Міністерство юстиції україни гадяцьке районне управління юстиції - nadoest.com ))
Головна
Пошук за ключовими словами:
Схожі роботи
Назва роботи кіл. стор. розмір
Гадяцьке районне управління юстиції 1 23.77kb.
Міністерство юстиції україни головне управління юстиції у полтавській... 1 71.41kb.
Міністерство юстиції України Головне управління юстиції у Тернопільській... 1 125.28kb.
Програма правової освіти населення Диканскього району на 2009-2011... 1 26.38kb.
Положення про Дніпровське районне управління юстиції у м. Херсоні... 1 120.31kb.
Міністерство юстиції україни шишацьке районне управління юстиції 3 471.77kb.
Програма правової освіти населення Диканскього району на 2012-2016... 1 20.95kb.
Міністерство юстиції україни головне управління юстиції у полтавській... 1 168.44kb.
Міністерство юстиції України Пирятинське районне управління юстиції 1 209.72kb.
Головне управління юстиції у Тернопільській області Борщівське районне... 1 77.66kb.
Головне управління юстиції у Тернопільській області Борщівське районне... 1 83.29kb.
Сім’я і родинна обрядовість План 1 100.78kb.
Таращанський 1 219.63kb.

Міністерство юстиції україни гадяцьке районне управління юстиції - сторінка №3/3

3. Цивільно-правові заходи протидії насильству в сім'ї
Розглянемо заходи протидії насильству в сім'ї, передбачені Цивільним кодексом України.

Відповідно до ст. 19 Конституції України правовий порядок в Україні ґрунтується на засадах, згідно з якими ніхто не може бути примушений робити те, що не передбачено законодавством. І у випадку, коли порушено або порушуються права чи свободи уповноваженої особи, створено або створюються перешкоди для реалізації нею своїх прав чи свобод, особа може застосувати передбачені законом способи захисту свого порушеного чи оспорюваного права. Під захистом слід розуміти передбачені законом вид і міру можливого або обов'язкового впливу на суспільні відносини, які зазнали протиправного впливу, для поновлення порушеного, невизнаного чи оспорюваного права.

Цивільним законодавством передбачено способи, за допомогою яких особа може захистити свої порушені майнові та особисті немайнові права та інтереси, у тому числі, якщо таке порушення сталося внаслідок вчинення стосовно неї насильницьких дій.

Зокрема, йдеться про способи, передбачені ст. 16 Цивільного кодексу України, а саме:

визнання правочину недійсним;

відновлення становища, яке існувало до порушення;

зміна правовідношення;

припинення правовідношення тощо.

Крім того, особа, стосовно якої вчинено насильство, набуває права на відшкодування їй майнової та моральної (немайнової) шкоди.

Для того щоб правочин мав юридичну силу, він має відповідати низці вимог, які у цивільному праві називають умовами дійсності правочину, а саме:

зміст правочину не повинен суперечити Цивільному кодексу України, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства;

особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності;

волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі;

правочин має вчинятися у формі, встановленій законом;

правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, ним обумовлених;

правочин, що вчиняється батьками (усиновлювачами), не повинен суперечити правам та інтересам їх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей.

Порушення будь-якої із перелічених умов тягне за собою недійсність правочину.

Отже, в якості одного із заходів, спрямованих на усунення наслідків застосування стосовно осіб фізичного чи психічного насильства, цивільне законодавство називає недійсність правочину.

Однією із вимог, яких потрібно додержуватись для чинності правочину, є те, що волевиявлення учасників правочину має бути вільним і відповідати їх внутрішній волі (ч. З ст. 203 ЦК України).

Так, відповідно до ст. 231 ЦК України правочин, вчинений особою проти її волі внаслідок застосування до неї фізичного чи психічного тиску з боку другої сторони або з боку іншої особи, визнається в судовому порядку недійсним, тобто таким, що не має жодних правових наслідків.

