Проза вацлава гонсьоровського - nadoest.com ))
Головна
Пошук за ключовими словами:
сторінка 1
Схожі роботи
Назва роботи кіл. стор. розмір
Контрольна робота №6 з теми «Проза другої половини ХХ ст. Українська... 1 70.75kb.
Проза поза межами західного світу (Японія, Росія, латинська Америка... 1 93.72kb.
Конкурси творчих робіт (проза, поезія, малюнки, листівки) «Вічна... 1 14.54kb.
Контрольна робота №8 «Постмодерністська проза останніх десятиліть... 1 86.83kb.
«Йому судилася доля генія» 1 81.02kb.
Тема. Проза життя Євгенії Кононенко. Мета 1 89.92kb.
Збірників наукових праць – 1 (11,9 др арк.) Статей – 51 1 143.23kb.
Совість нації Ліна костенко: «Важкий час. Я повертаюся» 1 55.88kb.
Київ, Україна українська проза 10-20-х років ХХ ст. Естетичний вимір 1 77.56kb.
Привітання Вацлава Гавела учасників урочистого вручення Премій за... 1 11.89kb.
Українська та світова історична художня проза як жанр літератури 1 51.36kb.
Щотижневий бюлетень 1 71.33kb.
Таращанський 1 219.63kb.

Проза вацлава гонсьоровського - сторінка №1/1

ПРОБЛЕМИ СЛОВ’ЯНОЗНАВСТВА PROBLEMY SLOV´IANOZNAVSTVA

2007. Вип. 56. С. 120–126 2007. Vol. 56. Р. 120–126



УДК 811.16.09

ПРОЗА ВАЦЛАВА ГОНСЬОРОВСЬКОГО:

ІДЕЙНО-ЕСТЕТИЧНЕ НАПОВНЕННЯ

Олександр ЯНІШЕВСЬКИЙ

Видавничо-поліграфічний інститут

Національного технічного університету України “кпі

пр. Перемоги, 37, м.Київ, 03056

Кафедра видавничої справи та редагування

У статті досліджено генезу, структуру та динаміку історичного дискурсу прози досі не відомого українському читачеві польського письменника Вацлава Гонсьоровського (1869–1939). Проаналізовано її ідейно-естетичне наповнення, типологію, архетипи. Розкрито самобутність духовного розвитку В. Гонсьоров­ського, репрезентовано його світоглядні концепції. Зроблено спробу “імплантації” рецепції прози В.Гонсьоровського як у тканину сучасних славістичних досліджень в Україні, так і в загальний масив інформації щодо польського письменства на зламі XIX–XX ст.



Ключові слова: проза, польський історичний роман, типологія, дискурс, ар­хетип, синкретизм, художнє мислення, рецепція, національне відродження Польщі, інваріантність.

Традиції освоєння в Україні польської літератури мають давню історію. Її витоки пов’язані з іменами таких видатних українських поетів, прозаїків і драматургів кінця XIX–початку XX століття, як Іван Франко, Леся Українка, Павло Грабовський, Ми­хай­ло Коцюбинський, Василь Стефаник, Микола Вороний, Михайло Старицький. У пізніші часи значний внесок у закріплення цих традицій зробили Максим Рильський, Павло Тичина, Микола Бажан, Дмитро Павличко та ряд інших, що відбилося в органічному засвоєнні ними польської тематики і польської художньої образності як у самих їхніх творах, так і в численних перекладах (безпосередніх і вільних, лише за мотивами), у монографічних нарисах есеїстичного типу або у критичних статтях. Останнє – дуже виразно проявилося у критичній спадщині Івана Франка, Лесі Українки, Максима Риль­ського, Миколи Бажана1.

