Лозинська ірина володимирівна + 321. 01 (043. 3) Правотворчість у правовій державі - nadoest.com ))
Головна
Пошук за ключовими словами:
сторінка 1
Схожі роботи
Лозинська ірина володимирівна + 321. 01 (043. 3) Правотворчість у правовій державі - сторінка №1/1


Міністерство освіти і науки, молоді та спорту України

Національний університет «Львівська політехніка»


ЛОЗИНСЬКА ІРИНА ВОЛОДИМИРІВНА

УДК 340.134 + 321.01 (043.3)



ПРАВОТВОРЧІСТЬ У ПРАВОВІЙ ДЕРЖАВІ

12.00.01 – теорія та історія держави і права;

історія політичних і правових учень
АВТОРЕФЕРАТ

дисертації на здобуття наукового ступеня

кандидата юридичних наук

Львів – 2012


Дисертацією є рукопис
Робота виконана на кафедрі теорії та історії держави і права Львівського державного університету внутрішніх справ Міністерства внутрішніх справ України

Науковий керівник: кандидат юридичних наук, професор

Кельман Михайло Степанович,

Львівський державний університет

внутрішніх справ,

завідувач кафедри загальної теорії

держави і права
Офіційні опоненти: доктор юридичних наук, професор,

член-кореспондент НАПрН України



Лемак Василь Васильович

Ужгородський національний університет,

проректор з наукової роботи

кандидат юридичних наук



Подорожна Тетяна Станіславівна,

Подільський державний

аграрно-технічний університет,

доцент кафедри економічної теорії і права

Захист відбудеться «_____» червня 2012 р. о ___ годині на засіданні спеціалізованої вченої ради К 35.052.19 у Національному університеті «Львівська політехніка» (79008, м. Львів, вул. Князя Романа, 1-3, ауд. 301 ХІХ навчального корпусу)
З дисертацією можна ознайомитись у бібліотеці Національного університету «Львівська політехніка» (79013, м. Львів, вул. Професорська, 1)

Автореферат розісланий «_____» травня 2012 р.

Учений секретар

спеціалізованої вченої ради І. Ю. Настасяк



ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ
Актуальність теми дослідження. Характеристика України як правової, демократичної держави, безсумнівно, належить до так званих програмних положень української Конституції. Програмність цього положення властива не тільки Україні, а й більшості держав, утворених на території колишнього СРСР. Щоправда, у переважної частини держав, які оголосили себе правовими, є розбіжності між задекларованими і постульованими ідеологічними установками, які породжують соціальні ілюзії, і дійсністю, що не відповідає реальній практиці багатьох проголошених, а почасти й нормативно закріплених ідей і принципів.

Набувають актуальності питання, пов’язані з приведенням усіх елементів політико-правової системи України у відповідність до визнаної концепції правової держави, розробкою поетапної науково обґрунтованої програми її будівництва.

Із розвитком положень Конституції України оновлюється чинне законодавство, здійснюється його гуманізація. Сформувалися й інтенсивно розвиваються нові галузі права. Водночас темпи розбудови правової держави не можуть бути визнані задовільними, а постановка проблеми правової держави у практичній площині не має ще належного теоретичного осмислення.

Відсутність ґрунтовних здобутків у будівництві правової держави в сучасних умовах не сприяє проведенню соціально-економічних і політичних реформ. Однією з причин цього є безсистемність проведених заходів. У практиці сучасних правових реформ спостерігається певне спрямування судово-правового реформування на шкоду іншим сферам правового регулювання, зокрема правотворчості.

Концепція правової держави виступає не стільки об’єктом дослідження, скільки методологічною платформою дослідження широкого спектра проблем співвідношення права й держави, правового стану особистості в державі. Правова державність, як вихідна ідея, визначає спрямованість зазначеної проблеми, дає змогу розкрити систему критеріїв, процесів і цінностей у сфері політико-правового регулювання. Така постановка питання вимагає розширення напрямків теоретичних досліджень проблем, пов’язаних із правовою державністю, і, насамперед, постійного удосконалювання правотворчості як основоположної ланки механізму правового регулювання.

Актуальність дослідження правотворчості в контексті ідей правової державності полягає також у тому, що вони надають їй системного характеру і дозволяють розглядати її, як і будь-який інший елемент політико-правової системи, у широкому спектрі внутрішніх і зовнішніх взаємозв’язків.

У зазначеній площині правотворчість ґрунтовно досі не вивчали. Утім окремі аспекти правотворчості розглядали в контексті визначення принципів правової державності. Чимало мислителів минулого й сучасні дослідники розглядали питання правотворчості, намагаючись виявити її логіку й сутність, а також її реалізацію в конкретних державах. Варті уваги філософські та філософсько-правові напрацювання, зокрема, Аристотеля, Платона, Г. Гегеля, Т. Гоббса, І. Канта, Дж. Локка, К. Маркса, Ф. Енгельса.

Особливо цінними є роботи філософів, правознавців і соціологів кінця XIX – початку XX ст. І. Ільїна, Б. Кістяківського, С. Котляревського, П. Новгородцева, Б. Чичеріна, які заклали філософські, соціологічні й політико-правові основи розуміння правової держави як конституційної, що має вільних громадян, які виявляють свою волю через представників у законодавчому органі у формі прийнятих законів.

У загальнотеоретичному сенсі зазначену проблему або суміжні з нею досліджували і вітчизняні, і зарубіжні вчені: Б. Авер’янов, Н. Александров, С. Алексєєв, Л. Антонова, С. Братусь, В. Баранів, А. Васильєв, І. Воронкова, І. Голосніченко, А. Заєць, В. Ісаков, Д. Керімов, С. Кечек’ян, В. Кудрявцев, В. Лазарев, В. Лемак, Г. Мальцев, М. Марченко, Н. Матузов, В. Нерсесянц, В. Оксамитний, А. Піголкін, Т. Подорожна, С. Поленіна, І. Сенякін, В. Синюков, Н. Соколова, Н. Разумович, Н. Черв’яків, В. Шишко та ін.