Під насильством у цивільному праві розуміють психічний або фізичний тиск на особистість контрагента або його близьких з метою спонукання до здійснення правочину (побиття, катування, погроза вчинення таких дій у майбутньому).

При цьому необов'язково щоб насильство здійснювалося саме іншою стороною правочину. Досить того, щоб сторона (особа, яка вчиняє правочин) знала про насильство з боку інших осіб і використала цю обставину у своїх інтересах.



Визнання правочину, вчиненого під впливом насильства недійсним тягне за собою певні правові наслідки. Так, відповідно до ч. 2 ст. 231 ЦК України, винна особа, тобто особа, яка застосувала фізичне або психічне насильство, зобов'язана відшкодувати другій стороні збитки у подвійному розмірі та моральну шкоду завданих у зв'язку із вчинення цього правочину.

Щодо розміру майнової та(або) моральної шкоди, то вона визначається відповідно до загальних правил, визначених ст. 22-23 ЦК України. Майнова шкода включає витрати, яких особа зазнала у зв'язку із знищенням або пошкодженням свого майна, а також витрати для відновлення свого порушеного права (реальні збитки) та доходи, які особа могла б реально одержати за звичайних обставин, якби її право не було порушене (упущена вигода). Розмір грошового відшкодування моральної шкоди визначається судом залежно від характеру правопорушення, глибини фізичних та душевних страждань, погіршення здібностей потерпілого або позбавлення його можливості їх реалізації, ступеня вини особи, яка завдала моральної шкоди, якщо вина є підставою для відшкодування, а також з урахуванням інших обставин, які мають істотне значення.

Позивачами у суді в справах про визнання правочинів, вчинених під впливом насильства, недійсними можуть бути особи, стосовно яких вчинено насильство, а також інші заінтересовані особи.

Слід звернути увагу на те, що для визнання вчиненого під впливом насильства правочину недійсним законом встановлено спеціальний строк позовної давності до п'яти років (ч. З ст. 258 ЦК України). У цьому випадку перебіг позовної давності починається не з моменту вчинення правочину, а від дня припинення насильства (ч. 2 ст. 261 ЦК України).

Як зазначалося винна особа, яка примусила шляхом насильницьких дій іншу особу укласти правочин, зобов'язана відшкодувати завдану як майнову, так і моральну шкоду. Тобто, в цій частині, крім визнання правочину недійсним, реалізуються і такі цивільно-правові засоби захисту як припинення правовідносин (укладений правочин не виконується, не має юридичної сили); відновлення становища, яке існувало до порушення права (має місце одностороння реституція, тобто повертається до попереднього майнового стану лише та особа (сторона), яка діяла правомірно).

До цивільно-правових заходів протидії насильству можна також віднести визнання заповіту недійсним у судовому порядку, якщо буде встановлено, що волевиявлення спадкодавця не було вільним і не відповідало його волі (ч. 2 ст. 1257 ЦК України). Позивачами у суді в справах про визнання заповіту недійсним можуть бути заінтересовані особи.

Більшість цивільних прав і обов'язків між учасниками цивільних відносин виникають на підставі різних юридичних фактів, в числі яких є укладення правочину. Якщо буде встановлено факт порушення майнових та особистих немайнових прав фізичних осіб (у тому числі в сімейних відносинах) внаслідок застосування до них насильства, цивільне законодавство передбачає судовий захист прав такої особи через визнання правочину недійсним та іншим способам.

Таким чином, цивільне законодавство передбачає ряд способів, за допомогою яких фізична особа, яка зазнала насильства, може захистити свої порушені майнові та особисті немайнові права. Такі способи захисту застосовуються і у сфері сімейних відносин, якщо виявляються факти насильства одного члена сім'ї стосовно іншого.



Заходи протидії насильству в сім'ї, передбачені Сімейним кодексом України. Розглядаючи питання про заходи протидії насильству в сім'ї, доцільно згадати і правові норми, закріплені чинним сімейним законодавством. Зокрема, йдеться про деякі недійсні шлюби.