У новітні часи ознайомлення української громадськості зі змістом, а головне – з художньою майстерністю таких видатних польських майстрів слова, як Адам Міцкевич, Юліуш Словацький, Генрик Сенкевич, Болеслав Прус, Еліза Ожешко, Юзеф Ігнаци Кра­шевський, Марія Конопніцька, Владислав Станіслав Реймонт, Стефан Жеромський, Ка­зімеж Пшерва-Тетмайер, Юліан Тувім, Ярослав Івашкевич, Станіслав Ришард Добро­вольський та інші, сприяли критичні розробки відомих українських полоністів, котрі займалися історією польської літератури й історією польсько-російських і польсько-ук­раїнських літературних зв’язків різних періодів: Г.Вервеса, Ю.Булаховської, В.Вєдіної, Р.Радишевського, С.Левінської, П.Вербицького, І.Лозинського, М.Вальо, В.Моренця, Л.Вах­ніної та ін2.

Якщо творчість згаданих авторів неодноразово фігурувала у дослідників, то прак­тично не відомою для фахівців, не кажучи вже про пересічного українського читача, залишається проза польського письменника кінця XIX–початку XX ст. Вацлава Гон­сьоровського (псевдоніми Веслав Склавус, Вацек Гонсьор, Ян Мєрошевський, Ніна Владек) (1869–1939). Історично склалося так, що цей майстер реалістичної прози істо­ріософського характеру, активний громадський діяч, полум’яний публіцист, твори якого поповнили польську літературу новим змістом і глибокими актуальними ідеями, часто був необ’єктивно і упереджено поцінований польською літературною критикою як за свого життя, так і після смерті. Багатогранна спадщина В. Гонсьоровського, активного учасника формування художньо-естетичної думки й політичного самоствердження поль­ського суспільства, не потрапила в основне річище літературознавчих досліджень як у самій Польщі, так і в інших країнах, у тому числі в Україні. Творчість В. Гонсьоров­ського опинилася в “тіні” класиків польської літератури, які сформували високі оціночні критерії “якості” прози. На думку польських літературних критиків початку XX ст. (а потім і пізнішого часу), проза Вацлава Гонсьоровського не відповідала цим критеріям3. Тому її дискурс залишався на периферії дослідницького інтересу, а твори не мали пріо­ритетності при вирішенні питання про їхнє видання як у Польщі часів “санації”, так і в Народній та посткомуністичній Польщі. Оцінки спадщини у нечисленних присвячених йому критичних матеріалах мають поверховий характер, у них не розглядаються етико-моральні, жанрово-композиційні аспекти, арсенал художніх засобів, типологія його про­зових творів. Водночас факт присудження В. Гонсьоровському у 1938 р. літературної премії ім. Е. Ожешко свідчить про високий демократизм і гуманізм його прози, глибо­кий ліризм й емоційну насиченість романів, особливо “жіночого” циклу, непохитну від­даність письменника справі національного визволення.

Перу Вацлава Гонсьоровського належать присвячені епосі наполеонівських воєн іс­торичні романи “Ураган”, “Рік 1809”, “Кінногвардійці”, “Чорний Генерал”, “Пані Валев­ська”. Перші три романи тематично і сюжетно об’єднані у трилогію. Про Листопадове повстання у Польщі 1830–1831 рр. розповідають його роман “Княгиня Ловицька” та повісті “Бем” й “Емілія Плятер”. Значне місце у творчості письменника посідає публі­цистика, представлена повістями “Царевбивці”, “Анархісти”, “Угодовці”, “Нігілісти”, памф­летом “Finis Poloniae”. Епізоди з особистого життя письменника висвітлено в його біографічній повісті “Аптекар”. Крім того, В. Гонсьоровський є автором двох п’єс – “Мо­рок” та “Сіре життя”. Приділяючи значну увагу піднесенню культурно-освітнього рівня молоді, її патріотичному вихованню, письменник готував для цієї специфічної аудиторії переробки своїх творів з історичної тематики. Серед науковців В. Гонсьоровський зна­ний також як фахівець з воєнної історії, зокрема з питань участі польських військових з’єд­нань у Gершій світовій війні, а також як автор словників з військової термінології. Його літературна праця невіддільна від активної журналістської діяльності, від співро­біт­ницт­ва з відомими газетами і часописами Польщі, Франції, Сполучених Штатів Аме­рики.



