Зіткненя практичних філософій: більшовицькі спецслужби проти істинноправославних на одещині в середині 30-х рр. ХХ ст - nadoest.com ))
Головна
Пошук за ключовими словами:
сторінка 1
Схожі роботи
Зіткненя практичних філософій: більшовицькі спецслужби проти істинноправославних - сторінка №1/1
УДК 9:2+32

М. І. Михайлуца

Одеський національний морський університет

Одеса (Україна)
ЗІТКНЕНЯ ПРАКТИЧНИХ ФІЛОСОФІЙ:

БІЛЬШОВИЦЬКІ СПЕЦСЛУЖБИ ПРОТИ ІСТИННОПРАВОСЛАВНИХ НА ОДЕЩИНІ В СЕРЕДИНІ 30-х рр. ХХ ст.

Історії сталінського режиму, його тоталітарній сутності й терору як одому із головних інструментів реалізації псевдокомуністичних планів першої половини ХХ ст., присвячено тисячі праць дослідників як в Україні, так і за її межами. Першорядними методологічними орієнтирами у вивченні цієї теми, з нашої точки зору, незмінно служать ідеї, висловлені ще філософами-теоретиками М. Бердяєвим, С. Мельгуновим та ін. Якщо російський мислитель минулого століття С. Мельгунов називав більшовицький терор “системою, що знайшла своїх ідеологів; це система планомірного проведення в життя насильства, це такий відкритий апофеоз вбивства як знаряддя влади, до якого не доходила ще ніколи жодна влада в світі”1, то сучасний одеський філософ А. Уйомов2 стверджував що “саме наявність системи робить терор найбільш жахливим”, а “концептом терору як системи” він визнавав фізичне знищення представників ворожих класів.

Панорамне вивчення історії тоталітаризму та аналіз моделі радянського політичного терору дають нам можливість визначити домінанту державно-церковних відносин. Нею упродовж багатьох десятиліть ХХ ст., як вважають дослідники, залишалося проголошене РКП(б) ще у 1919 р., гасло про “повне зруйнування зв’язку між експлуататорськими класами і організацією релігійної пропаганди”, про звільнення трудящих мас “від релігійних забобонів” тощо. “Зрозуміло,  підкреслював дослідник В. Войналович,  що за таких обставин вище політичне керівництво країни вже на той час розглядало релігію і церкву як виключно чужорідні явища в суспільно-політичному і духовному житті, боротьба з яким не виключала можливості і застосування репресивних заходів”3.

Ідеологічне протистояння різних “практичних філософій”, зіткнення систем цінностей, а саме: “справедливість по-християнськи” і “справедливість по-більшовицьки”, стало чи не головною “зоною розламу” в радянському суспільстві, що й привело до формування передумов внутрішнього суспільно-державного та церковно-державного конфлікту. В умовах 20-30-х рр. ХХ ст. цей конфлікт особливо проявився у вигляді зіткнення кардинально протилежних ідеологій  комуністично-атеїстичної, (за суттю, антигуманної), з одного боку, і християнської (за суттю, гуманістичної),  з іншого. У цьому протистоянні окремою історичною новелою виглядає розгром послідовників патріарха Тихона, об’єднаних під спільною назвою “Істинно-православна Церква” (далі – ІПЦ), осередки якої були розповсюджені на Півдні України, а її прихильники в середині 30-х рр. відчули на собі шалений пресинг з боку репресивних дій радянських спецслужб.

Серед перших інформацію про репресії прихильників ІПЦ на Одещині опублікував 1994 року В. Войналович4. Певний внесок у розробку проблеми здійснено й нами у низці праць5. У географічних межах України та її південних областей організацію руху “істинно-православних” та фабрикацію судових процесів над прихильниками ІПЦ у 1931-1935 рр. докорінно дослідив миколаївський історик О. Тригуб, присвятивши цій проблемі окремий розділ в своїй монографії, що вийшла друком 2009 року6.

Враховуючи сегментарне висвітлення історії стосунків істинно-православних Одещини і тоталітарної держави, спробуємо доповнити свій доробок новими матеріалами стосовно фабрикації процесів над ІПЦ, показати механізми “розкручування” справ, географію зв’язків одеського осередку з іншими регіонами країни, методи й технології, якими послуговувалися оперуповноважені УНКВС, суть звинувачень та наслідки репресивних заходів щодо учасників груп ІПЦ в Одесі.

