Робоча програма з навчальної дисципліни - nadoest.com ))
Головна
Пошук за ключовими словами:
Схожі роботи
Назва роботи кіл. стор. розмір
Програма навчальної дисципліни та робоча програма навчальної дисципліни... 1 14.79kb.
Робоча програма навчальної дисципліни «Соціологія» 1 13.9kb.
Робоча програма навчальної дисципліни педіатрія (шифр І назва навчальної... 4 680.81kb.
Робоча програма навчальної дисципліни філософі я 03. 01 4 1095.62kb.
Робоча програма навчальної дисципліни філософі я 01філософія 1 318.04kb.
Робоча програма навчальної дисципліни 1 315.64kb.
Робоча програма навчальної дисципліни пропедевтика педіатрії (шифр... 5 886.66kb.
Робоча програма навчальної дисципліни c оціологія 1 344.37kb.
Робоча програма навчальної дисципліни «прогнозування» 1 14.99kb.
Робоча програма навчальної дисципліни онтологія 1 342.03kb.
Робоча програма навчальної дисципліни метафізика 2 445.07kb.
Робоча програма навчальної дисципліни (за кредитно-модульною системою... 1 264.7kb.
Робоча програма вивчення курсу "Інформаційне право України" Уклав... 1 247.23kb.
Таращанський 1 219.63kb.

Робоча програма з навчальної дисципліни - сторінка №3/7

2.4. Зміст самостійної роботи студентів



Самостійна робота студента є основним засобом оволодіння навчальним матеріалом і виконується в позааудиторний час, передбачений тематичним планом навчальної дисципліни.

Під час вивчення навчальної дисципліни студенти повинні навчитися самостійно мислити, поглиблювати засвоєні теоретичні знання, опановувати практичні навички прийняття управлінських рішень. Відповіді на питання повинні бути законспектовані, їхнє викладення має бути стислим і чітким, обов’язковими є посилання на використані джерела.

Форма контролю самостійної роботи – перевірка конспекту або обговорення на семінарському занятті. Питання, відведені для самостійної роботи, виносяться на поточний, модульний і підсумковий семестровий контроль.

З метою самостійного визначення рівня засвоєння теоретичного матеріалу студентам пропонуються питання для самоконтролю набутих знань.


Змістовий модуль
Тема: Об’єкти інформаційного права

  1. Адміністративний порядок захисту права на об’єкти інформаційного права.

  2. Кримінально-правова охорона об’єктів інформаційного права.

  3. Цивільно-правові способи захисту права на об’єкти інформаційного права.


Методичні рекомендації

Захист інформаційних прав може здійснюватися як в юрисдикційній формі (в загальному судовому порядку чи спеціальному, адміністративному порядку) так і в неюрисдикційній формі (самозахист цивільних прав і законних інтересів). В адміністративному порядку у випадках, прямо вказаних у законі, потерпілий подає скаргу на посадову особу чи орган, які порушили його права, через вищестоящий орган, Уповноваженому з прав людини України та прокуратуру, які зобов’язані прийняти заходи із поновлення порушених прав. У п. 7 ст. 2122 КпАП України — порушення законодавства про державну таємницю передбачена адміністративна відповідальність за провадження діяльності, пов’язаної з державною таємницею, без отримання в установленому порядку спеціального дозволу на провадження такої діяльності, а також розміщення державних замовлень на виконання робіт, проведення мобілізаційних завдань, пов’язаних із державною таємницею. Способи розголошення відомостей, що становлять комерційну таємницю, можуть бути різними: повідомлення зазначених відомостей іншим особам, зокрема конкурентам; надання іншим особам для ознайомлення документів, що містять комерційну таємницю; повідомлення інформації, що є комерційною таємницею, в засобах масової інформації тощо.