В останні роки зростає інтерес до проблем правотворчості у зв’язку з окремими аспектами правової державності. Це викликано тим, що правотворчість пов’язана з усіма сферами політико-правового життя суспільства.



Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Тема дисертації безпосередньо пов’язана з правовими аспектами науково-дослідних робіт Львівського державного університету внутрішніх справ «Проблеми реформування правової системи України» (державний реєстраційний номер 0109U007853) і «Філософсько-правові та теоретико-історичні проблеми державотворення та правотворення в Україні» (державний реєстраційний номер 0109U007855).

Мета і завдання дослідження. Мета дисертаційної роботи – визначити специфіку змісту й логіки правотворчості, адекватну концепції правової держави, а також виявити генезис правових основ, що визначають напрям і послідовність удосконалення правотворчості в рамках будівництва правової держави.

Досягнення цієї мети передбачило постановку й вирішення таких основних взаємопов’язаних наукових завдань:

– виявити системоутворювальні ідеї щодо розуміння сутності правової держави;

– визначити ознаки, що характеризують правову державу;

– виокремити поняття правотворчості в контексті концепції правової держави;

– встановити організаційно-процедурні стандарти, що легітимізують законотворчість як основний вид правотворчості у правовій державі;

– показати підстави і розробити пропозиції щодо визначення організаційно-процедурних стандартів підзаконної правотворчості у правовій державі;

– схарактеризувати систему джерел права як мету й результат правотворчості у правовій державі;

– розробити рекомендації щодо удосконалення правотворчості у правовій державі.

Об’єкт дослідження – правотворчість як процес створення і розвитку чинного законодавства, одна із форм здійснення державної влади.

Предметом дослідження є загальнотеоретичний аналіз правотворчості у правовій державі.

Методи дослідження. Відповідно до поставленої мети і завдань вибрано методологію дослідження.

Методологічну основу дослідження становить система філософських, загальнонаукових та спеціально-наукових методів. Розв’язуючи комплекс проблем, поставлених у дисертації, використано такі загальнонаукові методи, як діалектичний, системний, компаративний, історичний, функціональний, формально-логічний. Діалектичний метод дав змогу розглянути розвиток і взаємозв’язок державно-правових процесів та явищ, зокрема правотворчості у правовій державі, реалізацію норм права, встановити їх ціннісне значення для суспільства. Системний метод застосовано під час дослідження особливостей правотворчості й соціально-політичних чинників як системи впливу на неї. За допомогою історичного методу розкрито особливості сучасної правової системи України, історію її розвитку та простежено соціально-політичні фактори впливу на правотворчість. Застосування функціонального методу дало змогу виокремити функції досліджуваного явища та з’ясувати їх значення для системи загалом. Використовуючи формально-логічний метод, у роботі застосовано такі загальні логічні прийоми, як аналіз, синтез, індукція, дедукція, моделювання.

За допомогою формально-юридичного методу встановлено зовнішні ознаки правотворчості, що сприяло виробленню оновленого визначення поняття цього явища. Метод класифікації застосовано для визначення видів правотворчості у правовій державі. Метод документального аналізу – для виявлення напрямків удосконалення теоретико-правових засад і практики правотворчої діяльності.

Наукова новизна одержаних результатів зумовлена тим, що дисертація є першим у вітчизняній теоретико-правовій науці комплексним дослідженням правотворчості у правовій державі.

Сформульовані висновки та положення містять елементи наукової новизни, а саме:



уперше:

– зроблено спробу дослідити за властивостями і сутністю, а не традиційно – за стадіями і суб’єктами, – правотворчість у межах механізму правового регулювання сучасної правової держави;

– обґрунтовано положення, що системоутворювальною ідеєю концепції правової держави варто розглядати ідею верховенства права, реалізовану у формі створення й дії системи нормативних правових актів правового характеру;

– визначено поняття правотворчості на основі підходу, що заснований на розмежуванні правового й неправового нормативно-правових актів;

– обґрунтовано тезу про те, що впровадження ідеалів правової державності не слід зводити до вдосконалення судово-правового захисту прав і свобод людини; воно має здійснюватись шляхом системного вдосконалення всіх елементів політико-правової організації суспільства, насамперед, через створення налагодженого механізму правотворчості, що відповідає ідеалам правової державності;

– обґрунтовано положення про те, що для гарантування правового змісту законів (загалом нормативно-правових актів) їхні ідейно-моральні критерії мають бути формалізовані у вигляді стандартів і конституційних вимог, що закріплюються в законах;

– доведено, що метою правотворчості (в широкому розумінні) є створення чіткої безконфліктної системи джерел позитивного права, яка відповідала б ідеалам правової держави;

удосконалено:

– характеристики правотворчості, обґрунтування її місця в політико-правовій системі сучасної демократичної держави;

– визначення концептуальної специфіки сутності й логіки законодавчої й підзаконної правотворчості, а також специфіки взаємозв’язку цих форм у процесі створення основ правової держави;

– застосування концепції правової держави як методологічної основи для наукового дослідження правотворчості як елемента державно-правової системи;

– розуміння організаційно-процедурних принципів підзаконної правотворчості;

набули подальшого розвитку:

– положення про те, що будівництво правової держави можливе лише за суворого врахування взаємозалежності принципів правової державності;

– визначення правотворчості у правовій державі, яку варто розуміти як діяльність державних і недержавних суб’єктів з видання нормативно-правових актів, що відповідають системоутворювальній ідеї правової держави – забезпеченню верховенства закону;

– положення про те, що принципово важливим критерієм розрізнення видів правотворчості у правовій державі є їх чітке розмежування залежно від місця й ролі в механізмі правового регулювання, що зумовлює різні стандарти їх організації та процедурно-правового регулювання;

– судження про те, що специфіка характеру регульованих суспільних відносин визначає вид і функціональні характеристики джерел права, які, своєю чергою, великою мірою визначають коло суб’єктів, значення і види правотворчості в державі.