Так, відповідно до ч.1 ст. 40 Сімейного кодексу України (далі - СК України) шлюб визнається недійсним, якщо він зареєстрований без вільної згоди жінки або чоловіка. Тобто, згода особи не вважається вільною, якщо шлюб було зареєстровано в результаті фізичного чи психічного насильства. Право на звернення до суду з позовом про визнання шлюбу недійсним має той із подружжя, стосовно якого вчинено примус, а також інші особи, права яких порушено у зв'язку із реєстрацією цього шлюбу (ст. 42 СК України).

У разі винесення судом рішення про визнання шлюбу недійсним, він вважається таким від дня його державної реєстрації, і не породжує в осіб, між якими він був укладений, прав та обов'язків подружжя.

Визнання недійсним шлюбу, вчиненого в результаті фізичного чи психічного насильства, тягне за собою низку правових наслідків, зокрема закон захищає майнові права та інтереси лише тієї особи, яка діяла правомірно. Той із подружжя, стосовно якого було вчинено насильство (добросовісна особа), зберігає за собою право на поділ майна, набутого у недійсному шлюбі, як спільної сумісної власності; проживання у житловому приміщенні, в яке поселився у зв'язку зі шлюбом; аліменти; прізвище, яке обрав при реєстрації шлюбу (ст. 46 СК України). Визнання шлюбу недійсним не впливає на права дітей, народжених у такому шлюбі (ст. 47 СК України), тобто дитина, народжена у недійсному шлюбі, зберігає за собою весь комплекс прав, якими наділена дитина, народжена у дійсному шлюбі.



Захист дітей від жорстокого ставлення батьків. Сім'я, батьки зобов'язані дбати про фізичний, моральний та духовний розвиток дитини, її навчання, створення належних умов для розвитку її природних здібностей, поважати гідність дитини, готувати її до самостійного життя і праці. Основні положення щодо реалізації батьківських прав та обов'язків з виховання дитини, захисту її прав та інтересів закріплені низкою нормативно-правових актів, у тому числі нормами міжнародного права. Це - Конституція України, Сімейний кодекс України, Закони України «Про освіту», «Про охорону дитинства», Конвенція ООН про права дитини тощо.

Однією з проблем у сфері виховання дітей є факти жорстокого поводження з дітьми, нехтування їх інтересами. Ця проблема має вкрай негативні наслідки - до 10 % дітей-жертв насильства гинуть, у багатьох з них розвиваються серйозні відхилення в психічному та фізичному здоров'ї, що робить їх непрацездатними членами суспільства і потребує значних витрат на їх лікування та утримання. Жорстоке поводження з дітьми формує малоосвічених, соціально дезадаптованих особистостей, в яких відсутні навички праці, спілкування тощо. Але головним наслідком насильства над дітьми є відтворення подібної жорстокості з їхнього боку.

Право дітей на захист від усіх форм насильства гарантується: ст. 28, 52 Конституції України, згідно з якою ніхто не може бути підданий катуванню, жорстокому, нелюдському або такому, що принижує його гідність, поводженню чи покаранню;

ст. 19 Конвенції ООН про права дитини, за якою держави-сторони вживають всіх необхідних законодавчих, адміністративних, соціальних і просвітніх заходів для захисту дитини від усіх форм фізичного та психологічного насильства, образи чи зловживань, відсутності піклування чи недбалого і брутального поводження та експлуатації, включаючи сексуальні зловживання з боку батьків, законних опікунів чи будь-якої іншої особи, яка турбується про дитину;

ст. 10 Закону України «Про охорону дитинства», в якій зазначається, що кожній дитині гарантується право на свободу, особисту недоторканність та захист гідності;

ст. 150 Сімейного кодексу України забороняє будь-які види експлуатації дитини своїми батьками, забороняються фізичні покарання, а також застосування батьками інших видів покарань які принижують гідність дитини.