З-поміж творів інших письменників романи й повісті В. Гонсьоровського вирізняють­ся парадоксальністю зображуваних життєвих ситуацій, висвітленням усього, що вима­га­ло негайного реагування – аж до безпосереднього втручання чи хоча б констатації того, що перешкоджає людям жити й спотворює моральні принципи. Ціннісно-критичне спряму­вання творів В.Гонсьоровського визначене конкретними суспільно-історичними обста­винами та ідейно-естетичними процесами у Польщі на зламі століть. Його увагу при­вер­тали складна співвіднесеність індивідуального і колективного, загальнолюдські цінності і характер їхнього прояву, морально-етична сфера особистісних стосунків у конкретних умовах певних соціально-економічних формацій. У своїй творчості письменник керу­вався принципами історичного детермінізму та панорамно-епічного реалізму при від­творенні поведінки й розкритті психологічного стану дійових осіб, при висвітленні усіх соціально значущих сил епохи. У прозі В. Гонсьоровського відображені суспільство і особистість, культура і мораль, етика й естетика, сенс життя і роль у ньому людини в період великих соціальних потрясінь.

Традиційний для європейської, зокрема слов’янських, літератур жанр історичного роману В.Гонсьоровський збагатив рефлексіями національної ментальності, поповне­ними етико-моральними та філософськими акцентами в осягненні істини буття. Об’єк­тивно його проза не могла не зазнати впливів двох основних літературних течій кінця XIX–початку XX ст.: критичного реалізму, що вже відходив, і модернізму, який впев­нено торував собі шлях у польському літературно-мистецькому середовищі. Однак В.Гон­сьоровський не був ані теоретиком, ані виразним представником, ані свідомим пропа­гандистом польського модернізму (Б. Грохульська)4, хоча у нього й помітна риторика “піднесеності” (“wzniosłości”) (Я. Плученник)5, яка мала не лише етичний, естетичний чи філософський виміри, а й психологічний, політичний та соціологічний. З іншого бо­ку, в його романах і повістях помітні риси реалізму, зумовлені органічним вживленням громадської діяльності письменника у польський модус і підкріплені отриманими під час подорожей Європою історичними матеріалами та особистими враженнями (М.Ру­щич6, Б.Голембйовська7). Ідейно-естетичні та культурно-духовні засади, аналітична реф­лексія негативних явищ у житті окремої людини й усього суспільства, звернення до проблем моралі роблять особливо актуальним уважне прочитання й “препарування” прози В. Гонсьоровського у наші дні як в Україні, так і в Польщі. Потреба в цьому не в останню чергу зумовлена ще однією обставиною: відсутністю в останнє десятиліття у Польщі літературно-критичних матеріалів, присвячених прозі В. Гонсьоровського, за винятком невеликої статті Є.Копані8 у часописі “Krytyka” (1992) та фрагмента у мо­нографії А.Гутнікевича “Молода Польща”9 (1999), які за характером рецепції та за своєю функціональністю не можуть вважатися вичерпними як щодо історичного дис­курсу, так і пізнання контексту, типології та архетипів творів письменника.

Витоки історичної прози Вацлава Гонсьоровського укорінені в архетипі “поль­ського характеру” (“polskości”) Г. Сенкевича, критичному реалізмі Болеслава Пруса, у “зміцненні сердець” (“pokrzepieniu serc”) С. Жеромського. Водночас вона містить ок­ремі модуси прози модерністів, зокрема К. Тетмайєра, В. Оркана. Оцінки письменни­ком подій минувшини формувалися під впливом не лише прозаїків, які творили в історич­но­му жанрі, а й учених-істориків, передусім представників так званої “краківської школи”, хоча праці останніх неоднозначно сприймалися в літературному середовищі, що вияви­лося у неоднакових акцентах при висвітленні різними авторами одних й тих самих подій в історичних романах. Класичні теми, повернуті В. Гонсьоровським до читача новими гранями і висвітлені ним під іншими кутами зору, набували іноді несподіваних обрисів. Уявлення про високе й низьке, трагічне і героїчне парадоксально зміщувалися, накла­даючись одне на одне, і у такому зміщенні вгадувалися ознаки самобутньої художньої системи письменника.

