Сімейний кодекс України у запитаннях та відповідях - nadoest.com ))
Головна
Пошук за ключовими словами:
сторінка 1
Схожі роботи
Сімейний кодекс України у запитаннях та відповідях - сторінка №1/1




Ірина ЖИЛІНКОВА

доктор юридичних наук,

професор кафедри цивільного права

Національної юридичної академії України

імені Ярослава Мудрого
Сімейний кодекс України у запитаннях та відповідях
На запитання читачів відповідає Ірина Володимирівна Жилінкова, доктор юридичних наук, професор кафедри цивільного права Національної юридичної академії України імені Ярослава Мудрого. Запитання до Ірини Володимирівни Жилінкової ставив та вів бесіду шеф-редактор журналу Володимир Марченко.
1. В. М. : Чоловік взяв цільовий кредит у банку на придбання автомобіля. Придбає автомобіль на ці кошти, які зараховуються автосалону. Передає в заставу автомобіль банку, який надав кредит.

Чи потрібна згода дружини:

а) на отримання кредиту;

б) на заставу авто?

Якщо згода потрібна, то у якій формі?

Чи є ці кошти сумісною власністю з врахуванням того, що вони ідуть безпосередньо на оплату автомобіля?

І.Ж. відповідь: В цьому випадку мова йде про три самостійні правочини, які певним чином пов’язані між собою. Розглянемо їх детальніше.

1. Перший правочин, який вчиняє чоловік, – це кредитний договір, за яким банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов’язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов’язується повернути кредит та сплатити проценти (ст. 1054 Цивільного кодексу України /далі – ЦК/).

Для укладення кредитного договору отримання згоди дружини не потрібно. Такий правочин не належить до договорів, які передбачені в ст. 65 Сімейного кодексу України (далі – СК), і які потребують згоди другого з подружжя. В ст. 65 СК йдеться лише про правочини, об’єктом яких є спільне майно подружжя. Коли чоловік укладає кредитний договір, то це не стосується спільного майна подружжя. До того, як банк надасть кошти клієнтові, у останнього ще немає права власності на це майно, воно виникає лише після одержання грошей.

Виникає питання щодо правового режиму грошових коштів, отриманих чоловіком. В сімейному праві вже багато років існує правило, що правовий режим майна, отриманого одним з подружжя за зобов’язаннями, залежить від тієї мети, з якою діяла ця особа. Якщо той з подружжя, який отримав майно за договором, діяв в спільних інтересах подружжя (інтересах сім’ї), то вважається, що отримане майно належить подружжю на праві спільної сумісної власності. Таке правило закріплено в ч. 3 ст. 61 СК: якщо одним із подружжя укладено договір в інтересах сім’ї, то гроші, інше майно, які були одержані за цим договором, є об’єктом права спільної сумісної власності подружжя. За такими зобов’язаннями боржниками стають як чоловік, так і жінка. Це підтверджується ч. 2 ст. 73 СК: стягнення може бути накладено на майно, яке є спільною сумісною власністю подружжя, якщо договір був укладений одним із подружжя в інтересах сім’ї.

Якщо ж чоловік/жінка діяв лише у власних інтересах, то він і стає одноособовим власником майна. Наприклад, чоловік укладає договір займу або банківського кредиту у власних інтересах. Майно, яке він отримає, вважатиметься об’єктом права приватної власності цього чоловіка і він стає одноособовим боржником за зобов’язанням, яке виникає з цього договору.



Таким чином, відповідь на запитання щодо правового режиму грошових коштів, які отримав чоловік за договором банківського кредиту, не може бути однозначною. Все залежить від того, як діяв чоловік: у власних інтересах чи в інтересах сім’ї. У разі спору це питання буде визначатися судом.

