Літературна світлиця: Василь Симоненко Лірика поета - nadoest.com ))
Головна
Пошук за ключовими словами:
сторінка 1
Схожі роботи
Літературна світлиця: Василь Симоненко Лірика поета - сторінка №1/1
Літературна світлиця: Василь Симоненко

Лірика поета.

Є в коханні і будні і свята

Є у ньому і радість і жаль, f:\2. оксана анатольевна\120px-symonenko-cherkasy.jpg

Бо не можна життя заховати

За рожевих ілюзій вуаль.

Чудовий український поет Василь Симоненко прожив недовге , але яскраве життя. Він народився у селі Біївці Лубенського району на Полтавщині 8 січня 1935 року в селянській родині. Виховувала його тільки мати - Ганна Федорівна, батько покинув сім’ю, коли Василеві не було ще й року.

Звучить композиція « Чорнобривці».

Після закінчення школи з золотою медаллю у 1952 році Василь поступає на факультет журналістики Київського університету.

Під час навчання пише багато віршів, стає активним членом літературної студії. У 1957 році Василь отримує диплом і направлення на роботу у місто Черкаси. У 1962 році виходить перша збірка його творів « Тиша і грім», у 1963 році видається казка «Цар Плаксій та Лоскотон », друкуються окремі твори поета : « Вино з троянд»,» Чорна підкова», «Головешка», «Мечі»,

« Монархи», « Дума про діда» .У 1962 році В. Симоненка прийнято до Спілки письменників України. Улітку 1962 року поет був жорстоко побитий працівниками міліції залізничної станції м. Сміла . У зв’язку з тим що влада

всіляко боролась з Василем Симоненком, можна зробити висновок,

що це побиття не було випадковим.

У 1963 році Василь Симоненко захворів, йому зробили операцію та врятувати йому життя не вдалося, 13 грудня 1963 року Василь Симоненко помер

(за офіційною версією від раку). Похований він у Черкасах, і на його могилі викарбувані слова з його поезії» Лебеді материнства»: « Можна все на світі вибирати сину, вибрати не можна тільки Батьківщину».

У 1964 році вийшла посмертна збірка «Земне тяжіння», у 1981 році надруковано збірку вибраних творів «Лебеді материнства».

У 1995 році – Василеві Симоненкові посмертно присуджено

Державну премію України імені Т. Г. Шевченка.

Біографічний нарис поета хочеться закінчити віршем, який присвятила йому поетеса Ксенія Галуцька.

Василю Симоненку.



f:\2. оксана анатольевна\simonenko.jpg

У рік ,коли я народилась,

Твоє велике серце зупинилось,

І обірвалося життя,

Немає у народу каяття!

Цей хлопець народився на Полтавщині,

У чудовій співучій родині,

Де любов до своєї родини,

Як повітря ковток, кожної днини.

Свої вірші почав писати дуже рано,

Але такий талант, така уява у кожному рядку,

Такий ліризм, такі знаходив діаманти,

Що під його пером веселкою ставали,

І у людей весна весь рік буяла.

Він не мовчав, коли усі мовчали,

І не схиляв своєї голови,

А словом, як відточеним кинджалом,

Вбивав заклятих ворогів.

І ось станція у Смілі, міліція, арешт,

Знущання над Орфеєм бистрокрилим,

Тортури, надломилася троянда,

Зів’яли пелюстки, нема бажання.

І забуття, не згадував ніхто,

Неначе і на світі не було!

Але на слово зашморг не накинеш,

І мові рідній ти кайдани не одінеш,

Вірші поета у нащадках будуть жити,

Струмочками у річках гомоніти,

Пташками десь у обрії співати,

І промінцями сонечка вставати!

Хочеться особливо зупинитись на темі лірики у віршах Василя Симоненка

Ми розглянемо тільки невеличку частинку його великої літературної спадщини, його вірші про кохання, про здивування від цього світу,

про любов до маленької часточки землі - України.

Перший вірш з цього огляду : «Світ який – мереживо казкове».

Світ який – мереживо казкове!

Світ який –ні краю, ні кінця! f:\2. оксана анатольевна\simonenko_r.jpg

Зорі й трави, мрево світанкове,

Магія коханого лиця.