Ще на початку 1931 р. ДПУ країни сфабрикувало справу “Істинно-православної церкви” (“ІПЦ”), діяльність якої, нібито, розповсюджувалася не тільки на територію СРСР, а й через контакти з колишніми білогвардійськими колами виходила за кордон. Одеська філія цієї організації за сценарієм уповноважених НКВС охоплювала Зінов’євську (Єлисаветградську), Олександрівську, Миколаївську, Херсонську та Полтавську групи. Очолював південну організацію “ІПЦ” священик Григорій Селецький, який розповсюджував заборонену релігійну літературу (зокрема  “Мій заповіт” єпископа Василія (Зеленцова), “Послання Антонія Храповицького”), а також був пов’язаний з московським та ленінградським центрами ІПЦ. Іншому “керівнику” філії ігумену В. Юрченку інкримінувалося проведення таємних молитовних зборів, згуртовування “націоналістичного елементу” тощо. На думку В. Войналовича загалом за сфабрикованою справою ІПЦ було піддано репресіям 136 громадян, у тому числі – два єпископи, 52 священики, шість псаломщиків, 19 ченців. Усі вони отримали тривалі терміни покарання у виправно-трудових таборах7. У деяких матеріалах архівно-слідчих справ зазначається, що органами ДПУ упродовж 1931-1932 рр. по всій країні ніби було заарештовано понад 1200 членів ІПЦ – прихильників митрополита Йосифа (Петрова) та архієпископа Димитрія (Любимова)8. Тільки в Херсонській області упродовж 19311933 рр. на основі агентурних матеріалів по розробці “Чорні павуки” Одеського обласного відділу ДПУ було заарештовано 10 активних членів “ультра-православних антисергіївських опозиціонерів”9.

На думку сценаристів політичних розправ, “церковники ІПЦ” були вкрай непримиренними щодо радянської влади, об’єднувалися на відвертих промонархічних поглядах, на відмові усілякого спілкування з просергіївським єпископатом, який заявив про свою лояльність до більшовицької влади. Серед прихильників ІПЦ у депеушних протоколах і слідчих постановах опинилися звичайно ж найреакційніші соціальні елементи з чернецтва, “бродячі” попи, “кулаки”, так звані “колишні” люди.

На території Одеської області у 1931-1932 рр. також були “викриті” і ліквідовані групи ІПЦ, перш за все у м. Одесі, а також у Первомайську й Херсоні. В останньому, знаходилася керівна група, яку очолював єпископ Прокопій (Тітов) і священик І. Скадовський. Обоє, перебуваючи на засланні, “не поривали зв’язків із залишками контрреволюційних організацій” і весь час намагалися відновити контакти і свою релігійну діяльність. 1934 р. частина висланого духовенства повернулася і наприкінці року знову відродилися осередки ІПЦ у Одесі, Херсоні, Миколаєві, Первомайську, Кіровограді та інших містах.

“Розкручуючи” зв’язки з херсонським угрупуванням “правих монархічних церковників”, у 1934-1935 роках Одеським обласним управлінням НКВС було “викрито” контрреволюційну групу ІПЦ 10, очолювану безпарафіяльним священиком Трьохбратським Георгієм Миколайовичем.



Історична довідка.

Трьохбратський Георгій Миколайович, народився 1883 р. у м. Одесі у родині священика. Українець. Закінчив у 1905 р. Одеську духовну семінарію. Рукопокладений у сан священика 1905 року. Здійснював пастирське служіння до 1922 р. у різних селах Одеської області – Познавка, Василівка, Гор’єве, Гвоздавка ІІ. Вперше був арештований і перебував під слідством у 1924 р. Останнім місцем проживання пастиря було село Ясинове ІІ, звідки його 23 грудня 1934 р. й було заарештовано, а 9 квітня 1935 р. особливою нарадою при НКВС СРСР за ст. 54-10 і 56-21 КК УСРР засуджено до п’яти років ВТТ.
Отець Георгій, спільно з активними учасницями цієї “підпільної” групи – колишньою вчителькою Пирек Олександрою Францевною та монашкою Ходанович Марією Георгіївною, серед населення міста й околишніх сіл (переважно серед колгоспників) вербували нових прихильників істинного православ’я.

Історична довідка.

Пирек Олександра Францевна, народилася 1900 р. у м. Одесі. Чешка. Закінчила гімназію. Колишня шкільна вчителька. На час арешту ніде не працювала, давала приватні уроки “Закону Божого”. 9 квітня 1935 р. особливою нарадою при НКВС СРСР за ст. 54-10 і 56-21 КК УСРР засуджена до трьох років заслання.