2. Другий правочин, який було укладено чоловіком – це договір купівлі-продажу автомобіля. Повертаючись до попереднього питання, треба з’ясувати як діяв чоловік. Якщо договір було ним укладено у власних інтересах, а не в інтересах сім’ї, то будь-якого відношення до отриманих чоловіком грошей дружина не має. Тому її згоди на усі подальші дії її чоловіка отримувати не треба. Інша справа, якщо гроші були отримані в інтересах сім’ї. У такому разі щодо цих грошей виникає право спільної сумісної власності подружжя. Зрозуміло, що за таких обставин для розпорядження таким майном потрібна згода дружини. Згідно із ч. 3 ст. 65 СК для укладення одним із подружжя договорів стосовно цінного майна, згода другого з подружжя має бути подана письмово.

3. Третій правочин – це договір застави. Як і в попередньому випадку, у разі якщо автомобіль було придбано чоловіком в особисту власність, то будь-якого відношення до цього автомобіля дружина не має. Тому її згоду на подальші дії чоловіка відносно цього автомобіля отримувати не потрібно. Інша справа, якщо автомобіль було придбано у спільну власність подружжя. Згідно із ст. 13 Закону «Про заставу» від 02.10.1992 р. із змінами та доповненнями, договір застави транспортних засобів має укладатися письмово, однак угодою сторін може бути передбачено нотаріальне посвідчення договору застави і в тих випадках, коли це є не обов’язковим в силу законодавства України, але на цьому наполягає одна із сторін. Як відомо, банки та інші фінансові установи наполягають на нотаріальному посвідченні договору застави. Однак це не змінює загальної форми договору: згідно з Законом договір застави транспортного засобу не належить до договорів, які мають посвідчуватися нотаріально. Виходячи з цього, можна зробити висновок, що згода дружини на укладення договору застави транспортного засобу має бути подана письмово, як цього вимагає ч. 3 ст. 65 СК стосовно цінного майна. Однак, для всебічного забезпечення інтересів кредитора (банка або банківської установи) згода дружини може бути засвідчена нотаріально.

2. В. М. : Посвідчення договору відчуження (купівлі-продажу, даруванні та ін.) квартири або іншого нерухомого майна, що знаходиться у власності відчужувача та було набуте ним у процесі приватизації.

Чи потрібна згода другого з подружжя? Обґрунтуйте, будь-ласка, відповідь.

І.Ж. відповідь: Перш ніж дати відповідь на це питання необхідно з’ясувати сутність приватизації як юридичного явища. Приватизація – це процес зміни власника шляхом передачі об’єктів державної власності в приватну власність. Цей момент є дуже важливим, бо з самого початку дає змогу визначити між ким і які саме виникають відносини. Приватизація – це відносини між державою Україна та її громадянами, які в силу закону мають право на одержання частки державного майна.

З Закону України «Про приватизацію державного житлового фонду» (ст. ст. 1, 5) випливає, що право на приватизацію певного житлового приміщення мають:

• громадяни України;

• наймач, або особи, які постійно проживали на час приватизації в певному приміщенні разом з наймачем або за якими зберігається право на житло.

Все це свідчить про те, що приватизація – це спосіб розрахунків держави зі своїми громадянами. Іноземці та особи без громадянства не мають право на приватизацію державного житлового фонду. Щодо конкретного приміщення, то право на приватизацію набувають не будь-які особи, а лише ті, які постійно в ньому проживали або зберегли право на житло на законних підставах.

Зараз повернемося до нашого питання. В мене не виникає жодного сумніву, що квартира, яка була приватизована одним з подружжя, є об’єктом права приватної власності тільки цієї особи. Другий з подружжя жодного відношення до цього майна не має з усіма наслідками, які з цього випливають.

Давайте розмірковувати разом.

Один з подружжя (чоловік/жінка) знаходиться у шлюбі і приватизує конкретну квартиру, в якій він проживає. За яких умов другий з подружжя не отримує право на приватизацію цієї квартири? Це має місце, якщо:

• другий з подружжя є іноземцем;

• другий з подружжя постійно не проживав в цій квартирі на час приватизації і за ним не зберігається право на житло;

• другий з подружжя відмовився від приватизації квартири.