Практичне значення одержаних результатів тісно пов’язане з актуальністю вибраної теми, визначається науковою новизною і полягає в можливості їх застосування з науковою, навчальною, прикладною метою. Сформульовані й обґрунтовані в дисертації висновки і пропозиції сприятимуть більш адекватному уявленню про сутність правотворчості у правовій державі та можуть бути використані у:

– науково-дослідній роботі – для поглиблення знань про правотворчість у правовій державі, розвитку науки теорії держави і права в напрямку подальших розробок проблем правотворчості у правовій державі;

– правотворчій сфері – для застосуванні розробленої методики аналізу стану правотворчості в контексті реалізації різноманітних компонентів правової реформи, розробки програм практичних заходів щодо усунення недоліків чинного законодавства;

– правовиховній сфері – для підвищення рівня правової культури, правосвідомості населення;

– практичній діяльності – для вирішення завдань організації й діяльності законодавчих та інших правотворчих органів;

– навчальному процесі – для вдосконалення викладання навчальних дисциплін «Теорія держави і права», «Історія вчень про державу і право», «Філософія права».



Особистий внесок здобувача. Дисертація є самостійно виконаною науковою працею, результатом власних досліджень автора. Наукові ідеї та розробки оприлюднено без співавторів.

Апробація результатів дисертації. Основні положення дисертації, теоретичні та практичні висновки, результати дослідження було обговорено на засіданні кафедри загальної теорії держави і права Львівського державного університету внутрішніх справ, оприлюднено у виступах і доповідях на науково-практичних заходах: I Міжнародній науково-практичній інтернет-конференції «Інтеграційні економіко-правові напрями розвитку України та країн ближнього зарубіжжя» (м. Львів, 31 січня 2012 р.), Всеукраїнській науково-практичній конференції «Проблеми державотворення та правотворення в Україні» (м. Львів, 17 лютого 2012 р.), II Всеукраїнському круглому столі «Порівняльне правознавство: філософські, історико-теоретичні та галузеві аспекти» (м. Львів, 28 травня 2010 р.), II Всеукраїнському круглому столі «Державотворення та правотворення в Україні крізь призму дотримання прав людини: ретроспектива, сучасні проблеми та наукове прогнозування» (м. Львів, 10 грудня 2010 р.), II регіональному круглому столі «Проблеми державотворення та правотворення в Україні» (м. Львів, 18 лютого 2011 р.).

Публікації за темою дисертації. Основні положення та висновки дисертації викладено в 10 публікаціях, з яких п’ять – статті в наукових фахових виданнях та п’ять – у збірниках тез виступів і доповідей, виголошених на науково-практичних заходах.

Структура роботи. Дисертація складається зі вступу, трьох розділів, які містять вісім підрозділів, висновків, списку використаних джерел. Загальний обсяг роботи становить 174 сторінки, з них 160 сторінок – основний текст і 14 – список використаних джерел (169 найменувань).
ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

У Вступі обґрунтовано актуальність теми дисертації; висвітлено зв’язок роботи з науковими програмами, планами і темами; визначено мету і завдання дослідження, його об’єкт і предмет; схарактеризовано використані в дослідженні методи та підходи, наукову новизну одержаних результатів та їхнє практичне значення; подано відомості щодо апробації основних положень дисертаційної роботи, його структури й обсягу.



Розділ 1 «Теоретико-методологічні основи дослідження правотворчості у правовій державі» складається з двох підрозділів.

У підрозділі 1.1 «Проблема визначення поняття правотворчості у вітчизняній та зарубіжній літературі» здійснено всебічний аналіз поняття правотворчості. Передусім висвітлено погляди таких відомих учених, як А. Венгеров, Н. Матузов, А. Малько, О. Скакун, С. Лисенков.

У юридичній науковій літературі є чимало інтерпретацій цього політико-правового явища на основі досить різноманітних методологічних принципів і прийомів. Визначення поняття правотворчості ґрунтується на одній із системоутворювальних ідей правової держави: не будь-який закон є правовим. А отже, не можна вважати правотворчість процесом прийняття неправового закону. У навчальній літературі поширені визначення, що тлумачать і зводять правотворчість до діяльності, процесу виробництва загальнообов’язкових норм. У цих визначеннях головного значення набуває сукупність дій, спрямованих на видання нормативних актів, що містять норми позитивного права та змінюють і доповнюють чинне позитивне право.

Сформовано загальне уявлення про найважливіші проблеми в підходах до визначення поняття правотворчості та дано цільові настанови щодо розв’язання цих проблем.

Перший підхід умовно можна назвати технічним (поняття правотворчості в цьому випадку визначається не для точного відображення сутності і змісту цього явища, а для ширших цілей). Другий – заснований на розумінні того, що правотворчість не можна зводити до її діяльнісного аспекту (у цьому випадку вибрано установку на виявлення сутності правотворчості як об’єктивно затребуваного атрибута державно-організаційного суспільства).

У сучасній юридичній науці не існує загального й універсального визначення правотворчості. Висловлено думку, що вирішення цього завдання лежить у площині розрізнення права й закону. Закон, що суперечить праву, не має бути джерелом правового регулювання, а використання державою для регулювання суспільних відносин неправових законів суперечить його правоохоронній функції.