Ходанович Марія Георгіївна, народилася 1887 р. у м. Одесі. Росіянка. Отримала середню освіту. Була монахинею Благовіщенського монастиря. За антирадянську діяльність двічі (у 1931 р. і у 1935 рр.) засуджувалася за ст. 54-10 КК УСРР і двічі відбувала покарання по три роки заслання.
Через монашку Ходанович М.Г., до якої шанобливо ставилися істинно-православні, завдячуючи її грамотності, група підтримувала хоча й не тісні стосунки з Херсонським осередком ІПЦ. Між іншим, тут вбачаються нами певні протиріччя поміж православними антисергіянцями півдня УСРР щодо оцінки церковного життя в СРСР, державно-церковних відносин, вирішення богословських питань тощо. Вибудувані на різних підходах ставлення, як до самого митрополита Сергія (Страгородського), так і позиціонування до радянської держави і її установ, різного роду суперечки лише підтверджують тезу про відсутність в СРСР єдиного центру, одного церковного ідеолога і в ІПЦ, і серед просергівської частини РПЦ. Так само й серед одесько-херсонських груп не було порозуміння. Монашка Ходанович М.Г. застерігала своїх прихильниць-черниць від помилок, і закликала не визнавати проповідників ІПЦ на Херсонщині, а саме – ієромонаха Афанасія Сторчеуса та священика Іллю Токовило, які, на її думку, “поряд з іншими представниками духовенства мають гріхи”11. На запитання слідчого ”Які ж саме гріхи має сергіївське духовенство?”, підслідні адепти “Істинно-православної церкви” заявляли:

Гріхи всієї Церкви, яка в тій, чи іншій мірі спілкується з владою, гріхи сергіївського духовенства полягають у тому, що воно визнало митрополита Сергія, а відтак, і його беззаконня, які виражаються у лояльності до радянської влади, попри скликання собору єпископів і його рішення з приводу спілкування духовних осіб з радянською владою. Істинно-православні ж, як духовні особи, не мають визнавати радянську владу без рішення собору єпископів”.


За словами Трехбратського, переважна більшість віруючих, попри те, що вони відносилися до різних релігійних общин, однак після відвідування зібрань і бесід про суть істинного православ’я, багато хто, через певний час успадкував наші переконання. Група цих осіб являла собою кружок православних, які переважно читали акафісти. У питаннях побутового життя священик у своїх бесідах наголошував на тому, щоби віруючі не відвідували зібрань єретиків, не служили у радянських державних установах. Пояснював віруючим, що “радянська влада є провісником диявола і веде світ до загибелі”. Пастир трактував, що усе існування світу ділиться на сім періодів, і нинішній період (30-ті роки) є п’ятим, після якого почнуться два коротких періоди – з всесвітньою революцією, і низкою нещасть: голод, засуха, безводдя та інше, після чого настане кінець світу 12.

Відповідаючи на запитання слідчого про його політичні переконання, Трехбратський зазначив: “У політику я не втручаюся, і нею не цікавлюся”. Хоча тут же наголосив, що до світогляду радянської влади ставиться негативно. Ідеолог групи висловлював свою прихильність до феократичного ладу, тобто до такої системи управління, яка керується Богом через його обранців, не визнаючи обранців від народу. Певною мірою погляди групи ІПЦ, що презентувалися на їхніх зібраннях, збігалися з поширеними і пропагованими на той час ідеями секти драконівців. Вільно розтлумачуючи суть виразу “червоний дракон”, отець Георгій на допиті 29 грудня 1934 р. наголошував на тому, що в Росії існує радянська влада і коли у Китаї теж буде встановлено радянську владу, тоді й переможе “червоний дракон”, прийде антихрист і наступить кончина світу 13.

Об’єднавшись на основі непримиренного несприйняття радянської влади і єпископату РПЦ, який заявив про лояльність до влади, активні учасниці підпільної групи: вчителька Пирек Олександра Францевна та монашка Ходанович Марія Георгіївна, щоби викликати невдоволення серед віруючого населення у своїх бесідах на квартирах наголошували на тому, що “радянська влада послана віруючим як покарання і є провісником антихриста, а радянський уряд є колективно царюючим антихристом, а, звідси, усі заходи влади є справою сатани”14. На зборах членів групи, під час таємних бесід читалися релігійні книги, а також під час проповідей зачитувалися вірші християнського змісту, зокрема й вірш “Церковний дзвін” неприхованого антирадянського спрямування (уривок):

“…Иль жалкие рабы с цепями на руках



В то время как святыни дорогие

И храмы Божии разрушали нам во прах

Что ждет тебя, несчастная Россия,

В раскол и сатанизм погрязшая страна?

