Енеїда Іван Петрович Котляревський Частина перша - nadoest.com ))
Головна
Пошук за ключовими словами:
Схожі роботи
Назва роботи кіл. стор. розмір
Іван Петрович Котляревський Енеїда [Энеида] 8 4048.4kb.
Тема. Урок – міні – проект. Іван Петрович Котляревський. Національний... 1 39.66kb.
План: Вступ Відомості про життя І. П. Котляревського Передумови розвитку... 1 236.13kb.
Іван Петрович Котляревський Наталка Полтавка 3 523.32kb.
Над «Енеїдою» І. Котляревський працював близько 30 років (з перервами) 1 117.03kb.
Іван Петрович Павлов Рекомендаційний покажчик Cуми-2010 1 171.12kb.
Іван Петрович Павлов Рекомендаційний покажчик Cуми-2009 1 171.44kb.
Тематична І рівень 1 І. Котляревський «перелицював» на український лад 1 23.77kb.
Іван Котляревський (1769 1838) 1 35.81kb.
Іван багряний тигролови частина перша розділ перший дракон 12 3135.28kb.
Книга перша сигнали з всесвіту частина перша пробудження розділ І син 11 2506.05kb.
Повідомлення учнів про дату, стан неба, температуру повітря, опади... 1 51.9kb.
Таращанський 1 219.63kb.

Енеїда Іван Петрович Котляревський Частина перша - сторінка №6/6
Не супостат, чий труп нікчемний 
На полі без душі лежить. 
Позволь тіла убитой раті. 
Як водиться, землі продати; 
Нехай князь милость сю явить”.

Еней, к добру з натури склепний, 
Сказав послам латинським так: 
“Латинус рекс єсть невгомонний, 
А Турнус пессімус дурак. 
І кваре воювать вам мекум? 
Латинуса буть путоцекум, 
А вас, сеньйорес, без ума; 
Латинусу рад пацем даре, 
Пермітто мертвих поховаре, 
І злості корам вас нема,


Один єсть Турнус ворог меус, 
Сам, ерго, дебет воювать; 
Велять так фата, ут Енеус 
Вам буде рекс, Аматі зять. 
Щоб привести, ад фінем беллюм, 
Ми зробим з Турнусом дуеллюм, 
Про що всіх сангвіс проливать? 
Чи Турнус буде, чи Енеус, 
Укажеть глядіус, вель деус, 
Латинським сцептро управлять”.


Латинськії посли ззиркнулись, 
По серцю їм ся річ була; 
Знечев’я трохи схаменулись, 
Дрансеса смілость тут взяла: 
“О князь, — крикнув, — пресловутий! 
Великим ти родився бути! 
Ми все в Латинові уста 
Внесем, дрібнесенько розкажем 
І щиро, щиро те докажем, 
Що з Турном дружба єсть пуста”.


І мировую тут зробили 
На тиждень, два або і три 
І в договорі положили, 
Щоб теслі і другі майстри 
Латинські помогли троянам, 
Сим ланцям, голякам, прочанам, 
Достроїть новий городок; 
Щоб нарубать дали соснини, 
Кленків, дубків і берестини, 
На крокви годних осичок.


За сим тут началось гуляння, 
І чарочка пішла кругом; 
Розкази, сміхи, обнімання, 
Ділились дружно тютюном. 
Які пили, які трудились 
І над убитими возились; 
В лісах же страшна стукотня. 
В коротке мировеє врем’я 
Латинське і троянське плем’я 
Було як близькая рідня.


Тепер би треба описати 
Евандра батьківську печаль 
І хлипання всі розказати, 
І крик, і охання, і жаль. 
Та ба! Не всякий так змудрує, 
Як сам Вергілій намалює, 
А я ж до жалю не мастак; 
Я сліз і охання боюся 
І сам ніколи не журюся; 
Нехай собі се піде так.


Як тілько світова зірниця 
На небі зачала моргать, 
То вся троянськая станиця 
Взялася мертвих зволікать. 
Еней з Трахоном роз’їжджає. 
К трудам дружину понуждає, 
Кладуть із мертвих тіл костри; 
Соломой їх обволікають, 
Олію з дьогтем поливають 
На всякий зруб разів по три.


