Закономірності і особливості ринкових трансформацій в аграрному секторі країн з перехідною економікою - nadoest.com ))
Головна
Пошук за ключовими словами:
сторінка 1
Схожі роботи
Назва роботи кіл. стор. розмір
1. Місцевий розвиток орієнтований на громаду. Проект «Виконання Україною... 1 18.57kb.
Міністерство охорони здоров’я україни чортківський державний медичний... 1 199.48kb.
Крупні ферми, що переважають в структурі сільського господарства... 1 99.18kb.
Основні висновки зроблені на сесії та пропозиції щодо заходів з їх... 1 70.54kb.
Паспорт галузевої програми забезпечення пожежної безпеки в аграрному... 1 24.51kb.
Гаврилюк О. В., 2009 Чернівецький національний університет імені... 1 324.98kb.
Розвиток підприємництва в аграрному секторі економіки України за... 2 570.48kb.
Структурні зміни в аграрному секторі і розвиток аграрного ринку 1 362.79kb.
Логістика у господарських формуваннях 1 105.41kb.
Закономірності рпс закономірність ефективного рпс 2 412.53kb.
Дипломные работы національний технічний університет україни "київський... 8 2377.58kb.
Угоди як підстави виникнення, зміни або припинення цивільних правовідносин 5 661.26kb.
Таращанський 1 219.63kb.

Закономірності і особливості ринкових трансформацій в аграрному секторі країн з перехідною - сторінка №1/1
«Економіка і прогнозування», 2003, №1

Осташко Т.О., кандидат економічних наук
Закономірності і особливості ринкових трансформацій в аграрному секторі країн з перехідною економікою
Виділені загальні закономірності ринкових перетворень в аграрному секторі країн з перехідною економікою і особливості їх прояву в окремих країнах. Проаналізовано особливості структурної реформи, аграрної і торгівельної політики на кожному етапі трансформацій у країнах Центральної та Східної Європи. Досліджені прояви загальних закономірностей і особливості ринкових трансформації в аграрному секторі України.

The common rules of market transformations in agrarian sector of countries with economy in transition are discussed, as well as special features of development in certain countries. The peculiarities of structural reform, agrarian and trade policy on each stage of transformation in countries of Central and Eastern Europe are analyzed. Common rules as they can be observed in Ukraine and special features of Ukrainian agrarian sector transformations are investigated.
Аналіз закономірностей ринкових трансформацій в країнах з перехідною економікою Центральної та Східної Європи, що випереджають Україну у просуванні на шляху реформування аграрного сектора і формування аграрних ринків, дозволяє не тільки означити коло наступних завдань розвитку аграрної сфери України, але і запропонувати виважену стратегію вирішення проблем, що супроводжують всі кроки трансформацій, повніше використати позитивні і врахувати негативні чинники та наслідкі реформ.

Загальні закономірності задають стратегічний напрямок перетворень, проте проявляються вони у специфічних формах в різних країнах і діють із власними особливостями, в силу різниці у стартових умовах реформування, політичних, економічних і соціальних факторів, культурних і психологічних особливостей.

В залежності від цілей і характеру трансформацій реалізацію аграрної реформи в країнах з перехідною економікою можна умовно поділити на три етапи (періоди). Періодизація аграрної реформи дає можливість визначити, на якому етапі перетворень знаходиться сільське господарство України порівняно з іншими постсоціалістичними країнами.

Кожному етапу трансформацій відповідають свої особливості структурної реформи, внутрішньої аграрної політики і торгівельної політики. Ознакою, у відповідності з якою проводиться періодизація трансформаційних процесів, є виділення головного стратегічного завдання, на якому зосереджувались основні зусилля урядів країн з перехідною економікою і спрямовувались основні ресурси. Стратегічні завдання, що вирішувались на кожному етапі, приводили по своєму завершенню до докорінних соціально-економічних змін у сільському господарстві.

У відповідності з цим критерієм можна виділити наступні періоди (етапи) аграрних трансформацій у країнах Центральної та Східної Європи:


  • І етап: 1989 р. – середина 90-х років. Стратегічним завданням першого етапу трансформацій стала структурна реформа аграрного сектора, в основі якої лежала приватизація землі. В макроекономічному плані головна мета трансформацій в країнах регіону у цей преріод була подвійною, що передбачала, з одного боку, встановлення прав приватної власності, у тому числі і в аграрній сфері, а з другого, початок макроекономічної стабілізації. На першому етапі проводилась земельна реформа, демонополізація і приватизації в галузях, пов'язаних з сільським господарством технологічним ланцюжком, формування ринкових структур в агропродовольчому комплексі, лібералізація цін і торгівлі сільськогосподарською продукцією, інституційна реформа. Найбільш складними завданнями першого етапу виявились приватизація землі і формування ринків земель сільськогосподарського призначення.

