. Вони з Миросею мали сьогодні від’їжджати, тому я вже і не сподівався на його допомогу. Але друзі не хотіли залишити нас самих у цій скрутній ситуації. Славко попросив дозволу йому і двом іншим хлопцям поплисти до катамаранів каяком і почергово сплавити їх до берега. Я з радістю дав дозвіл на таку акцію, бо для трьох людей вона вже не здавалася вже аж занадто складною, тим більше, що Славко мав великий досвід плавання на каяку. Операція мала бути складною. Через окремі мілководдя вода з Лімниці у Дністер спливала трьома потужними потоками, в той час як на мілководдях течія була слабенька. Катамарани знаходилися на середньому з потоків, а правий потік розгалужувався на два рукави, з яких один з’єднувався далі із середнім потоком, а другий вів до нашого берега, огинаючи великий новоутворений острів. Отож, треба було перейти із середнього потоку в правий, чому у певній мірі заважало його розгалуження. При цьому не можна було забирати різко вправо, бо можна було вийти на просторе мілководдя, де катамарани могли застрягнути. Сплавляти катамарани по одному вимагало більшого часу, тому їх треба зв’язати разом і сплавляти за один раз як єдиний пліт. Перевага такого спливання була також у тому, що громіздкий пліт не так легко міг бути підхоплений якимось одним з потужних потоків, ширина яких була співрозмірна з шириною плоту. Я поставив хлопцям завдання і вони швидко зібралися, винесли каяк на воду і рушили у напрямку до катамаранів повз той острів, з якого ми втекли минулої ночі і місце якого позначали лише вершечки затопленого верболозу. За островом течія ставали сильною, але хлопці щасливо дісталися до катамаранів і почали там свою роботу. Пан Олег, Мирося і я спостерігали за ними з берега, але нам було погано видно, що саме вони там роблять. Я взяв бінокль, але це мало допомагало – я не розумів їхніх дій. Через деякий час хлопці посідали за весла, а потім Петро і Славко знову щось робили на катамаранах, а Денис сидів з веслом у руках. Це повторилося кілька разів. Пізніше Петро пояснив мені, що течія не давала їм добре з’єднати катамарани – вони весь час розходилися в різні боки, тому хлопці мали веслами підганяти катамарани один до одного. Коли вже веслування стало більш систематичним, ми зрозуміли, що катамарани і каяк вже з’єднані, а швартові кінці відрізані, і хлопці намагаються сплавити катамарани у потрібному напрямку. Однак великий пліт лише крутився на місці, а течія зовсім не відносила його вниз. Нам на березі було добре видно, що його ще щось тримає, але хлопці це чомусь не розуміли і продажу вали веслувати без жодного результату. Ми кричали про це хлопцям, але вони нічого не чули через дощ, вітер і сильний шум води біля опор естакади. Стоячи на березі у плащі, я вже замерз і переживав за сміливців, які вовтузилися на катамаранах у самих плавках. Я вже почав сильно нервувати через їхню безпорадність і вирішив підійти до плоту по воді наскільки це можливо, щоб пояснити хлопцям те, чого вони не можуть ніяк зрозуміти. По затопленій заплаві я пройшов метрів сімдесят вперед, поки дозволяла глибина і став кричати у надії, що мене почують, бо окремі вигуки з плоту я вже чув. Отож, надриваючи горлянку я кричав щосили:

  • Хлопці, вас ще щось тримає. Відрізайте усі шнурки!

Та вони мене не чули. Славко з веслом був у каяку, прив’язаному до катамарана, а пан хорунжий, сидячи на другому борті, командував Денисові і собі: "Раз-два, раз-два", і усі вони щосили веслували, але пліт стояв на місці, хіба би дещо повертався, залишаючись все-таки у положенні носами проти течії. Було вже видно, що сміливці вибилися із сил, тому я почав кричати їм, щоб вже плили за течією хоча б на острів, який був метрів за триста нижче від них. Я виразно почув відповідь Дениса: "Добре!", тому повернувся і побрів назад. Коли вже дійшов до берега і повернувся, катамарані вже пливли за течією. Я побіг уперед, одночасно спостерігаючи за спливанням. Хлопці вправно керували рухом великого плоту і їм вдалося спрямувати його саме у той потік, який підходив до нашого берега. Але треба було ще пристати перед великою вербою на березі, де течія була повільніше. За вербою приставати було тяжче – течія могла віднести катамаран дуже далеко. З берега я кричав про це хлопцям і вони мене добре зрозуміли. Все вдалося якнайкраще і усі ми були безмежно раді успішній операції. Але в першу чергу хлопцям треба було зігрітися. Звичайно, знайшлася пляшка горілки і коли ми вже випили по чарці, тоді вже почалося обговорення подій. Уся операція тривала від половини третьої до четвертої, тобто півтори години. Петро ж казав, що їм здавалося, що пройшло не більше, як 20 хвилин. Але основною темою розмови був останній злощасний шнурок, яким я додатково закріпив катамарани, про який хлопці не знали. Саме він так довго тримав з’єднаний пліт. Хлопці пояснювали, що, коли усі відомі їм швартові кінці були відрізані і вони почали веслувати, їм здавалося, ніби рухові заважає течія, хоча вона, насправді, мала би їм допомагати. Пліт крутився, а їм здавалося, що вони кудись пливуть. Що катамаран щось тримає, вони зрозуміли вже, коли, вибившись із сил, перестали веслувати, а катамаран, тим не менше, залишається на місці. Після цього знайти той шнурок було справою кількох хвилин. Коли він був відрізаний, течія понесла пліт як раз у потрібному напрямку. Добре було, що в результаті того всього при спливанні Петро і Денис опинилися зліва, а Славко у каяку – на правому борті, бо якраз лівим бортом треба було веслувати сильніше, щоб легше увійти у потрібний потік і пристати до правого берега.

