У сиву давнину єдиною організацією, яка брала на себе турботу про інвалідів, і навіть захищала їх інтереси перед владою була Правосл - nadoest.com ))
Головна
Пошук за ключовими словами:
сторінка 1
Схожі роботи
У сиву давнину єдиною організацією, яка брала на себе турботу про інвалідів, і навіть - сторінка №1/1
ШЛЯХ УТОСу
У сиву давнину єдиною організацією, яка брала на себе турботу про інвалідів, і навіть захищала їх інтереси перед владою була Православна Церква.

У «церковному уставі» Володимира великого читаємо: «А вот митрополичьи люди церковные: игумен, игуменья, поп, попович… хромец, слепец, и все причетники церковне» . Тобто бачимо, що інваліди разом із духівництвом підпадали під юрисдикцію митрополита, що певним чином захищало їх від свавілля свісткої влади. Православна мораль заохочувала благодійність з боку заможних людей і самих князів, та і взагалі усих мирян. Багато хто з наших товаришив по нещастю у ті часи знаходив притулок в оселях бояр, купців, і т. д. у якості співця чи казкаря, або жили при монастирях у богадільнях. Але більшості доводилося мандрувати по безкінечних шляхах нашої Батьківщини, гуслярами пізніше кобзарями та лірниками. Образ такого мандрівного сліпого співця змальовано у загальновідомих віршах самого Тараса Шевченко Перебендя, старий сліпий. Хто його не знає?

Інколи, особливо у північних районах України та у Росії незрячи збиралися у артілі. Артіль власним кошто утримувала поводиря, як правило хлопчика, який міг бути сиротою, або відданий у своєрідну «аренду» самими батьками за певну платню. У XIX ст. ситуація почала дещо змінюватися, окремі лагодійніки почали утворювати різного роду організації на підтримку інвалідів по зору Ще задовго до революції у Київі та Харькові виникли навчальні заклади незрячих діточок. Опікувалася проблемами інвалідів по зору сама імператриця Марія Федоровна – мати останнього імператора Ніколая II. Та створення великої, загальної організації самих інвалідів було ще попереду.

Одним з наслідків першої світової та громаднської воєн була і поява значної кількості людей, які стали інвалідами у наслідок тяжких поранень.

Країна лежала у руїнах, знекровлена кривавими хвилями громадянської війни. Усе це додавало гостроти проблемі існування, просто кажучи фізичного виживання інвалідів.

На початку 1920р. в Києві, Харкові, Дніпропетровську, Одесі та інших містах України виникають дрібні виробничі кооперативні об’єднання інвалідів, в тому числі незрячих. Радянська влада сприятливо поставилася до цього процесу, тим більш, що не про які соціальні виплати у тих умовах не можна було і мріяти, навіть при найкращих намірах можновладців.

Славнозвісний НЕП, нова економічна політика, яка розпочалася після

Х з’їзду РКП(б) 1921 року, створював сприятливу атмосферу для функціонування подібних організацій. Одним з найоригінальніших прикладів подібних об’єднань стала пекарня, на якій працювали інваліди по зору, що діяла у Київі на поділі. За спогадами її колишніх працівників, нажаль зараз вже нікого з них нема серед нас, справи у них початково йшли кепсько, але невдовзі по її відкритті до незрячих приєднався старенький пекар, що примандрував до Київа аж з російської півночі. Добрий дідок без будь якої винагороди чи зарплатні допоміг інвалідам краще організувати роботу та підвищити якість товару, у наслідок чого булки зроблені у цій пекарні стали користуватися широким попитом.

У 1926р. з кількох розрізнених цехів та виробничих груп у Києві створюється промислова артіль “Слава”. Пізніше на її базі організовується Київське товариство сліпих. Подібні товариства виникали в інших великих містах республіки. Вони й стали ядром Українського товариства сліпих.

Проте на прикінці двадцятих років ситуація почала змінюватися. НЕП згортався. Централізаторськітенденції, які запанували житті гарбянської держави не могли оминути і інвалідів по зору та їх організації

В 1932р. учасник Громадянської війни, і.п.з. 1-ої групи А.Едельмана призначають головою бюро Київського обласного товариства сліпих. За неодноразовими наполяганнями керівництва Київської артілі “Слава” в 1932р. Народний комісаріат соціального забезпечення УРСР скликає нараду в м.Харкові, де вирішується питання про створення на добровільних засадах товариств сліпих, сліпоглугих, глухонімих.

Створене 4 червня 1933р. спільною Постановою Ради Народних Комісарів і Центрального Виконавчого Комітету УРСР №61/544 на добровільних засадах Українське товариство сліпих.

З 1934р. по 1938р. створене оргбюро Товариства сліпих у складі: А.Едельман – голова оргбюро, С.Іщенко – відповідальний секретар, автор Статуту УТОС, І.Марченко – начальник планового відділу, Я.Городецький – головний бухгалтер. 15 серпня 1934р. почав виконувати обов’язки голови Всеукраїнського товариства сліпих А.Едельман. В ці роки у підпорядкування оргбюро передається 12 обласних товариств сліпих та окремі підприємства. Всього працюючих приблизно 120 чол.