  • ІІ етап: середина 90-х  кінець 90-х років. Характерною ознакою реформування аграрної сфери на цьому етапі стала радикальна зміна напрямку внутрішньої аграрної політики від лібералізації торгівлі, цін і обмеженого втручання в функціонування ринків до політики підтримки цін і ринків, експортних і імпортних обмежень. Продовжувалась інституційна реформа, зростала ефективність виробництва, відбувались подальші структурні зміни у напрямку консолідації земельних ділянок.

  • ІІІ етап: кінець 90-х років – по цей час. Стратегічним завданням третього етапу стала підготовка країн регіону до вступу у ЄС. Для сільського господарства це означає гармонізацію внутрішньої аграрної політики з вимогами Спільної сільськогосподарської політики (Common Agricultural Policy  САP). У першу чергу це стосується рівнів державної підтримки сільського господарства. На третьому етапі трансформацій зусилля спрямовуються на поглиблення структурної реформи, підвищення ефективності аграрного сектора, а також інтеграції сільського господарства у більш широкий контекст розвитку сільської місцевості.

В Україні ж виділяють на сьогодні два етапи аграрної реформи ­ до грудня 1999 р. (час виходу Указу Президента України від 3 грудня 1999 р. “Про невідкладні заходи щодо прискорення реформування аграрного сектора економіки”) і після.

До грудня 1999 р. проводилася реорганізація колгоспів у колективні сільськогосподарські підприємства (КСП), реорганізація державних сільгосппідприємств, що підлягали приватизації, у КСП та відкриті акціонерні товариства, започатковано формування фермерських господарств, почато реорганізацію КСП переважно за технічної допомоги міжнародних проектів. Процеси реформування на цьому етапі проходили дуже повільно, неповно і непослідовно, більш-менш чітка програма реформ була відсутня. У порівнянні з періодами аграрних трансформацій у країнах Центральної та Східної Європи цей етап по суті став підготовчим до проведення масштабної структурної реформи в Україні, що розпочалася з грудня 1999 р.

Отже, особливістю трансформацій аграрної сфери в Україні стало фактичне затягування з проведенням структурної реформи, що вилилося у майже десятирічний початковий (підготовчий) етап реформи, якого не було у країнах Центральної та Східної Європи.

Фактичне завершення протягом кінця 1999  початку 2000 років масштабної структурної реформи в аграрному секторі України дає підстави вважати, що зараз сільське господарство України знаходиться на другому етапі перетворень. Хоча у сфері інституційних реформ, формуванні ринкової інфраструктури Україна ще не вийшла на рівень, досягнутий на першому етапі трансформацій іншими країнами з перехідною економікою. Строки проведення структурної реформи вказують на десятирічне запізнення початку аграрних трансформацій порівняно з країнами Центральної та Східної Європи. З десятирічним запізненням почалося формування ринкової інфраструктури аграрного сектору – після виходу Указу Президента України від 6 липня 2000 р. “Про заходи щодо забезпечення формування і функціонування аграрного ринку”. Лише у 2002 р. прийнято Закон “Про зерно та ринок зерна в Україні”, яким впроваджено механізм заставних закупок зерна і інтервенційних операцій на ринку зерна - через сім-вісім років після впровадження відповідних механізмів підтримки цін в країнах Центральної та Східної Європи. Із запізненням (щонайменше на 5 років) впроваджуються і інші кроки реформи.

На стратегію, темпи і глибину здійснення реформ, особливо на їх першому етапі визначальний вплив мали стартові умови різних країн.

Стартові умови трансформацій в окремих країнах різнилися за:



  • рівнем централізації системи управління аграрним сектором;

  • необхідністю проведення реституції земельної власності;

  • макроекономічними умовами;

  • співвідношенням різних типів господарських структур;

  • національними традиціями і змінами у психології селян за роки спільного господарювання.

Відсутність необхідності проведення реституції земель і власності (а по суті  відмова від проведення реституції у західних регіонах) була чи не єдиною перевагою України перед країнами Центральної та Східної Європи, решту початкових умов можна вважати порівняно несприятливими. Особливо ускладнили і уповільнили процес перетворень високий рівень централізації системи управління галуззю і зміни, що відбулися у психології селян за роки колгоспно-радгоспної системи. Проте, якщо іншім країнам вдалося використати переваги у стартових умовах і тим самим обмежити вплив негативних чинників на проведення реформ, то в Україні десятирічне запізнення з проведенням аграрної реформи поставило сільське господарство у винятково несприятливі макроекономічні умови під час проведення масштабної структурної реформи, а роки “декларативного реформування” підірвали довіру до реформ у суспільстві, чим погіршили і без того несприятливі соціально-психологічні стартові умови.

