Світлиця українського слова - nadoest.com ))
Головна
Пошук за ключовими словами:
сторінка 1сторінка 2
Схожі роботи
Назва роботи кіл. стор. розмір
Світоч українського слова 1 62.43kb.
Борис Грінченко – митець українського слова (виховна година в б класі) 1 41.57kb.
Мета: 1 охарактеризувати історичну епоху «Слова о полку Ігоревім» 1 72.31kb.
Севастополь 10 740.87kb.
План заходів з реалізації Програми розвитку та функціонування української... 1 41.74kb.
«Мамина світлиця» 1 72.51kb.
Офіційна транслітерація українського алфавіту латиницею Відповідно... 1 65.59kb.
Рішення щодо ліквідації лкп «лов «світлиця»; опублікувати у друкованих... 1 30.06kb.
Положення про музей народознавства "Світлиця" при Шосткинській міській... 1 57.04kb.
Микола Хвильовий Яке справжнє прізвище Миколи Григоровича? 1 21.75kb.
Кодекс журналіста визнаючи свободу слова одним із найважливіших надбань... 1 123.12kb.
Наказ №399 Про підсумки Всеукраїнських учнівських олімпіад, конкурсів... 24 2062.76kb.
Таращанський 1 219.63kb.

Світлиця українського слова - сторінка №1/2


Т.Фісоченко, Л.Братусь




Світлиця

українського слова




Щасливе

2007

Т.Фісоченко, Л.Братусь


Світлиця

українського слова

Щасливе

2007
Щасливський навчально – виховний комплекс

Схвалено науково-методичною радою

Київського обласного інституту післядипломної освіти педагогічних кадрів

(Протокол №1 від 18.01. 2007 р.)


Світлиця українського слова. Т.Фісоченко, Л.Братусь. - Щасливе: Щасливський НВК, 2007 – 42 с.


Рецензент: Стрілько В. В. – Президент Міжнародного освітнього фонду ім. Ярослава Мудрого, Голова Міжнародної громадської організації „Конгрес захисту української мови.”




Посібник видано за сприяння Бориспільської районної

Ради та благодійного фонду „Борисове поле”

Використані графічні роботи учасників політичного плаката „Українська мова - твого життя основа”


У посібнику висвітлений досвід вчителів Щасливського НВК стосовно функціонування в школі світлиці українського слова як засобу формування національно свідомої мовної особистості.

Вміщений інформаційний матеріал про становлення української мови як державної, поданий певними розділами і може бути використаний на уроках історії, української мови та літератури.

Українська мова… Мова мужнього, терплячого народу, його історична пам’ять, що ввібрала в себе мудрість предків, всі барви їхнього буття, надзвичайну силу і незламний дух у прагненні волі, святу любов до землі, яка ростила цей народ, годувала, поїла цілющою водою.

Історія мови своїм корінням сягає далеких докняжих часів і нероздільна з історією самого народу-великомученика, на долю якого випало чимало лиха. «Читати українську історію треба з бромом, - писав у 1918 році прем’єр Української Народної Республіки Володимир Винниченко, - це одна з нещасних, безруких, безпорадних історій, до того боляче, досадно, гірко, сумно перечитувати, як нещасна, зацькована, зашарпана нація, тільки те й робила за весь час свого існування, що огризалась на всі боки: від поляків, руських, татар, шведів. Уся історія – безупинний, безперервний ряд повстань, війн, пожарищ, голоду, військових переворотів, інтриг, сварок».