Таким чином, держава захищає дитину від усіх форм фізичного та психічного насильства, образи, недбалого і жорстокого поводження з нею, експлуатації, включаючи сексуальні зловживання, у тому числі з боку батьків або осіб, які їх замінюють.

Як уже зазначалося вище, будь-яке насильство над дитиною та її експлуатація переслідуються законом.

Зокрема, за ст. 155 СК України ухилення батьків від виконання батьківських обов'язків є підставою покладення на них заходів відповідальності, встановлених законом.

Так, до батьків, які жорстоко поводяться з дитиною або вдаються до будь-яких видів експлуатації дитини, примушують її жебракувати та бродяжити, можуть бути застосовані такі санкції сімейно-правової відповідальності, як позбавлення батьківських прав (ст. 164 СК України) та відібрання дитини від батьків без позбавлення їх батьківських прав (ст. 170 СК України).

Отже, за наявності тих чи інших фактів насильства стосовно дитини у сім'ї відповідні державні органи повинні вжити заходів щодо припинення насильства. Функцію захисту прав та інтересів дитини покладено на судову владу.

За чинним Сімейним кодексом (ст. 165) правом звернення до суду про позбавлення батьківських прав наділені:

один із батьків;

опікун (або піклувальник) дитини;

особа, в сім'ї якої дитина проживає;

заклад охорони здоров'я;

навчальний заклад, в якому перебуває дитина;

орган опіки та піклування;

прокурор;

дитина, яка досягла 14 років.

Іншим особам не надано права пред'являти зазначений позов. Вони можуть лише звернутися із заявою в орган опіки та піклування або до прокурора, які вирішують питання про обґрунтованість такої заяви (чи дійсно позбавлення батьківських прав є єдиним засобом захисту інтересів дітей) і залежно від цього - чи потрібно звертатися до суду.

Суд при розгляді справи про позбавлення батьківських прав повинен мати письмовий висновок органу опіки та піклування про перевірку умов життя дитини, чи дійсно мають місце факти жорстокого поводження з дитиною, факти вчинення стосовно неї насильства. Згідно з даними обстеження, орган опіки та піклування складає акт, в якому визнається необхідність позбавлення батьківських прав, або що для цього немає підстав.

У разі позбавлення батьківських прав одного з батьків право захисту дитини, її майнових та особистих немайнових прав покладається на другого із батьків; якщо ж батьківських прав позбавлені обоє батьків, то право представляти інтереси дитини та здійснювати її захист має опікун чи піклувальник або такі повноваження покладаються безпосередньо на органи опіки та піклування. Слід звернути увагу на те, що участь органів опіки та піклування є обов'язковою у справах про позбавлення батьківських прав та про відібрання дитини у батьків без позбавлення їх батьківських прав.

Позбавлення батьківських прав стосується лише тих дітей, стосовно яких поведінка батьків (або одного з них) була неправомірною. До інших дітей, у тому числі тих, які можуть народитися у майбутньому, батьки своїх прав не втрачають.

Після позбавлення батьківських прав у свідоцтві про народження дитини відомості про батьків залишаються без змін, оскільки вони підтверджують походження дитини від осіб, які були її батьками. Але збереження такого запису ніяких правових наслідків не має, оскільки з винесенням судом рішення про позбавлення батьківських прав зв'язок між батьками і дітьми, заснований на почутті родинності, припиняється. Особи, позбавлені батьківських прав, втрачають право на виховання дітей і всі повноваження, які випливають з цього права: право проживати разом з дитиною і відповідно визначати місце її проживання; право відібрання дитини у осіб, які утримують дитину не на підставі закону або рішення суду; право на представництво дитини тощо. Крім того такі особи позбавляються права давати згоду на усиновлення дитини, не можуть бути усиновлювачами, опікунами чи піклувальниками; втрачають право на отримання у майбутньому утримання від дитини, право на спадкування.

Наступним заходом припинення насильства стосовно дитини в сім'ї виступає відібрання дитини без позбавлення батьків батьківських прав.