Правотворчість розглянуто як процес відтворення позитивного права, що відповідає й забезпечує функціонування держави, правова система якого орієнтована на розуміння права як загальнообов’язкової форми рівності, свободи і справедливості, де критерієм виступає сама людина, її права і свободи, які й повинні визначати зміст, сутність і застосування законів, а також діяльність усіх органів державної влади.



У підрозділі 1.2 «Методологія дослідження» відзначено, що розробка наукою теорії держави і права методологічних засад правотворчості має бути спрямована на адаптацію її науково-правових настанов до нагальних потреб сучасності, підвищення її ефективності, передбачення динаміки розвитку, визначення її пріоритетів відповідно до інтересів громадян та держави, потреб економіки, соціальної і політичної сфер життя суспільства.

Для реалізації зазначеного потрібно, як зауважено, здійснювати моніторинг ефективності регулятивної функції нових правових норм, порівнювати одержані результати з очікуваними. З погляду методології, правотворча діяльність будь-якої держави є складним, ґрунтовним за змістом та внутрішньосуперечливим явищем.

В основу методології правотворчої діяльності має бути покладено комплексний підхід з використанням філософських принципів єдності соціально-правового і гносеологічного аналізів, об’єктивності, історизму, конкретності істини. Повинні використовуватись наукові досягнення зі сфери філософії, політології, економіки, теорії держави і права, державного управління, менеджменту, юридичної деонтології, етики, загальної та соціальної психології, психології управління тощо. Система зазначених методів і становить методологічну основу дисертації.

Розділ 2 «Нормативно-правові засади правотворчості у правовій державі» складається з трьох підрозділів.

У підрозділі 2.1 «Система ідеалів правової держави як основа якісних характеристик (стандартів) правотворчості» досліджено систему принципів правової держави, визначено її ознаки, класифіковано принципи. Висвітлено проблему співвідношення сутності правової держави і громадянського суспільства.

Зауважено, що питання про систематизацію ознак правової держави в теорії права не розглядається як самостійний предмет дослідження. Встановлено, що існує два головні підходи до визначення основних ознак правової держави: за першим визнається пріоритет інтересів особистості над інтересами держави; за другим – «верховенство права над державою», «панування права», або «зв’язаність держави правом».

Показано, що в юридичній науці сформувалися такі основні підходи до розуміння цього принципу, кожний з яких має свої переваги й недоліки:

а) обмеження діяльності держави нею ж виданим писаним, позитивним правом, правом, що міститься в нормативних актах (так звана держава законності);

б) обмеження діяльності держави ідеальним, справедливим правом, яким можуть виступати, наприклад, природні права людини.

З метою встановлення ціннісних засад визначення ознак правотворчості досліджено історичний генезис цього феномену.

У підрозділі 2.2 «Особливості правотворчості в Україні» проаналізовано стан української національної правотворчості. Констатовано, що в Україні немає раціонального порядку підготовки законів, указів, постанов уряду; наказів, інструкцій, положень структур управління та суб’єктів господарювання; рішень і розпоряджень органів місцевого самоврядування тощо.

Правові норми створюють компетентні державні органи, але цьому процесу передує виявлення об’єктивної й суб’єктивної потреби у врегулюванні тієї чи іншої сфери суспільних відносин правом. Поспіх законодавця, недотримання правил законодавчої техніки, недостатнє врахування всіх чинників правотворення негативно впливають на якість нормативно-правового матеріалу, а отже, на правову систему загалом.

Серед основних негативних чинників, що впливають на якість нормативно-правових актів і спричинюють виникнення прогалин та інших недоліків права, можна назвати неналежне дотримання суб’єктами правотворчості принципів правотворчої діяльності та правил законодавчої техніки, загалом невисоку правову культуру суб’єктів правотворчості.

У підрозділі 2.3 «Правовий закон і стандарти правотворчості правової держави» досліджено основні характеристики правового закону, розглянуто систему критеріїв правового характеру закону.

Правовий закон характеризується не стільки юридичними властивостями позитивного закону, скільки соціальними й моральними. Як основну ознаку правового закону виокремлено адекватне відображення в ньому волі народу, що, звичайно, за своєю суттю повинна виражати справедливий соціальний компроміс.

Правовий закон – це не лише форма вираження загальної волі. Загальна воля як зміст закону забезпечується належним способом формування правозастосовного органу або демократичною процедурою наділення його такою компетенцією.

Правовий характер закону визначають три основні його якості: справедливість, пріоритет свободи особи й рівноправність для всіх.

У системі критеріїв правового характеру закону виділено чотири самостійні групи, за якими можна оцінити закон у різних аспектах:

1) гуманітарно-ідеологічні критерії;

2) критерії, засновані на повноті врахування правоутворювальних джерел (підстав) правового закону;

3) формально-юридичні критерії оцінки правового характеру закону;

4) організаційно-політичні критерії, невідповідність яким дає підставу визнавати неправовий характер нормативного акта.

Конституція України встановила вимоги до позитивного законодавства, які становлять систему організаційних і процедурних стандартів правотворчості у правовій державі (ст. 22).

Забезпечення правового характеру законодавства вимагає розробки чітких стандартів (вимог) до позитивної правотворчості, що є органічною частиною правотворення. Стандарти правотворчості правової держави, пропоновано розуміти як систему вимог, зразків організації та діяльності правотворчих органів, дотримання яких створює організаційні передумови правового закону, що виражає ідеал демократичного волевиявлення.

Розділ 3 «Стандарти правотворчості у правовій державі» містить три підрозділи.

