В. В. Бальковський Львівський національний аграрний університет, Львів, Україна - nadoest.com ))
Головна
Пошук за ключовими словами:
Схожі роботи
Назва роботи кіл. стор. розмір
Львівський національний університет імені Івана Франка Тернопільський... 1 126.26kb.
Міністерство аграрної політики україни львівський національний аграрний... 1 71.72kb.
Львівський національний аграрний університет 1 30.05kb.
Міністерство агарної політики та продовольства України Львівський... 1 170.44kb.
Міністерство агарної політики та продовольства України Львівський... 1 199.35kb.
Міністерство агарної політики та продовольства України Львівський... 1 89.19kb.
Львівський Національний Університет ім.Ів. Франка (Україна) 1 62.45kb.
Львівський Національний Університет ім.Ів. Франка (Україна) 1 61.94kb.
Міністерство освіти і науки України Львівський національний університет 1 412.58kb.
Dr. Volodymyr Sulym, Dean of the Faculty of Foreign Languages; 1 271.93kb.
Dr. Volodymyr Sulym, Dean of the Faculty of Foreign Languages; 1 270.86kb.
За державним контрактом 1 134.11kb.
Таращанський 1 219.63kb.

В. В. Бальковський Львівський національний аграрний університет, Львів, Україна - сторінка №3/33

УДК 504.052:547.841

ДИОКСИНЫ В БАЙКАЛЕ

А. А. Мамонтов, Е. А. Мамонтова, Е. Н. Тарасова



Институт геохимии им. А. П. Виноградова СО РАН, Иркутск, Россия, ice_baikal@mail.ru

DIOXINS IN THE LAKE BAIKAL

А. А. Mamontov, Е. А. Mamontova, Е. N. Tarasova



A. P. Vinogradov Institute of Geochemistry SB RAS, Irkutsk, Russia, ice_baikal@mail.ru

Стойкие органические загрязнители (СОЗ) – это группа особо опасных соединений, включающих полихлорированные дибензо-пара-диоксины (ПХДД), полихлорированные дибензофураны (ПХДФ), полихлорированные бифенилы (ПХБ), хлорорганические пестициды (ДДТ, ГХЦГ, хлорданы, ГХБ, алдрин и др.), полибромированные дифениловые эфиры (ПБДЭ) и др. Для соединений этой группы характерны высокая устойчивость в окружающей среде, накопление по пищевой цепи, токсичность для человека и других живых организмов. СОЗ способны переноситься на большие расстояния от места их образования или применения. СОЗ подпадают под действие нескольких международных соглашений, подписанных Россией, таких как, Стокгольмская конвенция по СОЗ, Базельская конвенция, Орхузский протокол по дальнему трансграничному воздушному переносу (CLRTAP).

Первые данные о содержании диоксинов и родственных соединений (ПХДД/Ф и ПХБ) в биоте оз. Байкал получены в 1988–1990 гг. в результате российско-американ­ского сотрудничества (A. Schecter, академики РАН В. А. Коптюг и М. А. Грачев). С 1989 г. исследования ПХДД/Ф и ПХБ в оз. Байкал проводились и проводятся в настоящее время под руководством академиков Г. И. Галазия и М. И. Кузьмина в составе Байкальского экологического музея, Отдела экологических исследований Прибайкалья, а затем Института геохимии СО РАН вместе с НПО «Тайфун», а с 1995 года – с учеными из Германии, Финляндии, Швеции (Тарасова и др., 1995; Tarasova et al., 1997: Mamontov et al., 2000; Mamontova et al., 1997; Полихлорированные бифенилы…, 2005 и др.).

Известно, что в результате работы целлюлозно-бумажных предприятий с хлорным отбеливанием как побочные продукты образуются диоксины и фураны (ПХДД, ПХДФ). Конгенерный состав ПХДД/Ф в сточных водах БЦБК показал значительное сходство с конгенерным составом ПХДД/Ф в донных отложениях, зоопланктоне, отловленном вблизи от БЦБК. Весомый вклад вносят и инсенираторные установки комбината. По данным ИГМУ сточными водами БЦБК за 30 лет работы в Байкал поступило 2 597 г TEQ ПХДД/Ф (Государственный доклад областного комитета по охране природы 1997 г.), что сравнимо с выбросом в окружающую среду в Севезо (Италия) в 1976 г., приведшем к эвакуации людей с загрязненной территории и проведению дорогостоящих мероприятий по ликвидации последствий и мониторингу, которые ведутся до сих пор.