Щоб не позбавляти дитини сім'ї і водночас забезпечити її захист від проявів насильства, законодавством встановлена спеціальна норма, яка передбачає відібрання дитини від батьків без позбавлення їх батьківських прав (ст. 170 СК України), що виступає як сімейно-правова санкція поряд із позбавленням батьківських прав.

Відібрання дітей є по суті превентивним заходом, який надає батькам можливість змінити своє ставлення до дитини, зокрема усунути такі негативні прояви як жорстокість до дитини.

Суд, відмовляючи в позові про позбавлення батьківських прав, може винести рішення про відібрання дитини від батьків і передачу її органам опіки та піклування. Тобто, як і при позбавленні батьківських прав, рішення про відібрання дитини у батьків приймається тільки судом.

Для того щоб позбавити батьків батьківських прав або відібрати дитину без позбавлення батьківських прав, потрібно встановити один і той же юридичний факт - жорстоке поводження, вчинення насильства стосовно дитини з боку її батьків. Проте, існує відмінність між цими двома заходами, дуже суттєва при винесенні судом відповідного рішення. Ця відмінність лежить у площині суб'єктивних критеріїв поведінки батьків. Таким критерієм, що дозволяє розмежувати позбавлення батьківських прав та відібрання дитини без позбавлення батьківських прав, є ступінь вини батьків. Коли вони безумовно винні, свідомо завдають своїми діями шкоди дітям - застосовується позбавлення батьківських прав. Якщо ж вина батьків відсутня (скажімо, один із батьків страждає на психічну хворобу і не розуміє, що вчиняє над дитиною насильство) і дитину потрібно відмежувати від небезпечного для її життя, здоров'я та розвитку оточення - застосовується відібрання дитини, передбачене ст. 170 СК України.

Як уже зазначалося, рішення про відібрання дитини без позбавлення батьківських прав приймається лише судом. Проте, у виняткових випадках, при безпосередній загрозі для життя або здоров'я дитини, орган опіки та піклування або прокурор можуть винести рішення про негайне відібрання дитини від батьків, тобто дитину вилучають із сім'ї до рішення суду. За таких обставин орган опіки та піклування зобов'язаний негайно повідомити прокурора та у семиденний строк після винесення такого рішення звернутися до суду з позовом про позбавлення батьків чи одного з них батьківських прав або відібрання дитини від матері, батька без позбавлення батьківських прав (ч. 2 ст. 170 СК України). У цьому разі з позовом до суду має право звернутися прокурор.

При відібранні дитини без позбавлення батьківських прав дитина може бути передана на виховання другому із батьків, бабі, дідові, іншим родичам (за їх бажанням), а також органу опіки та піклування.

Відібрання дитини не тягне за собою скасування батьківських прав у повному обсязі. Це триває доти, доки відпадуть причини, що слугували підставою для застосування такої санкції. За батьками зберігаються право на спілкування з дітьми (вони мають право на побачення з дітьми, якщо такі зустрічі позитивно впливають на дітей); обов'язки по утриманню дитини; між батьками та дитиною зберігається правовий зв'язок (дитина не може бути усиновлена). Відповідно до ч. З ст. 170 СК України, якщо відпадуть причини застосовування цього заходу, суд за заявою батьків та наявністю відповідного висновку органу опіки та піклування може винести рішення про повернення їм дитини на виховання.

В якості заходів, спрямованих на припинення насильства в сім'ї стосовно дітей, можна назвати також звільнення опікуна чи піклувальника від покладених на них обов'язків у разі зловживання своїми опікунськими правами (наприклад, неприпустимі методи виховання із застосовуванням до дитини різного роду покарань, що містять елементи насильства). Поряд зі звільненням таких осіб від обов'язків опікуна чи піклувальника діє і така санкція, як обов'язок відшкодувати неповнолітньому шкоду, спричинену такою поведінкою опікуна чи піклувальника.