Всі ці твердження випливають з аналізу Закону «Про приватизацію державного житлового фонду».



1. В преамбулі Закону сказано, що метою приватизації державного житлового фонду є створення умов для здійснення права громадян на вільний вибір способу задоволення потреб у житлі, залучення громадян до участі в утриманні і збереженні існуючого житла та формування ринкових відносин. Зверніть увагу, в Законі використовується виключно поняття «громадянин», а не «фізична особа». Таким чином іноземці не можуть розраховувати на отримання частки державного житлового фонду. Якщо, наприклад, подружжя постійно проживає в квартирі, яка належить до державного житлового фонду, але один з них є іноземцем, то він не може претендувати на отримання права на приватизацію. Це ще раз свідчить про те, що мова йде про відносини «громадянин – держава Україна», а не «чоловік – жінка».

2. Другий пункт щодо постійного проживання в квартирі. Припустимо, що подружжя не проживають разом. Один з них постійно проживає в квартирі «А», а другий – в квартирі «Б». Кожен з них має право на приватизацію державного житла як громадянин України. В порядку, передбаченому законом, кожен з них може придбати відповідне житло («А» і «Б») у власність.

Інша ситуація: один з подружжя був наймачем (постійно проживав з наймачем або зберіг право на житло), а другий з подружжя постійно не проживав зі своїм чоловіком/жінкою і за ним не зберігалося право на житло. За таких обставин другий з подружжя не буде набувати право на приватизацію цієї квартири незважаючи на те, що він знаходиться у шлюбі.



3. Приватизація житла – це право, а не обов’язок громадян України. Закон не виключає можливості, що людина не висловить свого бажання на приватизацію свого житла. Згідно із ч. 1 ст. 7 Закону за громадянами, які не виявили бажання приватизувати займане ними житло, зберігається чинний порядок одержання і користування житлом на умовах найму. Кожен з подружжя – це самостійна особа з власними бажаннями і уявленнями про свою вигоду. Тому не можна виключити можливість того, що один з подружжя висловить бажання приватизувати квартиру, в якій він мешкає, а інший – ні. Якщо подружжя проживає в різних місцях, то питань взагалі не виникає. Кожен з них вирішує його самостійно. Навіть, якщо сторони проживають разом, то можливий вихід міститься в ст. 2 Закону «Про приватизацію державного житлового фонду». Тут, зокрема, сказано, що до об’єктів приватизації належать не тільки квартири багатоквартирних будинків, а й окремі кімнати у квартирах, які використовуються громадянами на умовах найму. Тому теоретично можна припустити, що один з подружжя приватизує окрему кімнату, а інший буде проживати в іншій кімнаті на умовах договору найму.

Про те, що приватизована кожним з подружжя квартира є об’єктом права власності кожного з подружжя свідчить і факт, на який звертають увагу нотаріуси: у випадку смерті громадянина, який мав у власності 1/2 частину приватизованої квартири (або акції, отримані шляхом приватизації чи приватизовану земельну ділянку) нотаріуси не видають його дружині свідоцтво про право власності на частку в спільному майні подружжя, а видають свідоцтво про право на спадщину на всю 1/2 частину квартири, на всі акції, чи всю приватизовану земельну ділянку, яка належала померлому. В цьому ж випадку всім зрозуміло, що це власність громадянина, яка не є спільною власністю подружжя.

Приватизована квартира може стати об’єктом права спільної власності подружжя тільки за умов, що:

• подружжя є громадянами України;

• чоловік та жінка постійно проживали в квартирі, яка приватизується або за ними зберігається право на житло;

• чоловік та жінка висловили своє бажання на приватизацію квартири.

Однак, знов-таки, зверніть увагу, що мова йде про отримання кожним із подружжя права власності на житло, а не про випадки, коли один з подружжя отримав майно, а іншій автоматично став співвласником, як це має місце, наприклад, при вчиненні одним з подружжя договору купівлі-продажу квартири. При приватизації кожен діє особисто і для отримання майна особа має висловити свою власну волю на отримання майна.