Иль будешь бушевать еще как страшная стихия,

Выравнивая путь противника Христа?

16 лет назад ты отреклась от Бога

И трудишься в поту на сатану.

И за твой адский труд имеешь ты в итоге

Расстрелы, голод, холод, моры и тюрьму

Разврат, грабеж, убийства и безбожье…”
Особливою нарадою при НКВС СРСР від 9 квітня 1935 р. члени цієї групи були засуджені за статтею 54-10 КК УРСР до різних термінів ув’язнення у виправно-трудових таборах: до 5 років був засуджений “ідеолог” групи Г.М.Трьохбратський, а монашки-антисергіянки – до трьох років таборів15.

Водночас, як свідчать матеріали справи, в Одесі “існували“ й інші групи ІПЦ, які було реанімовано колишніми учасниками руху, засланцями, які відбувши терміни, відновили свої зв’язки й діяльність. За своєю організацією і структурою ці групи ІПЦ нагадували раніше викриті НКВС. Реанімація руху істинно-православних в місті і за його межами була пов’язана з поверненням із концтабору Л.В. Салькова, відомого серед православних одеситів монаха-пілігрима.



Біографічна довідка.

Сальков Леонід Васильович народився 1886 року у невеличкому містечку Таврійської губернії в купецькій родині. Батько, маючи соляні промисли і власний будинок у Сімферополі, дав йому поважну освіту. Сальков Л.В. навчався у Симферопольській гімназії, а згодом закінчив фізико-математичний факультет Московського університету. 1911 р. вступив на службу в російську армію і через рік в чині прапорщика був звільнений у запас. Смерть батьків співпала з початком імперіалістичної війни і Салькова Л.В. було мобілізовано на фронт у складі 13-ї паркової артилерійської бригади. У 1917 р. Лютнева революція, яка повалила самодержавство Романових, застала Салькова на румунському фронті. На той час із родини він залишився один – три брати, офіцери царської армії загинули в громадянській війні. Пробувши в Одесі до травня 1917 р. в резерві чинів Тимчасового уряду, Сальков Л.В. залишив службу і повернувся на батьківщину до Сімферополя. Саме тоді через глибинні переживання й відбувся надлом, і зроблено крок, який змінив подальшу його долю. Гіркота втрат і бажання відійти від реалій буття, бажання знайти пристанище в чернечій келії привели Салькова Л.В. до знайомства з настоятелем Портової церкви в Одесі Іоною Атаманським. Отримавши благословення від свого духовного наставника у лютому 1918 р., Сальков йде у Благовіщенський монастир. Коли червоні частини захопили місто, ченців заарештували і тримали під домашнім арештом, і лише прихід німців у квітні 18-го року сприяв звільненню. Неодноразово мобілізовувався до лав білої армії, однак відмовлявся воювати. По тому, все своє майно Л. Сальков роздав церкві, на благодіяння, далеким родичам і відправився у мандри по монастирям. Монах-подвижник, учитель і послідовник “ІПЦ” жив і проповідував у монастирях Чорноморського узбережжя, Криму і Кавказу (Моквінський, Новий Афон, Драндо, Бедійський, Георгіївський та ін.). Уперше був заарештований Абхазьким ДПУ у 1927 р. і за ст. 54-10 засуджений на три роки Соловків. Звідти, у 1930 р., засланий на три роки у Вологодську область.
Постановою від 5 січня 1935 р. “Про обрання запобіжних заходів” оперуповноваженим Одеського облуправління НКВС та постановами прокурора Одеської облпрокуратури від 5.01.1935 р. і 20.01.1935 р., які санкціонували арешти і утримання під вартою за ст.ст. 54-10 і 54-11 КК УРСР було заарештовано Л. В. Салькова, Ф. С. Поспєлова, В. І. Іванова, Г. І. Балухатiна i С. Я. Коха. Ïм iнкримiнувалися “злочиннi дiï, що проявлялися в участі у «Церковній контрреволюційній групі (ЦКРГ) IПЦ» i проведенні антирадянської агiтацiï. Сальков Л.В. організував будучи в Одесі контрреволюційне угрупування з метою боротьби з радянською владою”16. Власне кажучи, сценарій був достатньо типовим для сфабрикованих справ першої половини 30-х років.