Аксіологічні засади художнього осмислення В.Гонсьоровським дійсності визнача­лися культурологічною парадигмою, що домінувала у тогочасному польському сус­пільст­ві. Вона характеризувалася появою таких літературних течій, як символізм, декадентст-
во, неоромантизм, а також змістом філософських дискусій щодо покликання літератури (так званий “модерністський бунт”), поширенням поетики настрою, імпресії, ліризму, енергійними пошуками письменниками і поетами покоління “Молодої Польщі” нових засобів самовираження. На той час “вальтерскоттівський” тип історичного роману вже втрачав свою актуальність, тому у Вацлава Гонсьоровського як сучасника “Молодої Польщі” цей тип роману ледве вгадується.

Натомість, у творах письменника відчувається вплив нових віянь, які згодом офор­милися як журналізм, що розвивався в новому мистецтві і зводився в основному до фактографізму, позалітературної риторичності, енергійності стилю, що забезпечувало швидке зростання популярності. Помітний заряд журналізму містили публіцистичні праці В. Гонсьоровського, що було об’єктивно зумовлено специфікою його тривалого співробітництва у тогочасних часописах. Порушуючи актуальні питання сучасності, письменник реагував на них із репортерським запалом, імпульсивно, що певною мірою знижувало рівень художності текстів, але водночас надавало їм відтінку сенсаційності. Це подобалося пересічному читачеві, хоча й загрожувало швидкому згасанню інтересу до його творів серед широкого загалу. Цим, почасти, й пояснюється та обставина, що, незважаючи на значні наклади книг письменника, польська літературна критика не приділяла Гонсьоровському належної уваги.

Проза В.Гонсьоровського має складну природу: вона включає не лише виклад фак­тографічного матеріалу, а і його суб’єктивне “аранжування”, аналіз причинно-наслід­кових зв’язків, прогностичні елементи. Історичний дискурс творів В. Гонсьоровського виявляється у спогадах, внутрішніх монологах персонажів, побутових деталях, даючи неповторну візію подій минувшини, зокрема змагань польського народу за неза­леж­ність. Обрана В.Гонсьоровським тематика породжена складною правдою життя. Пись­мен­ник намагається простежити вплив конкретних подій на внутрішній світ людини, дати психологічне обґрунтування її вчинків. Привертає увагу щирість його поетичного тону, позбавленого штучної риторики, присутність авторського “співпереживання”. Приваблює віталістична енергія, категоричність і контрастність оповіді, чітко виражене бажання впливати на емоційний стан та світогляд читача. Саме способи передавати плин думки, що розвивається у борінні протиріч, у складних співвідношеннях з почут­тями, з вольовими спонуками, з дією, роблять В. Гонсьоровського письменником суто індивідуального психологічного стилю.

Філософські сентенції героїв про сенс буття, про їхнє ставлення до суспільної проблематики, якими сповнені твори В. Гонсьоровського, пов’язані з літературними асоціаціями автора і часто виконують функцію емоційних інтродукцій до наступних подій. Водночас вони є переконливою ілюстрацією історико-літературних поглядів са­мого письменника, підтвердженням їхньої глибини й тематико-хронологічної масштаб­ності. В його романах і повістях документально-публіцистична частина переважає над художньою, хоча автор і робить помітні спроби їхнього гармонійного поєднання. В них відображені ідейно-етичні суперечки в середовищі польської інтелігенції на зламі XIX–XX ст. щодо вибору шляхів громадської діяльності: революційного, що передбачає підготовку збройного виступу, чи еволюційного, орієнтованого на співпрацю з цар­ською адміністрацією.

Вацлав Гонсьоровський у своїх творах розробив особливий тип філософського, психологічно поглибленого реалізму, що ґрунтується на загостреній увазі до найбільш складних і суперечливих форм буття і суспільної свідомості. Вони, по суті, є художніми лабораторіями, де досліджуються різні соціальні ідеї, з’ясовуються не лише явні, а й приховані їхні потенції. Письменник зміг побачити і показати у фактах особистого життя окремої людини відображення загальних процесів розвитку суспільних відносин у Польщі, Росії і країнах Західної Європи.