15 серпня 1934р. фактично розпочалася діяльність Всеукраїнського товариства сліпих.

Спочатку були Голова Президії ЦП, Центральне Правління, обласний, районний чи міський відділ УТОС, первинна організація. У 1937р. колегія Наркомату соцзабезпечення УРСР вводить нову структуру: Центральне Правління, в областях – міськ ТОС, в районах – райТОС. На початок 1941р. на УВП працює 2тис.700чол.

Тридцяті роки минулого століття період для нашого народу трагічний, але і не однозначний. У повній мірі це стосується і життя УТОСу. Чимало незрячих загинули під час голоду, але радянський же уряд докладав зусиль рятуючи від голодної смерті найбільш незахищені категорії населення, у першу чергу дітей, а також і немічних інвалідв; і саме тоді ж було створено самий УТОС, першу загальноукраїнську організацію, яка мала сприяти захисту інвалідів по зору.

На зростання народного невдаволення порядками тоталітарного ладу не могли не відгукнутися і сліпі кобзарі, з вуст яких усе частіше лунали численні пісні та коломийки, у яких засуджувалися дії радянської влади та особисто Й. Сталін. В Харкові розстріляли, зібравши сліпих кобзарів, в 1934 р.

Існує легенда, за достовірність якої важко поручитися, що у НКаведистів, яким було поручено страту, не піднялася рука на інвалідів і вони вдалися до наступного: сліпі кобзарі були доправленя до глибокого байраку, круті схили якого вже покрилися льодом у наслідок морозів, післячогокати запропонували жертвам власними силами вибиратися звідсі, мовляв: хто зможе – того і щастя, хай живе. Так вони заспокоїли власну совість, а з незрячих кобзарів ніхто не зміг вибратися і усі загинули від морозу та голоду у яру. Та не можна не визнати і того факту що тоді ж уряд сприяв організації культурного дозвілля та розвитку творчої дільності та мистецтва серед інвалідів по зору. Звичайно ляльних до влади. Напередодні війни в ситемі функціонувало 58 гуртожитків на 1120 місць, 30 їдалень, 33 клуби та червоні кутки, 37 стаціонарних та пересувних бібіліотек. Усі діти з вадами зору тепер отримували освіту. І це теж заслуга радянської влади.

1937р. Наркомат соцзабезпечення ліквідує облвідділи. МіськТОС, РайТОС – ЦП.

Березень 1938р. – 1-й організаційний з’їзд УТОС. А.Едельман.

22 Червня 1941 року почалася велика вітчизняна війна, яка стала тяжким випробуванням для усього нашого народу. Що вже казати про незрячих. ЦП УТОСу встигло евакуюватися у Казахстан. В листопаді 1941р. з Казахським товариством сліпих договір про спільну роботу (обладнання з України). Але абсолютна більшість рядових членів УТОСу залишилося на окупованих німцями територіях. Становище цих людей Було жахливим.

Людожерська ідеологія нацизму не залишала права на життя для фізично не повноцінних людей. Про яку підтримку зверху могла йти мова! Люди хвалили Бога за те, що у окупантів поки що не доходили руки до сліпих. Тож група інвалідів по зору що мешкали у Київі домаглася від окупаційних властей згоди на початок роботи і почався випуск щіток. Справи пішли доволі непогано, але потім, через не зовсім з’ясовані причини окупанти змінили своє ставлення до незрячих трударів. Можливо це було ще одним проявом зростаючої люті окупантів, які вже у 1943 році відчули наближення катастрофи. Незадовго до визволення столиці України від загарбників німці навіть погнали незрячих працівників за місто, імовірно на розстріл, при найми так гадали самі інваліди. Ця страшна здогадка ще більш окріпла, коли німецькиі солдати роздали їм лопати і наказали копати яму.

У цій історії, однак, щасливий кінець. Викопавши власну могилу інваліди не змогли знайти власних катів! Німці зникли! Чи заговорило у рядових «фриців» сумління, чи з якої іншої причини, але вони не стали розстрілювати сліпих. Хоча добиратися до міста тим таки пришлося самотужки.

Навіть не дочекавшись визволення усієї території України від ворога ще на пре кінці 1943 року ЦП УТОС повернулося на Батькивщину.Тяжкою була ситуація. Лави інвалідів по зору поповнили тисячі радянських воїнів, що у боях за свободу свого народу втратили зір. Цих людей треба було підтримати, організувати, допомогти їм знайти місце у житті.

На початок 1946р. сліпих в Україні – 13360 чол., з них 2651 чол. інвалідів війни.

8-9 квітня 1949р. Відбувся 3-й з’їзд, УТОСу головою обраний був Ільїн Петро Сисойович. Всього до складу організації тоді входило 40 міськТосів та райТОСів.

22-25 грудня 1953р.Відбувся черговий 4-й з’їзд УТОС.Було обрано нового голову – Нечистика Григорія Максимовича.

Саме за часів його керівництва сталися нові важливі зміни у структурі товариства.