Кримінальна відповідальність у сфері права на інформацію (доступу до інформації) може настати у випадках, передбачених Кримінальним кодексом України містить норми, згідно з якими настає відповідальність за розголошення державної таємниці — шпигунство (ст. 114); розголошення комерційної чи банківської таємниці (ст. 232), розголошення або використання не оприлюдненої інформації про емітента або його цінні папери (ст. 2321), розголошення відомостей військового характеру, що становлять державну таємницю, або втрата документів та матеріалів, що містять такі відомості (ст. 422). Так, законодавець передбачає відповідальність за умисне розголошення комерційної або банківської таємниці без згоди її власника особою, якій ця таємниця відома в зв’язку з професійною або службовою діяльністю, якщо воно вчинене з корисливих чи інших особистих мотивів і завдало істотної шкоди суб’єкту господарської діяльності. Як бачимо, законодавець визначає суб’єктом вчинення такого злочину саме службову особу, якій такі відомості стали відомі в зв’язку з виконанням покладених на неї завдань. Розголошення комерційної таємниці — це незаконне ознайомлення інших осіб з відомостями конфіденційного характеру, віднесеними суб’єктами господарської діяльності до відомостей, що становлять його комерційну таємницю, а також умисне створення умов, що сприяли ознайомленню з ними сторонніх осіб, вчинене особою, якій такі відомості стали відомі у зв’язку з професійною чи службовою діяльністю, і яка повинна зберігати такі відомості в таємниці.

КК України передбачає відповідальність також і за розголошення відомостей, що становлять державну таємницю, тобто інформацію у сфері оборони, економіки, науки і техніки, зовнішніх відносин, державної безпеки і охорони правопорядку, розголошення якої може завдати шкоди національній безпеці України. Питання розголошення державної таємниці передбачено не лише ст.ст. 328-329, але і ст. 114, що передбачає кримінальну відповідальність за шпигунство. Саме предметом даних злочинів є відомості, що становлять державну таємницю. Такі відомості конкретизовані у Зводі відомостей, що становлять державну таємницю. КК України окремо передбачає і відповідальність за розголошення відомостей військового характеру, що становлять державну таємницю чи втрату документів чи матеріалів, що містять такі документи. При цьому, варто зауважити, що в даному випадку кримінальна відповідальність настає за розголошення не службової таємниці, а саме інформації, що належить до державної таємниці у сфері оборони.

При використанні цивільно-правових засобів захисту таємниці, на наш погляд, є важливими: визначення способу захисту прав власників службової таємниці і міри відповідальності за її розголошення; хто може бути суб’єктом відповідальності; умови, при яких відповідальність настає. У залежності від обставин розголошення таємниці й осіб, що беруть участь у цьому, може бути застосований кожний зі способів захисту цивільних прав. Це може бути відшкодування збитків (прямого збитку, упущеної вигоди), визнання недійсним акта державного органу або місцевого самоврядування також супроводжується відшкодуванням збитків або компенсацією моральної шкоди.

Згідно з доктриною цивільного права, підставами цивільно-правової відповідальності є: протиправність поведінки (дія чи бездіяльність), наявність майнової та (або) моральної шкоди; причинний зв’язок між протиправною поведінкою та заподіяною шкодою, вина особи, яка завдала. Одним із перших способів захисту є визнання права. Даний спосіб захисту може застосовуватися у тому випадку, коли наявність у особи даного права підлягає сумніву. Припинення дій, що порушують право, застосовується тоді, коли інтерес носія суб’єктивного права виражається в тому, щоб припинити порушення права на майбутнє чи усунути загрозу його порушення. Наведений спосіб є найбільш оперативним та дієвим способом захисту, застосовується у випадках, коли починають вчинятися дії, результатом яких буде порушено право особи, в результаті чого будуть розкриті відомості, що становлять службову таємницю в цілому або певних його аспектів. Так, при розповсюдженні документів, які розкривають певні аспекти інформації, що становить таємницю, припинення такого розповсюдження буде ефективним способом захисту порушеного права.

Відновлення становища, яке існувало до порушення застосовується, коли суб’єктивне право після незаконного порушення не припиняє свого існування і може бути відновлено за допомогою юридичних засобів. Говорити про можливість відновити становище у разі порушення службової таємниці, лікарської таємниці ми не можемо. У такому випадку втрачається сенс, так як відомості, що становили таємницю відомі вже третім особам. Ми можемо застосувати такий спосіб, як припинення дій, які порушують право особи з метою подальшого запобігання розкриття інформації, що становить таємницю.