У країнах колишнього Радянського Союзу, в тому числі в Україні, а також деяких країнах колишнього соціалістичного табору, зокрема у Румунії, система управління сільським господарством була більш централізованою, що ускладнювало початковий етап реформ. Найменш централізовану і відповідно найбільш ринково-орієнтовану систему управління галуззю мали Польща і Словенія.

У Польщі протягом післявоєнних років сільське господарство продовжувало розвиватися в основному на основі приватної власності на землю та інші засоби виробництва. У 1999р. приватний сектор Польщі складався з 2 млн. селянських господарств (з середньою площею 6,3 га), які володіли 76 % сільськогосподарських угідь1. Переваги Болгарії у проведенні структурної реформи базувались на порівняно більшій визначеності прав власності на землю. Земля сільськогосподарських виробничих кооперативів, що складали основу соціалістичного сільського господарства країни, протягом післявоєнного часу формально належала іі колишнім власникам  членам цих кооперативів. Протягом 45 років цю землю обробляли 2-3 покоління селян. Частина країн отримала переваги на початкових кроках аграрних перетворень завдяки частковому впровадженюю ринкових механізмів ще в умовах централізованої системи управління. Зокрема, послідовні кроки у цьому напрямку здійснювались починаючи з 1968 року в Угорщині, де сільськогосподарські виробники отримали більшу свободу у маркетингових рішеннях, тобто отримали право вільного вибору торгівельних партнерів. В Угорщині поступово слабшав урядовий контроль над цінами, на деяку продукцію навіть встановлювалися цільові ціни, а реальні ціни потім диктував ринок. Розвивалася інтеграція між кооперативами і дрібними (присадибними господарствами).

Країни СНД, де не проводилась реституція власності (повернення землі і майна колишнім власникам), опинились у більш вигідних початкових умовах. В тих же країнах, де колективізація і конфіскація земель та інших матеріальних засобів виробництва здійснювалися у післявоєнні роки, у першу чергу постала необхідність політичного вирішення проблеми повернення земель та іншого майна колишнім власникам або їх спадкоємцям, що мало передувати реформі. У більшості країн ці процеси затяглися, уповільнюючи структурну перебудову, відволікаючи від неї і так вкрай обмежені кошти, створили багато проблем правового характеру, конфліктних ситуацій, а в результаті призвели до надмірної фрагментації земельних ділянок.

У різних країнах використовувалися різні механізми реституції2, але найраціональнішою була процедура, застосована в Угорщині, де для повернення землі і фондів колишнім власникам використовувалися ваучери, за які особи, що мали право на повернення власності, могли придбати землю або інші фонди ­ без зобов'язання з боку держави повернути їм саме те, що належало їм раніше. У результаті в цій країні вдалося уникнути подріблення земельних ділянок і багатьох конфліктних ситуацій. Досить гнучкою була модель реституції земель у Литві за рахунок паралельного використання трьох методів: повернення саме тої земельної делянки, що була націоналізована після війни, надання іншої, еквівалентної ділянки, або виплати компенсації. З огляду на значну на той час суму компенсації, більшість колишніх власників віддали перевагу останньому методу, за рахунок чого вдалося уникнути подріблення земельних ділянок. Найбільш радикально підійшла до проблеми реституції земель Албанія, де відбувся розділ землі серед колишніх працівників колективних і державних підприємств без урахування інтересів її колишніх власників, що отримали альтернативну компенсацію приватизаційними ваучерами або урядовими облігаціями.

Специфічним наслідком дотримання принципів соціальної і історичної справедливості при проведенні приватизації землі і реституції у багатьох країнах стала не тільки фрагментація земельних ділянок, але і значна частка землі сільськогосподарського призначення у володінні міських жителів. У країнах Балтії, Болгарії, Чеській республіці та Словаччині сформувався досить числений прошарок таких землевласників  до 20% всіх власників землі у Латвії. Саме у цьому середовищі було започатковано земельний ринок.

