Енеїда Іван Петрович Котляревський Частина перша - nadoest.com ))
Головна
Пошук за ключовими словами:
Схожі роботи
Назва роботи кіл. стор. розмір
Іван Петрович Котляревський Енеїда [Энеида] 8 4048.4kb.
Тема. Урок – міні – проект. Іван Петрович Котляревський. Національний... 1 39.66kb.
План: Вступ Відомості про життя І. П. Котляревського Передумови розвитку... 1 236.13kb.
Іван Петрович Котляревський Наталка Полтавка 3 523.32kb.
Над «Енеїдою» І. Котляревський працював близько 30 років (з перервами) 1 117.03kb.
Іван Петрович Павлов Рекомендаційний покажчик Cуми-2010 1 171.12kb.
Іван Петрович Павлов Рекомендаційний покажчик Cуми-2009 1 171.44kb.
Тематична І рівень 1 І. Котляревський «перелицював» на український лад 1 23.77kb.
Іван Котляревський (1769 1838) 1 35.81kb.
Іван багряний тигролови частина перша розділ перший дракон 12 3135.28kb.
Книга перша сигнали з всесвіту частина перша пробудження розділ І син 11 2506.05kb.
Повідомлення учнів про дату, стан неба, температуру повітря, опади... 1 51.9kb.
Таращанський 1 219.63kb.

Енеїда Іван Петрович Котляревський Частина перша - сторінка №1/6
Енеїда

Іван Петрович Котляревський

Частина перша



Еней був парубок моторний
І хлопець хоть куди козак,
Удавсь на всеє зле проворний,
Завзятійший од всіх бурлак.
Но греки, як спаливши Трою,
Зробили з неї скирту гною, 
Він взявши торбу тягу дав; 
Забравши деяких троянців, 
Осмалених, як гиря, ланців, 
П’ятами з Трої накивав.


Він, швидко поробивши човни, 
На синє море поспускав, 
Троянців насаджавши повні, 
І куди очі почухрав. 
Но зла Юнона, суча дочка, 
Розкудкудакалась, як квочка, 
Енея не любила — страх; 
Давно вона уже хотіла, 
Щоб його душка полетіла 
К чортам і щоб і дух не пах.


Еней був тяжко не по серцю 
Юноні, — все її гнівив: 
Здававсь гірчийший їйвід перцю, 
Ні в чим Юнони не просив; 
Но гірш за те їй не любився, 
Що, бачиш, в Трої народився 
І мамою Венеру звав; 
І що його покійний дядько, 
Паріс, Пріамове дитятко, 
Путівочку Венері дав.


Побачила Юнона з неба, 
Що пан Еней на поромах; 
А то шепнула сука Геба… 
Юнону взяв великий жах! 
Впрягла в гринджолята павичку, 
Сховала під кибалку мичку, 
Щоб не світилася коса; 
Взяла спідницю і шнурівку, 
І хліба з сіллю на тарілку, 
К Еолу мчалась, як оса.

Здоров, Еоле, пане-свату! 


Ой, як ся маєш, як живеш? — 
Сказала, як ввійшла у хату, 
Юнона. — Чи гостей ти ждеш?.” 
Поставила тарілку з хлібом 
Перед старим Еолом-дідом, 
Сама же сіла на ослін. 
“Будь ласкав, сватоньку-старику! 
Ізбий Енея з пантелику, 
Тепер пливе на море він.

Ти знаєш, він який суціга, 
Паливода і горлоріз; 
По світу як іще побіга, 
Чиєхсь багацько виллє сліз. 
Пошли на його лихо злеє, 
Щоб люди всі, що прі Енеї, 
Послизли і щоб він і сам… 
За сеє ж дівку чорнобриву, 
Смачную, гарну, уродливу, 
Тобі я, далебі, що дам”.

Гай, гай! Ой, дей же його кату! — 


Еол насупившись сказав. — 
Я все б зробив за сюю плату, 
Та вітри всі порозпускав: 
Борей недуж лежить з похмілля, 
А Нот поїхав на весілля, 
Зефір же, давній негодяй, 
З дівчатами заженихався, 
А Евр в поденщики найнявся, — 
Як хочеш, так і помишляй!

Та вже для тебе обіщаюсь 
Енеєві я ляпас дать; 
Я хутко, миттю постараюсь 
В трістя його к чортам загнать. 
Прощай же! Швидше убирайся, 
Обіцянки не забувайся, 
Бо послі, чуєш, нічичирк! 
Як збрешеш, то хоча надсядься, 
На ласку послі не понадься, 
Тогді від мене возьмеш чвирк”.


Еол, оставшись на господі, 
Зобрав всіх вітрів до двора, 
Велів поганій буть погоді… 
Якраз на морі і гора! 
Все море зараз спузирило, 
Водою мов в ключи забило, 
Еней тут крикнув, як на пуп; 
Заплакався і заридався,
Пошарпався, увесь подрався, 
На тім’ї начесав аж струп.


Прокляті вітри роздулися, 
А море з лиха аж реве; 
Слізьми троянці облилися, 
Енея за живіт бере; 
Всі човники їх розчухрало, 
Багацько війська тут пропало; 
Тогді набрались всі сто лих! 
Еней кричіть, що “я Нептуну 
Півкопи грошей в руку суну, 
Аби на морі штурм утих”.


Нептун іздавна був дряпічка, 
Почув Енеїв голосок; 
Шатнувся зараз із запічка, 
Півкопи для його кусок!. 
І миттю осідлавши рака, 
Схвативсь на його, мов бурлака, 
І вирнув з моря як карась. 
Загомонів на вітрів грізно: 
“Чого ви гудете так грізно? 
До моря, знаєте, вам зась!”


От тут-то вітри схаменулись 
І ну всі драла до нори; 
До ляса, мов ляхи, шатнулись, 
Або од їжака тхори. 
Нептун же зараз взяв мітелку 
І вимів море як світелку, 
То сонце глянуло на світ. 
Еней тогді як народився, 
Разів із п’ять перехрестився, 
Звелів готовити обід.


Поклали шальовки соснові, 
Кругом наставили мисок; 
І страву всякую, без мови, 
В голодний пхали все куток. 
Тут з салом галушки лигали, 
Лемішку і куліш глитали 
І брагу кухликом тягли; 
Та і горілочку хлистали, — 
Насилу із-за столу встали 
І спати послі всі лягли.


Венера, не послідня шльоха, 
Проворна, враг її не взяв, 
Побачила, що так полоха 
Еол синка, що аж захляв; 
Умилася, причепурилась 
І, як в неділю, нарядилась, 
Хоть би до дудки на танець! 
Взяла очіпок грезетовий 
І кунтуш з усами люстровий, 
Пішла к Зевесу на ралець.