Потім солому підпалили, 
І плам’я трупи обняло. 
І вічну пам’ять заквилили, 
Аж сумно слухати було, 
Тут кость, і плоть, і жир шкварчали, 
Тут інші смалець істочали, 
У інших репався живіт; 
Смрад, чад і дим кругом носились, 
Жерці найбільше тут трудились, 
Ізконебє халтурний рід.


Други, товариші і кревні, 
Батьки, сини, куми, свати, 
На віки вічні незабвенні, 
А може, хто із суєти, 
В огонь шпурляли різну збрую, 
Одежу, обув дорогую, 
Шаблі, ладунки, келепи. 
Шашки, свитки, кульбаки, троки, 
Онучі, постоли, волоки 
Шпурлялись, як на тік снопи.


Не тілько в полі так робилось, 
В Лавренті сумно тож було; 
Багацько трупа там палилось, 
Поспульство ж на чім світ ревло. 
Там батько сина-парубійку 
Оплакував і кляв злодійку 
Війну і ветхого царя; 
Тут дівка вельми убивалась, 
Що без вінця вдовой осталась, 
Утративши, багатиря.


Жінки, порозпускавши, коси, 
Розхристані і без свиток, 
Розтрьопані, простоволосі 
Галасовали на ввесь рот. 
По мертвих жалібно кричали, 
По грудях билися, стогнали, 
Латинів проклинали рід; 
Про Турна ж всі кричали сміло, 
Що за своє любовне діло 
Погубить даром ввесь нарід.


Дрансес на Турна тут доносить, 
Що Турн всім гибелям вина; 
Еней на бой його лиш просить, 
І так би й кончилась війна. 
Но і у Турна був сутяга, 
Брехун, юриста, крюк, підтяга, 
І діло Турна защищав; 
Та і Аматині пролази 
Пускали рознії розкази, 
Щоб Турн ні в чім не уважав.


Як ось од хана Діомида 
Латинові прийшли посли, 
І із охлявшого їх вида 
Не видно, радість щоб несли. 
Латин вельможам з старшиною 
Велить явитись пред собою, 
Що все і сталося якраз; 
Послів кликнули до громади. 
І, виповнивши всі обряди, 
Латин прорек такий приказ:

Скажи, Венуле нежахливий, 


Всю хана Діомида річ, 
Здається, був ти не брехливий, 
Таким тебе зна наша Січ”. 
“Підніжок твій я і підданець, 
Із слуг твоїх послідній ланець, — 
Сказав Венул, — не погнівись! 
Мужича правда єсть колюча, 
А панська на всі боки гнуча, 
І хан сказав так, не сумнись:

Не з мордою Латина битись 


Против троянських розбишак, 
Вам треба б перше придивитись, 
Який то єсть Еней козак! 
Під Троєю він дався знати 
Нам всім, як взявся рятовати 
Богів домашніх і рідню. 
Він батька спас в злу саму пору, 
На плечах зніс на Іду-гору, 
Сього не майте за бридню.

Против Енея не храбруйте, 
Для нас здається він святим; 
І так Латину розтолкуйте. 
Щоб лучче помирився з ним. 
Гай! гай! Де діти єсть такії, 
Щоб кудрі батькові сідії 
Найвище ставили всього?. 
Не ворог я царю Латину, 
Но чту Анхізову дитину 
І не піду против його.


Прощайте, доміні латинці! 
Поклон мій вашому царю; 
Возьміть назад свої гостинці, 
Одправте їх к багатирю 
Енею і просіть покою”, 
Венул утерся тут рукою 
І річі сій зробив кінець. 
Збентежила ся річ Латина, 
Здавалось, близька зла година; 
На лисині трусивсь вінець.


Латин од думки схаменувся, 
Олімпським трохи помоливсь; 
Наморщивсь, сентябрем надувся 
І смутно на вельмож дививсь. 
“А що? — сказав. — Чи поживились? 
От з Діомидом ви носились, 
А він вам фигу показав; 
Заздалегідь було змовлятись, 
Як з пан Енеєм управлятись, 
Поки лапок не розіклав.


Тепер не приберу більш глузду, 
Як тут сих поселить прочан; 
Землі шматок єсть не під нужду, 
То їм з угоддями оддам. 
Оддам нив’я, і сінокоси, 
І риболовні тібрські коси, 
То буде нам Еней сусід; 
Коли ж не схоче він остаться, 
А пуститься іще таскаться, 
То все ж ізбавимся од бід.