Досить актуальним і ефективним способом захисту є компенсація моральної шкоди. Метою компенсації є пом’якшення, загладження переживань, спричинених розголошенням інформації, що становить службову таємницю. При визначенні питання компенсації моральної шкоди в зв’язку із розголошенням таємниці найбільш складною є проблема визначення розміру її відшкодування. Негативним моментом ЦК України порівняно з кодексом 1963 року є скасування встановлення нижньої межі, яка становила 5 мінімальних заробітних плат.

До спеціальних способів захисту законодавець відносить: поновлення порушеного права; заборона поширювати інформацію. Проте говорити про ефективність даного способу захисту у разі розголошення інформації є недоцільним. Способом захисту є заборона поширення інформації, яка порушує право особи та сприяє розголошенню відомостей, що становлять інформацію про характер діяльності та специфіку роботи. Ще одним способом захисту права збереження таємниці є заборона поширювати інформацію, якою порушуються права інших осіб. Уповноважена особа має право вимагати від носіїв інформації не поширювати її (стосується працівників оперативно-розшукових органів, працівників комунальних служб, нотаріусів та прирівняних до них осіб, медичних працівників та інших осіб, яким в зв’язку з виконанням їх професійних, службових та інших обов’язків стало відомо про певні факти особистого життя особи та осіб, які мають певні відомості про приватне життя особи).
Питання для самоконтролю


  1. Що виступає об’єктом інформаційних правовідносин?

  2. У чому полягають особливості об’єктів інформаційних відносин?

  3. Як можна класифікувати об’єкти інформаційних відносин?

  4. Які види об’єктів інформаційного права передбачені в чинному законодавстві?



Тема: Управління у галузі інформації


  1. Правові засади здійснення державного управління у галузі інформації.

  2. Система органів виконавчої влади у сфері інформації.


Методичні рекомендації

Співпраця низки органів державної влади при проведенні державної політики в інформаційній сфері передбачена ч. 3 ст. 6 Закону “Про інформацію”, “державну інформаційну політику розробляють і здійснюють органи державної влади загальної компетенції, а також відповідні органи спеціальної компетенції”. Ґрунтуючись на проведеному вище аналізі, ми можемо стверджувати, що цей механізм представляє певну “міжвідомчу спільноту”, точніше ієрархічну сукупність органів різних гілок влади та різних рівнів, які в рамках своєї компетенції вирішують конкретні завдання з формування та реалізації політики інформаційної безпеки. Згідно ст. 4 Закону України „Про основи національної безпеки” до складу цієї частини механізму інформаційної безпеки входять наступні органи: Президент України, Верховна Рада України, Кабінет Міністрів України, Рада національної безпеки і оборони України, міністерства та інші центральні органи виконавчої влади, Національний банк України, суди загальної юрисдикції, прокуратура України, місцеві державні адміністрації та органи місцевого самоврядування; Збройні Сили України, Служба безпеки України, Державна прикордонна служба України та інші військові формування.

Завдання Кабінету Міністрів щодо застосування засобів впливу на суспільні відносини в інформаційній сфері реалізуються наступними повноваженнями: забезпечення проведення державної інформаційної політики, вжиття заходів щодо захисту інформаційних прав і свобод громадян, розробки і здійснення загальнодержавних програм щодо розвитку інформаційної сфери, передбачення при формуванні державного бюджету коштів на різного роду заходи щодо забезпечення інформаційної безпеки, загальна координація діяльності органів виконавчої влади щодо захисту інформаційної безпеки (ст. 116 Конституції України).