Зевес тогді кружав сивуху 
І оселедцем заїдав; 
Він, сьому випивши восьмуху, 
Послідки з кварти виливав. 
Прийшла Венера, іскривившись. 
Заплакалась и завіскрившись, 
І стала хлипать перед ним: 
“Чим пред тобою, милий тату, 
Син заслужив таку мій плату? 
Ійон, мов в свинки грають їм.


Куди йому уже до Риму? 
Хіба як здохне чорт в рові! 
Як вернеться пан хан до Криму, 
Як женитсья сич на сові. 
Хіба б уже та не Юнона, 
Щоб не вказала макогона, 
Що й досі слухає чмелів! 
Коли б вона та не бісилась, 
Замовкла і не комизилась, 
Щоб ти се сам їй ізвелів”.


Юпітер, все допивши з кубка, 
Погладив свій рукою чуб: 
“Ох, доцю, ти моя голубка! 
Я в правді твердий так, як дуб. 
Еней збудує сильне царство 
І заведе своє там панство: 
Не малий буде він панок. 
На панщину ввесь світ погонить, 
Багацько хлопців там наплодить 
І всім їм буде ватажок.


Заїде до Дідони в гості 
І буде там бенкетовать; 
Полюбиться її він мосці 
І буде бісики пускать. 
Іди, небого, не журися, 
Попонеділкуй, помолися, 
Все буде так, як я сказав”. 
Венера низько поклонилась 
І з панотцем своїм простилась, 
А він її поціловав.


Еней прочумався, проспався 
І голодранців позбирав, 
Зовсім зібрався і уклався, 
І, скілько видно, почухрав. 
Плив-плив, плив-плив, що аж обридло, 
І море так йому огидло, 
Що бісом на його дививсь: 
“Коли б, — каже, — умер я в Трої, 
Уже б не пив сеї гіркої 
І марне так не волочивсь”.


Потім, до берега приставши 
З троянством голим всім своїм, 
На землю з човнів повстававши, 
Спитавсь, чи є що їсти їм. 
І зараз чогось попоїли, 
Щоб на путі не ослабіли; 
Пішли, куди хто запопав. 
Еней по берегу попхався 
І сам не знав, куди слонявся, 
Аж гульк — і в город причвалав.


В тім городі жила Дідона, 
А город звався Карфаген, 
Розумна пані і моторна, 
Для неї трохи сих імен: 
Трудяща, дуже працьовита, 
Весела, гарна, сановита, 
Бідняжка — що була вдова; 
По городу тогді гуляла, 
Коли троянців повстрічала, 
Такі сказала їм слова:

Відкіль такі се гольтіпаки? 


Чи рибу з Дону везете? 
Чи, може, виходці-бурлаки? 
Куди, прочане, ви йдете? 
Який вас враг сюди направив? 
І хто до города причалив? 
Яка ж ватага розбишак!” 
Троянці всі замурмотали, 
Дідоні низько в ноги пали, 
А, вставши, їй мовляли так:

Ми всі, як бач, народ хрещений, 


Волочимся без талану, 
Ми в Трої, знаєш, порождені, 
Еней пустив на нас ману; 
Дали нам греки прочухана 
І самого Енея-пана 
В три вирви вигнали відтіль; 
Звелів покинути нам Трою, 
Підмовив плавати з собою, 
Тепер ти знаєш ми відкіль,

Помилуй, пані благородна! 
Не дай загинуть головам, 
Будь милостива, будь незлобна, 
Еней спасибі скаже сам. 
Чи бачиш, як ми обідрались! 
Убрання, постоли порвались, 
Охляли, ніби в дощ щеня! 
Кожухи, свити погубили 
І з голоду в кулак трубили, 
Така нам лучилась пеня”.


Дідона гірко заридала 
І з білого свого лиця 
Платочком сльози обтирала: 
“Коли б, — сказала, — молодця 
Енея вашого злапала, 
Уже б тогді весела стала, 
Тогді великдень був би нам!” 
Тут плюсь — Еней як будто з неба: 
“Ось, ось де я, коли вам треба! 
Дідоні поклонюся сам”.


Потім, з Дідоною обнявшись, 
Поцілувались гарно в смак; 
За рученьки біленькі взявшись, 
Балакали то сяк, то так. 
Пішли к Дідоні до господи 
Через великі переходи, 
Ввійшли в світлицю та й на піл, 
Пили на радощах сивуху 
І їли сім’яну макуху, 
Покіль кликнули їх за стіл.


Тут їли рознії потрави, 
І все з полив’яних мисок, 
І самі гарнії приправи 
З нових кленових тарілок: 
Свинячу голову до хріну 
І локшину на переміну, 
Потім з підлевою індик; 
На закуску куліш і кашу, 
Лемішку, зубци, путрю, квашу 
І з маком медовий шулик.


І кубками пили слив’янку, 
Мед, пиво, брагу, сирівець, 
Горілку просту і калганку, 
Куривсь для духу яловець. 
Бандура горлиці бриньчала, 
Сопілка зуба затинала, 
А дудка грала по балках; 
Санжарівки на скрипці грали, 
Кругом дівчата танцьовали 
В дробушках, в чоботах, в світках.


Сестру Дідона мала Ганну, 
Насправжки дівку хоть куди, 
Проворну, чепурну і гарну; 
Приходила і ся сюди 
В червоній юпочці баєвій, 
В запасці гарній фаналевій, 
В стьонжках, в намисті і в ковтках; 
Тут танцьовала викрутасом 
І пред Енеєм вихилясом 
Під дудку била третяка.


Еней і сам так розходився, 
Як на аркані жеребець, 
Що трохи не увередився, 
Пішовши з Гандзею в танець. 
В обох підківки забряжчали, 
Жижки од танців задрижали, 
Вистрибовавши гоцака. 
Еней, матню в кулак прибравши 
І не до соли примовлявши, 
Садив крутенько гайдука.


А послі танців варенухи 
По філіжанці піднесли, 
І молодиці-цокотухи 
Тут баляндраси понесли; 
Дідона кріпко заюрила, 
Горщок з вареною розбила, 
До дуру всі тогді пили. 
Ввесь день весело прогуляли 
І п’яні спати полягали; 
Енея ж ледве повели.


Еней на ніч забрався спати, 
Зарився в просо, там і ліг; 
А хто хотів, побрів до хати, 
А хто в хлівець, а хто під стіг. 
А деякі так так хлиснули, 
Що де упали — там заснули, 
Сопли, харчали і хропли; 
А добрі молодци кружали, 
Поки аж півні заспівали, — 
Що здужали, то все тягли.


Дідона рано ісхопилась, 
Пила з похмілля сирівець; 
А послі гарно нарядилась, 
Як би в оренду на танець. 
Взяла караблік бархатовий, 
Спідницю і карсет шовковий 
І начепила ланцюжок; 
Червоні чоботи обула, 
Та і запаски не забула, 
А в руки з вибійки платок.