А щоб з Енеєм лад зробити, 
Пошлю послів десятків п’ять; 
І мушу дари одрядити, 
Диковинки коли б достать: 
Повидла, сала, осятрини, 
Шалевий пояс і люстрини, 
Щоб к празнику пошив каптан, 
Сап’янці із Торжка новенькі, 
Мальованії потибеньки. 
А нуте! Як здається вам?”


Дрансес був дивний говоруха 
І Турнові був враг лихий, 
Встає, ус гладить, в носі чуха, 
Дає одвіт царю такий: 
“Латине світлий, знаменитий, 
Твоїми мед устами пити! 
Всяк тягне в серці за тебе; 
Но одізватися не сміють, 
Сидять, мовчать, сопуть, потіють, 
І всяк мізкує про себе.


Нехай же та личина люта, 
Що нас впровадила в війну 
І ганьбою до всіх надута, 
Походить більш на сатану: 
Що стілько болі причинила, 
Що стілько люду погубила, 
А в смутний час навтікача! 
Нехай лиш Турн, що верховодить 
І всіх панів за кирпи водить. 
З Енеєм порівня плеча.


Нехай оставить нас в свободі, 
Нехай царівні дасть покой, 
Нехай живе в своїй господі. 
А щоб в Латію ні ногой. 
А ти, Латине, всіх благійший, 
Прибав Енею дар смачнійший: 
Йому Лавинію оддай. 
Сим сватовством нам мир даруєш 
І царства рани урятуєш; 
Дочці ж з Енеєм буде рай.


Тебе ж прошу я, пане Турне! 
Покинь к Лавинії любов 
І проясни чоло нахмурне, 
Щади латинську нашу кров. 
Еней тебе лиш визиває, 
А нас, латинців, не займає, 
Іди з троянцем потягайсь! 
Коли ти храбрий не словами, 
Так докажи нам те ділами, 
Побить Енея постарайсь”.


Од речі сей Турн роз’ярився, 
Як втопленик, посинів ввесь; 
Дрижали губи, сам дрочився, 
Зубами клацав, мовби пес, 
Сказав: “О стара пустомеля! 
Яхидств і каверз всіх оселя! 
І ти тхором мене зовеш! 
І небилиці вимишляєш, 
Народ лукаво ввесь лякаєш, 
На мене ж чортзна-що плетеш.


Що буцім хочу я одтяти 
Головку лисую твою; 
Та згинь! — не хочу покаляти 
Честь багатирськую свою. 
А ти, Латине милостивий, 
Коли такий став полохливий, 
Що і за царством байдуже? 
Так лізьте ж до Енея раком, 
Плазуйте перед сим трояком, 
Він мир дам славний устриже.


Коли ж до миру я поміха. 
Коли Еней мене бажа 
І смерть моя вам єсть потіха; 
Моя душа не єсть чужа 
Од храбрості і од надії, 
Іду, де ждуть мене злодії, 
Іду і б’юся з втікачем! 
Нехай хоть стане він Бовою, 
Не наляка мене собою, 
Поміряюсь з його плечем”.


Коли в конгресі так тягались, 
Еней к Лавренту підступав; 
На штурм троянці шиковались, 
До бою всякий аж дрижав. 
Латин таку почув новинку, 
Злякавсь, пустив із рота слинку, 
І вся здригнула старшина. 
“От вам і мир”, — сказав Турн лютий 
І, не терявши ні минути, 
Пред військом опинивсь як на!


Оп’ять настав гармидер, лихо; 
Народ, як черв, заворушивсь, 
То всі кричать, то шепчуть тихо, 
Хто лаявся, а хто моливсь. 
Оп’ять війна і різанина, 
Оп’ять біда гне в сук Латина, 
Сердешний каявсь од душі, 
Що тестем не зробивсь Енею 
І послі б з мирною душею 
Лигав потапці і книші.


Турн миттю нарядився в збрую, 
Летить, щоб потрошить троян; 
І роз’ярив дружину злую 
Побить Енеєвих прочан. 
Прискочив перше до Камілли, 
Як огир добрий до кобили, 
І став їй зараз толковать: 
Куди їй з військом напирати; 
Мессап же мусить підкрепляти 
Цариці сей прокляту рать.


Розпорядивши Турн як треба, 
Махнув, засаду щоб зробить, 
На гору, що торкалась неба, 
І щоб фрігійців окружить. 
Еней построїв тож отряди, 
Де всім назначив для осади 
Без одступу на вал іти. 
Ідуть, зімкнувшись міцно, тісно, 
Ідуть, щоб побідить поспішно 
Або щоб трупом полягти.