У підрозділі 3.1 «Організаційно-процедурні стандарти законодавчої правотворчості» вказано, що організаційні стандарти правотворчості є найважливішим елементом забезпечення належної правотворчості у правовій державі. Ці стандарти варто розуміти як вихідні засади, ідеї, покладені в основу організації суб’єктів правотворчості й інших учасників правотворчого процесу. Наведено думки відомих філософів і теоретиків права (В. Соловйова, І. Ільїна, Б. Кістяківського, С. Котляревського) щодо проблем будівництва правової державності.

Стандарт законодавчої процедури передбачає низку вимог, що забезпечують гарантії дотримання критеріїв правового закону.

Законодавчий процес – складне за стадіями і суб’єктним складом соціально-правове явище. Сукупність його характерних властивостей, якостей та ознак, що відповідають стандарту, трансформується із властивостей і якостей:

1) учасників законодавчого процесу;

2) установленого порядку й послідовності дій, що формують і окремі стадії, і процес загалом.

Висловлено думку, що одним з найважливіших стандартів правотворчості має бути стандарт науково-експертного забезпечення законодавчого процесу, який повинен передбачати незалежну експертизу закону з погляду спеціальних знань, але в жодному разі не підмінювати законодавця. Доцільно також запровадити обов’язкові експертні висновки у випадку прийняття законів з наукомістких питань. А найважливішим стандартом законотворчості у правовій державі має стати вимога широкої участі інститутів громадянського суспільства у правотворчості в різних формах: шляхом внесення законодавчої ініціативи від групи виборців, від громадських організацій, опосередковано через офіційних суб’єктів законодавчої ініціативи; шляхом всенародного обговорення законопроектів; шляхом дачі експертних висновків щодо законопроектів.

У підрозділі 3.2 «Організаційно-процедурні стандарти підзаконної правотворчості» зазначено, що підзаконна правотворчість залежно від її цілей має два принципово різні види: 1) правовстановлювальна; 2) забезпечувальна. Правовстановлювальна підзаконна правотворчість спрямована на безпосереднє регулювання суспільних відносин у межах, установлених законом, предметів ведення або спеціально передбаченої законом ситуації, а забезпечувальна – на виконання й забезпечення реалізації норм закону.

Констатовано, що загальними організаційними стандартами підзаконної правотворчості у правовій державі є такі вимоги:

1) легітимність правотворчого суб’єкта;

2) закріпленість правотворчих повноважень законом;

3) підпорядкованість видаваних нормативних актів нормам закону й Конституції;

4) суворі межі предмета підзаконної правотворчості.

Основними стандартами підзаконної правозабезпечувальної правотворчості названо законність, оперативність, адекватність та ефективність. Організаційні і процедурні стандарти підзаконної правотворчості у правовій державі визначаються місцем і роллю суб’єктів правотворчості в політико-правовій системі.

У підрозділі 3.3 «Системні стандарти правотворчості та джерел права у правовій державі» досліджено системні властивості правотворчості й системи джерел права.

Висловлено думку, що системні стандарти правотворчості варто розглядати як сукупність інтегральних якостей, тобто якостей, набутих системою унаслідок усталеного сполучення об’єднувальних зв’язків між окремими видами правотворчості.

Встановлено, що система правотворчості й система джерел права розвиваються як цілісна частина української правової системи й зазнають впливу від соціально-політичних і правових умов, що постійно змінюються.

Відповідно до системних якостей, до них зараховано нові форми правотворчості, наявність яких викликана потребами правового регулювання, і навпаки, перебуваючи у складному взаємозв’язку з іншими елементами правової системи, вони не сприймають правотворчості і джерел права, властивості і функції яких поки не є нагальними потребами правового регулювання.


ВИСНОВКИ

Умовою вироблення програми зближення ідеальної моделі правової держави й моделі реально можливої правової державності є теоретико-правове розроблення стандартів організаційно-правових форм здійснення державної влади відповідно до принципів правової держави.

Проведене дослідження засвідчило актуальність правотворчості, окремих ланок політико-правової системи в контексті правової держави.

Узагальнення, пов’язані з об’єктом і предметом дослідження, дали змогу зробити такі висновки:

1. Систематизація принципів правової державності наочно засвідчила роль і значення правотворчості в будівництві держави, заснованої на ідеї верховенства правового закону, у забезпеченні максимального соціального і демократичного прогресу, у реалізації ідеалів свободи, рівності та справедливості, відповідно до пріоритету інтересів, прав і свобод окремої особистості, тобто правової держави в сучасному її розумінні.

Це дає підставу визнати, що просування в напрямку побудови правової державності слід починати не з декларацій про те, що неправові закони не підлягають виконанню, а з організації такої правотворчості, яка мінімізувала б кількість і ймовірність появи таких законів у системі чинного позитивного права. Однак організація такої правотворчості потребує розроблення системи конкретних оцінок не тільки нормативного акта, а й правотворчих органів щодо їх відповідності ідеалам правової державності.

Ідейну основу визначення правового характеру позитивного закону становлять вимоги вираження в ньому справедливості, пріоритету прав і свобод людини й рівноправності.

Практична постановка питання про забезпечення правового характеру закону вимагає переведення зазначених критеріїв у систему організаційних і формалізованих вимог, які сукупно забезпечували б мінімально необхідні гарантії видання законів правового змісту. Забезпечення правового характеру законодавства вимагає вироблення суворих стандартів (вимог) до позитивної правотворчості, що є органічною частиною правотворення.