Еней же, з хмелю як проспався, 
Із’їв солоний огірок; 
Потім умився і убрався, 
Як парубійка до дівок. 
Йому Дідона підослала, 
Що од покійника украла: 
Штани і пару чобіток, 
Сорочку і каптан з китайки, 
І шапку, пояс з каламайки, 
І чорний шовковий платок.


Як одяглись, то ізійшлися, 
З собою стали розмовлять; 
Наїлися і принялися, 
Щоб по-вчорашньому гулять. 
Дідона ж тяжко сподобала 
Енея так, що і не знала, 
Де дітися і що робить; 
Точила всякії баляси 
І підпускала разні ляси, 
Енею тілько б угодить.


Дідона виглядала грище, 
Еней щоб веселіший був, 
І щоб вертівся з нею ближче, 
І лиха щоб свого забув: 
Собі очиці зав’язала 
І у панаса грати стала, 
Енея б тілько уловить; 
Еней же зараз догадався, 
Коли Дідони терся, м’явся, 
Її щоб тілько вдовольнить.


Тут всяку всячину іграли, 
Хто як і в віщо захотів; 
Тут інші журавля скакали, 
А хто од дудочки потів, 
І в хрещика, і в горюдуба, 
Не раз доходило до чуба, 
Як загулялися в джгута; 
В хлюста, в пари, в візка іграли 
І дамки по столу совали; 
Чорт мав порожнього кута.


Щодень було у них похмілля, 
Пилась горілка, як вода; 
Щодень бенкети, мов весілля, 
Всі п’яні, хоть посуньсь куда. 
Енеєві так, як болячці 
Або лихій осінній трясці, 
Годила пані всякий день. 
Були троянці п’яні, ситі, 
Кругом обуті і обшиті, 
Хоть голі прибрели, як пень.


Троянці добре там курили, 
Дали приманку всім жінкам, 
По вечерницям всі ходили, 
Просвітку не було дівкам. 
Та й сам Еней-сподар і паню 
Підмовив паритися в баню… 
Уже ж було не без гріха! 
Бо страх вона його любила, 
Аж розум ввесь свій погубила, 
А, бачся, не була плоха.


От так Еней жив у Дідони, 
Забув і в Рим щоб мандровать. 
Тут не боявся і Юнони, 
устився все бенкетовать; 
Дідону мав він мов за жінку, 
Убивши добру в неї грінку, 
Мутив як на селі москаль! 
Бо — хрін його не взяв — моторний, 
Ласкавий, гарний, і проворний, 
І гострий, як на бритві сталь.


Еней з Дідоною возились, 
Як з оселедцем сірий кіт; 
Ганяли, бігали, казились, 
Аж лився деколи і піт. 
Дідона ж мала раз роботу, 
Як з ним побігла на охоту, 
Та грім загнав їх в темний льох… 
Лихий їх зна, що там робили, 
Було не видно з-за могили, 
В льоху ж сиділи тілько вдвох.


Не так-то робиться все хутко, 
Як швидко оком ізмигнеш; 
Або як казку кажеш прудко, 
Пером в папері як писнеш. 
Еней в гостях прожив немало, — 
Що з голови його пропало, 
Куди його Зевес послав. 
Він годів зо два там просидів, 
А мабуть би, і більш пронидів, 
Якби його враг не спіткав.


Колись Юпітер ненароком 
З Олімпа глянув і на нас 
І кинув в Карфагену оком — 
Аж там троянський мартопляс… 
Розсердився і розкричався, 
Аж цілий світ поколихався; 
Енея лаяв на ввесь рот: 
“Чи так-то, гадів син, він слуха? 
Убрався в патоку, мов муха, 
Засів, буцім в болоті чорт.


Пійдіть гінця мені кликніте, 
До мене зараз щоб прийшов, 
Глядіть же, цупку прикуріте, 
Щоб він в шинок та не зайшов! 
Бо хочу я кудись послати. 
Ійон, ійон же, вража мати! 
Але Еней наш зледащів; 
А то Венера все свашкує, 
Енеєчка свого муштрує, 
Щоб він з ума Дідону звів”.


Прибіг Меркурій, засапавшись, 
В три ряди піт з його котив; 
Ввесь ременцями обв’язавшись, 
На голову бриль наложив; 
На грудях з бляхою ладунка, 
А ззаду з сухарями сумка, 
В руках нагайський малахай. 
В такім наряді влізши в хату, 
Сказав: “Готов уже я, тату, 
Куди ти хочеш, посилай”.

Біжи лиш швидше в Карфагену, — 


Зевес гінцеві так сказав, — 
І пару розлучи скажену, 
Еней Дідону б забував. 
Нехай лиш відтіль уплітає 
І Рима строїти чухрає, — 
А то залиг, мов в грубі пес. 
Коли ж він буде ще гуляти, 
То дам йому себе я знати, — 
От так сказав, скажи, Зевес”.

Меркурій низько поклонився, 
Перед Зевесом бриль ізняв, 
Через поріг перевалився, 
До стайні швидше тягу дав. 
Покинувши із рук нагайку, 
Запряг він миттю чортопхайку. 
Черкнув із неба, аж куріть. 
І все кобилок поганяє, 
Що оглобелька аж брикає, 
Помчали, аж візок скрипить.


Еней тоді купався в бразі 
І на полу, укрившись, ліг; 
Йому не снилось о приказі, 
Як ось Меркурій в хату вбіг. 
Смикнув із полу, мов псяюху. 
“А що ти робиш, п’єш сивуху? — 
Зо всього горла закричав. — 
Ану лиш швидше убирайся, 
З Дідоною не женихайся, 
Зевес поход тобі сказав.


Чи се ж таки для діла робиш, 
Що й досі тута загулявсь? 
Та швидко і не так задробиш; 
Зевес недурно похвалявсь; 
Получиш добру халазію, 
Він видавить з тебе олію, 
От тілько йще тут побарись. 
Гляди ж, сьогодні щоб убрався, 
Щоб нищечком відсіль укрався, 
Мене удруге не дождись”.


Еней піджав хвіст мов собака, 
Мов Каїн затрусивсь увесь; 
Із носа потекла кабака: 
Уже він знав, який Зевес. 
Шатнувся миттю сам із хати 
Своїх троянців позбирати; 
Зібравши, дав такий приказ: 
“Як можна швидше укладайтесь, 
Зо всіма клунками збирайтесь, 
До моря швендайте якраз!”


А сам, вернувшися в будинки, 
Своє лахміття позбирав; 
Мізерії наклав дві скриньки, 
На човен зараз одіслав 
І дожидався тілько ночи, 
Що як Дідона зімкне очі, 
Щоб, не прощавшись, тягу дать. 
Хоть він за нею і журився 
І світом цілий день нудився, 
Та ба! бач, треба покидать.