Троянці сильно наступали 
І тиснули своїх врагів, 
Не раз латинців проганяли 
До самих городських валів. 
Латинці также оправлялись 
І од троянців одбивались, 
Один другого товк на прах; 
Тут їх чиновники тузились, 
Як півні за гребні возились; 
Товклись кулаччям по зубах.


Но як Арунт убив Каміллу, 
Тогді латинців жах напав, 
Утратили і дух, і силу, 
Побігли, хто куди попав. 
Троянці з біглими змішались, 
Над їх плечами забавлялись 
І задавали всім сто лих. 
Ворота в баштах запирали, 
Своїх ховатись не пускали, 
Бо напустили б і чужих.


Як вість така прийшла до Турна, 
То так мерзенно іскрививсь, 
Що твар зробилась нечепурна, 
І косо, зашморгом дививсь. 
Потім ярує од досади, 
Виводить військо із засади 
І гору покида, і ліс; 
І тілько що спустивсь в долину, 
То в тую ж самую годину 
Уздрів Енеєвих гульвіс.


Пізнав пан Турн пана Енея, 
А Турна тож Еней пізнав: 
Вспалали духом Асмодея, 
Один другого б розідрав; 
Не обійшлося б тут без бою, 
Коли б пан Феб од перепою 
Заранше в воду не заліз 
І не послав на землю ночі; 
Тут всіх до сна стулились очі, 
І всяк уклався горлоріз.


Турн, облизня в бою піймавши, 
Зубами з серця скреготав; 
Од дуру, що робить не знавши, 
Латину з злостію сказав: 
“Нехай злиденнії прочани, 
Задрипанці твої трояни, 
Нехай своїх держаться слові 
Іду з Енеєм поштурхаться. 
В моїх проступках оправдаться: 
Убить і околіть готов.


Пошлю Енея до Плутона 
Або і сам в ад копирсну; 
Уже мні жизнь і так солона; 
Оддай Енею навісну…” 
“Гай, гай! — Латин тут обізвався. — 
Чого ти так розлютовався? 
Що ж буде, як розсерджусь я? 
Уже мені брехати стидно, 
А потаїть — богам, обидно, 
Святая правда дорога!


Послухай же, судьби єсть воля, 
Щоб я дочки не оддавав 
За земляка, а то зла доля 
Насяде, хто злама устав. 
Мене Амата ублагала 
І так боки натасовала, 
Що я Енею одказав. 
Тепер сам мусиш мірковати, 
Чи треба жить, чи умирати; 
А лучче, якби в ум ти взяв


І занедбав мою Лависю; 
Чи трохи в світі панночок? 
Ну, взяв би Муньку або Прісю, 
Шатнувсь то в сей, то в той куток, 
В Івашки, Мильці, Пушкарівку, 
І в Будища, і в Горбанівку, 
Тепер дівчат, хоть гать гати; 
Тепер на сей товар не скудно, 
І замужню украсть не трудно, 
Аби по норову найти”.


На слово се прийшла Амата 
І зараз в Турна і вп’ялась; 
Лобзала в губи стратилата 
І од плачу над ним тряслась, 
“В напасть, — сказала, — не вдавайся 
І битися не поспішайся, 
Як луснеш ти, то згину я; 
Без тебе нас боги покинуть, 
Латинці і рутульці згинуть. 
І пропаде дочка моя”.


Но Турн на се не уважає, 
І байдуже ні сльоз, ні слов; 
Гінця к Енею посилає, 
Щоб битись завтра був готов. 
Еней і сам трусивсь до бою, 
Щоб сильною своєй рукою 
Головку Турну одчесать. 
А щоб повірить Турна слову, 
Тож посила зробить умову, 
Як завтра виставляти рать.


На завтра, тілько що світало, 
Уже народ заворушивсь; 
Все вешталося, все кишало, 
На бой дивитись всяк галивсь. 
Межовщики там розміряли, 
Кілочки в землю забивали 
На чак, де військові стоять. 
Жреці молитви зачитали, 
Олімпським в жертву убивали 
Цапів, баранів, поросят.