Проза В.Гонсьоровського пронизана світлими гуманістичними нотами, герої його творів – це, як правило, люди енергійної вдачі. Мета їхнього життя – не нудне жи­вотіння і навіть не особисте щастя, а високий злет в ім’я торжества національної ідеї – відродження незалежної польської держави. Реалізм прози В. Гонсьоровського характе­ризується тонким відтворенням внутрішнього світу і моральних принципів численних персонажів, філософсько-етичним підтекстом й ліричним акцентом оповіді, що підно­сить емоційне напруження всього епічного масиву. Гострі соціальні конфлікти епохи відтворюються у нього через долю конкретних людей, непрості роздуми про межі морально дозволеного у боротьбі зі злом. На чільне місце В. Гонсьоровський ставить особистісне начало, пропонує концепцію формування людини, здатної протиставити себе світу насильства, шукати гідний вихід із важких життєвих ситуацій. Завданням лі­тератури письменник вважав її здатність навчити людину побачити зло і неспра­вед­ли­вість, відчути неможливість жити у світі кричущої неправди. Він піднісся до філософ­ських оцінок ролі конкретної особистості в історії, характер якої визначається її внес­ком у суспільний розвиток. Гонсьоровський намагався пізнати глибинні витоки відчу­ження людей один від одного, природу соціальних протиріч і шляхи їх розв’я­зання.

У прозі В.Гонсьоровського простежується поступове й неухильне розширення тема­тико-жанрового діапазону, кола його мистецьких зацікавлень й уподобань, наявність ремінісценцій та алюзій з найвизначнішими творами світової літератури, авторський психологізм у гнучкій асоціативній формі. Письменницька орієнтація В.Гонсьоров­сько­го при цьому не змінюється – це широка, демократично налаштована читацька ауди­торія, яка розуміє весь тематичний обшир і психологічні архетипи залученої ним літе­ратурної образності.

В.Гонсьоровський як письменник пройшов виразну ідейно-естетичну еволюцію що­до поглиблення психологізму й ліричного “звучання” своїх творів. Він вправно вима­льовував персонажів, які під його пером набували ознак типовості і виступали носіями ідеології окремих прошарків польського суспільства, даючи уявлення про зміст і дух відповідної епохи. Ключовий творчий принцип В. Гонсьоровського – конструювання художніх образів не тільки як певних культурних схем, а і як систем девіацій від них, що, з одного боку, робить поведінку літературних героїв інформативно більш значу­щою, а з другого – знижує ступінь її передбачуваності.

У Вацлава Гонсьоровського принцип типізації включає виразні, рельєфні і водночас стійкі соціально-моральні характеристики. Кожен з його персонажів – це людина з кон­кретним соціальним статусом, індивідуальною “перцепцією” реалій, життєвою пози­цією, які зумовлені наявною системою суспільних модусів. Головним персонажам творів Гон­сьоровського властиве загострене почуття особистої гідності, а їхнє внутрішнє життя проходить під знаком великої напруженості, що виявляється при подоланні глибоких протиріч, у несподіваних трансформаціях, трагічних зривах й обнадійливих підйомах.

Архетипи, які слугували ідейно-естетичним підґрунтям художніх моделей В.Гон­сьоровського та використаної ним асоціативної лексики, були результатом освоєння на­ціонального менталітету та національної історії, ознайомлення з працями визначних мислителів минулого, сповідування загальнолюдських цінностей. Інваріантними архети­пами для нього є польський етнос, вітчизна, її незалежність, антиномія добра і зла, сво­бода і щастя людини, які значною мірою вписуються у широкий контекст західно­єв­ропейської і слов’янських літератур, зокрема прогресивної російської. У типологічному плані у польській літературі В. Гонсьоровського споріднюють із Генриком Сенкевичем та Стефаном Жеромським дискурс “зміцнення сердець” й елементи неоромантизму; у французькій – зі Стендалем та Бальзаком гендерна тематика; в російській – зі Львом Толстим описи морального духу війська і масштабність батальних сцен, а із Сергієм Степняком-Кравчинським та Ольгою Форш – показ самовідданої боротьби револю­ціо­нерів-народовольців; в українській – із Панасом Мирним та Олександром Соколов­ським – висвітлення внутрішньої переконаності і чистоти помислів борців із само­дер­жавством.