Завдань щодо забезпечення інформаційної безпеки здійснюються підрозділами МВС у їх діяльності: правоохоронна діяльність щодо дотримання норм інформаційного законодавства, яка включає: запобігання злочинам та правопорушенням в інформаційній сфері, їх припинення, розкриття і розслідування, вжиття заходів до усунення причин і умов, що сприяють вчиненню правопорушень; забезпечення фізичного захисту і оборони силами міліції і внутрішніх військ об’єктів інформаційної інфраструктури, що знаходяться у державній власності, та охорона на договірних засадах об’єктів інформаційної інфраструктури, що знаходяться у приватній власності; безпосереднє інформаційно-аналітичне забезпечення діяльності щодо боротьби із злочинністю, охорони громадського порядку, забезпечення громадської безпеки (формування довідково-інформаційних фондів, ведення оперативно-пошукового та криміналістичного обліку, складання певних видів державної статистичної звітності).

Основним профільним “силовим” відомством з питань врегулювання інформаційних відносин є Служба Безпеки України - державний правоохоронний орган спеціального призначення, який забезпечує державну безпеку України. Серед визначених Законом України “Про Службу безпеки України” до головних функціональних підрозділів слід віднести ті, що безпосередньо займаються питаннями інформаційної безпеки: підрозділи розвідки, контррозвідки, військової контррозвідки, інформаційно-аналітичний, оперативного документування, урядового зв'язку. У складі СБУ діє Департамент спеціальних телекомунікаційних систем та захисту інформації, на який покладено завдання реалізації державної політики у сфері захисту державних інформаційних ресурсів у мережах передачі даних, криптографічного та технічного захисту інформації, забезпечення функціонування державної системи урядового зв’язку. Таким чином, можна виділити дві основні функції Департаменту: забезпечення органів державної влади та місцевого самоврядування спеціальним зв’язком, виконання контрольно-наглядових функцій щодо захисту інформації, необхідність охорони якої визначено законодавством. Вказані контрольно-наглядові функції, включають: надання дозволів і контроль за дотриманням умов проведення органами державної влади, місцевого самоврядування діяльності з технічного захисту інформації для власних потреб; ліцензування господарської діяльності з технічного захисту інформації, криптографічного захисту інформації та в сфері голографічних захисних елементів; сертифікація та атестація засобів технічного та криптографічного захисту інформації; контроль за дотриманням законодавства у сфері захисту інформації. Департамент приймає участь у розробці відповідних технічних норм і стандартів та видає нормативно-правові акти з питань, віднесених до його компетенції.

Одним з ключових органів державного управління інформаційною сферою є Державний комітет телебачення і радіомовлення України, який здійснює координаційні функції щодо інформаційної сфери: приймає участь у розробці нормативно-правових актів з сфери свого відання, готує пропозиції щодо формування державної політики та вдосконалення державного управління в інформаційній та видавничій сферах, державної мовної політики, спрямовує та контролює діяльність управлінь у справах преси та інформації обласних державних адміністрацій, погоджує призначення їх керівників, координує та здійснює методологічне забезпечення діяльності державних засобів масової інформації. Воно здійснює інформаційну діяльність, сприяючи розповсюдженню інформації про діяльність органів влади України, координуючи діяльність прес-служб цих органів, організовуючи розповсюдження інформації про Україну за кордоном. Держкомтелерадіо України здійснює контрольні функції, здійснює державну реєстрацію друкованих засобів масової інформації, інформаційних агентств та веде Державний реєстр України видавців, виготовлювачів і розповсюджувачів видавничої продукції.