Фундатором і ідейним натхненником групи за сценарієм слідчого було обрано Л. Салькова. Останнього, заарештували у Вологді і 15 січня 1935 р. спецконвоєм направили до Одеси, решту підслідних утримували під вартою в Одеській промисловій колонiï. Згодом, 66-річний Кох С.Я. був звільнений під підписку про невиїзд. Слідство тривало майже 10 місяців. Численні протоколи допитів свідчать про намагання інквізиторів УНКВС будь-яким чином вибити хоча б мізерну інформацію про нелояльність людини до радянської системи і “зшити” справу. Як видно з архівно-слідчих матеріалів оперуповноважені взяли за основу звинувачення показання, які ймовірно було вибито на допитах С. Я. Коха (від 26 і 28 січня) і І. Л. Костиріна (від 19 лютого).


Біографічна довідка.

Кох Семен Якович народився 1869 р. у Нікополі. Мав середню освіту. До арешту працював помічником бухгалтера у Першій радянській народній лікарні м. Одеси. Віруюча людина і прихильник “Істинно-православної церкви”. На його квартирі періодично відбувалися таємні зібрання членів одеської групи ІПЦ та прихильників тихонівської течії в РПЦ, переважно колишніх кліриків, монахів та монахинь.

Костирін Іван Львович народився 1896 р., служитель культу – священик церкви у с. Біляївка під Одесою. Був направлений до сільської парафії у 1931 р. на місце одного з членів одеської групи ІПЦ священика В.І. Іванова.
Обвинувачені у справі “зізналися”, що періодично нелегально збиралися на квартирі у працівника бухгалтерії Одеської лікарні С. Коха і слухали проповіді Л. Салькова. Переважно під час його приїзду, члени групи співали псалми, серед яких було багато антирадянського змісту, читали різні духовні книги про швидку загибель радянської влади і прихід “царства вічного”. Щоби підсилити акцент на існуванні організації, слідчі приписали їй розгалужену мережу, яка виходила за межі міста. Так, у протоколах допитів фігурують факти участі мешканців приміських сіл у таємних зібраннях що відбувалися в Одесі. А саме  “неблагонадійні елементи” з Біляївки, де теж існувала група ІПЦ, очолювана прихильником і послідовником отця Володимира Іванова одноосібником І. Михайловим. До активу групи було зараховано розкуркулених: Яровенко Х., “святу-кликушу” Довженко М., дружину церковного старости Семенченко П., а також Подмазко С., Будивську М. та інших.

Священики Г. Балахатін і В. Іванов хоча безпосередньо у Біляївку й не приїжджали, однак до їхніх шанувальників іноді приходили “невідомі люди, монахи й монашки”. Серед селян “кулаки та різний антирадянський елемент” збирали пожертвування на користь цих священиків. Істинно-православні активісти часом відвідували прихильника “чистоти віри” священика с. Анастасіївки Гросуловського району Георгія Балахатіна.


Біографічна довідка.

Балахатін (Балахатий, Балухатін) Георгій Іванович народився 1886 р. в м. Балта Одеської обл. Українець. Освіта середня. У 1922 р. працював сторожем портової церкви в Одесі, де служив Іона Атаманський. Співав у церковному хорі і значився штатним псаломщиком. У 1924 р. призначений дияконом, а в 1929 р. прийняв сан священика. Священик у с. Гурієве. З 1931 р. переведений на приход до с. Анастасіївка Гросуловського району. У 1925 р. піддавався арештам з боку органів ДПУ. Удруге заарештований 19 січня 1935 р. за ст. 54-10 КК УСРР, як учасник групи “ІПЦ” очолюваної Л.В.Сальковим.

Іванов Володимир Гнатович народився 1905 р. і мешкав в Одесі. Росіянин. Освіта середня. Виховувався у міщанській родині. 1926 р. поступив на службу регентом до Благовіщенської церкви а через рік прийняв священицький сан. Від 1927 р. до 1931 р. був настоятелем храму у Біляївці. Згодом, переведений служителем культу до церкви на 3-му християнському цвинтарі. За санкцією прокурора заарештований Одеським облуправлінням НКВС 20 січня 1935 р. “за організацію церковної контрреволюційної групи та антирадянську агітацію” (ст. 54-10 КК УРСР), та відправлений до Одеської промколонії.
Періодично підтримували контакти із Л. Сальковим, Г. Балахатіним та В. Івановим також і віруючі м. Тирасполя разом із священиком І. Лавровим, якого на момент фабрикації справи було вже заарештовано за шаблонно подібною “справою ІПЦ”.