Уровни эквивалентов токсичности (TEQ) ПХДД/Ф в донных отложениях, отобранных с глубоководных обитаемых аппаратов МИР (финансовая поддержка определения ПХДД/Ф в БРЭЦ от некоммерческой организации «Совет Гринпис» ) в южной котловине оз. Байкал около БЦБК в 2010 году (Кузьмин и др., 2011), находились в тех же пределах, что и в 1997 году (Грошева и др., 1998), что говорит о высокой стабильности данных соединений и сохранении прежней ситуации с загрязнением диоксинами и родственными соединениями экосистемы Байкала, что и в 1990-х гг.

TEQ диоксинов в донных отложениях около БЦБК выше, чем в дельте р. Селенги и в донных отложениях Северного Байкала (Мамонтов, 2001). Наибольшие концентрации ПХДД/Ф и ПХБ, превышающие ПДК, в рыбах (голомянках) оз. Байкал также обнаружены в южной котловине. При этом концентрации ПХДД/Ф в рыбах возле БЦБК в конце 1990 и 2000-х годах (Mamontov et al., 1997; Мамонтов 2001; Mamontova et al., 2009) сравнима с уровнями в рыбах в конце 1980-х (Schecter, Koptug, Grachev, et al., 1990). Концентрации ПХДД/Ф и ПХБ выше ПДК для пищевых продуктов, используемых для питания детей, также обнаружены в ценных промысловых видах рыб, например в сигах (Mamontova et al., 2009).

Байкальская нерпа является вершиной пищевой цепи в озере. Поэтому концентрации ПХДД/Ф и ПХБ в тканях нерпы могут служить показателем загрязнения экосистемы Байкала. Получены высокие величины концентраций ПХДД/Ф в организме взрослых нерп, сравнимые с уровнями в кольчатых тюленях Балтийского моря (Тарасова и др., 1997; Mamontov et al., 1997). Сравнение концентраций ПХБ в жире нерпы с действующими и недействующими концентрациями (AMAP, 1998), позволяет предположить наличие проявлений неблагоприятных эффектов у детенышей нерпы, нарушение иммунной и репродуктивной систем организма. По мнению исследователей из Японии (Nakata et al., 1995), повышенные концентрации хлорорганических соединений в организме нерп стали причиной снижения иммунитета, что вызвало эпидемию среди нерп и массовую гибель нерп от чумки плотоядных в 1987–1988 гг.

Местное население традиционно использует в пищу рыбу и, особенно, мясо и жир нерпы. Топленый жир нерпы используется в качестве добавки в пищу в течение всего года. Известно, что потребление мяса и жира водных млекопитающих при высоких концентрациях диоксинов и родственных соединений в них, может приводить к повышенному воздействию на здоровье населения. Например, население Фарерских островов использует в пищу мясо и жир обыкновенных гринд, морских птиц и рыбу, в которых обнаруживаются высокие концентрации СОЗ и ртути (Fangstrom et al., 2004).

Уровни ПХБ и ПХДД/Ф в грудном молоке жительниц пос. Онгурен, расположенном в труднодоступной местности на западном берегу Байкала, сравнимы с подобной когортой на Фарерских островах, где также используют в пищу морских млекопитающих (Fangstrom et al., 2004) и также с концентрациями, найденными у жительниц г. Серпухова, работавших на трансформаторном заводе, где в производстве использовался Совол (техническая смесь ПХБ) в начале 1990-х годов (Плескачевская и др., 1992). Эта группа характеризуется высокими концентрациями ПХБ и TEQ ПХДД/Ф. Больший вклад в суммарный эквивалент токсичности диоксинов и родственных соединений по сравнению с другими группами вносят 2,3,7,8-ТХДД и 1,2,3,7,8-ПнХДД, что характерно также для конгенерного состава, найденного в байкальских нерпах (Mamontov et al., 1997).

Индекс опасности возникновения неканцерогенных заболеваний у человека при потреблении только 10 г в неделю жира детенышей байкальской нерпы превышает 1 для всех органов и систем мишеней (ЦНС, эндокринной, иммунной, репродуктивной систем, печени и др.), то есть возможны нарушения со стороны данных органов и систем организма. Канцерогенный риск при данных условиях будет достигать 5,4·10–5, что соответствует 54 дополнительным случаям рака среди 1 млн. населения и превышает приемлемый уровень риска (1·10–6).

Таким образом, полученные уровни СОЗ в оз. Байкал способны оказывать неблагоприятное воздействие на здоровье его обитателей и людей, проживающих на берегах и использующих в пищу рыбу и жир нерпы.