Світе мій гучний, мільйоноокий,

Пристрасний, збурунений,німий,

Ніжний, і ласкавий, і жорстокий,

Дай мені свій простір і неспокій,

Сонцем душу жадібно налий!

Дай мені у думку динаміту,

Дай мені любові, дай добра,

Гуркочи у долю мою, світе,

Хвилями прадавнього Дніпра.

Не шкодуй добра мені, людині,

Щастя не жалій моїм літам –

Все одно ті скарби по краплині

Я тобі закохано віддам.

У цьому вірші поет пише про любов до життя, про свою захопленість цим чудовим світом, бажає почути кожний подих і стук свого палкого серця.

Звучить композиція:»Ой летіли дикі гуси». Музика Ігоря Поклада.

Ще один ліричний вірш Василя Симоненка» Любов».

Дзвенять німою тугою ліси,

Коли їх ніч тремтливо обнімаєf:\2. оксана анатольевна\symonenko.jpg

І від очей у ревності ховає

Принади їх первісної краси.

Бринять живою радістю ліси,

Як ранок спалахне на небокраї,

Як сонце вогняне завісу піднімає

Із їх первісної і чистої краси.

Мені здається,- може, я не знаю,-

Було і буде так у всі часи:

Любов, як сонце, світу відкриває

Безмежну велич людської краси.

І тому світ завжди благословляє

І сонце , що встає, і серце, що кохає.

Поет у цьому вірші поєднав і велич природи і людське кохання, його багатогранність, його різноманітність.

Композиція: « Місяць по небу ходить».

До ліричних віршів відноситься також поезія Василя Симоненка « Вона прийшла»

Вона прийшла непрохана й неждана,

І я зустріти не зумів.

Вона до мене випливла з туману

Моїх юнацьких несміливих снів.

Вона прийшла, заквітчана і мила,

І руки лагідно до мене простягла,

І так чарівно кликала й манила,

Такою ніжною і доброю була.

І я не чув , як жайвір в небі тане,

Кого остерігає з висоти….

Прийшла любов непрохана й неждана-

Ну як мені за нею не піти ?

Поет з яскравістю, захопленням розповідає нам про своє кохання, про своє здивування від почуттів першої любові, про несподіване і неочікуване щастя.

Композиція »Ой ти дівчино - чарівниченько».

Чудовий вірш з поетичної скарбниці Василя Симоненка: « І чудно і дивно якось».

І чудно і дивно якось

Відчути , що поруч ти,

Що в серці тривога і м’якість,

На серці – думок бинти.

Ну чим я себе розважу?

Мені не пробачиш ти,

Що я в вечори оранжеві

Тебе не зумів знайти.

Несу я німих докорів

У грудях, напевне , з пуд.

В блискучому теплому зорі

Читаю твій ніжний суд.

Тепер крізь обов’язків грати,

Крізь холод порожніх днів

Збагнув, що не вмів шукати

І ждати тебе не вмів.

Ну чим я себе розважу? f:\2. оксана анатольевна\symonenko4.jpg

Мені не пробачиш ти,

Що я в вечори оранжеві

Тебе не зумів знайти.

Не знаю – чи був я кволим,

Чи ти загубилась в юрбі?

Та знаю, що я й ніколи

Цього не прощу собі.

У цьому вірші відчувається і кохання поета, і його туга за чимось нездійсненним, за тими оранжевими вечорами, які пройшли повз нього.

Композиція «Зоре моя вечірняя».

До ліричного доробку талановитого поета відноситься вірш : «Ти спішила до мене». Незвичайно написаний, цей вірш переносить нас у світ коханої людини, яка любить і разом з тим переживає розпач від того, що предмет

Його любові, кохана дівчина покидає цього юнака.

Ти спішила до мене,

Ти квапилась дуже,

Ворушилися тіні

В асфальті байдуже.

Я стояв , і дививсь,

І не бачив нічого,

Тільки чув ,як співали закохано ноги.

Тільки чув, як спішиш,

Як тікаєш од мене

В надвечір’я дзвінке

Гамірливо-шалене.

Тишина проковтнула

Мелодію ніг,

Я не рушив із місця,

Услід не побіг -

Ти ж спішила од мене,

Ти квапилась дуже,

А мені так хотілось

Бути байдужим.