Миролюбний від природи український народ, який ніколи не зазіхав на чужі землі, тягнув споконвічне ярмо ласих на чуже добро сусідів. Тягар неволі хилив народну голову, змушував стати на коліна, підкоритися, змиритися з чужими порядками, звичаями, прийняти чужу віру і мову, забути, чия кров тече по жилах. Скільки сліз і крові пролив український народ, болю і мук витерпів! Та ні татаро-монгольська навала, ні Польща і Литва не змогли зупинити поступ України–Русі. Охоплений вогнем пожеж, народ гартував у ньому свою незбагненну силу і дух. Наділений здатністю відроджуватися, знову і знову поставав на згарищах, зберігши найдорогоцінніший скарб – рідну мову, бо як сказав І.Нудьга: ”Мова і пісня – дві найважливіші фортеці, які народ повинен оберігати пильніше і відчайдушніше, ніж свої кордони. Бо, втративши кордон, державність, народ завжди має можливість їх відновити, а мови не відновить ніколи. Вона втратиться навіки–віків. Цінність її немає з чим порівняти. ЇЇ не можна замінити чужою мовою, бо це означало б, що народу потрібно прищепити чуже серце, вселити чужу душу.”

Українська мова пройшла всі випробовування, лихоліття, сваволю і вистояла, хоч і відкинута у своєму розвитку на сотні років назад.

Здавалося б, тепер у незалежній Україні, де існує правова основа для проведення мовної державної політики, рідна мова в усій красі її і чистоті повинна посісти належне місце. Та, на жаль, до цього часу стоїть проблема другорядного статусу української мови.

З метою збереження мови, прищеплення любові до рідного краю та рідного слова, виховання гордості за історичне минуле українського народу з ініціативи Міжнародної громадської організації «Конгрес захисту української мови» в навчальних закладах України почали створюватися світлиці українського слова.


У тлумачному словнику української мови говориться, що „світлиця – це чиста, світла, парадна кімната в будинку”.

Світлиця українського слова – це теж невеличка затишна світла кімната, в основі створення якої лежить не менш світла і важлива мета, окрилена любов’ю до рідного народу та рідної мови. Усіма барвами переливається у цій кімнаті слово, і від того вона стає ще світлішою, бо як відомо, є у слові і чистота, і світло, і святість. Свята Євангелія говорить: „Спочатку було Слово, а Слово в Бога було, і Бог було Слово”.

Під пильним поглядом Ісуса Христа і Пресвятої Богородиці промовляються тут слова молитви до мови:




Мово! Пресвятая Богородице мого народу! З чорнозему, з любистку, з м’яти, рясту, євшан-зілля, з роси, з дніпровської води, від зорі і місяця народжена.
Мово! Мудра Берегине, що не давала погаснути земному вогнищу роду нашого і тримала на небесному Олімпі волелюбності, слави і гордого духу.
Мово! Велична молитво наша у своїй нероздільній трійці, що єси ти і Бог Любов, і Бог Віра, і Бог Надія.



Світлиця – це не музейна кімната, а робочий кабінет, багатофункціональна аудиторія, та перш за все – джерело інформаційного матеріалу. Інформація подається не хаотично, а за певними напрями, таким чином, що охоплює і відкриває відомості про найважливіші етапи у розвитку української мови та становлення її як державної.


Розпочинає своєрідний екскурс в історію мови інформаційний розділ “Джерела слов’янської писемності”. Його матеріал торкається питання походження писемності, яке до цього часу залишається відкритим, хоч однозначно визнано факт існування письма ще до хрещення Русі. Про це свідчать записи у стародавніх літописах.

Хронологічно першою писемною літературною мовою була церковнослов’янська, насичена місцевими говірками. Так, в „Остромировому Євангелії”(1056–1057), „Ізборниках Святослава” ( 1073,1076), що були написані церковнослов’янською мовою, ми знаходимо приклади слів, характерних для живої розмовної української мови. Тож ХІ століття є відліковим для народження писемної української мови. Такі ж україномовні відбитки чітко проступають в уславлених творах ХІІ ст. –„Повісті временних літ” та „Слові о полку Ігоревім”. Відірвати українську мову від прадавніх коренів не змогли ні руйнівна монголо – татарська навала, ні бездержавність українського народу протягом ХІV і майже всього ХV століття.