При ідейно-естетичному розмаїтті прозових творів В. Гонсьоровського в них наявні інваріанти соціально-філософського ґатунку, зокрема ідеї національного визволення та “зміцнення сердець”, вимоги забезпечення основних прав і свобод людини, заклик до її самоудосконалення. Більшості художніх текстів В. Гонсьоровського властива струнка внутрішня організація, яка перетворює їх на синтагматичному рівні у структурне ціле. Вони становлять складну систему поєднання загальних і локальних упорядкованостей окремих рівнів, що безпосередньо впливає на побудову відповідних сюжетів. Останні реалізуються у нього як осмислена ієрархія подій різної значущості з погляду автор­ського задуму.

Використання В.Гонсьоровським арсеналу літературних прийомів і мовних зворотів як специфічних засобів кодування текстів його творів надає їм експресивного за­барв­лення, підвищує рівень емоційності їхнього сприйняття. Твори письменника, якими б вони не були різноманітними в проблемно-тематичному і жанровому відношеннях, тво­рять єдиний художній світ, позначений його яскравою творчою індивідуальністю. Своє­рідність В. Гонсьоровського-художника наочно проявляється в таких особливостях його поетики, як мистецтво застосування гіперболи, порівнянь, метафор, евфемізмів, алюзій для реалістичного відтворення дійсності та її оцінки з прогресивних суспільних позицій.

Історичні романи В.Гонсьоровського характеризуються сюжетною розгалуженістю, яка реалізує завдання часового дистанціювання в авторській оповіді, а кожен з них, виявляючи семантичну поліфонію, дає підстави для широких узагальнень щодо основ­них питань людського буття. Використання у текстах когнітивно насичених синтагма­тичних одиниць у поєднанні з продуманою схемою розстановки персонажів підпоряд­ковано у письменника стратегічній меті – полегшити читачеві сприйняття авторських ідей і світоглядних концепцій.

У прозових творах Вацлава Гонсьоровського можна відзначити надмірну розлогість описів історичних подій, батальних сцен, монологів персонажів, що призводить до не­виправданої ретардації оповіді, а також не завжди вмотивоване включення епізодичних персонажів, які не виконують істотної художньо-зображувальної функції. В деяких тво­рах спостерігається перевантаженість філософськими загальниками, що можна поясни­ти намаганням письменника глибше осмислити найпекучіші проблеми як історичного минулого, так і сучасної йому дійсності. Але це не применшує загальної цінності твор­чої спадщини В. Гонсьоровського як об’єкта славістичних досліджень, її значення для розвитку польської літератури, актуальності порушених у ній соціальних і морально-ес­тетичних проблем у контексті сьогодення Української держави.



Vatslav Gonsiorovsky’s Prose:

ideological-aesthetic content

Oleksandr Yanishevskyy

Publishing-Polygraphy Institute

KPі National Technical University of Ukraine

37, Victory Avenue, Kyiv, 03056

Chair of publishing business and editing

This thesis is a research of Vaslav Gonsiorovsky’s prose subjects and peculiarities. Vaslav Gonsiorovsky (1869–1839) have not been known for Ukrainian readers till now.

Subject and genre specificity of writer’s historical and journalist works were not exa­mined as separate. There were researched ideological-aesthetic content, typology, plot li­nes, archetypes, successions of imagery and artistic peculiarities of Gonsiorovsky prose. There was exposed originality of Gonsiorovsky’s world outlook conceptions and his values of some important of Polish history. Reception of Gonsiorovsky’s prose was imp­lanted both in substance of modern Slavonic studies in Ukraine and in common massive researches of Polish literature of XIX-XX centuries.