Тут військо стройними рядами 
В параді йшло, мовби на бой: 
В празничній збруї, з прапорами 
Всяк ратник чванився собой. 
Обидві армії стояли 
На тих межах, що показали; 
Між ними був просторий плець; 
Народ за військом копошився, 
Всяк товпився, всяк ліз, тіснився 
Побоїщу щоб зріть кінець.


Юнона, як богиня, знала, 
Що Турну прийдеться пропасть, 
Іще в мізку коверзовала, 
Щоб одвернуть таку напасть; 
Кликнула мавку вод Ютурну 
(Бо ся була сестриця Турну) 
І розказала їй свій страх; 
Веліла швидше умудриться, 
На всякі хитрощі пуститься, 
Щоб брата не строщили в прах.


Як так на небі дві хитрили, 
Тут лагодились два на бой; 
Всі за свого богів молили, 
Щоб власною своей рукой 
Ізміг врага в яєшню зм’яти. 
Рутульці стали ж розмишляти, 
Що Турн їх може скиксовать; 
Уже заздалегідь смутився, 
Іще нічого, а скривився, 
Не лучче б бой сей перервать.


На сей-то час Ютурна-мавка 
В рутульський подоспіла строй; 
І там вертілася, як шавка, 
І всіх скуйовдила собой. 
Камерта вид на себе взявши, 
Тут всіх учила, толковавши, 
Що сором Турна видавать; 
Стид всім стоять, згорнувши руки, 
Як згине Турн, терпіти муки, 
Дать шиї в кандали ковать.


Все військо сумно мурмотало, 
Сперва тихенько, послі в глас 
Гукнули разом: “Все пропало!” 
Щоб розмир перервать в той час. 
Ютурна фиглі їм робила, 
Шпаками кібця затровила, 
І заєць вовка покусав. 
Такії чуда небувалі 
Лаврентці в добре толковали, 
Тулумній к битві підтруняв.


І перший стрелив на троянців, 
Гиллипенка на смерть убив; 
А сей був родом із аркадців, 
То земляків на гнів підвів. 
Отак оп’ять зірвали січу! 
Біжать один другому встрічу, 
Хто з шаблею, хто з палашем; 
Кричать, стріляють, б’ють, рубають, 
Лежать, втікають, доганяють; 
Все вмиг зробилось кулішем.


Еней, правдивий чолов’яга, 
Побачивши такий нелад, 
Що вража, зрадивши, ватага 
Послать фрігійців дума в ад. 
Кричить: “Чи ви осатаніли! 
Адже ми розмир утвердили! 
Ми з Турном поб’ємось одні”. 
Но відкіль стрілка не взялася 
І спотиньга в стегно вп’ялася, 
І кров забризкала штани.


Еней од рани шкандибає 
В крові із строю в свій намет; 
Його Асканій проводжає, 
Либонь, і під руку ведеть. 
Уздрів се Турн, возвеселився, 
Розприндився і розхрабрився 
І на троянців полетів: 
То б’є, то пха або рубає, 
Із трупів бурти, насипає, 
Хоть би варить на сто котлів.


І перших Філа, Тамаріса 
На землю махом поваляв; 
Потім Хлорея, Себаріса, 
Мовби комашок, потоптав; 
Дерету, Главку, Ферсілогу 
Поранив руки, шию, ногу; 
Навік каліками зробив. 
Побив багацько Турн заклятий, 
Не трохи потоптав зикратий, 
В крові так, мов в багні, бродив


Коробилась душа Енея, 
Що Турн троянців так локшив; 
Стогнав жалчіше Прометея, 
Бо був од рани єле жив. 
Япид, цилюрик лазаретний, 
Був знахур в порошках нешпетний, 
Лічить Енея приступав: 
По локті руки засукає, 
За пояс поли затикає, 
Очками кирпу осідлав.


І, зараз приступивши к ділу, 
Він шпеник в рані розглядав, 
Прикладовав припарки к тілу 
І шилом в рані колупав. 
І шевську смолу прикладає, 
Но все те трохи помагає; 
Япид сердечний чує жаль! 
Обценьками питавсь, кліщами, 
Крючками, щипцями, зубами, 
Щоб вирвать проклятущу сталь.


Венери серце засвербіло 
Од жалю, що Еней стогнав; 
Підтикавшись — ану за діло: 
І Купідончик не гуляв. 
Шатнулись, разних трав нарвали, 
Зцілющої води примчали, 
Гарлемських капель піддали, 
І, все те вкупі сколотивши, 
Якісь слова наговоривши, 
Енею рану полили.