Більш вигідні стартові позиції для проведення приватизації землі і структурної реформи аграрного сектора мали країни, де приватизація у інших галузях відбулася раніше аграрної реформи, а аграрні перетворення почалися вже за умови макроекономічної стабілізації, як це мало місце у Чеській республіці. Іншим макроекономічним чинником, що вплинув на умови аграрних трансформацій, була частка сільського господарства у національній економіці. З огляду на роль аграрного сектора в економіці, сприятливі початкові умови для аграрної реформи мали Чехія і Словаччина. Внесок сільського господарства у ВВП цих країн (6,3% у Чехії, 9,4% у Словаччині у 1989 р.) частка у чисельності зайнятих (відповідно 9,9% і 12,2%) були порівняльними з відповідними показниками західноєвропейських країн (табл.3). Проте, з усіх країн найбільш вигідну макроекономічну ситуацію щодо реформування аграрного сектору мала колишня НДР. Воз'єднання німецьких земель створило переваги у фінансовому, організаційному і правовому забезпеченні реформ.

Заради об'єктивності необхідно відзначити, що радикальна структурна реформа в Україні, як і в Чехії, здійснювалась також за умов початку макроекономічної стабілізації і завершення приватизації в більшості інших галузей, проте, це стало негативним чинником, у тому числі з огляду на значну роль сільського господарства в економіці Україні і на глибоку соціально-економічну кризу, у якій опинилась галузь протягом попереднього десятиріччя.

На початку реформ (1992-1994 рр.) аграрний сектор України зіграв винятково важливу роль у забезпеченні структурних змін в економіці. За рахунок різниці у динаміці цін на сільськогосподарську продукцію і продукцію інших галузей відбувалося широкомасштабне приховане субсидування промисловості і послуг торгівельно-фінансових посередників. У результаті на початку масштабної структурної реформи самого сільського господарства у 1999 р. обсяги виробництва сільськогосподарської продукції склали 50% від рівня 1990 р., матеріально-технічна база галузі була зруйнована, практично всі сільськогосподарські підприємства стали збитковими, значно зросли обсяги їх заборгованості, криза охопила соціальну сферу села.

У переважній більшості соціалістичних країн основними господарськими структурами були колективні та державні господарства. Різниця їх правового статусу зумовила різний підхід до їх приватизації. У більшості країн для управління процесами приватизації державних сільськогосподарських підприємств були створені агенства державної власності, що мали різну назву в окремих країнах. Загальною закономірністю стало більш повільне реформування державних підприємств, що супроводжувалось зростанням безробіття і соціальної напруги. Країни із значною часткою державного сектора в сільському господарстві мали несприятливі стартові умови для реформування.

У 1990 р. в структурі сільськогосподарського користування в Україні переважали колгоспи (69,8%); частка радгоспів складала 24,6%. З весни 1992 року відповідно до прийнятого Верховною Радою Земельного кодексу і постанови “Про прискорення земельної реформи і приватизації землі” почалися роздержавлення і приватизація земель колективних сільськогосподарських підприємств. Радгоспи, які підлягали приватизації, було до 1999 р. реорганізовано у КСП або у відкриті акціонерні товариства.

Успіх реформування не в останню чергу визначається ступенем визнання необхідності і змісту реформ сільським населенням. В країнах СНД, населення яких майже не мало історичного досвіду життя в умовах ринкової економіки, перетворення відбуваються повільніше. Зміна менталітету, цінностей, норм поведінки селян може потребувати життя декількох поколінь.

Національні традиції, психологічні фактори і політичні міркування вплинули на хід першого етапу аграрної реформи в усіх країнах. Наприклад, домінування у Литві прагнення якнайшвидше усунути наслідки режиму, що розглядався населенням країн Балтії як окупаційний, привело до швидкої ліквідації більшості колгоспів і радгоспів і масового створення фермерських господарств.

Радикальні реформи, як правило, тягнуть за собою потенційні соціально-економічні конфлікти. Одні протиріччя в ході реформування знімаються, проте інші загострюються. У результаті структурної реформи аграрного сектора поглибились деякі соціальні суперечності і виникли нові, що за умов колективної системи господарювання не мали соціальної бази. Загальний характер для країн з перехідною економікою мають напружені стосунки між індивідуальними фермерами і селянами, що залишилися членами сільськогосподарських підприємств, хоча глибина цих конфліктів різна в залежності від національних і історичних особливостей країн. Інша сфера соціальної напруженості  це стосунки між працюючими членами розпайованих і акціонованих сільськогосподарських кооперативів і непрацюючими пенсіонерами, що володіють їх паями або акціями. Ті, хто працює, вважають, що саме вони заробляють дивіденди, але оскільки пенсіонери у відповідності з трудовим стажем мають більші паї, то і суми дивідендів вони одержують більші.