Питаннями розвитку та безпеки інформаційної інфраструктури відає Міністерство транспорту та зв’язку України. Серед інформаційної складової компетенції Мінтрансзв’язку слід виділити: надання послуг поштового зв’язку, телекомунікацій, інформатизації, користування радіочастотним ресурсом України. Мінтрансзв’язку здійснює координацію діяльності ДП „Укрпошта”, йому підпорядковані служби фельд’єгерського і спеціального поштового зв’язку, якими здійснюються функції урядового кур’єрського зв’язку щодо доставки офіційної кореспонденції. Фельд’єгерська служба наділена винятковими повноваженнями для забезпечення конфіденційності урядової кореспонденції. В Україні на її співробітників поширено повноваження, передбачені Законом “Про міліцію”. Додаткові повноваження фельд’єгерської служби закріплено міжнародними актами. Так, згідно Угоди Про міжурядовий фельд’єгерський зв’язок, підписаної в Мінську 22 січня 1993 р. в рамках СНД офіційна кореспонденція, яку доставляє міжурядовий фельд’єгерській зв’язок є недоторканою, не підлягає ані розкриттю, ані затримці. Співробітник фельд’єгерського зв’язку користується захистом держави перебування, особистою недоторканістю, правом носіння, зберігання та використання табельної зброї, не підлягає арешту або затриманню. Окремі завдання в рамках реалізації політики в інформаційній сфері здійснюються Державним комітетом архівів України: зберігання в архівах інформації і документів, ведення діловодства, а також регулювання порядку доступу до інформації, що зберігається в архівних установах.

Певними повноваженнями також наділені: Державний комітет статистики України, Державне патентне відомство України, Українське державне підприємство поштового зв’язку “Укрпошта”, Концерн радіомовлення, радіозв’язку і телебачення, ВАТ “Укртелеком”, якими надаються послуги в сфері інформації і зв’язку.

На місцевому рівні проведення політики у інформаційній сфері здійснюється регіональними і місцевими відділеннями уповноваженими центральних органів виконавчої влади, обласними та районними державними адміністраціями.
Питання для самоконтролю:


  1. У чому полягає державне управління у інформаційній сфері?

  2. Якими методами здійснюється державне управління у інформаційній сфері?

  3. У яких формах здійснюється державне управління у інформаційній сфері?

  4. Чи існує єдиний орган державного управління у інформаційній сфері?

  5. Яким чином можна вдосконалити державне управління у інформаційній сфері?



Тема: Правове забезпечення інформаційної безпеки


  1. Проблеми галузевої належності норм, які врегульовують питання інформаційної безпеки.

  2. Правові засади застосування заходів майнової відповідальності у сфері інформації.


Методичні рекомендації

Розглядаючи галузеву належність тих норм, що складають правову основу інформаційної безпеки України, слід звернутися до визначеного місця інформаційної безпеки в системі державної діяльності яка обумовлюється тим, що функція національної безпеки охоплює певну частину інших функцій держави, зокрема, інформаційної, створюючи тим самим відповідну зону інформаційної безпеки. Розподіл питань інформаційної безпеки між двома векторами державної діяльності, форми і методи проведення якої мають певну специфіку дають можливість говорити про те, що питання інформаційної безпеки регулюються нормами не однієї, а декількох галузей права.

В рамках інформаційного права існує правовий інститут інформаційної безпеки, який охоплює норми якими встановлюються безпечні параметри інформаційних процесів в Україні. Він носить “прикордонний характер”, оскільки інформаційна безпека реалізується не лише в рамках інформаційних процесів, але й в рамках державної управлінської діяльності, адже окрім суто “інформаційних” правових норм, використовуються адміністративно-правові норми, якими визначаються структура та повноваження суб’єктів захисту інформаційної безпеки, реалізуються їх управлінські рішення, встановлюється юридична відповідальність. Для реалізації політики інформаційної безпеки використовуються відповідні правові інститути, щонайменше двох галузей права – інформаційного та адміністративного для характеристики яких ми і пропонуємо використовувати саме термін правова база політики інформаційної безпеки, адже він найбільш чітко віддзеркалює саму сутність цього законодавчого утворення. Важливість існування спеціальних нормативно-правових механізмів для забезпечення інформаційної безпеки підкреслюється і в Законі України „Про основи національної безпеки” у якому (ст. 2), яким передбачається наявність певної правової основи, що складається з Конституції та Законів України, підзаконних нормативно-правових актів, а також цілого ряду доктрин, концепцій стратегій та державних програм яким надається юридична сила і які є обов’язковими до виконання.