Дідона зараз одгадала, 
Чого сумує пан Еней, 
І все на ус собі мотала, 
Щоб умудритися і їй; 
З-за печі часто виглядала, 
Прикинувшись, буцім куняла 
І мов вона хотіла спать. 
Еней же думав, що вже спала, 
І тілько що хотів дать драла, 
Аж ось Дідона за чуб хвать.

Постій, прескурвий, вражий сину! 


Зо мною перше розплатись; 
От задушу, як злу личину! 
Ось ну лиш тілько завертись! 
От так за хліб, за сіль ти платиш? 
Ти всім, привикши насміхатись, 
Розпустиш славу по мені! 
Нагріла в пазусі гадюку, 
Що послі ізробила муку; 
Послала пуховик свині.

Згадай, який прийшов до мене, 
Що ні сорочки не було; 
І постолів чорт мав у тебе, 
В кишені ж пусто, аж гуло; 
Чи знав ти, що такеє гроші? 
Мав без матні одні холоші, 
І тільки слава, що в штанах; 
Та й те порвалось і побилось, 
Аж глянуть сором, так світилось, 
Свитина вся була в латках.


Чи я тобі та не годила? 
Хіба ріжна ти захотів? 
Десь вража мати підкусила, 
Щоб хирний тут ти не сидів. — 
Дідона гірко заридала, 
І з серця аж волосся рвала, 
І закраснілася, мов рак. 
Запінилась, посатаніла, 
Неначе дурману із’їла, 
Залаяла Енея так: —


Поганий, мерзький, скверний, бридкий, 
Нікчемний, ланець, кателик! 
Гульвіса, пакосний, престидкий, 
Негідний, злодій, єретик! 
За кучму сю твою велику 
Як дам ляща тобі я в пику, 
То тут тебе лизне і чорт! 
І очі видеру із лоба 
Тобі, диявольська худоба. 
Трясешся, мов зимою хорт!


Мандруй до сатани з рогами, 
Нехай тобі присниться біс! 
З своїми сучими синами, 
Щоб враг побрав вас всіх, гульвіс, 
Щоб ні горіли, ні боліли, 
На чистому щоб поколіли, 
Щоб не оставсь ні чоловік, 
Щоб доброї не знали долі, 
Були щоб з вами злії болі, 
Щоб ви шаталися повік!”


Еней від неї одступався, 
Поки зайшов через поріг, 
А далі аж не оглядався, 
З двора в собачу ристь побіг. 
Прибіг к троянцям, засапався, 
Обмок в поту, як би купався, 
Мов з торгу в школу курохват; 
Потім, в човен хутенько сівши 
І їхати своїм велівши, 
Не оглядався сам назад.


Дідона тяжко зажурилась, 
Ввесь день ні їла, ні пила; 
Все тосковала, все нудилась, 
Кричала, плакала, ревла. 
То бігала, як би шалена, 
Стояла довго тороплена, 
Кусала ногті на руках; 
А далі сіла на порозі, 
Аж зануділо їй, небозі, 
І не встояла на ногах.


Сестру кликнула на пораду, 
Щоб горе злеє розказать, 
Енеєву оплакать зраду 
І льготи серцю трохи дать. 
“Ганнусю, рибко, душко, любко, 
Рятуй мене, моя голубко, 
Тепер пропала я навік! 
Енеєм кинута я, бідна, 
Як сама паплюга послідня, 
Еней злий змій — не чоловік!


Нема у серця мого сили, 
Щоб я змогла його забуть. 
Куди мні бігти? — до могили! 
Туди один надежний путь! 
Я все для його потеряла, 
Людей і славу занедбала; 
Боги! я з ним забула вас. 
Ох! дайте зілля мні напитись, 
Щоб серцю можна розлюбитись, 
Утихомиритись на час.


Нема на світі мні покою, 
Не ллються сльози із очей, 
Для мене білий світ єсть тьмою, 
Там ясно тілько, де Еней. 
О пуцьверинку Купідоне! 
Любуйся, як Дідона стогне… 
Щоб ти маленьким був пропав! 
Познайте, молодиці гожі, 
З Енеєм бахурі всі схожі, 
Щоб враг зрадливих всіх побрав!”


Так бідна з горя говорила 
Дідона, жизнь свою кляла; 
І Ганна, що їй ні робила, 
Ніякой ради не дала. 
Сама з царицей горювала, 
І сльози рукавом втирала, 
І хлипала собі в кулак. 
Потім Дідона мов унишкла, 
Звеліла, щоб і Гандзя вийшла, 
Щоб їй насумуватись всмак.


Довгенько так посумувавши, 
Пішла в будинки на постіль; 
Подумавши там, погадавши, 
Проворно скочила на піл. 
І, взявши з запічка кресало 
І клоччя в пазуху чимало, 
Тихенько вийшла на город. 
Ночною се було добою 
І самой тихою порою. 
Як спав хрещений ввесь народ.


Стояв у неї на городі 
В кострі на зиму очерет; 
Хоть се не по царській породі, 
Та де ж взять дров, коли все степ; 
В кострі був зложений сухенький, 
Як порох був уже палкенький, 
Його й держали на підпал. 
Під ним вона огонь кресала, 
І в клоччі гарно розмахала, 
І розвела пожар чимал.


Кругом костер той запаливши, 
Зо всей одежі роздяглась, 
В огонь лахміття все зложивши, 
Сама в огні тім простяглась. 
Вкруг неї полум’я палало, 
Покійниці не видно стало, 
Пішов од неї дим і чад! 
Енея так вона любила, 
Що аж сама себе спалила, 
Послала душу к чорту в ад.

Частина друга



Еней, попливши синім морем, 
На Карфагену оглядавсь; 
Боровсь з своїм, сердега, горем, 
Слізьми, бідняжка, обливавсь. 
Хоть од Дідони плив поспішно, 
Та плакав гірко, неутішно. 
Почувши ж, що в огні спеклась, 
Сказав: “Нехай їй вічне царство, 
Мені же довголітнє панство 
І щоб друга вдова найшлась!”


Як ось і море стало грати, 
Великі хвилі піднялись, 
І вітри зачали бурхати, 
Аж човни на морі тряслись. 
Водою чортзна-як крутило, 
Що трохи всіх не потопило. 
Вертілись човни, мов дурні. 
Троянці з страху задрижали, 
І що робити, всі не знали, 
Стояли мовчки всі смутні.