Таке лікарство чудотворне 
Боль рани зараз уняло, 
І стрілки копійце упорне 
Без праці винятись дало. 
Еней наш знову ободрився, 
Пальонки кубком підкрепився, 
В пайматчину одігся бронь. 
Летить оп’ять врагів локшити, 
Летить троянців ободрити, 
Роздуть в них храбрості огонь.


За ним фрігійські воєводи, 
Що тьху, навзаводи летять; 
А військо — в потоках як води 
Ревуть, все дном наверх, вертять 
Еней лежачих не займає, 
Утікачів нізащо має, 
А Турна повстрічать бажа. 
Хитрить лукавая Ютурна, 
Яким би побитом їй Турна 
Спасти од смертного ножа.


На хитрості дівчата здатні, 
Коли їх серце защемить; 
І в ремеслі сім так понятні, 
Сам біс їх не перемудрить. 
Ютурна з облака злетіла, 
Зіпхнула братня машталіра 
І стала коней поганять; 
Бо Турн ганяв тогді на возі, 
Зикратий же лежав в обозі, 
Не в силах бігать, ні стоять.


Ютурна, кіньми управляя, 
Шаталась з Турном між полків; 
Як од хортів лиса виляя, 
Спасала Турна од врагів. 
То з ним наперед виїжджала. 
То вмиг в другий кінець скакала, 
Но не туда, де був Еней, 
Сей бачить хитрость тут непевну, 
Трусливость Турнову нікчемну, 
Нап’явсь в погонь зо всіх гужей.


Пустивсь Еней слідити Турна 
І дума з ока не спустить; 
Но мавка хитрая Ютурна 
І тут найшлася кулю злить. 
К тому ж Мессап, забігши збоку, 
Зрадливо, зо всього наскоку, 
Пустив в Енея камінець; 
Но сей, по щастю, ухилився 
І камінцем не повредився, 
З султана ж тілько збивсь кінець.


Еней, таку уздрівши зраду, 
Великим гнівом розпаливсь; 
Гукнув на всю свою громаду 
І тихо Зевсу помоливсь. 
Всю рать свою вперед подвинув 
І разом на врагів нахлинув, 
Велів всіх сікти та рубать. 
Пішли латинцїв потрошити; 
Рутульців шпиговать, кришити, 
Та ба! Як Турна б нам достать.


Тепер без сорома признаюсь, 
Що трудно битву описать; 
І як ні морщусь, ні стараюсь, 
Щоб гладко вірші шкандовать, 
Та бачу по моєму виду, 
Що скомпоную панахиду. 
Зроблю лиш розпис іменам 
Убитих воїнів на полі 
І згинувших тут по неволі 
Для примхи їх князьків душам.


На сей баталії пропали: 
Цетаг, Танаїс і Толон; 
Од рук Енеєвих лежали. 
Порізані: Оніт, Сукрон. 
Троянців Гілла і Аміка 
Зіпхнула в пекло Турна піка… 
Та де всіх поіменно знать? 
Там вороги всі так змішались, 
Стіснились, що уже кусались, 
Руками ж нільзя і махать.


Як ось і сердобольна мати 
Енею хукнула в кабак, 
Велів, щоб штурмом город брати, 
Рутульських перебить собак. 
Столичний же Лаврент достати, 
Латину з Турном перцю дати; 
Бо цар в будинках ні гугу. 
Еней на старших галасає. 
Мерщій до себе їх ззиває 
І мовить, ставши на бугру:

Моєї мови не жахайтесь 


(Бо нею управля Зевес) 
І зараз з військом одправляйтєсь 
Брать город, де паршивий пес, 
Латин зрадливий, п’є сивуху, 
А ми б’ємось зо всього духу. 
Ідіть паліть, рубайте всіх; 
Громадська ратуш, зборні ізби 
Щоб наперед всього ізслизли, 
Амату ж зав’яжіте в міх”.

Сказав, і військо загриміло, 
Як громом, разним оружжям; 
Построїлось і полетіло 
Простесенько к градським стінам. 
Огні через стіну шпурляли, 
До стін драбини приставляли 
І хмари напустили стріл. 
Еней, на город руки знявши, 
Латина в зраді укорявши, 
Кричить: “Латин вина злих діл”.