Исследования проведены в рамках международного сотрудничества с Университетом г. Байройта (Германия), Институтом исследования Балтийского моря в Университете Ростока, (Германия), лабораторией ERGO, Гамбург (Германия), Норвежским Институтом исследования атмосферы (Норвегия), Институтом программных систем РАН (Россия), при финансовой поддержке грантов INTAS 2000-00140, фонда Макартуров, грантов РФФИ № 04-05-64870, 07-05-00697, 10-05-00663, РФФИ-ГФЕН 07-05-92116, 10-05-93173-Монг_а.



УДК 502.5/.8(477.42)

ПРИРОДНО-ЗАПОВІДНИЙ ФОНД ЖИТОМИРСЬКОЇ ОБЛАСТІ:
ПРОБЛЕМИ ЗБЕРЕЖЕННЯ ТА ПЕРСПЕКТИВИ РОЗВИТКУ

Ф. Ф. Марков, А. І. Гузій



Житомирський національний агроекологічний університет

THE NATURE-RESERVE RESOURCES OF ZHITOMIR PROVINCE:
CONSERVATION PROBLEMS AND DEVELOPMENT PROSPECT

F. F. Markov, А. І. Guzij



Zhitomir National Agroecological University, Zhitomir, Ukraine

Природно-заповідний фонд (ПЗФ) становлять ділянки суходолу та водного простору, природні комплекси та об’єкти яких мають особливу природоохоронну, наукову, естетичну, рекреаційну та іншу цінність і виділені з метою збереження природного різноманіття ландшафтів, генофонду тваринного та рослинного світу, підтримання загального екологічного балансу та забезпечення фонового моніторингу навколишнього природного середовища.

Заповідання екосистем природного походження – важливе питання з багатьох точок зору. З одного боку, воно дає можливість зберегти генофонд рослинного та тваринного світу, з іншого – структуру екосистем. В останньому випадку екосистеми природного походження – певний приклад для створення штучних екосистем. У цьому відношенні своєрідною структурою, флорою та фауною, ландшафтним різноманіттям характеризуються й екосистеми природного походження Житомирщини. Тому аналіз сучасного стану ПЗФ області, розгляд проблем і перспектив його розвитку – питання дуже важливі. Понад 100 років минуло з часу започаткування активної форми збереження та відтворення незайманих ландшафтів України. На 1 січня 1928 року в Україні було 6 державних заповідників. Загальна площа 6 заповідників становила 68 500 га. Перші паростки заповідання – резервати (у сучасному розумінні природні та біосферні заповідники), досягнувши максимального розквіту в 1951 pоці (функціонувало 12 заповідників загальною площею 54 383,4 га), у подальшому стали жертвою політичного вандалізму та екологічного нігілізму – надовго втратили свій природоохоронний статус. У Житомирській області станом на 2011 рік налічуються 211 об’єктів ПЗФ, які займають площу 132 133,03 га (табл.). Найбільше представлені серед об’єктів ПЗФ заказники місцевого значення – 135 (64 % усього ПЗФ).

Кількість категорій ПЗФ та їх площа загалом збільшується, але поряд із цим деякі об’єкти втратили свій статус або взагалі були виключені з територій ПЗФ. У 1994 році зареєстровано 81 заказник загальнодержавного значення, у 2011 – залишилось лише 10. 71 заказник набув статусу місцевого значення. Стосовно парків-пам’яток садово-паркового мистецтва загальнодержавного значення склалася наступна картина: у 1994 році їх налічувалося 8, але такі парки, як Бондарецький (1,9 га), дендропарки «Пілява» (6,6 га) та «Гладковицький» (4,0 га) втратили свій попередній статус і набули статусу парків-пам’яток садово-паркового мистецтва (Бондарецький) та дендропарків місцевого значення. Гладковицький дендропарк заснований у 1957 році. У ньому зростає 73 види деревно-чагарникових порід, у тому числі 40 видів – не місцеві. За складом деревно-чагарникових порід парк не має собі рівних на території Житомирської області. Поряд із цим, він має науково-пізнавальне значення.


Таблиця. Структура категорій природно-заповідного фонду Житомирської області
та її зміна за роками


Категорії об’єктів ПЗФ

1994 р.

2001 р.

2011 р.