Один з троянської ватаги, 
По їх він звався Палінур; 
Сей більше мав других одваги, 
Сміленький був і балагур; 
Що наперед сей схаменувся 
І до Нептуна окликнувся: 
“А що ти робиш, пан Нептун! 
Чи се і ти пустивсь в ледащо, 
Що хочеш нас звести нінащо? 
Хіба півкопи і забув? —


А далі після сеї мови 
Троянцям він так всім сказав: — 
Бувайте, братця, ви здорові! 
Оце Нептун замудровав. 
Куди тепер ми, братця, пійдем? 
В Італію ми не доїдем, 
Бо море дуже щось шпує, 
Італія відсіль не близько, 
А морем в бурю їхать слизько, 
Човнів ніхто не підкує.


От тут земелька єсть, хлоп’ята, 
Відсіль вона невдалеку: 
Сіцілія, земля багата, 
Вона мені щось по знаку. 
Дмухнім лиш, братця, ми до неї 
Збувати горесті своєї, 
Там добрий цар живе Ацест. 
Ми там, як дома, очуняєм 
І, як у себе, загуляєм, 
Всього у нього вдоволь єсть”.


Троянці разом прийнялися 
І стали веслами гребти, 
Як стрілки, човники неслися, 
Мов ззаду пхали їх чорти. 
Їх сіцілійци як уздріли, 
То з города, мов подуріли, 
До моря бігли всі встрічать, 
Тут між собою розпитались, 
Чоломкались і обнімались, 
Пішли до короля гулять.


Ацест Енею, як би брату, 
Велику ласку показав 
І, зараз попросивши в хату, 
Горілкою почастовав; 
На закуску наклали сала, 
Лежала ковбаса чимала 
І хліба повне решето. 
Троянцям всім дали тетері 
І відпустили на кватері: 
Щоб йшли, куди потрапить хто.


Тут зараз підняли бенкети, 
Замурмотали, як коти, 
І в кахлях понесли пашкети 
І киселю їм до сити; 
Гарачую, м’яку бухинку, 
Зразову до рижків печінку, 
Гречаних з часником пампух. 
Еней з дороги налигався 
І пінної так нахлистався, 
Трохи не виперсь з його дух.


Еней хоть трохи був підпилий, 
Та з розумом не потерявсь; 
Він син був богобоязливий, 
По смерті батька не цуравсь. 
В сей день його отець опрягся, 
Як чикилдихи обіжрався, — 
Анхіз з горілочки умер. 
Еней схотів обід справляти 
І тут старців нагодовати, — 
Щоб біг душі свій рай одпер.


Зібрав троянську всю громаду 
І сам пішов на двір до них, 
Просить у їх собі пораду, 
Сказав їм річ в словах таких: 
“Панове, знаєте, трояне 
І всі хрещенії миряне, 
Що мій отець бував Анхіз, 
Його сивуха запалила 
І живота укоротила, 
І він, як муха в зиму, зслиз.


Зробити поминки я хочу, 
Поставити обід старцям — 
І завтра ж — далі не одстрочу. 
Скажіте: як здається вам?” 
Сього троянці і бажали, 
І всі у голос закричали: 
“Енею, боже, поможи; 
Коли же хочеш, пане, знати, 
І сами будем помагати, 
Бо ми тобі не вороги”.


І зараз миттю всі пустились 
Горілку, м’ясо куповать, 
Хліб, бублики, книши вродились, 
Пішли посуди добувать; 
І коливо з куті зробили, 
Сити із меду наситили, 
Договорили і попа; 
Хазяїнів своїх ззивали, 
Старців по улицям шукали, 
Пішла на дзвін дякам копа.


На другий день раненько встали, 
Огонь на дворі розвели 
І м’яса в казанки наклали, 
Варили страву і пекли. 
П’ять казанів стояло юшки, 
А в чотирьох були галушки, 
Борщу трохи було не з шість; 
Баранів тьма була варених, 
Курей, гусей, качок печених, 
Досита щоб було всім їсть.


Цебри сивушки там стояли 
І браги повнії діжки; 
Всю страву в вагани вливали 
І роздавали всім ложки. 
Як проспівали «со святими», 
Еней обливсь слізьми гіркими, 
І принялися всі трепать; 
Наїлися й нахлистались, 
Що деякі аж повалялись, 
Тогді і годі поминать.


Еней і сам зо старшиною 
Анхіза добре поминав; 
Не здрів нічого пред собою, 
А ще з-за столу не вставав; 
А далі трошки проходився, 
Прочумався, протверезився, 
Пішов к народу, хоть поблід. 
З кишені вийнявши півкіпки, 
Шпурнув в народ дрібних, як ріпки, 
Щоб тямили його обід.


Енея заболіли ноги, 
Не чув ні рук, ні голови; 
Напали з хмелю перелоги, 
Опухли очи, як в сови, 
І ввесь обдувся, як барило, 
Було на світі все немило, 
Мисліте по землі писав. 
З нудьги охляв і ізнемігся, 
В одежі ліг і не роздігся, 
Під лавкою до світа спав.


Прокинувшися, ввесь трусився, 
За серце ссало, мов глисти; 
Перевертався і нудився, 
Не здужав голови звести, 
Поки не випив півквартівки 
З імбером пінної горілки 
І кухля сирівцю не втер. 
З-під лавки виліз і струхнувся, 
Закашляв, чхнув і стрепенувся: 
“Давайте, — крикнув, — пить тепер”.


Зібравшися, всі панетята 
Ізнов кружати начали, 
Пили, як брагу поросята, 
Горілку так вони тягли; 
Тягли тут пінненьку троянці, 
Не вомпили сіціліанці, 
Черкали добре назахват. 
Хто пив тут більш од всіх сивухи 
І хто пив разом три осьмухи, 
То той Енеєві був брат.


Еней наш роздоброхотався, 
Ігрища вздумав завести 
І п’яний зараз розкричався, 
Щоб перебійців привести. 
У вікон школяри співали, 
Халяндри циганки скакали, 
Іграли в кобзи і сліпці; 
Було тут разні чути крики, 
Водили в городі музики 
Моторні, п’яні молодці.


В присінках всі пани сиділи, 
На дворі ж вкруг стояв народ. 
У вікна деякі гляділи, 
А інший був наверх ворот; 
Аж ось прийшов і перебієць, 
Убраний так, як компанієць, 
І звався молодець Дарес; 
На кулаки став викликати 
І перебійця визивати, 
Кричав, опарений мов пес:

Гей, хто зо мною вийде битись, 


Покуштовати стусанів? 
Мазкою хоче хто умитись? 
Кому не жаль своїх зубів? 
А нуте, нуте, йдіте швидше 
Сюди на кулаки лиш ближче! 
Я бебехів вам надсаджу; 
На очі вставлю окуляри, 
Сюди, поганці-бакаляри! 
Я всякому лоб розміжжу. —

Дарес довгенько дожидався, 
Мовчали всі, ніхто не йшов; 
З ним всякий битися боявся, 
Собою страху всім задав. — 
Так ви, бачу, всі легкодухи, 
Передо мною так, як мухи, 
І пудофети наголо”. 
Дарес тут дуже насміхався, 
Собою чванивсь, величався, 
Аж слухать сором всім було.