Якії в городі остались, 
Злякались од такой біди, 
І голови їх збунтовались, 
Не знали, утікать куди. 
Одні тряслись, другі потіли. 
Ворота одчинять хотіли, 
Щоб в город напустить троян. 
Другі Латина визивали, 
На вал полізти принуждали, 
Щоб сам спасав своїх мирян.


Амата, глянувши в віконце, 
Уздріла в городі пожар; 
Од диму, стріл затьмилось сонце; 
Напав Амату сильний жар. 
Не бачивши ж рутульців, Турна, 
Вся кров скипілася зашкурна, 
І вмиг царицю одур взяв. 
Здалося їй що Турн убитий, 
Через неї стидом покритий, 
Навік з рутульцями пропав.


Їй жизнь зробилася немила 
І осоружився ввесь світ, 
Себе, олімпських кобенила, 
І видно ізо всіх приміт, 
Що глузд останній потеряла; 
Бо царськеє убрання рвала 
І в самій смутній сій порі. 
Очкур вкруг шиї обкрутивши, 
Кінець за жердку зачепивши, 
Повісилась на очкурі.


Амати смерть ся бусурменська 
Як до Лавинії дійшла, 
То крикнула “уви!” з-письменська, 
По хаті ґедзатись пішла. 
Одежу всю цвітну порвала, 
А чорну к цері прибирала, 
Мов галка, нарядилась вмах; 
В маленьке дзеркальце дивилась, 
Кривитись жалібно училась 
І мило хлипати в сльозах.


Такая розімчалась чутка 
В народі, в городі, в полках, 
Латин же, як старий плохутка, 
Устояв ледве на ногах. 
Тепер він берега пустився 
І так злиденно іскривився, 
Що став похожим на верзун. 
Амати смерть всіх сполошила, 
В тугу, в печаль всіх утопила, 
Од неї звомпив сам пан Турн.


Як тілько Турн освідомився, 
Що дав цариці смерть очкур, 
То так на всіх остервенився, 
Підстрелений мов дикий кнур. 
Біжить, кричить, маха руками 
І грізними велить словами 
Латинцям і рутульцям бой 
З енеївцями перервати. 
Якраз противні супостати, 
Утихомирясь, стали в строй.


Еней од радості не стямивсь, 
Що Турн виходить битись з ним; 
Оскалив зуб, на всіх оглянувсь 
І списом помахав своїм. 
Прямий, як сосна, величавий. 
Бувалий, здатний, тертий, жвавий 
Такий, як був Нечоса-князь. 
На нього всі баньки п’ялили, 
І сами вороги хвалили, 
Його любив всяк — не боявсь.


Як тілько виступили к бою 
Завзята пара ватажків, 
То, зглянувшися між собою, 
Зубами всякий заскрипів. 
Тут хвись! Шабельки засвистіли, 
Цок-цок! — і іскри полетіли; 
Один другого полосять! 
Турн перший зацідив Енея, 
Що з плеч упала і керея, 
Еней був поточивсь назад.


І вмиг, прочумавшись, з наскоком 
Еней на Турна напустив, 
Оддячивши йому сто з оком, 
І вражу шаблю перебив. 
Яким же побитом спастися? 
Трохи не лучче уплестися? 
Без шаблі нільзя воювать. 
Так Турн зробив без дальней думки. 
Як кажуть, підобравши клунки, 
Ану! Чим тьху навтіки драть.


Біжить пан Турн, і репетує, 
І просить у своїх меча; 
Ніхто сердеги не рятує 
Од рук троянська силача! 
Як ось іще перерядилась 
Сестриця, і пред ним явилась, 
І в руку сунула палаш; 
Оп’ять шабельки заблищали, 
Оп’ять панцири забряжчали, 
Оп’ять пан Турн оправивсь наш.


Тут Зевс не втерпів, обізвався, 
Юноні з гнівом так сказав: 
“Чи ум од тебе одцурався? 
Чи хочеш, щоб тобі я дав 
По пані старій блискавками? 
Біда з злосливими бабами! 
Уже ж вістимо всім богам: 
Еней в Олімпі буде з нами 
Живитись тими ж пирогами, 
Які кажу пекти я вам.


Безсмертного ж хто ма убити. 
Або хто може рану дать? 
Про що ж мазку мирянську лити? 
За Турна щиро так стоять? 
Ютурна на одну проказу, 
І певне, по твому приказу, 
Палаш рутульцю піддала. 
І поки ж будеш ти біситься? 
На Трою і троянців злиться? 
Ти зла їм вдоволь задала”.