Композиція « Слала зіронька».

Давайте перегорнемо сторінки збірника Василя Симоненка і прочитаємо ще один його вірш» Закохана».

Ось на тому й ущухла злива,

Розійшлися з під’їзду всі…

Ти брела по струмках, щаслива

В загадковій своїй красі.

Били блискавки ще тривогу,

Розтинаючи небосхил,

І веселка тобі під ноги

Опустилась, чудна, без сил.

Довго вітер уперто віяв,

Але чомусь і він тепер,

Зазирнув тобі під вії,

У волоссі твоєму вмер.

Через вулиці нахололі

Повз очей зачарований хміль

Йшла ти в сонячнім ореолі

Невідомо куди й звідкіль.

Йшла , та й годі. Може, з роботи,

В магазин чи на базар.

Дріботіли маленькі боти

Об розчулений тротуар.

Не дивилася ні на кого,

Йшла й не чула, напевне, ніг.

Але щастя твоє ще довго

Голубіло з очей у всіх.

Це розповідь про юнку, яка зустрічає свою першу весну, своє перше кохання

Яка розквітає сама,неначе пелюстки троянди, зелене листя на деревах,

Оксамитова трава.

Звучить композиція «Чарівна скрипка», музика Ігоря Поклада.

Ще один чудовий вірш Василя Симоненка «Виє вітер».

Виє вітер, довго виє, навіть слухать обрида.

Ходить байда споконвічний та й у вікна загляда.

Ну чому б тобі, приблудо,не заснути уночі,

Не погріть старечі кості в димарі чи на печі?

Я не сплю – мені й не дивно, я ж не вітер-чоловік,

Помитарствую, поб’юся та й засну колись навік.

Але ж я не спати-жити! Жить і мріять я люблю -

Через це у довгі ночі не вилежуюсь, не сплю.

Ну, вгамуйся, клятий вітре, не стогни та не хрипи,

У моє вкладайся ліжко і за мене там поспи.

І зітха тужливо вітер, кулаками в шибки б’є:

-І мені,- кричить, - кохання також спати не дає.

Я давно про зірку мрію, світлу зіроньку одну,

Але як не дму, не вію, а до неї не сягну.

Тож ходжу я в довгі ночі та зітхаю знов і знов,

Їй пісні свої складаю про сумну свою любов.

У цьому вірші поет в алегоричній формі веде діалог з вітром,неначе з своїм другом,довіряє йому свої думки, свої мрії, свої сподівання.

Звучить композиція «По діброві вітер виє «, українська народна пісня.

У Василя Симоненка дуже багато ліричних віршів, які проникнуті ніжністю,

Вірою, Любов’ю,, душевністю, повагою до природи, до усього живого.

Поет розкриває перед нами свій багатогранний внутрішній світ,

Вводить нас до палацу Кохання, і нам хочеться залишитись у цьому палаці назавжди!

Сьогодні ми зупинились тільки на ліричних мотивах у творчості великого

Українського митця Василя Симоненка. І завершити розповідь про лірику Василя Симоненка я хочу віршем Ксенії Галуцької «Поету».

Тебе шукаю, кличу і гукаю,

У сонця, вітру, і зірок питаю,

Але вони мовчать, не розуміють,

Що я поета загубила,

Одну, одну лише людину,

Серед мільярда інших, не таких,

А зовсім ,зовсім вже мені чужих,

Чужих, бо їх думки не перетворяться в вірші,

І їх мені не прочитати,

За них не буду я страждати,

За них не буду сумувати,

За них не буду я любити,

За них не буду разом з ними жити.

А ти, мій любий ,

Ти поет, твої вірші,

Як спалах блискавки, минаючи роки,

Як колискова пісня без журби,

Як ніжність, лагідність моєї стомлено душі,

Як те єдине, без чого я не своя,

Оголеною правду електричний струм.

І громом –бють твої слова,

І розривається моя душа,

Але не можу відірватись від віршів,

На світі ти ж такий один.

Тебе шукаю, кличу, прикликаю,

Але повітря всі слова мої ковтає,

Мовчиш ти, лиш твої думки,

Я знову їх читаю,



Так гірко, що поети помирають!

Звучить фінальна композиція: «Сміються, плачуть солов’ї» - музика народна.