Абсест троянець був сердитий, 
Згадав Ентелла-козака, 
Зробився мов несамовитий, 
Чимдуж дав відтіль дропака. 
Ентелла скрізь пішов шукати, 
Щоб все, що бачив, розказати 
І щоб Дареса підцьковать. 
Ентелл був тяжко смілий, дужий, 
Мужик плечистий і невклюжий, 
Тогді він, п’яний, вклався спать.


Знайшли Ентелла-сіромаху, 
Що він під тином гарно спав; 
Сього сердешного тімаху 
Будити стали, щоб устав. 
Всі голосно над ним кричали, 
Ногами всилу розкачали. 
Очима він на них лупнув: 
“Чого ви? Що за вража мати, 
Зібрались не давати спати”. 
Сказавши се, оп’ять заснув.

Та встань, будь ласкав, пане-свату!” — 


Абсест Ентеллові сказав, 
“Пійдіть лиш ви собі ік кату! — 
Ентелл на їх так закричав. 
А послі баче, що не шутка, 
Абсест сказав, яка погудка, 
Проворно скочивши, здригнувсь: — 
Хто, як, Дарес? Ну, стійте, наші! 
Зварю пану Даресу каші, 
Горілки дайте лиш нап’юсь”.

Примчали з казанок сивухи, 
Ентелл її разком дмухнув 
І од сієї він мокрухи 
Скрививсь, наморщивсь і зівнув, 
Сказав: “Тепер ходімо, братця, 
До хвастуна Дареса-ланця! 
Йому я ребра полічу, 
Зімну всього я на кабаку, 
На смерть зувічу, мов собаку, 
Як битися — я научу!”


Прийшов Ентелл перед Дареса, 
Сказав йому на сміх: “Гай-гай! 
Ховайсь, проклята неотеса, 
Зарання відсіль утікай; 
Я роздавлю тебе, як жабу, 
Зітру, зімну, мороз як бабу, 
Що тут і зуби ти зітнеш. 
Тебе диявол не пізнає, 
З кістками чорт тебе злигає. 
Уже від мене не влизнеш”.


На землю шапку положивши, 
По локоть руки засукав 
І, цупко кулаки стуливши, 
Дареса битись визивав. 
Із серця скреготав зубами, 
Об землю тупотав ногами 
І на Дареса налізав. 
Дарес не рад своїй лихоті, 
Ентелл потяг не по охоті 
Дареса, щоб його він знав.


В се врем’я в рай боги зібрались 
К Зевесу в гості на обід, 
Пили там, їли, забавлялись, 
Забули наших людських бід. 
Там лакомини різні їли, 
Буханчики пшеничні білі, 
Кислиці, ягоди, коржі 
І всякі-разні витребеньки, — 
Уже, либонь, були п’яненькі, 
Понадувались, мов йоржі.


Як ось знечев’я вбіг Меркурій, 
Засапавшися, до богів, 
Прискочив, мов котище мурий 
До сирних в маслі пирогів! 
“Ге! Ге! от тут-то загулялись, 
Що і од світа одцурались, 
Диявол-ма вам і стида. 
В Сіцілії таке твориться, 
Що вам би треба подивиться, — 
Там крик, мов підступа орда”.


Боги, почувши, зашатались, 
Із неба виткнули носи, 
Дивитись на бійців хватались, 
Як жаби літом, із роси. 
Ентелл там сильно храбровався, 
Аж до сорочки ввесь роздягся, 
Совав Даресу в ніс кулак. 
Дарес ізвомпив, сіромаха, 
Бо був Ентелл непевна птаха, 
Як чорноморський злий козак.


Венеру за виски хватило, 
Як глянула, що там Дарес; 
Їй дуже се було не мило, 
Сказала: “Батечку, Зевес! 
Дай моєму Даресу сили, 
Йому хвоста щоб не вкрутили, 
Щоб він Ентелла поборов. 
Мене тогді ввесь світ забуде, 
Коли Дарес живий не буде; 
Зроби, щоб був Дарес здоров”.


Тут Бахус п’яний обізвався, 
Венеру лаяти начав, 
До неї з кулаком совався 
І так ісп’яна їй сказав: 
“Пійди лиш ти к чортам, плюгава, 
Невірна, пакосна, халява! 
Нехай ізслизне твій Дарес, 
Я за Ентелла сам вступлюся, 
Як більш сивухи натягнуся, 
То не заступить і Зевес.


Чи знаєш, він який парнище? 
На світі трохи єсть таких, 
Сивуху так, як брагу, хлище, 
Я в парубках кохаюсь сих. 
Уже заллє за шкуру сала, 
Ні неня в бразі не скупала, 
Як він Даресові задасть. 
Уже хоть як ти не вертися, 
З своїм Даресом попростися, 
Бо прийдеться йому пропасть”.


Зевес до речі сей дочувся, 
Язик насилу повернув. 
Він од горілки весь обдувся 
І грімко так на їх гукнув: 
“Мовчіть!. Чого ви задрочились? 
Чи бач, у мене розходились! 
Я дам вам зараз тришия! 
Ніхто в кулачки не мішайтесь, 
Кінця од самих дожидайтесь, — 
Побачим, — візьметь-то чия?”


Венера, облизня піймавши, 
Слізки пустила із очей, 
І, як собака, хвіст піджавши, 
Пішла к порогу до дверей, 
І з Марсом у куточку стала, 
З Зевеса добре глузовала; 
А Бахус пінненьку лигав, 
Із Ганімедова пуздерка 
Утер трохи не з піввідерка; 
Напивсь — і тілько що кректав.


Як між собой боги сварились 
В раю, попившись в небесах, 
Тогді в Сіцілії творились 
Великі дуже чудеса. 
Дарес од страху оправлявся 
І до Ентелла підбирався, 
Цибульки б дать йому під ніс. 
Ентелл од ляпаса здригнувся, 
Разів із п’ять перевернувся, 
Трохи не попустив і сліз.


Розсердився і роз’ярився, 
Аж піну з рота попустив, 
І саме в міру підмостився, 
В висок Дареса затопив: 
З очей аж. іскри полетіли, 
І очі ясні соловіли, 
Сердешний об землю упав. 
Чмелів довгенько дуже слухав, 
І землю носом рив і нюхав, 
І дуже жалібно стогнав.


Тут всі Ентелла вихваляли, 
Еней з панами реготавсь, 
З Дареса ж дуже глузовали, 
Що силою він величавсь. 
Звелів Еней його підняти, 
На вітрі щоб поколихати 
Од ляпаса і щоб прочхавсь; 
Ентеллові ж дав на кабаку 
Трохи не цілую гривняку 
За те, що так він показавсь.