Якщо подружжя разом приватизує квартиру, то виникає питання щодо конкретного виду спільної власності на житло. Відомо, що відповідно до ст. 8 Закону передача займаних квартир (будинків) здійснюється в спільну сумісну або часткову власність за письмовою згодою всіх повнолітніх членів сім’ї, які постійно мешкають в даній квартирі (будинку), в тому числі тимчасово відсутніх, за якими зберігається право на житло, з обов’язковим визначенням уповноваженого власника квартири (будинку). Таким чином подружжя на свою думку визначають на якому праві їм належатиме квартира – спільної сумісної або спільної часткової власності. Тут дійсно можна погодитися з З. В. Ромовською, що «інтересам подружжя відповідає поширення на майно, набуте за час шлюбу, саме правового режиму сумісної власності. Це особливо стосується приватизації державного житлового фонду»1. Однак, це поради фахівців, остаточне рішення вправі прийняти тільки чоловік та жінка. Після виникнення спільної сумісної або часткової власності, відносини подружжя регулюються відповідними нормами СК та ЦК. 



Приватизація земельних ділянок – це перехід майна із державної власності у власність окремих громадян України. Згідно із ст. 116 Земельного кодексу України кожен громадянин має право скористатися своїм особистим правом на безоплатне отримання земельних ділянок у власність. Цим правом може скористатися як чоловік, так і дружина, приватизувавши (кожен з них окремо) земельні ділянки різного цільового призначення (ст. ст. 116, 121 Земельного кодексу України). Такі ділянки будуть належати кожному з них окремо і кожен з подружжя може самостійно визначати порядок користування належною йому земельною ділянкою. Подружжя може приватизувати земельну ділянку разом, реалізувавши право кожного з них на отримання частки державного земельного фонду у власність.2

3. В. М. : У 1999 році громадянин, перебуваючи в зареєстрованому шлюбі, приватизував на своє ім’я квартиру, в якій проживав з дружиною, а в 2004 році розлучився.

При відчуженні такої квартири у 2005 році потрібна згода колишньої дружини чи ні?

У випадку, коли квартира приватизована на трьох осіб – дружину, чоловіка та дитину – чи повинна бути подана у нотаріальній формі взаємна згода дружини та чоловіка на відчуження належних їм частин квартири?

І.Ж. відповідь: Питання не є повним. Не зовсім зрозуміло чому дружина, яка проживала разом з чоловіком, не приватизувала квартиру разом з ним. Як чоловік, який проживав в квартирі з дружиною, приватизував її «на своє ім’я»? Мова ж не йде про договір купівлі-продажу. При приватизації кожна особа, яка має право та бажає приватизувати житло, має висловити на це свою згоду належним чином. Якщо дружина не мала права на приватизацію вказаної квартири (не проживала там постійно або відмовилася від її приватизації), то приватизована квартира повністю належатиме чоловікові. Ця обставина має бути визначена у свідоцтві про право власності на квартиру. В ньому відповідно буде вказано, що власником квартири є чоловік. Якщо це буде так, то отримувати згоду дружини (колишньої дружини) на відчуження квартири не треба.

Якщо квартира приватизована на трьох осіб – дружину, чоловіка та дитину – то для вирішення питання необхідно з’ясувати на якому праві квартира після приватизації належить цим особам – на праві спільної сумісної чи часткової власності? При відчуженні квартири, яка належить дружині, чоловікові та дитині на праві спільної сумісної власності, потрібна згода кожного із співвласників. Згідно із ч. 2 ст. 369 ЦК згода співвласників на вчинення правочину щодо розпорядження спільним майном, який підлягає нотаріальному посвідченню та (або) державній реєстрації, має бути висловлена письмово і нотаріально посвідчена. В нашому випадку договір про відчуження квартири повинен бути підписаний усіма співвласниками, та/або використаний інститут представництва.