Отже, в залежності від початкових умов трансформацій, національних традицій і політичних цілей кожна окрема постсоціалістична країна обрала свою власну модель приватизації землі і майна, а також структурної та організаційної перебудови сільського господарства.

Модель структурної реформи в Україні мала певні спільні риси з моделлю перетворень у Чехії, Словаччині Угорщині і Росії, а також у східних землях Німеччини, що полягала у перетворенні колишніх форм колективного господарювання на нові виробничі структури колективного господарювання, що базуються не на державній і колективній, а на приватній власності на землю і інші засоби виробництва.

У Росії масова реорганізація колгоспів і радгоспів почалася ще у 1992 р. і за два роки були реорганізовані практично всі колгоспи і радгоспи. Свій колишній статус зберегла майже третина господарств Росії.

В Україні за період з грудня 1999 р. до вересня 2000 р. проведено реорганізацію практично всіх КСП, на базі яких створено нові сільськогосподарські підприємства, серед яких 8,5% складають фермерські господарства, 20% - приватні (приватно-орендні) підприємства, 42% - товариства з обмеженою відповідальністю, 22% - сільськогосподарські виробничі кооперативи, 4% - акціонерні товариства. У процесі реорганізації КСП у переважній більшості випадків було збережено цілісність їх майнових і земельних комплексів.

В жодній країні структурну реформу ще не завершено. У середині 90-х років у країнах Західної та Східної Європи завершено тільки її перший етап, пов'язаний переважно з приватизацією землі. Результати першого етапу структурної реформи аграрного сектора у країнах з перехідною економікою представлено у таблиці 1.

Таблиця 1

Результати першого етапу структурної реформи у країнах з перехідною економікою




Країна

Рік


Частка сільськогосподарських угідь, %

Фермерські господар-

ства*

Господар-

ства населення

Кооперативи

(колективні

підприємства)

Державні підприєм-

ства

Господарсь-

кі товариства та ін.

Естонія

1998

39

12



25

24

Латвія

1997

95





1

4

Литва

2000

50

22,5

0,5

20

7

Польща

1999

84

­

2

6

8

Словаччина

1999

9

14

50

0,3

27

Чехія

1999

24



32

<1

43

Словенія

1997

96





4



Угорщина

2000

41

4





59

Румунія

1997

67



12

21



Болгарія

1999

38

14

42

6



Албанія

1997

97










3

Росія

1998

7

3

22

17

51

Україна

2000

7

24

19

5

45

Білорусь

1998

1

15

61

23



Молдова

1998

18



60

4

18

* Фермерські і особисті підсобні господарства, якщо у статистичній звітності країни вони не поділені.

Джерела даних: [див. 3, с.26] і дані Держкомстату України
Після проведення радикальної структурної реформи в країнах з перехідною економікою склалася бімодельна структура господарських одиниць з різною часткою крупних підприємств і дрібних та середніх фермерських господарств. Фермерські господарства переважають у структурі сільськогосподарських угідь Албанії, Словенії, Латвії, Польщі, Румунії. У Литві, Болгарії та Естонії фермерські і особисті підсобні господарства разом володіють понад половиною сільськогосподарських угідь. У Чехії, Словаччині, Угорщині, країнах СНД і на території колишньої НДР переважають крупні господарства.

Паралельно із структурною реформою в сільському господарстві досить швидко відбулася приватизація і демонополізація в галузях, пов'язаних з сільським господарством технологічним ланцюжком. Основними проблемами цього блоку реформ стали виникнення регіональних або приватних монополій у деяких галузях (наприклад, у виробництві рафинованої олії в Угорщині, зберіганні зерна в Румунії). З іншого боку, ці процеси характеризувалися виникненням великої кількості дрібних переробних підприємств, що привело до надлишку потужностей в переробці м'яса і молока.

В Україні ж на час початку структурної реформи практично було завершено приватизацію переробних, агросервісних та будівельних підприємств, що була розпочата з весни 1993 р. згідно з Декретом Кабінету Міністрів України від 17 травня 1993 р. “Про особливості приватизації майна в агропромисловому комплексі”. Остання особливість структурної реформи в Україні стала додатковим негативним чинником для сільського господарства.

Суттєвого прогресу досягнуто на першому етапі перетворень в країнах центральної та Східної Європи у створенні і розвитку ринкової інфраструктури та інформаційних систем цін на продукти і ресурси. Ці кроки реформ, як і структурна реформа, в Україні відбулися з десятирічним запізненням. Формування аграрних ринків фактично було розпочато з літа 2000 р. після появи Указу Президента України від 6 червня 2000 р. “Про заходи щодо забезпечення формування та функціонування аграрного ринку”.