Сценаристи справи намагалися “кинути тінь” неблагонадійності й на протихонівського митрополита Одеської єпархії Анатолія (Грисюка). У справі фігурує теза про те, що одним з напрямків групи було привернути на сторону істинно-православних цього архиєрея. За словами Л. Салькова (протокол допиту від 27.02.1935 р.) у 1934 р. розглядалося навіть питання про запрошення митрополита Анатолія на збори-нараду на квартирі отця Володимира Іванова з метою обговорення існуючого становища в ІПЦ і заодно “з’ясувати” у митрополита, які ж причини спонукали його підписатися під “Декларацією” митрополита Сергія (Страгородського) та довідатися який сенс у його вчинку? На цьому ж зібранні передбачалося обговорити тактику ставлення до митрополита Анатолія, як духовного правителя у регіоні. Однак, архіпастир відмовився від відкритих церковних дискусій з істинно-православними.


Біографічна довідка.

Грисюк Анатолій Григорович народився 1880 р. у Ковелі колишньої Волинської губернії. Українець. На момент останнього арешту мешкав в Одесі. Митрополит Одеської єпархії.

Кілька разів підпадав під репресії з боку радянських спецслужб. У квітні 1921 р., перебуваючи на посаді єпископа Самарського і Ставропольського, був заарештований вперше “за організацію Казанської духовної академії, придбання гербової печатки та підбурювання мас проти радянської влади”. Рішенням президії ВНК (за судом) від 6 жовтня 1921 р. єпископа Анатолія (Грисюка) було засуджено до 2 років висилки на Соловки. Удруге заарештовано 24 лютого 1923 р. Самарським губернським відділом ДПУ. Постановою колегії ДПУ від 3.08.1923 р. справу було закрито. Втретє заарештований відділом ДПУ м. Самари 18 вересня 1923 р. і направлений в адміністративне вислання терміном на 3 роки.

10 серпня 1936 р. митрополит Анатолій на основі постанови начальника 8 відділення СПО м. Києва був заарештований Одеським управлінням НКВС, і 13 серпня направлений до Києва. У постанові йшлося про наступне: “Грисюк А. Г., будучи служителем релігійного культу, проводив активну контрреволюційну діяльність, використовуючи в контрреволюційних цілях релігійні забобони”. Згідно з обвинувальним вироком за ст. 54-10 ч. 2 КК УРСР “Грисюк А. Г. визнаний винним у тому, що “вів переговори про встановлення антирадянського блоку на основі унії, шляхом возз’єднання православної і католицької церков, з підкоренням православної церкви Папі Римському..., у повсякденній своїй діяльності вів антирадянську агітацію у формі контрреволюційних висловлювань”.

Під час слідства винним себе не визнав. Постановою особливої наради при НКВС СРСР від 21 січня 1937 р. Грисюк А. Г. був ув’язнений у ВТТ на 5 років. Помер в Утпечтаборі 23 січня 1938 р.
Червоною ниткою у справі проходять безпрограшні для її фабрикаторів факти, які у будь якому випадку сприяли б завершенню слідства і серйозним вироком церковникам. Під час зборів “учителем Сальковим” проводилася контрреволюційна агітація, що зводилася до тези: “Радянська влада – це влада від антихриста, послана народові як покарання, а віруючим необхідно боротися проти неї”. У матеріалах слідства також фігурують звинувачення у тому, що “Сальков пропагував ідею хрестового походу з боку капiталiстичних держав проти СРСР i заявляв, що тоді, коли всі віруючі згуртуються в групи IПЦ, такий похід буде реалізовано”17.

Попри всі гріхи, в яких звинувачували слідчі НКВС істинно-православних послідовників Л. Салькова виділяється й ще один – “розпалювання антисемітизму”. Ці закиди було “вкладено в уста” свідка отця Івана Костиріна, протокол допиту якого було надруковано на друкарській машинці (на відміну від рукописних варіантів інших свідків) і до того ж не підписаного самим свідком, а лише слідчим. Вражає дуже вигадливо прописана й складно подана розповідь про те, як будучи в Одесі отець Іван купив свічки для церкви у свічкового майстра єврея Шихмана, а один з членів церковної громади й церковний активіст, узнавши про це, кинув свічки на підлогу й заявив: “Не потрібно нам цієї жидівщини у церкві; жиди йдуть за радянською владою”18.