Еней же, сим не вдовольнившись, 
Іще гуляти захотів 
І, цупко пінної напившись, 
Ведмедів привести звелів. 
Литва на труби засурмила, 
Ведмедів зараз зупинила, 
Заставила їх танцьовать. 
Сердешний звір перекидався, 
Плигав, вертівся і качався, 
Забув і бджоли піддерать.


Як пан Еней так забавлявся, 
То лиха він собі не ждав, 
Не думав і не сподівався, 
Щоб хто з Олімпа кучму дав. 
Но те Юнона повернула 
І в голові так коверзнула, 
Щоб зараз учинить ярміз; 
Набула без панчіх патинки, 
Пішла в Ірисині будинки, 
Бо хитра ся була, як біс.


Прийшла, Ірисі підморгнула, 
Черкнули разом в хижу вдвох, 
І на ухо щось їй шепнула, 
Щоб не підслухав який бог; 
І пальцем, цупко прикрутила, 
Щоб зараз все то ізробила 
І їй би принесла лепорт; 
Ірися низько поклонилась 
І в ліжник зараз нарядилась, 
Побігла з неба, як би хорт.


В Сіцілію якраз спустилась, 
Човни троянські де були; 
І між троянок помістилась, 
Которі човнів стерегли. 
В кружку сердешні сі сиділи 
І кисло на море гляділи; 
Бо їх не кликали гулять, 
Де чоловіки їх гуляли, 
Медок, сивушку попивали 
Без просипу неділь із п’ять.


Дівчата з лиха горювали, 
Нудило тяжко молодиць; 
Лиш слинку з голоду ковтали, 
Як хочеться кому кислиць. 
Своїх троянців проклинали, 
Що через їх так горювали, 
Дівки кричали на ввєсь рот: 
“Щоб їм хотілось так гуляти, 
Як хочеться нам дівовати, 
Коли б замордовав їх чорт”.


Троянці волокли з собою 
Стару бабу, як ягу, 
Лукаву відьму, злу Берою, 
Іскорчившуюся в дугу. 
Ірися нею ізробилась, 
І, як Бероя, нарядилась, 
І підступила до дівок; 
І щоб к ним лучче підмоститься 
І пред Юноной заслужиться, 
То піднесла їм пиріжок.


Сказала “Помагай біг, діти! 
Чого сумуєте ви так? 
Чи не остило тут сидіти? 
Оце гуляють наші як! 
Мов божевільних, нас морочать, 
Сім літ, як по морям волочать; 
Глузують, як хотять, із вас, 
Але з другими бахурують, 
Свої ж жінки нехай горюють, 
Коли водилось се у нас?


Послухайте лиш, молодиці, 
Я добрую вам раду дам, 
І ви, дівчата білолиці, 
Зробім кінець своїм бідам, 
За горе ми заплатим горем — 
А доки нам сидіть над морем? 
Приймімось човни попалім. 
Тогді і мусять тут остаться 
І нехотя до нас прижаться; 
Ось так на лід їх посадім”.

Спасеть же біг тебе, бабусю! — 


Троянки вголос загули. — 
Такої б ради, пайматусю, 
Ми ізгадати не могли”. 
І зараз приступили к флоту, 
І принялися за роботу: 
Огонь кресати і нести 
Скіпки, тріски, солому, клоччя; 
Була тут всяка з них охоча, 
Пожар щоб швидше розвести.

Розжеврілось і загорілось, 
Пішов димок до самих хмар, 
Аж небо все зачервонілось, 
Великий тяжко був пожар. 
Човни і байдаки палали, 
Соснові пороми тріщали, 
Горіли дьоготь і смола. 
Поки троянці огляділись, 
Що добре їх троянки грілись, 
То часть мала човнів була.


Еней, пожар такий уздрівши, 
Злякався, побілів як сніг 
І, бігти всім туди звелівши, 
Чимдуж до човнів сам побіг. 
На гвалт у дзвони задзвонили, 
По улицям в трещотки били, 
Еней же на ввесь рот кричав: 
“Хто в бога вірує — рятуйте! 
Рубай, туши, гаси, лий, куйте! 
А хто ж таку нам кучму дав?”


Еней од страху з плигу збився, 
В умі сердега помішавсь 
І зараз сам не свій зробився. 
Скакав, вертівся і качавсь; 
І із сього свого задору 
Він, голову піднявши вгору, 
Кричав, опарений мов пес. 
Олімпських шпетив на всю губу, 
Свою і неню лаяв любу, 
Добувсь і в рот, і в ніс Зевес.

Гей ти, проклятий стариганю! 


На землю з неба не зиркнеш, 
Не чуєш, як тебе я ганю, 
Зевес! — ні усом не моргнеш. 
На очах більма поробились, 
Коли б довіку посліпились, 
Що не поможеш ти мені. 
Чи се ж таки тобі не стидно, 
Що пропаду, от лиш не видно? 
Я ж, кажуть люди, внук тобі!

А ти з сідою бородою, 
Пане добродію Нептун! 
Сидиш, мов демон, під водою, 
Ізморщившись, старий шкарбун! 
Коли б струхнув хоть головою 
І сей пожар залив водою — 
Тризубець щоб тобі зломивсь! 
Ти базаринку любиш брати, 
А людям в нужді помагати 
Не дуже, бачу, поспішивсь.


І братик ваш Плутон, поганець, 
Із Прозерпіною засів, 
Пекельний, гаспидський коханець, 
Іще себе там не нагрів? 
Завів братерство з дьяволами 
І в світі нашими бідами 
Не погорює ні на час. 
Не посилкується німало, 
Щоб так палати перестало 
І щоб оцей пожар погас.


І ненечка моя рідненька 
У чорта десь тепер гуля, 
А може, спить, уже п’яненька 
Або з хлоп’ятами ганя. 
Тепер їй, бачу, не до соли, 
Уже, підтикавши десь поли, 
Фурцює добре, навісна. 
Коли сама з ким не ночує, 
То для когось уже свашкує, 
Для сього тяжко поспішна.


Та враг бери вас, — що хотіте, 
Про мене, те собі робіть, 
Мене на лід не посадіте, 
Пожар лиш тілько погасіть, 
Завередуйте по-своєму 
І, будьте ласкаві, моєму 
Зробіте лихові кінець. 
Пустіть лиш з неба веремію 
І покажіте чудасію, 
А я вам піднесу ралець”.


Тут тілько що перемолився 
Еней і рот свій затулив; 
Як ось із неба дощ полився, 
В годину ввесь пожар залив. 
Бурхнуло з неба, мов із бочки, 
Що промочило до сорочки; 
То драла врозтіч всі дали. 
Троянці стали всі як хлюща, 
Їм лучилася невсипуща, 
Не раді і дощу були.