Після напруженого дня я рано пішов спати. Десь серед ночі мене розбудила гроза. Грім гримів майже безперервно, так само безперервно палахкотіли блискавки, сяйво яких пробивалося через мій двохшаровий намет. Часом грім гримів просто над головою і тоді здавалася, що камінне склепіння неба враз тріскає і його уламки ось-ось упадуть на наш табір. При цьому удари грому інколи йшли цілими чергами так, ніби їх відбивала луна: "Трах-трах-трах-тарарах", а потім знову слідував новий різкий вибух. Не знаю, скільки тривала ця канонада, мені принаймні здавалося, що не менше двох годин. Часом гриміти переставало і я з думкою, що все вже закінчилося, засинав, але нові удари грому будили мене знову. Аж, нарешті, гроза вщухла, лише дрібний дощик шелестів по тенті намету. Я був заснув, але мене розбудили стривожені голоси Дениса і пана Олега. Спати хотілося страшенно і я не хотів вилізати з намету, але у голосах сусідів я відчув панічний настрій, тому мусив вийти спитати, у чому справа.



  • Нас заливає! Валимо звідси! Ідемо в село! – кричав Денис.

Мій намет стояв на самому краю тераси і я ступив два кроки подивитися, чи це так насправді є. Вода, дійсно дуже підступила, але ще залишалося сантиметрів тридцять до верху. Уявляючи приблизно собі швидкість підйому води, я зрозумів що ми маємо ще дві-три години для прийняття остаточного рішення, сказав про це друзям і поліз у намет досипати. Добре відпочити вночі ніколи не зашкодить, а шукати притулку в незнайомому селі серед ночі взагалі здавалося мені безглуздям. Поступово затихли і мої сусіди. Тоді була приблизно друга година ночі, я на годинник не дивився. Як тільки-но я заснув, гроза почалася знову. Через ту грозу і тривогу я не міг більше спати і лежав, міркуючи собі про безжалісність стихії і безсилля людини перед її силою. Настрій був пригнічений. Можливо, що все-таки я трохи подрімав, бо, коли гроза вщухла і я вирішив подивитися на годинник, була вже четверта. Я виліз із намету і подивився на рівень води – до верху лишалося сантиметрів з п’ять. Взявши ліхтарик та сокиру, я пішов до катамаранів, до яких було метрів сімдесят. Вони стояли на місці, але кілки були повністю покриті водою, хоча поставили ми їх на узвишші тераси, яка тут була, щоправда, нижча, ніж у таборі. Пізніше Петро казав мені, що він підтягав катамарани серед ночі ще раніше мене. Дбайливість хорунжого я цінував завжди і часом надмірно покладався на нього. Присвічуючи собі ліхтариком, я поліз у воду, намацав один кілок, місце якого серед нанесеного сміття знайшов по швартових кінцях. Витягти кілок не було легко – прийшлося довго його розхитувати, аж поки він зміг вилізти із землі. Я підтягнув катамаран як можна далі, вбив кілок і закріпив кінці. Те саме я зробив з двома іншими. В процесі роботи у мене помітно поліпшився настрій. Більше того – в мене прокинулася якась незрозуміла бадьорість. За пару днів до того пан Олег пояснював мені, що атомарний кисень дуже активізує обмінні процеси в організмі. Можливо зміну мого настрою можна пояснити тим, що я надихався озону, яким було насичене повітря після грози.

Повернувшись до табору, я перекинувся парою слів з паном хорунжим, який виглядав зі свого намету і почав своє переселення подалі від берега, бо мій намет був у найбільш загрозливому становищі. Повитягавши кілочки, я почав пересувати намет на дорогу. Мені прийшов на допомогу Петро і порадив ставити намет ще далі, ближче до гори, що піднімалася метрів за п’ятдесят від краю тераси. Закінчивши з моїм наметом, ми розбудили друзів, щоб учотирьох те саме зробити двома іншими наметами. Після цього я, заспокоєний пішов спати, доручивши Петрові організувати перенесення кухні та решти речей.