Key words: prose, Polish historical novel, typology, discourse, archetype, syncre­tism, artistic thinking, reception, Polish national revival, invariance.

Стаття надійшла до редколегії 19.06.2006

Прийнята до друку 06.07.2006


1 Див. напр.: Франко І. Я. Старе й нове в сучасній українській літературі // Зібр. тв. : У 50-ти т. Київ, 1980–1986. Т.35. 1982. С.91–111; Франко I. Що таке поступ? // Зібр. тв.: У 50-ти т. Т.45. С.574.

© Янішевський О., 2007



2 Див. напр.: Радишевський Р. Юліуш Словацький і Леся Українка (до питання літературних тра­дицій) // Київські полоністичні студії: Зб. наук. праць Т. 2: Юліуш Словацький і Україна / Київський нац. ун-т ім. Тараса Шевченка; Ін-т літ. ім. Т.Г.Шевченка НАН України. Київ, 2000. С.88–111; Радишевський Р. Українська полоністика сьогодні // Слово і час. 2003. № 1. С.50–51; Булаховська Ю. Л. Типологія стилю в польській, російській та українській поезії й прозі // Там само. С.144–175; Булаховська Ю.Л. Українсько-поль­ське літературне пограниччя / Ю. Л. Булаховська, Г. Д. Вервес // Українська література в загально­слов’ян­ському і світовому літературному контексті: В 5-ти т. Київ, 1987. Т.1: Українська дожовтнева лі­тература і слов’янський світ. С.375–405; Вєдіна В. П. Новітня польська проза // Література правди і прогресу. Київ, 1979. С. 144–171; Ведина В. П. Польская военная проза. Киев, 1980.

3 Див. напр.: Jeske-Choiński T. Kwiaty i chwasty // Wędrowiec. 1902. № 46. Навед за: Wyka-Hussa­kowska M. Wacław Gąsiorowski // Obraz literatury polskiej XIX i XX wieku. Ser.5, Literatura okresu Młodej Polski: We 3 t. Kraków, 1973. T. 3. S.549–550; Drogoszewski A. Z literatury polskiej // Głos. 1902. № 14. Навед. за: Wyka-Hussakowska M. Wacław Gąsiorowski // Obraz literatury polskiej XIX i XX wieku. Ser.5, Literatura ok­resu Młodej Polski : We 3 t. Kraków, 1973. T. 3. S. 548–549; Galle H. “Rok 1809”: Recenzja // Piśmiennictwo. 1904. T.I. S.385–386. Навед. за: Wyka-Hussakowska M. Wacław Gą­siorowski // Obraz literatury polskiej XIX i XX wieku. Ser. 5, Literatura okresu Młodej Polski : We 3 t. Kraków, 1973. T. 3. S. 550; Dębicki Z. Powieści Wacława Gąsiorowskiego // Kurjer Warszawski. 1928. 14 lut; Grze­gor­czyk P. Gąsiorowski Wacław // Polski słownik biograficzny. Kraków, 1948–1954. T. 7. S. 354–356; Go­łę­biowska B. Rzeczywistość i fikcja w “Emilii Pla­ter” Wacława Gąsiorowskiego // Prace Polonistyczne. Ser. XXVIII. 1972. S.97–107.

4 Grochulska B. Posłowie // Gąsiorowski W. Huragan. Warszawa, 1969. S.515–525.

5 Płuciennik J. Retoryka wzniosłości w dziele literackim. Kraków, 2000.

6 Ruszczyc M. Sława, panie Wacławie! // Ruszczyc M. Polacy czasów niewoli. Warszawa, 1987. S. 257–273.

7 Gołębiowska B. Z biografii Wacława Gąsiorowskiego // Zeszyty Naukowe Uniwersytetu Łódzkiego. Ser. I, zesz. 82. 1971. S.57–65.

8 Kopania J. Realizm polityczny Wacława Gąsiorowskiego czyli błędne koło polskiej emocjonalności // Krytyka. 1992. № 38. S. 184–193.

9 Hutnikiewicz A. Młoda Polska. Warszawa, 1999.