Другий етап розвитку писемної України пов’язаний з періодом Гетьманщини(ХVІ–ХVІІст.).

Важливий внесок у розвиток української мови того часу зробив Мелетій Смотрицький(1577–1633), український мовознавець, письменник, освітній діяч, який брав участь у написанні ”Букваря язика словенска”, надрукованого у 1618 році; упорядкував і склав підручник ”Граматіка славенскія правильное синтагма”(1619) – один з найвидатніших творів старожитнього слов’янського мовознавства.



В основі сучасного письма лежить абетка, створена братами з Солуні, слов’янськими просвітителями Кирилом та Мефодієм. У 863 році Михайло ІІІ і константинопольський патріарх Фотій на прохання моравського князя Ростислава послав Кирила і Мефодія у Моравію для ведення церковної служби слов’янською мовою, що мала бути протиставлена латинській мові німецьких місіонерів. За свідченням джерел, Кирило перед відбуттям до Моравії розробив слов’янську азбуку. Це була перша слов’янська абетка, яка набула поширення в межах Київської Русі після прийняття християнства(988).

Брати добре знали південномакедонський діалект солунських слов’ян, грецьку, латинську, арабську та єврейську мови. Кирило .за допомогою Мефодія переклав з грецької мови на слов’янську книги: Євангеліє, Апостол, літургію, служебник, фрагменти Псалтиря і требника. Мефодій з учнями переклав Біблію, диспут Кирила з Хозарами, Патерик. Справу Кирила та Мефодія продовжили їхні учні.

Своєю діяльністю видатні просвітителі заклали основи оригінальної слов’янської писемної літератури.


Після прийняття християнства(988рік) на території Київської Русі були відомі два типи письма: кирилиця та глаголиця.

Глаголиця – одна з найдавніших слов’янських азбук. Про походження глаголиці немає єдиної думки Більшість учених вважає, що її створив близько 863 року просвітитель слов’ян Кирило для старослов’янської мови, яка стала першою міжслов’янською літературною мовою.


Як система писемних знаків, глаголиця цілком відповідала слов’янській звуковій системі. Принципи глаголиці було використано в кирилиці. Більшість букв глаголиці мали і числове значення. Найдавніша глаголична пам’ятка, що дійшла до нас, – Київські листки(кін. ІХ-поч. Х ст.)



Кирилиця – один з двох давньослов’янських алфавітів. Названа на честь творця слов’янської писемності Кирила. Створено кирилицю на основі грецького письма, з якого взято 24 літери. Для специфічних звуків слов’янської фонетичної системи було винайдено спеціальні знаки, з яких більшість пов’язані з глаголичними літерами. Кожна літера мала свою назву і числове значення. Найдавнішою з відомих кириличних пам’яток є напис 931 року у скельному монастирі біля с.Крепчі, в Болгарії. Найдавнішою датованою кириличною книгою є Остромирове Євангеліє 1056–1057рр.

Буква

Назва

(кир.)

Числове значення

Буква

Назва

(кир.)

Числове значення



Азъ

1



хьръ

600



Буки

-



ωмєга

800



Вьди

2



цы

900



глаголь

3



чєрвь

90



Добро

4



ша

-



Єсть

5



ща

-



живєтє

-



єръ

-



зьло

6



єры

-



земля

7



єрь

-



I

10



ять

-



ижє

8



ю

-



какω

20





-



людїє

30





-



мысльтє

40



юсъ малыи

-



нашъ

50



юсъ большои

-



онъ

70



iотовъ юсъ малыи

-



покои

80



iотовъ юсъ большои

-



рцы

100



ξи

60



слово

200



ψи

700



твєрдо

300



θита

9



оукъ

400



υжица

-



фєртъ

500







 




"Мова - їх життя основа" таку назву має другий розділ, що розповідає про видатних мовознавців, які змістом свого життя обрали служіння рідній мові.