площа, га

к-ть, об’єктів

площа, га

к-ть, об’єктів

площа, га

к-ть, об’єктів

Природні заповідники

20104,0

1

20104,0

1

50976,8

2

Заказники загальнодержавного значення

12943,2

81

6757,0

10

6757,0

10

Заказники місцевого значення





39824,8

93

73842,4

135

Пам’ятки природи загальнодержавного значення

51,0

2

51,0

2

51,0

2

Пам’ятки природи місцевого значення



18

73,9

34

93,7

35

Парки-пам’ятки садово-паркового мистецтва
загальнодержавного значення

134,4

8

121,9

5

119,8

5

Парки-пам’ятки садово-паркового мистецтва
місцевого значення

264,4

19

284,7

20

242,0

18

Ботанічні сади загальнодержавного значення

35,4

1

35,4

1

35,4

1

Дендрологічні парки місцевого значення





20,0

4

14,9

3

Разом

20589,2

130

67272,7

170

132133,0

211

Щодо парків-пам’яток садово-паркового мистецтва місцевого значення, статус парку Грабчаковий ліс було змінено на заказник, а парк шкіроб’єднання ім. Ілліча у м. Бердичів узагалі втратив статус об’єкту ПЗФ. Останній заснований у другій половині ХVІІ ст., реконструкції його проводились у ХVІІІ і ХІХ ст., у 1946 році.


Сучасний парк – насадження 200–350-річних дубів і 100-річних липових алей. Біогрупами зростають клени, тополі та інші деревні та чагарникові породи.

Таким чином, кількість природно-заповідних об’єктів Житомирщини із 130 у 1994 році зросла до 211 у 2011, площа ПЗФ із 20 589,2 га у 1994 році збільшилась до 132 133,03 га у 2011. У структурі ПЗФ відбулися наступні зміни:

– статус Бондарецького парку змінився на статус парка-пам’ятки садово-паркового мистецтва місцевого значення;

– дендропарки Пілява та Гладковицький також втратили свій попередній статус та набули статусу парків-пам’яток і дендропарків місцевого значення;

– парк шкіроб’єднання ім. Ілліча у м. Бердичів втратив статус об’єкту ПЗФ;

– статус парку Грабчаковий ліс було змінено на заказник.



УДК 591.6:502.63:711

РОЛЬ ТВАРИННОГО НАСЕЛЕННЯ У МІСЬКИХ ЕКОСИСТЕМАХ

В. О. Мовчан



Відкритий міжнародний університет розвитку людини «Україна»

ROLE OF ANIMALS IN URBAN ECOSYSTEMS

V. О. Movchan



Open International University of Human Development “Ukraine”, Ukraine

Урбанізація супроводжується погіршенням умов існування всіх компонентів урбоекосистеми: рослин, тварин і людини. Людина, яка взяла на себе керування станом міської екосистеми, вочевидь не справляється із цим завданням. Найлогічнішим було б відновлення у міських екосистемах природної саморегуляції, де основним середовищетвірним компонентом є рослинний блок, а кругообіг речовин забезпечується пропорційно представленим тваринним населенням. Усі необхідні для цього наукові розробки та технології уже існують, залишилось лише впровадити їх у життя. Однак у нашій країні вони поки що мало застосовуться, тим часом внаслідок деградації міських екосистем все більше потерпають міські мешканці, особливо внаслідок скупчення страждає психіка. Негативними проявами у психічній сфері міських жителів є депресії, агресивність, наркоманія, алкоголізм, суїциди тощо («синдром лемінга» або «сум нових міст»). Для лікування таких проявів рекомендують контакт із природою, перебування серед зелених насаджень. Але, як показує проведене автором анкетування, для багатьох людей набагато важливіший контакт із тваринами, особливо «недомашніми»: спостереження за метушнею горобців, підгодовування білок у парку тощо. Очевидно, саме тому все більшого значення набуває зоотерапія – лікування різноманітних фізичних і психічних розладів за допомогою тварин. Найвідоміші її різновиди – іпотерапія та дельфінотерапія, на побутовому рівні – утримання кішок, собак та інших домашніх улюбленців. У світовій практиці використовується з лікувальною метою спілкування з найрізноманітнішими тваринами – від безхребетних і змій до акул і тигрів.

Але зоотерапія в умовах лікувальних закладів, як правило, дуже дорога та пов’язана із дискомфортом для тварин. Разом із цим природа сама йде назустріч, ніби прагнучи допомогти городянам: все більше видів тварин, особливо птахів, активно мігрують у міста. І спостереження та спілкування з ними могли б стати засобами масової безкоштовної зоотерапії, якби чисельність цих тварин була помітною.