Л. В. Сальков, обраний слідчим НКВС керівником і фундатором групи ІПЦ в Одесі, був немолодою людиною – на момент арешту йому виповнилося 60 років. Леонід Сальков кинув сміливий виклик тоталітарній системі. На допиті 19 січня 1935 р. він відкрито висловив своє негативне ставлення до радянської влади. А остання, як видно з біографічної довідки, раніше двічі застосовувала по відношенню до нього методи “соціалістичного захисту”.

Ставши на чернечу стежину й перебуваючи під духовним впливом священика Iони Атаманського, Сальков “пiшов проповiдувати слово боже” серед вірних християн. Цей подвиг монаха-проповідника, “странника”, вiн виконав до кінця. За десять рокiв свого мандрування свiтом Л. Сальков побував у чернечих обителях, жив на Афонському подвiр’ï в Константинополі та інших святих місцях. Проповідник Сальков сміливо висловлював серед одновірців відверті погляди на зразок таких: “… до iдеологiï радянської влади я ставлюсь, як до дискримiнацiйноï…”, “… християни мають вболівати за чистоту православ’я, радянській владі довіряти не можуть i не повинні, бо усі заходи цiєï влади, як продукт людського розуму, зникнуть” 19.

Учитель наголошував на тому, щоби християни об’єднувалися навколо ІПЦ, бо патріарший місцеблюститель Сергій (Страгородський) і та частина православних, яка пішла за митрополитом, відступилися від істинності віри Христової. Заяви Сергія відносно того, що “в СРСР перешкод релігії немає, а є свобода релігії” Сальков називав неправдою, засуджував і називав “зрадою Православної церкви і віруючих на користь радянській владі, яка послана християнам в покарання, яка творить віруючим утиски і гоніння”.

З огляду на те, які дійсно суспільно-політичні й духовно-релігійні зміни відбулися наприкінці минулого століття, через десятки років після сказаного релігійним філософом і учителем Л. В. Сальковим, сучасна релігійна громада Одещини має ще усвідомити наскільки далекоглядною та мудрою була ця людина!

Усюди, де проповідував цей духівник, залишалися добрі спогади про нього та його погляди (вони й дотепер існують) у багатьох послідовників істинного православ’я. Поміж них Л. Сальков був визнаний як “старший брат”, “духовний наставник”, “учитель”, “розумна і побожна людина”. Своєю обізнаністю у церковно-релігійних питаннях (не маючи духовного сану!), світоглядними принципами, інтелігентністю та шляхетними вчинками він здобув популярність серед різних верств населення. Поміж його прихильників були не тільки прості люди, але й вчені, культурні діячі, колишні військові чини. Тісні стосунки мандрівний учитель підтримував з професором Московської консерваторiï за класом фортеп’яно В. Зирiн, колишнім генералом царської армiï I. Остославським, професором-офтальмологом В. Філатовим та іншими. З останнім, відомим вченим, інтелігентом i громадянином, прихильником християнської моралі і духовності Л. Сальков зустрічався кілька разів, періодично приїжджаючи до Одеси. Л. Сальков, будучи запрошеним професором В. Філатовим до вченого до дому, неодноразово обговорював церковні процеси, проблеми теологічного характеру, навіть сутність спіритизму та ставлення Церкви до цього явища. Чим, власне, й спровокував місцеві спецслужби до оперативної розробки і його власної персони, підсиливши тим самим підозру у неблагонадійності професора.

Процес фабрикації справи про “Одеську групу ІПЦ” завершився за три місяці. Справу ж про “Біляївську групу” було виділено у особливе провадження. Жодних речових доказів слідству не вдалося зібрати. Усі допитувані слідчими “зізналися” в участі у “нелегальній групі ІПЦ”. Не визнав своєї причетності до таємної групи лише колишній секретар Одеського єпархіального управління Ф.С. Поспєлов. За матеріалами заключного вироку і постанови, укладеної 29 березня 1935 р. і затвердженої начальником УНКВС в Одеській області, справу “групи Салькова” було направлено до розгляду особливої наради при НКВС СРСР з клопотанням про ув’язнення у концентраційний табiр терміном на 5 років Салькова Л.В., Іванова В.І., і Балахатіна Г.І., а звинувачуваних Поспєлова Ф.С. й Коха С.Я. – на 3 роки заслання у Північний край.