Українське мовознавство коріниться у перших лексикографічних посібниках, що збереглися ще від часів Київської Русі. Найвищим досягненням українського мовознавства того періоду є “Граматика” М.Смотрицького і “Лексикон” П.Беринди. Пізніше помітним внеском у дослідження історії української мови були праці М.Максимовича, І.Срезневського, П.Лаврівського, які відстоювали самобутність української мови. Визначні праці, присвячені питанням історії української мови та її діалектичних особливостей, належать О.Потебні

Після падіння Російської імперії і початку національного відродження в Україні в історії українського мовознавства було кілька періодів. Перший (1917 - поч. 30-х. рр.) характеризується активним розвитком практичного мовознавства, увагою до історії мови і теоретичним опрацюванням граматики; другий (30-40 рр.) – у зв`язку з наступом на українізацію і репресивною

політикою ВКП(б) – КПРС – згортанням теоретичних досліджень, незавершеністю практичної роботи; третій (50-60 рр.) – намаганням оновити теорію мовознавства, увагою до розвитку граматичних досліджень, лексикографії і лінгвостилістики; четвертий (70-80 рр.) позначений не лише подальшим розвитком порівняльного і зіставного мовознавства, соціолінгвістичних досліджень, а й творенням теоретично сумнівних прогнозів, що видавалися за соціолінгвістику.

У березні 1930 року було створено Інститут мовознавства АН. 50-60-ті роки стали періодом активного творення лексичної картотеки – матеріальної бази словників. Новим напрямом у лінгвістиці 70 – 80-х. років є експериментальна фонетика, зокрема вивчення інтонаційних особливостей української мови.

З 1991р. діє Інститут української мови НАН України. Наступний розвиток українського мовознавства невіддільний від удосконалення методології досліджень і запровадження новітніх технологій в аналізі мовного матеріалу

Неоціненний внесок у розробку теорії українського мовознавства(фонетики, морфології, синтаксису, порівняльно-історичної граматики) зробив видатний філолог Олександр Опанасович Потебня.

Він автор багатьох праць: „Мисль і мова”, „Мова і народність”, „Із записок з теорії словесності”. Дослідницькі інтереси вченого зосереджувалися в галузі слов’янознавства. Гострі дискусії у той час викликало питання про місце у системі слов’янської спільноти українців. Офіційна російська наука не визнавала українців окремим народом, тоді як українські вчені, в тому числі і найавторитетніші(серед них М.Костомаров і М.Максимович), відстоювали тезу про те, що український народ ніяк не є менш особливим народом, аніж російський, польський, чеський чи болгарський.

Олександрові Потебні вдавалося одночасно плідно працювати в найрізноманітніших сферах науки, переважно на перетині мовознавства, філософії та історії. Підтвердженням цього стала публікація1862 року його праці „Думка і мова”. Ця робота відразу поставила двадцятисемирічного науковця в рівень із провідними філологами цієї доби.

Мову О.Потебня розглядав як механізм, що породжує думку, і відокремлював її від мовлення. Під мовою він розумів сукупність засобів, за допомогою яких створюються тексти. Мовленням є сам процес слухання, говоріння, писання.

На думку О.Потебні, у мові споконвічно закладено творчий потенціал, що містить досвід народу, який її створив. Проголосивши, що народ - це мова, він багатьом відкрив очі на речі, які зневажалися.