Для цього ми повинні допомогти їм адаптуватись, вижити та розмножитись у межах міських екосистем, тим більше, що це не потребує значних коштів: необхідно лише виконувати нормативи щодо утримання зелених насаджень, створити умови для гніздування та систематично підгодовувати. Різноманітні штучні гніздівлі, годівниці, поїлки, схованки і т.д. можуть стати справжньою окрасою міста, якщо будуть виготовлені, встановлені та доглянуті відповідно до науково обґрунтованих норм і вимог дизайну міського середовища.

Досвід інших європейських країн свідчить, що люди, які від народження живуть в оточенні саме таких біотехнічних прилажів і тварин, що ними користуються, звикають сприймати турботу про інших як норму життя, набагато здоровіші та врівноваженіші від тих, хто не мав такої можливості.

Щоб досягти успіху у поліпшенні стану міських екосистем, необхідне в першу чергу підвищення екологічної свідомості населення, що дозволить уникнути актів вандалізму. Слід враховувати також особливості нашого українського національного характеру: екзекутивність, пасивність, індивідуалізм. Для того, щоб нове покоління співвітчизників виросло здоровим і екологічно свідомим, необхідно облаштування сучасних міст відповідно принципу «місто, дружнє до природи» починати вже сьогодні.



УДК 595.2:504.7.06

К ВОПРОСУ ОБ ОЦЕНКЕ БИОСФЕРНОЙ РОЛИ ЭКОСИСТЕМ

Е. О. Мороз



Днепропетровскиий национальный университет им. О.Гончера, ramzyes@yandex.ru

TO PROBLEM ON ESTIMATION OF BIOSPHERIC ROLE
OF ECOSYSTEMS

K. O. Moroz



Oles’ Honchar Dnipropetrovs’k National University, Dnipropetrovs’k, Ukraine

Прогнозируемые глобальные климатические изменения активизировали разработку проблем экологического подхода к вопросу контроля и регулирования биосферных процессов. Общие принципы функционирования экосистем (в том числе и трансформация ими углеродных соединений) в достаточной мере изучены. Однако особенности протекания отдельных этапов и степень влияния на них внешних и внутренних факторов требуют детального изучения. Вследствие этого затрудняется прогнозирование направленности экосистемных процессов, происходит недооценивание функциональной активности компонентов биогеоценоза. Это приводит к значительным погрешностям при построении количественных моделей процессов биологического круговорота (Heimann, Reichstein, 2008). Оценка биосферной роли экосистем не может быть полноценной без учета гетеротрофных процессов, локализованных в подстилочном горизонте биогеоценозов.

Сапрофаги герпетобия – неотъемлемый элемент трофической структуры экосистемы, который формирует начальное звено детритных цепей питания (Стриганова, 2003). Благодаря большому количеству материала о пищевой активности подстилочных беспозвоночных, их роли в регуляции процессов разложения органического вещества функциональное значение животных не вызывает сомнений и позволяет говорить о сложности и многообразии их участия в экосистемных процессах (Lavelle, Spain, 2001; Wardle, 2002 и др.).Оценка роли подстилочных артропод заключается в интерпретации взаимодействий популяций с функционированием экосистем в целом: энергетическими связями и круговоротом веществ (в частности с углеродным обменом), неотъемлемой частью которого является газообменный баланс организмов герпетобия (Persson, Lohm, 1977; Uvarov, 2003).

Только тщательное изучение физиологических особеностей, четкое определение места насекомого в трофической сети, изучение динамики популяционных характеристик и учет метаболических адаптаций отдельных видов животных дает возможность определения роли насекомых в общем круговороте веществ. А это, в свою очередь, открывает путь для математической интерпритации взаимодействия насекомых с экосистемой и достоверного прогнозирования популяционных ответов артропод на происходящие в ней изменения.



УДК 502(091)

ІСТОРІЯ ДОСЛІДЖЕННЯ РІЗНОМАНІТТЯ
ТВАРИННОГО СВІТУ ДНІПРОПЕТРОВСЬКОЇ ОБЛАСТІ

О. Є. Пахомов, В. Я. Гассо, К. К. Голобородько



Дніпропетровський національний університет ім. Олеся Гончара, Дніпропетровськ, Укарїна

HISTORY OF ANIMALS’ DIVERSITY RESEARCH
IN DNIPROPETROVS’K REGION

О. Y. Pakhomov, V. Y. Gasso, K. K. Goloborodko



Oles’ Honchar Dnipropetrovs’k National University, Dnipropetrovs’k, Ukraine

Існування людини протягом всієї її еволюції пов’язане з різноманітними зв’язками з тваринами. Стрімкий цивілізаційний розвиток, науково-технічна революція та декілька століть інтенсифікації природокористування значною мірою призвели до необхідності появи нових форм взаємовідносин людини із тваринами – охорони тваринного світу. Особливого значення цей процес набув із середини ХХ ст., коли зникнення окремих видів тварин набуло планетарного масштабу. У першу чергу проблемами охорони тварин почали перейматись в Європі, адже антропічний вплив за останні сторіччя тут набув тотального характеру.