До 1989 року сільське господарство було важливим сектором всіх країн Центральної та Східної Європи, а основною політичною метою розвитку галузі було забезпечення населення цих країн продовольством. Вже по завершенні першого етапу перетворень частка сільського господарства у ВВП суттєво зменшилась.

Зниження частки сільського господарства у ВВП країн з перехідною економікою пояснюється не тільки структурними змінами в економіці, але і суттєвим зменшенням виробництва сільськогосподарської продукції.

На сільське господарство країн з перехідною економікою негативно вплинула лібералізація цін і торгівлі, що відбувалась на першому етапі трансформацій одночасно з реструктуризацією аграрного сектора і привела до порушення парітету цін на сільськогосподарську і промислову продукцію. Різко знизилася купівельна спроможність населення, що потягло за собою складності у реалізації продовольства на внутрішніх ринках. У перші роки проведення аграрних реформ така ситуація ускладнювалась незахищеністю внутрішніх продовольчих ринків країн з перехідною економікою від проникнення на них продовольчих товарів західних держав.

У 1993-1994 рр. у більшості країн Центральної та Східної Європи зменшення виробництва сільськогосподарської продукції склало 20-30 % від рівня 1989 р., а у деяких країнах перевищило 40%4. Проте, починаючи з 1995 р. у більшості країн регіону ця негативна тенденція була подолана і почалося зростання виробництва сільгосппродукції.

Лібералізація цін і наступний інфляційний шок надзвичайно негативно вплинули на сільське господарство України. Значно збільшився диспаритет цін на продукцію сільського господарства і продукцію газузей, що знаходяться нижче і вище у технологічному ланцюжку. Ціни на продукцію промисловості зростали у 2,5  3 рази швидше, ніж ціни на продукцію сільського господарства. За оцінками економістів, ці процеси привели у 1995 році до фінансового банкрутства сільського господарства. [Лукінов5]

На першому етапі трансформацій країни з перехідною економікою пройшли через надзвичайно складний період, пов'язаний із стислими строками, масштабністю і глибиною перетворень у процесі приватизації, лібералізацією цін і торгівлі і макроекономічною нестабільністю.

Після періоду лібералізації аграрні сектори країн з перехідною економікою знову регулюються. На другому етапі перетворень почали проводитися заходи по підтримці цін, регулюванню ринків, введені імпортні і експортні обмеження. Починаючи з 1994-1995 рр. розміри державної підтримки сільського господарства значно зросли в усіх країнах регіону, а особливо в Чеській республіці, Угорщині, Польщі і Словаччині.

В кінці 90-х років рівень підтримки сільського господарства в країнах Центральної та Східної Європи стабілізувався у межах 10%-20%, що значно нижче за рівень підтримки в країнах ЄС. За розрахунками OECP6, у 2001 р. оцінка рівня підтримки виробників сільськогосподарської продукції (відсоток у вартості сільськогосподарської продукції) складала 17% у Чеській Республіці, 10% у Польщі, 12% в Угорщині, 11% у Словаччині, на той час у країнах ЄС цей показник склав 35%. Частка ВВП, що використовується на підтримку сільськогосподарських виробників, склала у 2001 р. 1,2% у Чехії, 1% у Польщі, 1,4% в Угорщині, 0,9% у Словаччині, а в країнах ЄС – 1,7%. Основним видом підтримки сільського господарства в країнах регіона є підтримка ринкових цін.

Починаючи з кінця 90-х років почався новий, третій етап трансформацій аграрної політики в країнах Центральної та Східної Європи, головною метою якого є пристосування до вимог Європейського Союзу.

У багатьох країнах з перехідною економікою частка сільського господарства у ВВП і частка зайнятих у галузі зменшилися. (табл.2).



Таблиця 2

Зміна ролі сільського господарства в країнах з перехідною економікою: 1989 –2000 рр.







Частка сільського господарства у ВВП, %

Частка зайнятих у сільському господарстві в загальній зайнятості, %




1989 р.

2000 р.

1989 р.

2000 р.

Болгарія

11,0

15,8

18,1

11,2

Естонія

17,8

5,7

12,0

7,0

Латвія

10,2

3,9

14,6

14,4

Литва

26,5

2,5

17,6

18,4

Словаччина

9,4

2,7

12,2

7,5

Угорщина

15,6

3,9

17,9

7,2

Україна

24,4*

11,7

19,7*

20,5**

Чеська республіка

6,3

3,4

9,9

5,3

Румунія

13,7

11,4

28,2

45,2

* -1990 р.