2. Ознаки, що характеризують правову державу, поділено на три групи:

1) системоутворення, основні ознаки, що обґрунтовують концепцію як одну з якісних сторін справедливої політичної організації управління суспільством;

2) ознаки, які «виправдовують» верховенство, панування права як допустимий спосіб обмеження політичної сваволі, що сприяє розвитку соціальних і демократичних засад державності;

3) ознаки правової державності становлять організаційні принципи, на яких мають ґрунтуватись зазначені механізми правотворчості й контролю їхнього правового характеру (систематизація принципів правової державності наочно демонструє роль і значення правотворчості в реалізації зазначеної концепції, тобто будівництві держави, заснованої на ідеї верховенства правового закону, щоб забезпечити соціальний та демократичний прогрес, реалізацію ідеалів свободи, рівності та справедливості, відповідно до пріоритету інтересів, прав і свобод окремої особистості).

3. Визначення поняття правотворчості в контексті правової держави лежить у площині розрізнення права й закону. Закон, що суперечить праву, не повинен бути джерелом правового регулювання, а використання державою для регулювання суспільних відносин неправових законів суперечить її правоохоронній функції.

Правотворчість у правовій державі починається зі стадії формування правотворчих органів і порядку наділення правотворчими повноваженнями посадових осіб. Неналежна організація цих органів (наприклад, відсутність адекватного представництва інтересів соціальних груп у парламенті) може перетворити правотворчість на звичайне нормотворення і, природно, поставити під сумнів головний принцип правової держави – верховенство правового закону.

Правотворчість у правовій державі у широкому розумінні варто розуміти як форму здійснення державної влади, засновану на вираженні волі народу шляхом видання загальнообов’язкових норм в офіційно визнаних формах, тобто як складний соціально-політичний процес, що складається з двох основних етапів:

1) створення належного з погляду правової, соціальної й демократичної держави механізму правотворчості;

2) сукупності організаційних і процедурних дій, спрямованих на видання нормативно-правового акта в порядку, що забезпечує можливість урахування й оцінювання всіх чинників (соціальних, правових, економічних, моральних), що визначають правовий характер прийнятого нормативно-правового акта.

4. Забезпечення правового характеру законодавства вимагає вироблення суворих стандартів (вимог) до позитивної правотворчості, що є органічною частиною правотворення.

Стандарти правотворчості правової держави – це система вимог, зразків організації та діяльності правотворчих органів, дотримання яких створює організаційні передумови правового закону.

Правовий характер нормативно-правового акта забезпечується виробленням і суворим дотриманням стандартів позитивної правотворчості, що відповідають не тільки ідеям правової держави, а і її демократичному й соціальному характеру.

Система і зміст організаційних і процедурних стандартів законотворчості визначається соціально-правовою природою та правовою сутністю закону як нормативно-правового акта вищої юридичної сили, що виражає загальну волю народу.

До системи організаційних стандартів правотворчості у правовій державі варто ввести вимоги широкої науково-експертної забезпеченості законодавчого органу шляхом залучення до участі в експертизі фахівців відповідних галузей знань, а також обов’язкові експертні висновки у випадку прийняття законів із наукомістких питань.

До системи вимог щодо законотворчості процедурного характеру, окрім належної правової процедури в суворій відповідності до законодавства (регламенту), варто внести вимогу науково-прогностичного експертного опрацювання законопроектів, прийнятих до розгляду.

Найважливішим процедурним стандартом законотворчості у правовій державі повинна стати вимога законодавчо встановлених правил участі інститутів громадянського суспільства у правотворчості в різних формах, зокрема: шляхом внесення законодавчої ініціативи від групи виборців, від громадських організацій, опосередковано через офіційних суб’єктів законодавчої ініціативи; шляхом всенародного обговорення законопроектів; шляхом дачі експертних висновків щодо законопроектів.

5. Підзаконна правотворчість містить у собі два принципово різні види:

1) правовстановлювальна підзаконна правотворчість;

2) правозабезпечувальна підзаконну правотворчість. Загальним для цих видів правотворчості є те, що вони повинні здійснюватись винятково відповідно до закону й не можуть бути реалізовані, якщо законом не передбачені.

До основних правовстановлювальних форм підзаконної правотворчості варто зарахувати:

а) правотворчість глави держави з метою тимчасового оперативного врегулювання суспільних відносин аж до прийняття відповідного закону;

б) делеговану правотворчість;

в) правотворчість органів виконавчої влади й місцевого самоврядування з питань і в межах, установлених Конституцією або законом;

г) правотворчість недержавних організацій та установ з питань внутрішньої організації.

До основних правозабезпечувальних форм підзаконної правотворчості належать:

1) правотворчість глави держави, спрямована на реалізацію передбачених Конституцією власних повноважень і створення організаційно-правового механізму реалізації норм Конституції й законів;

2) правотворчість органів виконавчої влади й місцевого самоврядування, спрямована на формування організаційних структур і порядку реалізації прав та обов’язків суб’єктами правовідносин, заснованих на нормі закону.

Загальними організаційними стандартами підзаконної правотворчості у правовій державі є такі вимоги:

– легітимність правотворчого суб’єкта;

– закріпленість правотворчих повноважень законом;

– підпорядкованість видаваних нормативних актів нормам закону й Конституції;

– суворі межі предмета підзаконної правотворчості.

Загальними процедурними стандартами підзаконної правотворчості є: 1) законність; 2) науково-експертна забезпеченість правотворчого процесу; 3) поєднання колегіальної й персональної відповідальності за прийняті нормативно-правові акти; 4) оперативність розроблення, прийняття і введення в дію.

Питання про системні стандарти правотворчості у правовій державі тісно пов’язане з питанням про системні властивості правотворчості і джерел права як результату її ефективного функціонування.

6. Систему правотворчості у правовій державі варто визнати ефективною, якщо потреби правового регулювання забезпечені в необхідному співвідношенні нормами відповідних джерел права, що надають їм потрібні правозастосовні якості.