Територія України масштабного перетворення зазнала ще майже 200 років тому. Саме у цей час починається поступове розорювання лісостепової та степової зон. У ре­зультаті на початку ХХ ст. окрім цілинних ділянок у декількох природних заповідниках, майже не залишилось неперетворених степових екосистем. Нажаль територія Дніпропетровської області винятком не стала. На початку другого десятиріччя ХХІ століття умовно не перетворені екосистеми за сукупною площею не перевищують 3 % території області. За таких умов тваринний світ регіону щоденно зазнає перетворюючого впливу людини, адже знищення місць існування вважається головною перешкодою для виживання будь-якого біологічного виду.

Фауна Катеринославської губернії, як невід’ємний компонент існування людини на цих теренах, привертала увагу дослідників ще з кінця ХVІІІ ст., адже перші друковані відомості про комплекс тварин регіону можна знайти у відомих класичних працях російських академіків Й. А. Гюльденштедта (1879) та В. Ф. Зуєва (1787), які здійснили експедиції територією губернії (включно із сучасною територією області) у 1774–1775 та 1781–1782 рр. відповідно. У цей час з’являється й перша спеціалізована робота статського радника Й. де Бебера (Böber, 1793), присвячена лускокрилим.

У ХІХ ст. почався новий етап досліджень, комплексні дослідження губернії поступово переходять на новий рівень наукових пошуків: відбуваються спеціалізовані наукові дослідження. У першу чергу слід згадати відомого професора Київського університету К. Ф. Кеслера. Вчений наводить фундаментальні відомості про птахів (Кеслер, 1851, 1852) та риб (Кеслер, 1856, 1860) регіону. Потрібно звернути особливу увагу, що у своїх роботах К. Ф. Кеслер зазначав, що всі рибалки скаржаться на поступове зменшення у Дніпрі «красної» риби, особливо осетрів. Український учений-рибовод І. Н. Фалєєв у 1895 році відмічав, що зменшення рибних багатств Дніпра відбувається щорічно. Отже можна зробити висновок, що скорочення чисельності окремих видів тварин у регіоні, привертало увагу вчених вже починаючи із середини ХІХ ст. Майже одночасно відбуваються перші фауністичні дослідження безхребетних тварин – метеликів (Czernay, 1854; Ярошевский, 1880), бджіл (Bramson, 1879) та павуків (Thorell, 1875; Фрейберг, 1897).

Становлення Катеринославу як губернського центру відображається й на рівні місцевих науковців. У першу чергу слід згадати праці відомого катеринославського ентомолога К. Л. Брамсона (1881, 1883, 1894, 1896), які можна вважати першими монографічними роботами по зоології, друкованими у Катеринославі. Початок ХХ ст. відзначається публікацією вже певних підсумкових фауністичних праць – присвячених орнітофауні (Вальх, 1900, 1911) та іхтіофауні (Емельяненко, 1914).

Планомірні й цілеспрямовані зоологічні дослідження були пов’язані з організацією в Катеринославі у 1918 році Інституту народної освіти (з 1933 року Дніпропетровський державний університет) із кафедрою зоології, заснованою відомим ученим – професором Л. В. Рейнгардом. На першому етапі свого розвитку були організовані фауністичні дослідження комплексів тварин із розробленням рекомендацій щодо їх раціонального використання та охорони. У цей час друкується монографія співробітника кафедри І. І. Барабаша-Нікіфорова «Нариси фауни степової Наддніпрянщини» (1928), яка по суті стала першою зведеною роботою, присвяченою ссавцям фауни регіону. А у 1930 р. відомий вчений-зоолог професор М. П. Акімов уперше ставить питання про охорону тварин та їх місць існування, організації об’єктів природно-заповідного фонду (Акімов, 1930).