Не знав же на яку ступити 
Еней і тяжко горював, 
Чи тут остатись, чи поплити? 
Бо враг не всі човни забрав; 
І миттю кинувсь до громади 
Просить собі у ней поради, 
Чого собою не вбагне. 
Тут довго тяжко раховали, 
І скілько не коверзовали, 
Та все було, що не оне.


Один з троянської громади, 
Насупившися, все мовчав 
І, дослухавшись до поради, 
Ціпком все землю колупав. 
Се був пройдисвіт і непевний, 
І всім відьмам був родич кревний — 
Упир і знахур ворожить, 
Умів і трясцю одшептати, 
І кров христьянську замовляти, 
І добре знав греблі гатить.


Бував і в Шльонському з волами, 
Не раз ходив за сіллю в Крим; 
Тарані торговав возами, 
Всі чумаки братались з ним. 
Він так здавався і нікчемний, 
Та був розумний, як письменний, 
Слова так сипав, як горох. 
Уже в чім, бач, пораховати, 
Що розказать — йому вже дати; 
Ні в чім не був страхополох.


Невтесом всі його дражнили, 
По-нашому ж то звавсь Охрім; 
Мені так люди говорили — 
Самому ж незнакомий він. 
Побачив, що Еней гнівився, 
До його зараз підмостився, 
За білу рученьку і взяв; 
І, вивівши Енея в сіни, 
Сам поклонився аж в коліни, 
Таку Енею річ сказав:

Чого ти сильно зажурився 


І так надувся, як індик? 
Зовсім охляв і занудився, 
Мов по болотові кулик? 
Чим більш журитися — все гірше, 
Заплутаєшся в лісі більше, 
Покинь лиш горе і заплюй. 
Піди вкладися гарно спати, 
А послі будеш і гадати, 
Спочинь, та вже тогді міркуй!”

Послухавши Еней Охріма, 
Укрившись, на полу ліг спать; 
Но лупав тілько все очима, 
Не міг ні крихти задрімать. 
На всі боки перевертався, 
До люльки разів три приймався, 
Знемігся ж, мов і задрімав. 
Як ось Анхіз йому приснився, 
Із пекла батечко явився 
І синові таке сказав:

Прокинься, милеє дитятко! 


Пробуркайся і проходись, 
Се твій прийшов до тебе батько, 
То не сполохайсь, не жахнись. 
Мене боги к тобі послали 
І так сказати приказали: 
Щоб ти нітрохи не журивсь, 
Пошлють тобі щасливу долю, 
Щоб учинив ти божу волю 
І швидше в Рим переселивсь.

Збери, всі човни, що остались, 
І гарно зараз їх оправ; 
Придерж своїх, щоб не впивались, 
І сю Сіцілію остав. 
Пливи і не журись, небоже! 
Уже тобі скрізь буде гоже. 
Та ще, послухай, щось скажу: 
Щоб в пекло ти зайшов до мене, 
Бо діло єсть мені до тебе. 
Я все тобі там покажу.


І по Олімпському закону 
Уже ти пекла не минеш: 
Бо треба кланятись Плутону, 
А то і в Рим не допливеш. 
Якусь тобі він казань скаже, 
Дорогу добру в Рим покаже, 
Побачиш, як живу і я. 
А за дорогу не турбуйся. 
До пекла навпростець прямуйся 
Пішком, — не треба і коня.


Прощай же, сизий голубочок! 
Бо вже стає надворі світ; 
Прощай, дитя, прощай, синочок!.” 
І в землю провалився дід. 
Еней спросоння як схопився, 
Дрижав од страху і трусився, 
Холодний лився з його піт; 
І всіх троянців поскликавши, 
І лагодитись приказавши, 
Щоб завтра поплисти як світ.


К Ацесту зараз сам махнувши, 
За хліб подяковав, за сіль, 
І, там недовго щось побувши, 
Вернувся до своїх відтіль. 
Ввесь день збирались та складались; 
І світа тілько що дождались, 
То посідали на човни. 
Еней же їхав щось несміло, 
Бо море дуже надоїло, 
Як чумакам дощ восени.


Венера тілько що уздріла, 
Що вже троянці на човнах, 
К Нептуну на поклон побігла, 
Щоб не втопив їх у волнах. 
Поїхала в своїм ридвані, 
Мов сотника якого пані, 
Баскими конями, як звір. 
Із кінними проводниками, 
З трьома назаді козаками, 
А коні правив машталір.


Була на йому біла свита 
Із шаповальського сукна, 
Тясомкою кругом обшита, 
Сім кіп стоялася вона. 
Набакир шапочка стриміла, 
Далеко дуже червоніла, 
В руках же довгий був батіг; 
Їм грімко ляскав він із лиха, 
Скакали коні без оддиха; 
Ридван, мов вихор в полі, біг.


Приїхала, загримотіла, 
Кобиляча мов голова; 
К Нептуну в хату і влетіла 
Так, як із вирію сова; 
І не сказавши ні півслова, 
Нехай, каже, твоя здорова 
Бува, Нептуне, голова! 
Як навіжена, прискакала, 
Нептуна в губи цілувала, 
Говорячи такі слова:

Коли, Нептун, мені ти дядько, 


А я племінниця тобі, 
Та ти ж. мені хрещений батько, 
Спасибі зароби собі. 
Моєму поможи Енею, 
Щоб він з ватагою своєю 
Щасливо їздив по воді; 
Уже і так пополякали, 
Насилу баби одшептали, 
Попався в зуби був біді”.

Нептун, моргнувши, засміявся; 
Венеру сісти попросив 
І після неї облизався, 
Сивухи чарочку налив; 
І так її почастовавши, 
Чого просила, обіщавши, 
І зараз з нею попрощавсь. 
Повіяв вітр з руки Енею, 
Простивсь сердешненький з землею, 
Як стрілочка, по морю мчавсь.


Поромщик їх щонайглавнійший 
З Енеєм їздив всякий раз, 
Йому слуга був найвірнійший — 
По-нашому він звавсь Тарас. 
Сей, сидя на кормі, хитався, 
По саме нільзя нахлистався 
Горілочки, коли прощавсь. 
Еней велів його прийняти, 
Щоб не пустивсь на дно ниряти 
І в луччім місці би проспавсь.


Но видно, що пану Тарасу 
Написано так на роду, 
Щоб тілько до сього він часу 
Терпів на світі сім біду. 
Бо, розхитавшись, бризнув в воду, 
Нирнув — і, не спитавши броду, 
Наввиринки пішла душа. 
Еней хотів, щоб окошилась 
Біда і більш не продовжилась, 
Щоб не пропали всі з коша.



наступна сторінка >>