Система джерел права як елемент правової системи виконує функцію організації правових норм для нормального ефективного їх використання. При цьому система джерел права має забезпечувати не тільки вільний і швидкий доступ до норм права, а й наділяти останні особливими правовими властивостями: юридичною силою, просторовими й тимчасовими межами дії, визначенням ролі правових норм у механізмі правового регулювання.

Системи правотворчості та джерел права розвиваються як цілісне утворення української правової системи й зазнають зміни внаслідок впливу соціально-політичних і правових умов.

Відповідно до системних якостей, до них належать нові форми правотворчості, наявність яких зумовлена потребами правового регулювання, і навпаки, перебуваючи у складному взаємозв’язку з іншими елементами правової системи, вони не сприймають правотворчості і джерел права, властивості і функції яких поки не є насущними потребами правового регулювання.

7. Для удосконалення правотворчості в Україні, адаптування законів й інших правових актів до європейського законодавства, варто розробити механізм забезпечення виконання зазначеної роботи. Цей механізм має передбачати такі організаційно-правові, економічні та фінансові заходи:

1) порівняльно-правовий аналіз відповідності й ефективності національного права щодо європейського законодавства;

2) планування нормотворчої роботи;

3) єдиний порядок розроблення, прийняття й реалізації правових актів;

4) внутрішню та зовнішню правову експертизу щодо відповідності проектів нормативних актів чинному національному та європейському законодавству;

5) наявність фахівців, здатних підготувати нормативні акти з урахуванням висунутих вимог;

6) інтегральну єдність у процесі адаптації національного права з європейським законодавством;

7) поєднання бюджетного й позабюджетного фінансування;

8) створення економіко-правової основи для інтеграції та консолідації права України із зарубіжним правом.

СПИСОК ОПУБЛІКОВАНИХ ПРАЦЬ ЗА ТЕМОЮ ДИСЕРТАЦІЇ
1. Лозинська І. В. Методологічні засади правотворчості / І. В. Лозинська // Митна справа. – 2009. – № 6 (66), ч. 2. – С. 46–51.

2. Лозинська І. В. Методологічні основи дослідження правотворчості у правовій державі / І. В. Лозинська // Науковий вісник Львівського державного університету внутрішніх справ. Серія юридична. – 2009. – Вип. 4. – С. 12–21.

3. Лозинська І. В. Правовий закон і стандарти правотворчості правової держави / І. В. Лозинська // Науковий вісник Львівського державного університету внутрішніх справ. Серія юридична. – 2011. – Вип. 1 (1). – С. 37–46.

4. Лозинська І. В. Становлення правотворчості в умовах розвитку національної правової системи / І. В. Лозинська // Економіка. Фінанси. Право. – 2011. – № 08. – С. 37–40.

5. Лозинська І. В. Правотворення, правотворчість та законотворчість: проблема співвідношення / І. В. Лозинська // Митна справа. – 2011. – № 5 (77), ч. 2. – С. 18–21.

6. Лозинська І. В. Методологічні засади правотворчості у правовій державі (правовий аспект) / І. В. Лозинська // Порівняльне правознавство: філософські, історико-теоретичні та галузеві аспекти : матер. II Всеукр. круглого столу (м. Львів, 28 травня 2010 р.). – Львів : ЛьвДУВС, 2010. – С. 211–215.

7. Лозинська І. В. Системні стандарти правотворчості та джерел права у правовій державі / І. В. Лозинська // Державотворення та правотворення в Україні крізь призму дотримання прав людини: ретроспектива, сучасні проблеми та наукове прогнозування : матер. II Всеукр. круглого столу (м. Львів, 10 грудня 2010 р.). – Львів : ЛьвДУВС, 2010. – С. 176–181.

8. Лозинська І. В. Система ідеалів правової держави як основа якісних характеристик правотворчості / І. В. Лозинська // Проблеми державотворення та правотворення в Україні : матер. II регіонального круглого столу (м. Львів, 18 лютого 2011 р.). – Львів : ЛьвДУВС, 2011. – С. 43–49.

9. Лозинська І. В Теоретико-методологічні проблеми правотворчості / І. В. Лозинська // Інтеграційні економіко-правові напрями розвитку України та країн ближнього зарубіжжя : матер. I Міжнар. наук.-практ. інтернет-конф. (м. Львів, 31 січня 2012 р.). – Львів : Львів. комерц. акад., 2012. – С. 74–77.

10. Лозинська І. В. Організаційні стандарти правотворчості у правовій державі / І. В. Лозинська // Проблеми державотворення та правотворення в Україні : тези доп. учасників Всеукр. наук.-практ. конф. (м. Львів, 17 лютого 2012 р.). – Львів : ЛьвДУВС, 2012. – С. 311–315.



АНОТАЦІЯ
Лозинська І. В. Правотворчість у правовій державі. – На правах рукопису.

Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата юридичних наук за спеціальністю 12.00.01 – теорія та історія держави і права; історія політичних та правових учень. – Національний університет «Львівська політехніка» Міністерства освіти і науки, молоді та спорту України, Львів, 2012.

У дисертації досліджено процес правотворчості у правовій державі, його складові елементи, особливості та сутність.

Комплексно розв’язано проблеми визначення специфіки змісту й логіки правотворчості, адекватної концепції правової держави, а також виявлено правові основи, що визначають напрям і послідовність удосконалювання правотворчості в рамках будівництва правової держави й системної правової реформи.

Виявлено системоутворювальні ідеї щодо розуміння сутності правової держави. Розглянуто систему й сутність принципів правової держави.

Проаналізовано сутнісні характеристики нормативно-правових актів з погляду їх відповідності не тільки законодавчому задуму та формі, а й соціально-правовому змісту. Визначено поняття правотворчості в контексті концепції правової держави.