Високо оцінена діяльність у області мовознавства Леоніда Арсеновича Булаховського, академіка АН УРСР, автора понад 400 наукових праць з питань загального мовознавства, славістики, україністики, русистики. Із загальнотеоретичної. проблематики Булаховський найбільше зробив для дослідження становлення і закономірностей функціонування літературних мов («Виникнення і розвиток літературних мов», (1941-47)), для утвердження і розвитку порівняльно-історичного методу (численні праці 50-х p.), вивчення питань семасіології і лексикології («Вступ до мовознавства», ч.2, (1953); «Нариси з загального мовознавства», (1955)). У галузі україністики Булаховський активно розробляв проблеми порівняльно-історичної акцентології («Наголос українських прикметників»(1927); «Порівняльно-історичні уваги до українського наголосу. Книжка: книжки тощо»,(1928); «Порівняльно-історичні уваги до українського наголосу. Наголос прикметників на -ний, -на, -не»,(1930) та ін.). Досліджував також питання нормативного та історичного наголосу («Український літературний наголос(характеристика норми)», (1943), «З історичних коментаріїв до українського наголосу» (1946)), синтаксису сучасної мови («Питання синтаксису простого речення в українській мові», (1958); «Основні синтаксичні поняття в застосуванні до простого речення», (1958), «Підмет і присудок в українській літературній мові» (в.1-2, 1958) та ін.)Ґрунтовною є праця Булаховського з історичної фонетики, морфології і синтаксису «Історичний коментарій до української літературної мови», що друкувалася окремими статтями в 40-х p. Оглядові праці Булаховського «Українська мова серед інших

слов'янських»,(1942) і «Виникнення української мови та її положення серед інших слов'янських», (1948) стали основою, на якій пізніше було створено монографію «Питання походження української мови»,(1956), де подавалися відомості про мову стародавнього Києва та Київщини, про риси української мови в пам'ятках різних століть, про час остаточного формування української мови та її стосунки з іншими слов'янськими, розкрито початкові етапи виникнення української літературної. мови. Історії української літературної мови присвячено розвідку «Українська літературна мова», (1947) і вступну статтю до «Нарису літературної історії української мови в XVIIст.» П.Житецького, (1941). Булаховський — автор проекту «Українського правопису», (1945), співредактор «Російсько-українського словника», (1948, 5 перевидань). Співавтор підручника «Українська мова», (1927, 1928), посібника «Курс української мови для вчителів»,(1927); один з авторів і редактор праць «Загальний курс української мови» (1929, 4 перевидання), «Курс сучасної української літературної мови» (т.1-2, 1951) та ін.

Іван Огієнко(митрополит Іларіон)- письменник, оратор, учитель, богослов, мислитель, автор книг „Краткий курс украинского язика”, „Рідне писання”, „Українська граматика”, видатної праці „ Українська культура” і багатьох інших.

Незважаючи на своє селянське походження та на те, що він виростав без батьківської опіки, Іван Огієнко був людиною високої культури й любові до науки і праці. Він також був людиною багатьох талантів. Його природні обдарування бачили інші й спрямовували його у світ науки. Іван Огієнко вчився, працював і оправдав себе перед своїми дорадниками багатократно. Сам він дуже вдячно згадував професора В.Перетца, що навчив його методології науки і праці.

Понад всі інші свої обдарування, митрополит Іларіон мав виняткову любов до праці. Він говорив, що праця - то щастя, а найбільше щастя - працювати для свого народу. І сам він все своє життя працював ретельно, працював повно. Праця - то ціль людського життя, і він цієї ідеології не зраджував ніколи.

Найбільша праця митрополита Іларіона - то переклад Біблії на українську мову. Цій праці він посвятив 21 рік свого життя.

Багатий і різноманітний науковий і духовний капітал залишив нам великий учений. Але світове визнання Огієнку принесли перш за все фундаментальні праці з історії української літератури і мови. Написані дохідливо і переконливо, вони і сьогодні можуть послужити справі будівництва нашої державності. Це йому належать слова: „Мова - душа кожної національності, її святощі, найцінніший скарб... Звичайно, не сама по собі мова, а мова як певний орган культури, традиції... І поки живе мова - житиме і народ, яко національність. Не стане мови - не стане й національності: вона геть розпорошиться поміж дужчим народом... Ось чому мова має таку велику вагу в національному рухові... Тому й вороги наші завжди так старанно пильнували, аби заборонити насамперед нашу мову, аби звести та знищити її дощенту. Бо німого, мовляв, попхаєш, куди забажаєш...“