Якщо квартира належить вказаним членам сім’ї на праві спільної часткової власності, то розпорядження такою квартирою визначається за правилами ст. 361 ЦК: співвласник має право самостійно розпорядитися своєю часткою у праві спільної часткової власності. Тому кожен із співвласників може діяти стосовно своєї частки самостійно.

4. В. М. : Громадянин Н. у 1999 році придбав будинок за договором купівлі-продажу.

У 2003 році гр. Н. отримав рішення виконкому відповідної ради про надання дозволу на будівництво сараю. В тому ж 2003 році гр. Н. розпочав будівництво сараю, яке не закінчив. У 2005 році гр. Н. хоче продати будинок з незакінченою будівництвом надвірною будівлею (в нашому випадку – сараєм). Бюро технічної інвентаризації видало витяг з реєстру прав власності на нерухоме майно, в якому зазначило, що біля будинку знаходиться незакінчений будівництвом сарай.

Чи можна нотаріусу посвідчити договір купівлі-продажу такого нерухомого майна, чи власнику майна потрібно звертатися до суду за встановленням права власності на незакінчене будівництвом майно?

Якщо можна посвідчити такий договір, то які документи додатково потрібно витребувати у його власника?

І.Ж. відповідь: Власнику майна не потрібно звертатись до суду за встановленням права власності на незакінчений будівництвом сарай.

В ст. 331 ЦК визначається порядок набуття права власності на новостворене майно. В ній, зокрема, визначається, що до завершення будівництва (створення майна) особа вважається власником матеріалів, обладнання тощо, які були використані в процесі цього будівництва. За заявою заінтересованої особи суд може визнати її власником недобудованого нерухомого майна, якщо буде встановлено, що частка робіт, яка не виконана відповідно до проекту, є незначною (ч. 3, 4 ст. 331 ЦК).

В даному випадку мова йде про створення нової речі. Однак, поняття речі в цивільному праві має різні значення. Це пояснюється тим, що речі можуть бути як зовсім простими, так і такими, що мають складну структуру. За ЦК 1963 р. найбільш цінним майном, яке належало фізичним особам був житловий будинок. Цивільне законодавство завжди використовувало термін «житловий будинок», хоча як правило йшлося не тільки про будинок, а й про інші господарські будівлі, які розташовані на земельній ділянці. При вирішені спорів про поділ житлового будинку суди завжди враховували будівлі, що розташовані поруч з ним. В постанові Пленуму Верховного Суду України від 04.10.1991 р. (із змінами та доповненнями) вказано, що «різні господарські будівлі (літні кухні, сараї тощо) є підсобними будівлями і складають з будинком одне ціле. Тому при відчуженні житлового будинку вони переходять до нового власника разом з будинком, якщо при укладенні договору про відчуження не було обумовлено їх знесення або перенос попереднім власником». Таким чином житловий будинок розглядався як складна річ, яке складається з самого будинку та господарсько-побутових приміщень.

Новий ЦК вніс остаточну ясність у це питання. По-перше, в законі закріплено нове поняття – «садиба». Згідно із ч. 1 ст. 381 ЦК садибою є земельна ділянка разом з розташованими на ній житловим будинком, господарсько-побутовими будівлями, наземними і підземними комунікаціями, багаторічними насадженнями. У свою чергу в ч. 2 ст. 381 сказано, що у разі відчуження житлового будинку вважається, що відчужується вся садиба, якщо інше не встановлено договором або законом. Таким чином, будинок та господарсько-побутові будівлі складають одне ціле, а не окремі об’єкти права власності.

По-друге, в новому ЦК вперше законодавчо закріплено поняття головної речі та її приналежності. Зокрема, в ст. 186 ЦК сказано, що річ, призначена для обслуговування іншої (головної) речі і пов’язана з нею спільним призначенням, є її приналежністю. На земельній ділянці житловий будинок безумовно буде визначатися як головна річ. Інші будівлі (сарай, баня, туалет тощо) – це лише приналежності до головної речі (будинку), які пов’язані з головною річчю спільним призначенням.