У системі критеріїв правового характеру закону виділено чотири самостійні групи, за якими можна оцінити закон у різних аспектах

Розкрито стандарти правотворчості та джерел права у правовій державі.

Здійснено характеристику системи джерел права як мети й результату правотворчості у правовій державі.

Визначено засоби підвищення ефективності правотворчості у правовій державі.



Ключові слова: правова держава, правотворчість, принципи, стандарти, джерела права, національна правова система.
АННОТАЦИЯ
Лозинская И. В. Правотворчество в правовом государстве. – На правах рукописи.

Диссертация на соискание научной степени кандидата юридических наук по специальности 12.00.01 – теория и история государства и права; история политических и правовых учений. – Национальный университет «Львовская политехника» Министерства образования и науки, молодёжи и спорта Украины, Львов, 2012.

В диссертации исследован процесс правотворчества в правовом государстве, его составные элементы, особенности и сущность.

Комплексно раскрыты проблемы определения специфики содержания и логики правотворчества, адекватной концепции правового государства, а также выявлены правовые основы, которые определяют направление и последовательность усовершенствования правотворчества в пределах строительства правового государства и системной правовой реформы.

Правотворчество рассмотрено как процесс воспроизведения позитивного права, что отвечает и обеспечивает функционирование государства, правовая система которого ориентирована на понимание права как общеобязательной формы равенства, свободы и справедливости, где критерием выступает сам человек, его права и свободы, которые, в свою очередь, и должны определять содержание, сущность и применение законов, а также деятельность всех органов государственной власти.

Предложено правотворчество в широком смысле в правовом государстве понимать как форму осуществления государственной власти, основанную на выражении воли народа путем издания общеобязательных норм в официально принятых формах. Показано, что этот социально-политический процесс, состоит из двух этапов, которые определяют правовой характер одобренного нормативно-правового акта.

Нормативно-правовые основы правотворчества в правовом государстве исследованы через призму системы идеалов правового государства как основы качественных характеристик (стандартов) правотворчества, особенностей правотворчества в Украине, правового закона и стандартов правотворчества правового государства.

Отмечено, что стандарт законодательной процедуры предполагает ряд требований, которые обеспечивают гарантии удерживания критериев правового закона. Законодательный процесс – сложное за стадиями и субъектным содержанием социально-правовое явление. Составляющая его характерных особенностей, качеств и черт, что отвечают стандарту, трансформируется из особенностей и качеств: 1) участников законодательного процесса; 2) установленного порядка и последовательности действий, которые формируют и отдельные стадии, и процесс в общем.

Высказана мысль, что одним из важнейших стандартов правотворчества должен быть стандарт научно-экспертного обеспечения законодательного процесса. А самым важным стандартом правотворчества в правовом государстве должно стать требование широкого участия институтов гражданского общества в правотворчестве в разных формах: путем внесения законодательной инициативы от группы избирателей, от общественных организаций, а также через официальных субъектов законодательной инициативы; путем всенародного рассмотрения законопроектов; путем дачи экспертных заключений относительно законопроектов.

Сделана характеристика системы источников права як цели и результата правотворчества в правовом государстве.

Определены способы повышения эффективности правотворчества в правовом государстве.

Отмечено, что системные стандарты правотворчества необходимо рассматривать как совокупность интегральных качеств, т.е. качеств, приобретенных системой вследствие определенного соединения объединительных связей между отдельными видами правотворчества.

Установлено, что система правотворчества и система источников права развиваются как целостная часть украинской правовой системы и подвергаются влиянию социально-политических и правовых условий, которые постоянно изменяются. Относительно системных качеств, то к ним причислены новые формы правотворчества, наличие которых вызвано потребностями правового регулирования, и, наоборот, пребывая в сложной взаимосвязи с другими элементами правовой системы, они не воспринимают правотворчества и источников права, особенности и функции которых пока не стали насущными потребностями правового регулирования.

Ключевые слова: правовое государство, правотворчество, принципы, стандарты, источники права, национальная правовая система.

ANNOTATION
Lozynska I.V. Legal innovation in Legal State. – On the rights of manuscript.

Thesis for the scientific degree of a Candidate of Law Science in the field 12.00.01 Theory of state and law; history of political and juridical theories. – National University «Lvivska Polytechnika» Ministry of Education, Youth and Sports of Ukraine, Lviv, 2012.

In dissertation the process of legal innovation in legal state is researched, its components peculiarity and essence.

The problems are complexly solved of definition of specificity of legal innovation content and logics, adequate conception of legal state and also legal grounds are detected defining direction and succession of legal innovation improvement within legal state legal reform construction.

The system-making ideas are detected as to understanding the legal state essence. The system and essence are considered of legal state principles.

The essence characteristics are analyzed of normative legal acts from the point of view of their correspondence not only to the legislative idea and form but to social and legal content as well. The notion of legal innovation in the context of legal state conception is defined.

The characteristics are revealed of the law system as goal and a result of legal innovation in legal state.

The means are defined of increase of legal innovation effectiveness in legal state.



Key words: legal state, legal innovation, principles, standards, legal sources, national legal system 

Підписано до друку 8.05.2012. Формат 60×84/16.

Папір друкарський. Ум. друк. арк. 0,9.

Зам. № 65. Наклад 100 пр.

Видавництво «ПАІС»

Реєстраційне свідоцтво ДК № 3173 від 23 квітня 2008 р.

вул. Гребінки 5, оф. 1, м. Львів, 79007

тел.: (032) 225-60-14, (032) 272-83-98



e-mail: pais@mail.lviv.ua; http://www.pais.com.ua