Не менш вагомий внесок Бориса Дмитровича Грінченка – українського письменника, педагога, літературознавця, лексикографа, етнографа, історика, публіциста, видавця, громадсько-культурного діяча. Велику цінність становить підготовлений і виданий Грінченком „Словарь української мови”. Борис Дмитрович - автор книг для читання в школі українською мовою „Рідне слово”, „Українська граматика” та ін. підручників; видавець популярних наукових книг для народу, творів фольклору, автор етнографічного дослідження й збірки народної творчості „Этнографические материали, собранные в Черниговской и соседних с ней губерниях”, збірок „Пісні та думки”, „Думи кобзарські”.

Перекладав українською мовою О.Пушкіна, А.Майкова, О.Плещеєва, Г.Гейне, Ф.Шіллера, В.Гюго, А.Франса, Д.Дефо, Г.Гауптмана, А.Шніцлера.

Б. Грінченко установив чотири правила правопису, якими ми, як і чотиритомним словником, користуємося і нині.

Шевченко і український народ – нероздільні поняття. Ім’я Тараса Григоровича дорогоцінною перлиною виблискує у золотій скарбниці української культури. У славній плеяді безсмертних класиків літератури геніальний співець українського народу стоїть у одному ряду з такими титанами думки і слова, як Гомер і Шекспір, Пушкін і Толстой, Бальзак і Гюго, чия мистецька спадщина стала надбанням усього передового людства. Тарас Шевченко – символ честі, правди і безстрашності, великої любові до людини. Вся творчість поета зігріта великою любов’ю до Батьківщини, пройнята священною ненавистю до ворогів і гнобителів народу. Національний пророк і провидець, і в цьому немає перебільшень. Основоположник української літературної мови на народній основі та самої української літературної мови. Йому присвячений розділ

Я на сторожі коло їх поставлю слово”.





Гармонійно доповнює інформацію про Шевченка колекція "Кобзарів" видання 1840, 1847, 1911, 1986, 1987 років, публіцистично-критичні розвідки про життя та діяльність Т.Г.Шевченка, річники та історико- культурологічні нариси про шевченківський край, присвячені світлій пам'яті поета.

Т.Г.Шевченко живе в серцях людей як старшого покоління, так і молодого. Свідченням того – теплі слова, що вплелись у рядки віршів поетичної збірки творів учасників районного літературного конкурсу ім. П.П.Чубинського „Мій Шевченко”, присвяченого 190-ій річниці з дня народження видатного поета.

Вдало підібраними кольорами ниток змогла передати свої найщиріші почуття місцева майстриня Ольга Штурма, яка вишила портрет Т.Г.Шевченка і подарувала світлиці. Портрет став окрасою кабінету і взірцем для наслідування.

Від Шевченка - до українських класиків. На поличках шафи книги з пожовтілими від часу сторінками: І.Франко „Поеми”(1917р.) та „Панські жарти. Поема з останніх часів панщини”(1911р.), М.Коцюбинський „Тіні забутих предків”(1913р.), М.Кропив-

ницький „Пошились в дурні”(1941р.) та „Глитай або ж павук”(1937р.), Ю.Федькович „Вибрані твори”(1949р.), Леся Українка „Вибрані поезії”(1945р.), Іван Ле „Роман Міжгір’я”(1947), Григорій Сковорода. Твори в двох томах. Том І(1961р.), поетична антологія „Українська Муза”(1908р.)

Від них віє чимось далеким, магічним. І хоч зміст кожного твору відомий давно і всім, все одно хочеться доторкнутися до книг, вдихнути їх особливий дух, полистати, перечитати улюблені рядки. Лише байдужа людина може не відчути трепету в душі від незримого дотику до минулого.