**--оцінка Держкомстату за матеріалами щоквартальних вибіркових обстежень населення з питань економічної активності.

Джерела даних: Agricultural Policies, Markets and Trade in Transition Economies/Monitoring and Evaluation, 1996. Paris: OECD.1996; Agriculture in the European Union. Statistical and economic information. European Union Directorate-General for Agriculture, 2001, Держкомстат України

Найбільш суттєво зменшився внесок сільського господарства у ВВП Литви – з 26,5 до 2,5 відсотків, хоча частка зайнятих у сільському господарстві майже не змінилася. Ця тенденція характерна і для інших країн Балтії – Латвії і Естонії, в яких також відбулося суттєве зменшення частки сектора у ВВП при збереженні рівня зайнятості, що існував до початку перетворень. Зросла також зайнятість у сільському господарстві Румунії – з 28,2 до 45,2 відсотків. Така тенденція стала характерною для країн, де в результаті структурної реформи утворилась значна кількість невеликих фермерських господарств. У країнах, де було збережено крупні сільськогосподарські підприємства (Угорщині, Чеській республіці і Словаччині) змешення частки сільського господарства у ВВП супроводжувалось зменшенням зайнятості. Тільки у Болгарії частка сільського господарства у ВВП зросла при зменшенні частки зайнятих. Виключенням стала Україна, де при зменшенні внеску галузі у ВВП з 24,4% у 1990 р. до 11,7% у 2000 р. частка зайнятих зросла з 19,7 до 20,5 відсотків.



Рис.1. Роль сільського господарства в країнах з перехідною економікою у порівнянні з країнами ЄС

* В основі міжнародних співставлень лежить перерахунок компонентів використання ВВП країн в єдину валюту на базі паритетів купівельної спроможності (ПКС). ПКС – це кількість одиниць валюти, що необхідна для купівлі певного стандартного набору товарів і послуг, який можна купити за одну грошову одиницю базової країни (або одну одиницю спільної валюти групи країн). У Європейському Союзі ПКС вимірюються у стандарті купівельної сили (СКС), який є еквівалентом євро.



Джерело даних: Agriculture in the European Union. Statistical and economic information. European Union Directorate-General for Agriculture, 2001

На рис.1 представлено ВВП на душу населення у країнах з перехідною економікою Центральної та Східної Європи, внесок сільського господарства до ВВП і частка зайнятих у сільському господарстві у порівнянні з відповідними середніми показниками країн ЄС. Порівняно викокий рівень ВВП на душу населення мали у 2000 р. Словенія, Чеська республіка, Угорщина і Словаччина. Для цих країн характерна незначна частка сільського господарства у ВВП і незначна частка у загальній зайнятості, що не перевищує 10%. Для групи країн з відносно низьким рівнем ВВП на душу населення – Болгарії, Румунії, Латвії, Литви характерною є значна частка зайнятих у сільському господарстві, а у Болгарії і Румунії – значна частка сільського господарства у ВВП. За показником частки сільського господарства у ВВП група країн Центральної та Східної Європи наближається до структури країн ЄС, проте частка зайнятих в сільському господарстві залишається поки що порівняно високою.

Для України оцінка ВВП на душу населення за ПКС проводилась Організацією економічного співробітництва і розвитку у рамках Програми міжнародних співставлень, що виконує ці роботи раз у 3-5 років. На відміну від аналогічних оцінок, що проводить ЄС, у рамках співставлень ОЕСР ПКС вимірюється у доларах США. У 1999 р. ВВП України на душу населення було оцінено у 3693 доларів США, і цей показник виявився найнижчим серед всіх 43 країн, що брали участь у програмі співставлення. Для порівняння: ВВП Російської Федерації на душу населення на основі ПКС було оцінено у 6067 долл. США, країн ЄС – 23180 долл. США.

Отже, особливістю України у порівнянні з країнами Центральної та Східної Європи залишається низький рівень ВВП на душу населення, досить значна частка сільського господарства у ВВП і висока частка зайнятих у загальній зайнятості.

Відносно висока частка зайнятих у сільському господарстві країн з перехідною економікою і значна частка населення, що проживає у сільській місцевості, зумовили пріоритетність на етапі вступу до ЄС політики розвитку сільської місцевості. Починаючи з 2000 р. десять країн регіону беруть участь у семирічній програмі SAPARD (Special Accession Programme for Agriculture and Rural Development), основною метою якої є допомога країнам-кандидатам у члени ЄС у пристосуванні їх аграрного сектору до вимог CAP. Значні кошти програми виділяються на розвиток інфраструктури у сільській місцевості, особливо у Польщі, Румунії та Болгарії, де частка сільського населення є значною.