В ч. 2 ст. 186 ЦК сказано, що приналежність слідує за головною річчю, якщо інше не встановлено договором або законом. Таким чином сарай або інші господарсько-побутові будівлі – це не самостійні об’єкти права власності, а лише приналежності до житлового будинку (головної речі). Документів на право власності на такі будівлі бюро технічної інвентаризації не видає.

Однак в справах нотаріуса при посвідченні договору відчуження житлового будинку потрібно залишити копію рішення виконкому відповідної ради про надання дозволу на будівництво господарсько-побутової будівлі (в нашому випадку – сараю). В тексті договору купівлі-продажу окремим пунктом необхідно зазначити, що до будинку примикає незакінчений будівництвом сарай. Ніяких правових наслідків для покупця це не породжує. Однак у разі виникнення спору в суді картина буде ясною, бо, як свідчить судова практика, іноді сторони сперечаються саме відносно того, що було отримано покупцем за договором купівлі-продажу – будівля з сараєм (гаражем, банею тощо) або без неї. При посвідченні договору нотаріус може прийняти необхідні засоби для запобігання виникненню таких проблем в майбутньому.

5. В. М. : Роз’ясніть вимоги ст. 1305 Цивільного кодексу України відносно вчинення однієї чи декількох дій по спадковому договору.

І.Ж. відповідь: Відповідно до ст. 1302 ЦК сторона, яка набуває майно за спадковим договором, зобов’язується виконувати розпорядження другої сторони, а у ст. 1305 ЦК сказано, що набувач у спадковому договорі може бути зобов’язаний вчинити певну дію майнового або немайнового характеру. Виникає питання: що представляє собою розпорядження, яке необхідно виконати, і що входить в перелік дій майнового або немайнового характеру?

Відомо, що спадковий договір є новелою ЦК. Відсутністю досвіду можна певною мірою пояснити закріплення в ЦК не дуже чітких правил. Впадає у вічі, що такі терміни як «розпорядження» та «дії майнового та немайнового характеру» не є тотожними. Розпорядження – це вказівка відчужувача щодо певної поведінки набувача, а вчинення певних дій майнового або немайнового характеру – наслідок розпорядження.

Які конкретно дії майнового або немайнового характеру може бути зобов’язаний здійснити набувач сказати важко, бо відносини, які виникають між людьми, є дуже різноманітними. Можна, наприклад, припустити, що за життя відчужувач може дати набувачеві побутові розпорядження, пов’язані з допомогою – відвозити відчужувача кожної неділі за місто на відпочинок, виконувати певну хатню роботу, привозити лікаря, купувати продукти, ліки тощо. Після смерті набувач може бути зобов’язаний вчиняти певні дії, спрямовані на вшанування пам’яті відчужувача – догляд за могилою, покладення квітів у день народження або смерті, догляд за домашніми улюбленцями відчужувача тощо. Це можуть бути розпорядження щодо видання мемуарів або архіву відчужувача, влаштування днів його пам’яті тощо.

Важливим є те, що набувач може бути зобов’язаний робити певні дії за життя відчужувача або після його смерті (до відкриття спадщини або після її відкриття). В останньому випадку розпорядження відчужувача можуть виконуватися під контролем визначеної ним особи або за її відсутності – нотаріусом за місцем відкриття спадщини. Така вказівка закону вбачається дещо екзотичною і такою, що більш притаманна нотаріальній практиці інших країн, де права осіб щодо розпоряджень на випадок своєї смерті є необмеженими. Якщо відчужувач не забезпечить заздалегідь матеріальну основу дій нотаріуса щодо контролю за виконанням його розпоряджень після смерті, то важко уявити реальне здійснення такого контролю, бо у будь-якому випадку він пов’язаний з витратами часу нотаріуса, а можливо і його коштів.