Правовою основою для питань інформаційної безпеки людини та суспільства є їх інформаційні права, визначені нормами Конституції України. Тобто норми, якими визначені базові (політичні або громадські) права в сфері інформації, це, зокрема, ст. 34 Конституції (свобода думки і слова), ст. 31 Конституції (таємниця листування), ст. 32 Конституції (таємниця приватного життя) тощо. Крім того існує цілий ряд похідних від цих прав норм, якими врегульовані окремі аспекті інформаційних відносин. В цьому ж аспекті інформаційної безпеки людини та суспільства слід згадати норми, які містяться в основних міжнародно-правових актах з прав людини.

У статті 19 Загальної декларації прав людини і громадянина закріплено право на свободу слова, а норми ст. 12 цієї Декларації – таємницю приватного життя. Положення Загальної декларації прав людини і громадянина було згодом розвинуто у Міжнародному пакті про громадянські і політичні права та Міжнародному пакті про економічні, соціальні і культурні права, у Європейській Конвенції про захист основних прав і свобод людини. Існує також цілий ряд галузевих міжнародно-правових актів, якими врегульовані окремі питання інформаційних прав людини – доступ до екологічної інформації, захист персональних даних. У цих актах інформаційні права людини було значною мірою конкретизовано, і що є ще важливішим, було досить жорстоко регламентовано випадки і можливості обмежень цих прав з боку держави. Окрім безпосереднього встановлення умов, за яких фізична особа приймає участь в інформаційних відносинах, цими нормами встановлено певні межі і напрямки державної діяльності в інформаційній сфері, що обумовлює один з елементів взаємозалежності між інформаційними правами людини і державною політикою в сфері інформаційної безпеки. Універсальним національним нормативно-правовим актом галузі інформаційного права, в тому числі і інформаційної безпеки, на сьогоднішній день залишається Закон України “Про інформацію”. Свого часу він був покликаний врегулювати найбільш головні суспільні відносини в інформаційній сфері, включаючи питання реалізації інформаційних прав і свобод та захисту інформаційної безпеки, захисту інформації та інформаційної інфраструктури держави. Його універсальність полягає в поєднанні як норм, що є частиною природного права, так і норм, які мають суто державне походження, хоча значна кількість його положень вже застаріла, і не відповідає динаміці сучасних інформаційних процесів. Іншим елементом правової бази політики інформаційної безпеки є група правових норм, якими регулюються наступні питання: захист та обмеження свободи інформації з боку держави; захист національної інформаційної інфраструктури; проблеми безпеки інформаційного розвитку держави.

У сфері захисту інформації ключовим діє Закон України “Про державну таємницю”, у сфері захисту інформаційної інфраструктури – Закон “Про захист інформації в автоматизованих системах”, у питаннях безпеки інформаційного розвитку держави – деякі положення Національної програми інформатизації. Одночасно слід визнати наявність значних прогалин в регулюванні основних питань інформаційної безпеки держави, адже перераховані законодавчі акти охоплюють далеко не весь спектр питань, що входять до окреслених нами напрямків державної діяльності в сфері інформаційної безпеки. Іноді ці прогалини заповнюються за допомогою підзаконних актів, як це має місце, наприклад, з питаннями технічного та криптографічного захисту інформації, і що є цілком справедливим, адже мова йде про юридичне закріплення технічних норм і стандартів. Хоча, коли підзаконними актами регулюються питання обмеження доступу до “конфіденційної інформації, що є власністю держави”, подібна практика, на нашу думку, є неприпустимою. Комплексне забезпечення інформаційної безпеки досягається шляхом проведення державної політики відповідно до прийнятих в установленому порядку доктрин, концепцій, стратегій і програм” в інформаційній сфері.


Питання для самоконтролю:

  1. У чому полягають особливості правового забезпечення інформаційної безпеки?

  2. Визначте поняття інформаційної безпеки?

  3. Якими є особливості правовідносин у галузі забезпечення інформаційної безпеки?

  4. З яких підстав виникають та змінюються правовідносин у галузі забезпечення інформаційної безпеки?

  5. У чому суть юридичних гарантій забезпечення інформаційної безпеки?




<< попередня сторінка   наступна сторінка >>