Захист порушених і оспорюваних прав та охоронюваних законом інтересів фізичних осіб гарантується їх правом на звернення з вимогою у встановленому порядку до компетентного органу, наділеного юрисдикційними функціями розпочати діяльність по розгляду і вирішенню справи зі спірних правовідносин (ст. 4-5 Цивільно-процесуального кодексу України). Таким чином, усі справи, які виникають із порушення майнових та особистих немайнових прав осіб у зв'язку із вчиненням стосовно них насильства, розглядаються у порядку позовного провадження, тобто права на позов. Отже закон, а на підставі закону суд, захищає майнові та особисті немайнові права та інтереси фізичних осіб (членів сім'ї»), які зазнали насильства з боку своїх близьких.


Лише інтегрований, комплексний підхід до проблеми попередження насильства в сім'ї допоможе уникнути фрагментації за окремими дисциплінами і змінити практику професіоналів. Багатодисциплінарний підхід передбачає спільну працю психологів, соціальних та медичних працівників, педагогів, працівників правоохоронних органів, юристів та представників інших професій. Для формування цілісного розуміння кожного окремого випадку, усвідомлення потреб потерпілих, приділяючи увагу реальному життєвому контексту потерпілих від насильства в сім'ї (найчастіше жінок і дітей) їх відчаю, безнадії, залежності, обмеженим можливостям та постійній потребі у захисті, можна зробити такий підхід ще ефективнішим. Головна мета полягає в тому, щоб внаслідок спільних зусиль (держави, суспільства, всіх заінтересованих органів і установ, громадських організацій) потерпілі від насильства в сім'ї були здатні самі вирішувати власну долю, визначати можливі варіанти і робити вибір щодо подальшого життя без насильства.

Важливим аспектом попереджувальної діяльності окремих інституцій, яка має на меті змінити ставлення до норм поведінки, є неухильне виконання Закону України «Про попередження насильства в сім'ї» та скоординованість дій всіх заінтересованих органів та установ, які є суб'єктами профілактичної діяльності цього виду правопорушень.

ВИКОРИСТАНА ЛІТЕРАТУРА:


  1. Конституція України;

  2. Конвенція ООН про права дитини;

  3. Цивільний кодекс України;

  4. Сімейний кодекс України;

  5. Кодекс України про адміністративні правопорушення;

  6. Кримінальний кодекс України;

  7. Закон України «Про попередження насильства в сім'ї» від 15.11.2011 №2789-ІІІ;

  8. Закон України «Про охорону дитинства»;

9. Постанова Кабінету Міністрів України від 26.04.2003р. №616 «Про затвердження Порядку розгляду заяв та повідомлень про вчинення насильства в сім'ї або реальну його загрозу»;

10. Інструкція щодо порядку взаємодії управлінь (відділів)


у справах сім'ї, молоді та спорту, служб у справах дітей, центрів соціальних служб для сім'ї, дітей та молоді та відповідних підрозділів органів внутрішніх справ з питань здійснення заходів з попередження насильства в сім'ї, затверджена наказом Міністерства України у справах сім'ї, молоді та спорту, Міністерства внутрішніх справ України від 07.09.2009 №3131/386;

11. Наказ Міністерства України у справах сім'ї, молоді та спорту від 27.05.2010 №1480 «Про затвердження Порядку здійснення центрами соціальних служб для сім'ї, дітей та молоді соціального інспектування сімей, дітей та молоді, які перебувають у складних життєвих обставинах»;

12. Наказ Міністерства України у справах сім'ї, молоді та спорту від 25.04.2008 №1795 «Про затвердження Порядку здійснення соціального супроводу центрами соціальних служб для сім'ї, дітей та молоді сімей та осіб, які опинилися у складних життєвих обставинах»

13. Методичний посібник щодо реалізації Закону України «Про попередження насильства в сім'ї» управління у справах сім'ї та молоді Донецької обласної державної адміністрації;



14. Правові та кримінологічні засади запобігання насильству в сім'ї: Навч. посіб. / За заг. ред. О.М. Джужі, І.В. Опришка, О.Г. Кулика




<< попередня сторінка