Наступний етап був пов’язаний із масштабними роботами із будівництва гідроелектростанцій на Дніпрі. У цей час організовано перші в Радянському Союзі дослідження формування фауністичних водно-болотних комплексів в умовах водосховищ. Під керівництвом професорів Г. Б. Мельникова, І. П. Лубянова, П. О. Журавля, С. П. Федія та В. Л. Булахова проводяться масштабні комплексні гідробіологічні до­слідження фауни та її змін, що відбулись під впливом зарегулювання р. Дніпро. За ба­гаторічну історію експедицій, у них брала участь велика кількість провідних і визнаних фахівців – С. М. Тарасенко (Цегер), Л. Д. Бєляєв, О. М. Чапліна, Ф. Д. Великохатько, Й. І. Короткий, Т. Б. Паншина, Ю. П. Бобильов, О. О. Христов, В. М. Кочет, Р. О. Но­віцький, О. В. Федоненко, О. І. Бєрєстов, Н. І. Загубіженко, Т. В. Миколайчук та ін.

Значний обсяг зоологічних та екологічних досліджень проведено у складі комплексної експедиції з вивчення штучних і природних степових лісів, під керів­ництвом професора О. Л. Бельгарда. Починаючи із 1949 року експедиціями охоплено всі основні за площею та ступенем збереження лісові екосистеми області. У результаті вдалось з’ясувати доволі детальну картину фауни долин р. Самара з основними притоками, Оріль, Базавлук, Інгулець тощо. Проводиться значна дослідницька робота на територіях рекультивації Західного Донбасу, Криворіжжя, Орджонікідзевських і Марганецьких рудорозробок, на кризових територіях окол. м. Жовті Води та Дніпро­дзержинськ. Особливу увагу приділено дослідженням місць існування фауни в умовах урбоекотопів Дніпропетровської агломерації.

Дослідженнями охоплено майже всі таксони тварин: ссавців досліджували В. Л. Булахов, О. Є. Пахомов, М. Ю. Пісарева, О. А. Рева, О. В. Міхєєв та ін.; птахів – В. В. Стаховський, В. Л. Булахов, О. Д. Колєсніков, А. А. Губкін, О. М. Мясоєдова, Н. С. Романєєв, О. Л. Пономаренко та ін.; амфібій та рептилій – В. П. Гончарова, В. Л. Булахов, Н. Ф. Константинова, Ю. П. Бобильов, А. М. Місюра, В. Я. Гассо та ін.; ґрунтова микро- та мезофауна – Л. Г. Рейнгард, І. Я. Булік, О. Г. Топчієв, М. О. Шимкі­на (Фатовенко), О. Ф. Пилипенко, Ю. Л. Кульбачко, О. В. Жуков, О. М. Кунах та ін.; комах – О. В. Бондарєв, Л. Г. Апостолов, В. Є. Боченко, В. О., Барсов, Г. В. Харакоз, О. П. Груша, В. В. Бригадиренко, К. К. Голобородько, Л. І. Фали та ін.; кліщів – С. М. Бровко та А. М. Корабльов.

Підсумковою роботою цих тривалих досліджень фауни Дніпропетровщини, можна вважати вихід 10 томів серії «Біорізноманіття України. Дніпропетровська область», під загальною редакцією О. Є. Пахомова (2005–2011 pp.). Серію присвячено дощовим червам, метеликам (3 томи), павукам, рибам, амфібіям і рептиліям, птахам (2 томи) та ссавцям. Слід відзначити, що дослідження різних груп тварин тривають, а отже, слід чекати появи нових видань серії. Така фундаментальна робота великого авторського колективу стала основою для підготовки видання «Червоної книги Дніпропетровської області. Тваринний світ”. Усього до «червонного» списку внесено 423 види рідкісних і зникаючих тварин регіону, серед яких не тільки види, що мають рідкісний статус у регіоні, а й тварини, рекомендовані до охорони такою поважною світовою організацією як Міжнародний союз охорони природи. До цього видання, також включено 202 види фауни області, занесених до Червоної книги України, адже сучасний стан їх популяцій у масштабі нашої країни вважається загрозливим.

УДК 574:16:005

ЖИЗНЕННЫЕ ФОРМЫ В АСПЕКТЕ ЛОГИКИ

А. Н. Пиндрус



Институт зоологии им. Шмальгаузена НАН Украины, Киев, pind@izan.kiev.ua

LIFE-FORMS IN LOGICAL ASPECT

A. N. Pindrus



Schmalhausen Institute of Zoology of the NASU, Kiev, Ukraine

Типизация – одно из важнейших общенаучных средств познания – широко применяется в экологии и других отраслях биологии. Обретая иногда самодовлеющее значение, она обычно выступает не в качестве строгого метода, а скорее стихийных, спонтанных действий без методического обоснования. Вследствие этого решение поставленных задач оказывается в лучшем случае частичным, а то и вовсе создает дополнительные затруднения и путаницу.