Символічним є розміщення поряд з творами класиків поетичних збірок учнівської творчості, в яких надруковані твори переможців щорічного районного літературного конкурсу ім. П.П.Чубинського. Перша збірка, яка називалася „Весняні джерельця Бориспільщини”, маленька і тоненька книжечка, особливо дорога кожному учасникові, бо з неї починалися ця добра традиція. Весняні джерельця розтеклися по Бориспільщині, пробудили від сну нові таланти, наповнились живлющою водою їх творчості і перетворились на повноводні ріки. І не міліють вони рік від року, а кожної весни розливаються все з новою силою. Остання збірка, „Барвінкові весни”, - це вже не маленька книжечка, а велика добірка, у якій вміщено твори більше 40 авторів.

Ці видання ще раз переконливо доводять, що Бориспільщина багата талантами, яскравими творчими особистостями. Поряд з творами учнів у збірках вміщені твори їхніх вчителів. Вражає глибоке доросле мислення дітей і вміння дорослих абстрагуватися, відірватися від життєвих проблем, людської суєти, поринути у вималюваний власною фантазією світ, сповнений добра, щирості і любові. Кожен вірш, нарис чи етюд – це частинка душі його творця, це мить життя, зупинена у слові:

Печаль... Яка вона на смак?

Як пахне ? Звідки виринає?

Печаль... Вона, як чорний птах,

Що в темряві німій літає.

І раптом сів тобі на плечі,

Кричить і скаче й дивні речі

Тобі на вухо промовляє...

Печаль... Печаль... Це диво-сила,

Страждання це і боротьба.

(„Печаль”, Валентина Угнівенко,

випускниця Щасливського НВК)

Можливо, серед авторів збірок зростають майбутні Шевченки, Лесі Українки, які берегтимуть і плекатимуть українське слово, боротимуться за красу і багатство рідної мови.

В історії українського народу було чимало драматичних моментів. Інтенсивна боротьба з українською мовою має понад 250–річну історію. Досить сказати, що за царювання Петра І аж до повалення монархії, українська мова була фактично заборонена. Адже народ без пам’яті і мови – це раб.

Розділ „Тернистий шлях українства” відкриває трагічну сторінку української мови.




Перелік заходів промовисто говорить про те, що народ силою примушували зректися рідної мови

1790 рік – російський цар Петро І заборонив друкувати українською мовою.

1754 рік – Указ Катерини ІІ про заборону викладання українською мовою в Києво-Могилянській академії.

1789 рік – розпорядження Едукаційної комісії Польського Сейму про закриття українських церковних шкіл та усунення української мови з усіх шкіл.

1817 рік – постанова про викладання в школах західної України лише польською мовою.



1863 рік – Циркуляр міністерства внутрішніх справ Валуєва про заборону видавати підручники та інші книги українською мовою, якої „небыло, нет и быть на может».

1864 рік - Статут про початкову школу: навчання має проводитись лише українською мовою.

1876 рік - Указ Олександра ІІ (Емський указ) про заборону ввозу книжок, друкування, сценічних вистав та друкування текстів до нот українською мовою.

1908 рік – Указом сенату Російської імперії україномовна культура і освітня діяльність оголошена шкідливою.

1924 рік – Закон Польської республіки про обмежене вживання української мови в адміністративних органах, судах, і школах Галичини

1938 рік - Постанова „Про обов’язкове вивчення російської мови в національних республіках Радянського Союзу.

За роки панування Росії над Україною було видано 479 циркулярів, указів, розпоряджень, спрямованих на нищення української мови. У «Чорній книзі України» серед архівних матеріалів, літопису злодіянь, яких зазнала Україна є список цих заходів.

У статті 10 Конституції України записано: ”Державною мовою в Україні є українська мова. Держава забезпечує всебічний розвиток і функціонування української мови в усіх сферах суспільного життя на всій території України.

В Україні гарантується вільний розвиток, використання і захист російської та інших мов національних меншин України.

Держава сприяє вивченню мов міжнародного спілкування.