Юнона в первий раз смирилась, 
Без крику к Зевсу річ вела: 
“Прости, паноче! Проступилась, 
Я, далебі, дурна була; 
Нехай Еней сідла рутульця, 
Нехай спиха Латина з стульця, 
Нехай поселить тут свій рід. 
Но тілько щоб латинське плем’я 
Удержало на вічне врем’я 
Імення, мову, віру, вид”.

Іноси! сількість! Як мовляла”, — 


Юноні Юпітер сказав. 
Богиня з радіщ, танцювала. 
А Зевс метелицю свистав. 
І все на шальках розважали, 
Ютурну в воду одіслали, 
Щоб з братом Турном розлучить; 
Бо книжка Зевсова з судьбами, 
Несмертних писана руками, 
Так мусила установить.

Еней махає довгим списом. 
На Турна міцно наступа. 
“Тепер, — кричить, підбитий бісом, — 
Тебе ніхто не захова. 
Хоть як вертись і одступайся, 
Хоть в віщо хоч перекидайся, 
Хоть зайчиком, хоть вовком стань, 
Хоть в небо лізь, ниряй хоть в воду, 
Я витягну тебе спідсподу 
І розмізчу, погану дрянь”.


Од сей бундючкоі Турн речі 
Безпечно усик закрутив 
І, зжав свої широкі плечі, 
Енею глуздівно сказав: 
“Я ставлю річ твою в дурницю; 
Ти в руку не піймав синицю, 
Не тебе, далебіг, боюсь. 
Олімпські нами управляють, 
Вони на мене налягають, 
Пред ними тілько я смирюсь”.


Сказавши, круто повернувся 
І камінь пудів в п’ять підняв; 
Хоть з праці трохи і надувся; 
Бо, бач, не тим він Турном став, 
Не та була в нім жвавость, сила, 
Йому Юнона ізмінила; 
Без богів ж людська моч — пустяк. 
Йому і камінь ізміняє, 
Енея геть не долітає, 
І Турна взяв великий страх.


В таку щасливую годину 
Еней чимдуж спис розмахав 
І Турну, гадовому сину, 
На вічний поминок послав; 
Гуде, свистить, несеться піка, 
Як зверху за курчам шульпіка, 
Торох рутульця в лівий бік! 
Простягся Турн, як щогла, долі, 
Качається од гіркой болі, 
Клене олімпських єретик.


Латинці од сього жахнулись, 
Рутульці галас підняли, 
Троянці глумно осміхнулись, 
В Олімпі ж могорич пили. 
Турн тяжку боль одоліває, 
К Енею руки простягає 
І мову слезную рече: 
“Не жизні хочу я подарка; 
Твоя, Анхізович, припарка 
За Стікс мене поволоче.


Но єсть у мене батько рідний, 
Старий і дуже ветхих сил; 
Без мене він хоть буде бідний, 
Та світ мені сей став не мил; 
Тебе о тім я умоляю, 
Прошу, як козака, благаю: 
Коли мені смерть задаси, 
Одправ до батька труп дублений; 
Ти будеш за сіє спасенний, 
На викуп же, що хоч, проси”.


Еней од речі сей зм’ягчився 
І меч піднятий опустив; 
Трохи-трохи не прослезився 
І Турна ряст топтать пустив. 
Аж зирк — Паллантова ладунка 
І золота на ній карунка 
У Турна висить на плечі. 
Енея очі запалали, 
Уста од гніву задрижали, 
Ввесь зашарівсь, мов жар в печі.


І вмиг, вхопивши за чуприну, 
Шкереберть Турна повернув, 
Насів коліном злу личину 
І басом громовим гукнув: 
“Так ти троянцям нам для сміха 
Глумиш з Паллантова доспіха 
І думку маєш буть живим? 
Паллант тебе тут убиває, 
Тебе він в пеклі дожидає, 
Іди к чортам, дядькам своїм”.


З сим словом меч свій устромляє 
В роззявлений рутульця рот 
І тричі в рані повертає, 
Щоб більше не було хлопот. 
Душа рутульська полетіла 
До пекла, хоть і не хотіла, 
К пану Плутону на бенкет. 
Живе хто в світі необачно, 
Тому нігде не буде смачно, 
А більш, коли і совість жметь. 


<< попередня сторінка