Цікаво, що в законі не міститься вказівки щодо строку, протягом якого після смерті відчужувача набувач може бути зобов’язаний виконувати його розпорядження. Не можна виключити ситуації, що такий обов’язок буде існувати протягом усього життя набувача. За таких обставин здійснення з боку нотаріуса контролю за виконанням розпорядження відчужувача виглядає зовсім утопічним. Крім того, в ЦК не передбачено жодних наслідків невиконання нотаріусом таких «контрольних дій».

6. В. М. : Надайте, будь-ласка, роз’яснення стосовно посвідчення спадкових договорів на майно, що є спільною сумісною власністю подружжя.

І.Ж. відповідь: Спадковий договір за участю подружжя передбачає, що його учасниками є особи, які знаходяться у зареєстрованому шлюбі.

В ст. 1306 ЦК вказано, що предметом спадкового договору може бути як спільне, так і роздільне майно подружжя. Щодо першого виду майна питань не виникає. Однак як майно, яке належить на праві власності лише жінці або чоловікові, може стати предметом спадкового договору подружжя не зовсім зрозуміло, бо за спадковим договором відчужувач, який дає розпорядження виконувачеві, завжди має бути власником майна. Якщо, наприклад, квартира належить жінці, то учасником спадкового договору на стороні відчужувача може виступати лише вона, а не жінка та чоловік. Зрозуміло, що кожен з подружжя може укладати спадковий договір стосовно свого власного майна. Однак при цьому не може виникати спадкового договору з участю подружжя, як це передбачено в ст. 1306 ЦК. 

Новий ЦК закріплює дві моделі спадкового договору з участю подружжя.

Перша модель: майно, яке належить подружжю на праві спільної сумісної власності, передається другій стороні (набувачеві), а той виконує розпорядження подружжя (відчужувача).

У разі смерті одного з подружжя набувач стає власником 1/2 частини майна, яке є предметом спадкового договору. Таким чином, за цією моделлю після смерті одного з подружжя виникає спільна часткова власність, учасниками якої є другий з подружжя та набувач за спадковим договором. У зв’язку з тим, що ЦК не передбачає спеціальних правил щодо відносин цих осіб, можна припустити, що такі відносини регулюються загальними нормами ЦК щодо спільної часткової власності. Це означає, що кожен із співвласників може продати свою частку майна за правилами, встановленими ЦК. 



Друга модель: подружжя знов-таки укладає спадковий договір, за яким майно, що належить подружжю на праві спільної власності, у разі їх смерті, буде переходити до певного набувача, а той у свою чергу зобов’язується виконувати розпорядження подружжя.

Однак, на відміну від попереднього варіанта, у разі смерті одного з подружжя майно не переходить одразу до набувача. Згідно із ч. 2 ст. 1306 ЦК в договорі може бути встановлено, що в разі смерті одного з подружжя спадщина переходить до другого. Це означає, що другий з подружжя стає одноособовим власником усього майна (своєї частки та частки того з подружжя, котрий помер). Такий порядок дає змогу більш повно забезпечити інтереси того з подружжя, який пережив свого чоловіка/жінку, бо до кінця своїх днів він буде залишатися власником усього майна, а не співвласником разом з набувачем.

Виходячи з тексту ч. 2 ст. 1306 ЦК, після смерті першого з подружжя відкривається спадщина, і другий з подружжя спадкує усе майно. Спадкування, як відомо, здійснюється за певними правилами, зокрема, з залученням усіх спадкоємців. Однак майно, яке було «обіцяно» набувачеві за спадковим договором не може ділитися між іншими спадкоємцями (якщо вони є). Це майно повністю переходить до другого з подружжя, який пережив свого чоловіка/жінку. Лише в разі смерті другого з подружжя його майно переходить до набувача за спадковим договором. ■


1 Ромовська З. В. Сімейний кодекс України: Науково-практичний коментар. К. , 2003. – С. 133.

2 Більш детально про способи реалізації земельних прав громадян, в тому числі подружжя див.: Жилінкова І. , Шульга М. Реалізація земельних прав громадян без створення юридичної особи //Юридичний радник. – № 2. – 2004. – С. 59-62.

МЕН №4 2005-го року