Застосування мов в Україні гарантується конституцією України та визначається законом.”

Та, на жаль, навіть при наявності правової основи до цього часу існує проблема другорядного статусу української мови.

Факти говорять самі за себе – нині в Україні на 100 національно свідомих громадян припадає 7 примірників газет рідною мовою, а на 100 російськомовних – 54; до цього часу панівне становище у спілкуванні підростаючого покоління займає російська мова, бо молодь вважає українську мову хатньою, придатною для спілкування тільки в колі сім’ї. Прикро, а інакше і бути не може, адже більшість журналів, цікавих для молоді, видається російською мовою, у телерадіоефірі України основну частку складають комерційні телерадіокомпанії, які на відміну від державних не дотримуються конституційних норм щодо використання української мови, охоплення населення радіомовленням зменшилось на половину.

У
школах з російською мовою навчання вчиться майже четверта частина школярів, хоча росіян у нас, як свідчить перепис 2001 року, всього шоста частина людності. Тобто всі діти з російськомовних родин навчаються рідною мовою, а
українці в окремих регіонах власної Батьківщини такої можливості не мають.

Відкритим залишається питання про надання російській мові статусу другої державної мови.

Проблема постала гостро і від правильності її розв’язання залежатиме майбутнє існування і розвиток України, бо «мова - це генетичний код нації», порушення якого приведе до згубних наслідків. Це повинен розуміти кожен українець.

Ці та інші питання піднімаються у розділі ”Громадянська війна на мовному ґрунті” та “Сучасний стан української мови”


Без мови Україна – укрруїна”
Н
а захист мови піднялись всі, кому не байдужа її доля. Сторінки газет рясніють зверненнями і листами до Президента України, до першої леді, до всіх, хто може змінити становище мови в країні. Крик і біль душі звучить у кожній статті, але ніхто цього не чує, а може, просто не хоче чути.


Від слів перейшли до справ, бо часу не можна втрачати. Розуміючи той факт, що майбутнє країни залежить від підростаючого покоління, що лише та людина поважатиме свою мову, любитиме свій народ, рідну землю, якій ще в дитинстві посіяли в душі добірні зерна цих почуттів. З метою піднесення престижу мови незалежної України, активного. цілеспрямованого вивчення української мови з перших шкільних років, почесний президент Ліги українських меценатів, відомий громадський діяч, меценат і бізнесмен Петро Яцик виступив ініціатором проведення Міжнародного дитячого конкурсу знавців української мови.

Ідея була підтримана Міністерством освіти і науки України, багатьма громадськими організаціями. Конкретна і цікава справа викликала великий інтерес і вселила надію на те, що мова наша житиме, бо, як виявилося, є багато талановитих, щиро люблячих свою культуру дітей.



Конкурс продовжує існувати, минулого року року вітали переможців П’ятого Міжнародного конкурсу з української мови.

З метою подальшого збереження і утвердження української мови, була створена Міжнародна громадська організація

«Конгрес захисту української мови». 13 вересня 2004 року в Міністерстві юстиції України відбулася її презентація.

Створення такої організації було позитивно сприйнято відомими діячами культури, освіти, красного слова.



За словами голови новоствореної організації Валентини Стрілько, до життя цієї організації покликав стан української мови, яка за 14 років незалежності України поступово втрачає статус державної і на її місце стає російська мова. При цьому наголошувалося, що діяльність організації не має на меті ущемлення прав російської мови, якою послуговується значна частина громадян України, а навпаки виступає за вивчення іноземних мов нашими громадянами, але пріоритет має бути за українською мовою, як мови корінного етносу України, як державної мови в нашій країні. Члени громадської організація вірять в те, що настане час, коли українці, незалежно від місця народження і проживання будуть

гордитися своєю приналежністю до древньої славної країни-України.

Ця інформація висвітлена у розділі “Без мови Україна – ук рруїна”






наступна сторінка >>