Я не спав довго, може три години. Коли я прокинувся, дощу вже не було, але місце нашого табору було повністю залите водою. Перевернутий дном уверх каяк, теж стояв у воді до половини. Але у першу чергу я знову пішов підтягати катамарани, а потім повернувся до каяка. Зрушити з місця його було неможливо, але пан Олег вже прокинувся і прийшов мені на допомогу. У двох ми перевернули каяк – в ньому було повно води. Витягти його на берег нам допоміг Петро, але для цього треба було його три рази перехиляти, щоб зсередини виливати воду. Впоравшись з цією справою, я почав систематичні заміри рівня води за сантиметровими поділками на кілочку, який встромив недалеко від берега. Через кожні п'ятнадцять хвилин я з надією дивився на кілочок і бачив, що кожного разу вода піднімається на три сантиметри вище. Отож, за годину вода піднялася на дванадцять сантиметрів, а далі підйом пішов ще швидше. В цей час до мене з Києва подзвонила Оленка і сказала, що відповідно до телевізійних повідомлень вода у Дністрі буде підніматися і далі. Після цього я подумав, що треба буде переселятися ще один раз. Правда, було видно, що Лімниця вже не піднімається так сильно, як раніше, бо вода біля опор естакади шумить значно менше, ніж це було раніше. Вода з Карпат Дністром добігає сюди довший час, ніж Лімницею, тому і підйом води у Дністрі почався пізніше і мав тривати довше. В наслідок цього води Дністра дещо підпирали Лімницю і тому течія в ній помітно послабла, хоча рівень води в ній все ще продовжував рости.

Вирішивши переселятись, ми знову поскладали більшість наших речей у каяк і протягли його вверх ближче до естакади. Решту речей і нерозібрані намети ми зносили йдучи вздовж берега. Вода вже залляла дорогу і стежку обок неї. Під естакадою ми обладнали кухню, що було дуже зручно, бо вона нам давала захист від дощу. Тут же ми могли просушувати наші мокрі речі. Для наметів місця було дуже мало. Ми їх поставили біля самого схилу води на стежині, що вела до естакади. Ближче до вечора прийшов довго очікуваний Сашко. Він дістався до нас із великими труднощами. Вода залила шосе на Галич в трьох місцях настільки, що по ній могли рухатися лише КамАзи.



На одному з таких Камазів Сашко доїхав до Залукви, а далі вже йшов пішки. Ми неабияк зраділи його появі, бо вже були змучені до краю. Між тим підйом води несподівано припинився і навіть дещо впав. Це було виразно видно по опорах естакади, на яких вода залишила темні сліди. З другого боку, по Дністрі вже не плило багато сміття та викорчуваних дерев. Це було ознакою того, що там, десь вгорі вода в Дністрі почала спадати. Але з естакади і, особливо, з гори, було добре видно, що низина довкола гирла Лімниці перетворилася у суцільне море. Русло Дністра видавали лише вершечки дерев на його лівому березі, але за ними море води простяглося до далеких будинків, що стояли вздовж дороги на Галич. Верболози на його правому березі і, відповідно на лівому березі Лімниці були покриті водою повністю. А ми ж там планували стояти!



О шостій годині вечора виглянуло сонце і ми скористалися тим, щоб дещо висушити наші речі, але о 20.00 надійшла велика хмара і знову почався дощ. З перервами дощ падав до ранку. Серед ночі я прокинувся, раптом відчувши, що мій спальник в одному місці геть мокрий. Я ввімкнув ліхтарик і роздивився. Під матрацом була суцільна калюжа. Виявилося, що дно мого намету пропускає воду, яка стікає під нього, очевидно, стежкою і схилом гори. Оскільки дощ припинився, я понадіявся, що мені вдасться вимочити воду в наметі різними паперами, яких у мене було досить. В хід пішов увесь туалетний папір, а також різні інструкції, анкети і питальники. Остаточно я розстелив на дні намету велику демонстративну карту Дністра на грубому папері і знову ліг спати. Прокинувшись о п’ятій годині, я побачив, що у наметі знову вода, а карта уся мокра. Прийшлося мені вилізати з намету і шукати причину мого затоплення. На дворі в цей час вже було видно і я побачив сліди справжніх потоків під мій намет. Земля вже не сприймала вологу і усе, що падало з неба, стікало під ухил, тобто під намет. Я пішов за лопатою і став копати обвідну траншею довкола. Я цього ніколи не робив, тому проклав її невдало, бо вода з дашка намету стікала не в траншею, а просто під днище. Прийшлося ускладнювати мою дренажну систему, яка перетворилася у розгалужену сітку канавок. Я мало не поламав був собі ноги, коли хотів зайти до намету.



наступна сторінка >>