З 1954р. директори підприємств призначаються. На УВП створювались первинні організації. Як і територіальні, вони підпорядковувались ЦП.

Після п’ятого з’їзду , що відбувся 17-18 квітня 1958р. УТОС очолив новий Голова – Качур Іван Олександрович. Бойовий фронтовик віе користувався доволі високим авторитетом серед членів УТОСу. Однак подейкували що по військовому прямолінійний цей чоловік нерідко був безпоміщним перед тими хітросплітіннями, які нерідко виникають у житті. Просто анекдотичним є випадок, коли Іван Олександрович відвідував одне з перефірійних підприємств, яке саме уточнювати не будемо з етичних міркувань, місцеві члени товариства поскаржилися йому на незадовільний стан доріжок на території підприємства. Голова хотів особисто перевірити чи правда це. Місцеві «товарищи» вели голову обережно, лише там, де з доріжками усе було гаразд. І як наслідок Качур зробив зауваження… самим авторам скарги! Він вирішив що вони просто ще погано вміють пересуватися самостійно чому їм і здалося що доріжки у поганому стані.

Усі плюси та мінуси епохи пізнього Хрущова – Брежнева у повній мірі відчувалися і у житті УТОСу. Погоня за нарощуванями обсягів виробництва, кар’єрним зростанням не оминула і наше товариство. Прикладом чого могло бути друге київське УВП-2 УТОС. Де тодішній директор Лейбін мріяв отримати золоту зірку героя соц.. праці і для цього постійно збільшував норми. Якби збільшення обсягів відбувалося за рахунок впровадження нових технологій то це дійсно було б прогресивним кроком. Але нічого подібного не відбувалося. Обсяги нарощувалися за рахунок збільшення навантаження на працівників, що у народі отримало назву «потогінної системи». Золоту зірку Лейбін однак так і не отримав. Інваліди поскаржилися у горком КПСС і, слід віддати належне комуністам, хоча фактично сама партій впроваджувала подібну «потогінну» систему по усій країні для інвалідів вони зробили виключення Лейбіну нагадали що «у вас же інваліди» і змусили припинити вище згадані дії. Подібні випадки відбувалися і у інших містах України. Разом з тим робота УТОСу дозволяла працівникам матеріально забезпечувати себе і власні сім’ї, навіть робити заощадження. Розцінки на вироби були не такі вже і високі однак стабільність, про яку згадають наши старші за віком колегі, дійсно була.

1971 р. відбувся 8 зїзд УТОС . Новим головою став учасник курської битви, Віктор Михайлович Акімушкін. Цей період у вітчизняній історії прийнято називати « застоєм», однак і уся країна і УТОС розвивалися, зростання, можливо і повільне, тривало, кількість членів товариства досягла 27 тис.

Новим кроком стало Створення УВО. 1973 р. створенні обласні та міжобласні ради. А к 1991 року, коли відбувся 12 зїзд УТОС.Всього членів більш 58 тис. 190 ПО. 79 ВПО, 111 ТПО.

Початок погіршення життя у восьмидесятих роках не міг не зачіпити і нашу систему. У цих умовах керівництво УТОСу намагалося адекватно реагувати на виклики часу Численні дефіцити продуктів харчування були постійною проблемою для усіх громадян. Рядові члени УТОСу отримували пайки, або запрошення до різного роду спец магазинів де можна було придбати дефіцитні продукти, крупи, консерви, а інколи навіть, кажучи словами радянського баснописця С. Михалкова «Даже Такую колбасу, которой нет в продаже».

1991 рік приніс незалежність україні і численні випробування її народу, у першу чергу найзбільш незахищеній його частині інвалідам. Втрата налагоджених зв’ язків з іншими республіками колишнього СРСР, втрата держзамовлень боляче вдарило у першу чергу по виробничим підприємствам системи. У цих умовах керівництво УТОС було змушено шукати виходу із тяжкого становища у якому опинилося товариство.

1993 року пішов з життя В. М. Акімушкін.

1996 р. 13 зїзд УТОС. Головою товариства став Владіслав Миколайович Більчич. Ситуація продовжувала залишатися тяжкою. Збідніла напівжива держава немогла надати істотною допомоги УТОСу Монополія на виготовлення окремих вироббв, захист вітчизняного виробника могли б позитивно вплинути і на виробництво утосівських підприємств. Проте курс на інтеграцію у світові структури , постійне озирання можновладців на західних «добрих дядичок» які дозволяли чи не дозволяли вводити ти чи інши закони робив марними сподівання на істотну підтримку з боку держави. У цих умовах лише окремим підприємствам, завдяки ініціативі власного керівництва вдавалося утриматися «на плаву».

І все ж, слід віддати належне керівництву УТОСу воно не давало владі забути про те, що існують інваліди по зору і їх організація, підтримувало розумну ініціативу керівників на місцях. Ось у якій обстановці наша організація Українське Товариство Сліпих вступило у нове тисячоліття.


Студент історичного факультету

Київського університету ім.Т.Г.Шевченко Євген Познанський