Темпи і результати виконання завдань всіх етапів трансформацій різні в окремих постсоціалістичних країнах. Найбільш складними загальними завданнями для всіх країн лишаються закріплення макроекономічної стабільності, зростання конкурентоспроможності на внутрішніх і зовнішніх ринках, вдосконалення виробничої інфраструктури і інфраструктури ринків, підвищення ефективності системи управління, створення нових робочих місць у сільській місцевості поза сільськогосподарським виробництвом.

Порівняння різних стратегій аграрної реформи показує, що успіх трансформацій визначався не тільки їх темпами, але і наявністю всебічно обгрунтованої програми реформ, що має підтримку населення.

У тих країнах Центральної та Східної Європи, де з самого початку була поставлена мета пристосування економіки країн до вступу у Європейський Союз, і аграрні трансформації проводились у руслі цієї глобальної стратегії, вже починаючи з 1995-1996 рр. вдалося переломити негативні тенденції розвитку сільського господарства. Тільки Болгарія та Румунія, де після проведення структурної реформи подальше реформування галузі уповільнилося, пережили повернення кризових тенденцій у 1996-1997 рр.

В Україні ж у перше десятиріччя перехідного періоду стратегія розвитку агропродовольчого сектора була взагалі відсутня. Рішення щодо трансформацій у сільському господарстві приймалися виходячи з короткотермінових політичних міркувань із значним запізненням порівняно з іншими секторами економіки. Послідовність кроків реформи, при якій спочатку відбулись лібералізація цін і торгівлі сільськогосподарськими продуктами, демонополізація і приватизація у галузях, пов'язаних із сільським господарством технологічним ланцюжком, фактично поставила у середині 90-х років всі сільськогосподарські підприємства на межу банкрутства. Незважаючи на те, що основним ключовим моментом першого етапу перехідного процесу є встановлення приватної власності на землю і відповідне законодавче забезпечення прав власності, масштабна приватизація землі у сільському господарстві почалася лише у кінці 1999 р. і процес цей досі не завершений. Відкладено формування земельних ринків, не впроваджено механізми іпотеки землі.

Загалом, можна зробити висновок, що Україна у своїх аграрних перетвореннях в цілому рухається по тій же траєкторії, що і інші країни з перехідною економікою. Проте в силу об'єктивних і суб'єктивних чинників аграрні реформи в Україні відбуваються у більш повільному темпі. Таким чином, виходячи із закономірностей трансформаційних процесів, протягом наступних років основні зусилля необхідно буде зосередити на формуванні земельного ринку, ефективної системи кредитування сільського господарства і вдосконаленні агропродовольчих ринків, а надалі фокус аграрної політики переміститься у сферу поглиблення реструктуризації сектора, зростання продуктивності агропродовольчої системи, а також інтеграції сільського господарства у більш широкий контекст розвитку сільської місцевості. З вступом України до ЄС виникне необхідність пристосування інструментів аграрної політики до спільної сільськогосподарської політики ЄС.



Література


1. Antony Leopold. Warunķi I przesłanki przekształceń rolnictwa polskiego // Transformacja rolnictwa Polskiego w perspektywie integracji ze wspolnotami Europejskimi. Pod redakcja Antoniego Marszalka.  Łódź: Wydawnictwo Uniwersytetu Łódzkiego.  1993. – c..52-68.

2. А.Онищенко, Н.Спунер, Т.Осташко. Сельское хозяйство в странах с переходной экономикой: структурная реформа // Экономика Украины.  1996.  №3.  С. 74  82.

3. Шульце Е, Тиллак П. Структура предприятий и собственности в сельском хозяйстве Центральной и Восточной Европы // IAMO 2001.  Галле: Институт аграрного развития в центральной и Восточной Европе, 2001.  С. 25-31.

4. Challenges for the Agro-food Sector in European Transition Countries // OECD Policy Briefs, April 2001: http:/www.oecd.org.

5. И.Лукинов. Структурообразующие процесы в ходе реформ // Экономика Украины.  1996.  №3.  C. 1130.

6. OECD in figures. Statistics of the member countries. OECD Observer 2002/ Supplement 1: http:/www.oecd.org.
Tochilin V.O., Ostashko T.O. Common rules and special features of market transformations in agricultural sector of countries with economy in transition