Постановою особливої наради від 13 вересня 1935 року Л. Салькова засудили на 5 років таборів і відправили до Карагандинського табору, В. Іванова та Г. Балахутiна на 3 роки (з відбуванням терміну в с. Ведмежа гора управління Біломорського табору), а С. Коха та Ф. Поспєлова відправили до Казахстану на 3 роки заслання 20.

Отже, не слід вважати, що ця історико-меморіальна новела мала на меті повернути до життя долі кількох істинно віруючих Християн, які постраждали від сталінського терору. Мова скоріше йшла про конструкцію, яка вибудувана Тімоті Снайдером, коли треба сприймати від малого до великого, а саме, ми говорили не скільки про кілька осіб, стільки про кілька осіб, помножених на десятки мільйонів, які пережили такий самих жах, або стали жертвами тиранії.


Література

1 Мельгунов С. П. Красный террор в России. 19181923 / С. П. Мельгунов.  М. : Мысль, 1990.  С. 6.

2 Уёмов А. И. Красный террор как система / А. И. Уёмов // Одеський мартиролог: Дані про репресованих Одеси і Одеської області за роки радянської влади : іст.-мемор. вид. [у 4 т.] / [уклад. : Л.В.Ковальчук, Г. О. Разумов].  Одеса : ОКФА, 2005. Т. 3.  С. 795.

3 Войналович В. А. Репресивно-каральні заходи радянської влади як засіб утвердження політики державного атеїзму в Україні 2030-х роках / В. А. Войналович // Реабілітовані історією. Масові репресії на Миколаївщині в 192050-ті роки : збірник / [авт.-упоряд.: В. М. Вашкевич (гол. ред. кол.), В. А. Войналович, Ю. З. Данилюк та ін.].  КиївМиколаїв : Редакційна колегія “Реабілітовані історією”, 2000.  С. 38.

4 Войналович В. А. Справа “Істинно-православної церкви” на Одещині / В. А. Войналович // Одесі  200 : матеріали міжнар. наук.-теорет. конф. : [у 2 т.]. Т. 1.  Одеса, 1994.  С. 7880.

5 Михайлуца М.І. НКВС, «справа» ІПЦ та професор В.П.Філатов (на матеріалах архіву УСБУ в Одеській області) // Інтелігенція і влада. Зб. наук. праць. – Одеса : Астропринт, 2002. – Вип. 1 (2). – Ч. ІІ. – С. 45-48; Його ж. Михайлуца Н.И. «Одесская группа ИПЦ» 1935 г.: трагисценарий советских спецслужб // Былые годы. Российский исторический журнал. (г. Сочи, РФ). – 2012.  №4 (26). – С. 48-56.

6 Тригуб О.П. Розгром української церковної опозиції в Російській православній церкві (1922-1939 рр.). – Миколаїв: ТОВ «Фірма «Іліон», 2009. – 312 с.

7 Войналович В. А. Справа “Істинно-православної церкви” на Одещині…  С. 79.

8 Державний архів Одеської області (далі – ДАОО). – Ф. П. – Спр. 9504 [Трьохбратський Г.М., Пирек О.Ф., Ходанович М.Г.]. – Арк. 60.

9 Тригуб О. “Істинно-православна церква” на Херсонщині (1927-1939 рр.) / О. П. Тригуб // Південь України: етноісторичний, мовний, культурний та релігійний виміри : зб. наук. праць ІІ Міжнар. наук.-практ. конф., 1011 квіт. 2009 р., м. Одеса / відп. ред. М. І. Михайлуца.  Одеса : ВМВ, 2009.  С. 324.

10 ДАОО. – Ф. П. – Спр. 9504 [Трьохбратський Г.М., Пирек О.Ф., Ходанович М.Г.]. – 97 арк.

11 Там само. – Арк. 65, 66.

12 Там само.

13 Там само. – Арк. 27 зв.

14 Там само. – Арк. 71.

15 Там само. – Арк. 81-83.

16 Архів УСБУ в Одеській області. – Ф. П. – Спр. 21541-п. [Балахутин Г. И., Иванов В. И., Кох С. Я., Поспелов Ф. С., Сальков Л. В.]. – Арк. 1-33.

17 Там само. – Арк. 66, 95.

18 Там само. – Арк. 94.

19 Там само. – Арк. 46, 48.

20 Там само. – Арк. 204-207.