Логической основой типизации являются четыре правила деления объема понятия: единство основания деления (ЕОД), соразмерности, взаимоисключения и отсутствия скачка. Первое, как важнейшее из них, поскольку несоблюдение его может вести к нарушению остальных, и является предметом данной работы в применении к экологическим типизациям. Суть его выражена в самом названии и состоит в том, что каждый отдельный акт деления данного понятия как родового множества должен основываться на едином критерии, по которому и дифференцируются, то есть получают взаимоисключающие характеристики все его подразделения, видовые понятия.

Пресловутое разделение на умных и красивых заслуженно стало анекдотом, а почти столь же серьезные нарушения и ошибки типизации в экологии остаются не только без должной оценки, но и вовсе незамеченными. В типизации экологических объектов и явлений обычно отсутствует даже упоминание признака, критерия по которому производится разделение его на частные формы (виды данного рода).

Некоторым исключением в этом отношении являются типизации жизненных форм (ЖФ), авторы которых ввиду большого разнообразия подходов и учитываемых признаков, обычно указывают, какой из них берется за основу деления. Это несколько облегчает положение и хотя указываемый признак далеко не всегда используется последовательно, все же именно типизации ЖФ представляются наиболее удобным материалом для поставленного вопроса.

При рассмотрении типизации ЖФ иногда даже высказываются замечания относительно несоответствия принятому критерию, непоследовательности в применении или полного отсутствия. Так И. Г. Серебряков приведя систему жизненных форм В. В. Алехина (1944) писал «Малоэкологично подразделение травянистых наземных растений, где не чувствуется ведущий принцип классификации» (1962, с. 25). Поскольку какого-либо обоснования, анализа по этому поводу он не приводит, попытка такового предпринята здесь.

Соответствующий фрагмент типизации Алехина так изложен у Серебрякова: «В. Жизненные формы с травянистыми стеблями: 1. Наземные – 1) высокие двудольные травы; 2) травы средней высоты; 3) злаковидные травы; 4) ситниковидные травы; 5) папоротниковидные травы; 6) розеточные травы; 7) перекати поле.» (там же, с. 24). В этом делении использован ряд признаков: таксономическое положение, причем разных рангов (группы 1, 3–5); высота (1, 2), особенности стебля (6); способ распространения семян (7).

Взаимоисключающими являются группы 1, 3–5 (по таксону) и 1’ со 2’ (по высоте), тогда как для представителей из групп 3–7 возможна принадлежность к группе 2, а из групп 6 и 7, по крайней мере абстрактно, также и к группам 3–5, так как приведенные характеристики соответствующих групп совместимы. Кермек (Limonium) – обычный пример перекати-поля – обладает прикорневой розеткой листьев (Биол. энц. слов., 1986, с. 253) и следовательно относим также и к группе 6. Таким образом из 7 установленных групп 6 определены всего по одному из 4 использованных признаков, что и обусловливает несоответствие правилу ЕОД, а также и взаимоисключения.

В системе ЖФ муравьев К. В. Арнольди (1937) декларировал использование двух критериев «а) способ питания и б) характер гнездования» (с. 344), однако характерис­тики групп едва ли подтверждают соответствие этим параметрам. Из 4 высших групп три установлены по ярусам (геобий, герпетобий, дендробий). Но характеристика только первой отражает приуроченность к указанному ярусу, во второй же гнезда земляные, а питание хотя бы частично на растительности, таким образом жизнедеятельность осуществляется по обе стороны номинального яруса. Особенность 3’ группы – расположение гнезд в древесине, живой или мертвой, а так как последняя бывает на поверхности почвы (в герпетобии), ярусная отнесенность этой группы вовсе сомнительна. Таким образом для первых трех групп ЕОД соблюдено лишь номинально, а реально – нет.

Тем более это касается 4’, симбиотической, представители которой «обычно зависят и по условиям гнездования и по характеру питания от муравьев-хозяев или вспомогательных видов» (с. 345). Конечно это важная особенность, но в каждом случае ярусная или субстратная приуроченности гнезда хозяина будет относиться и к зависимому виду, который поэтому признаку может считаться представителем не только 4’ группы, но также и одной из трех прочих.

В первом варианте системы ЖФ прямокрылых в широком смысле (Бей-Биенко, 1948), из 8 групп по крайней мере 4 установлены по ярусу обитания: тамно-, хорто-, гео- и герпетобионты, соответственно кустарниковому, травяному, подземному и, с некото­рой натяжкой, подстилочному. Еще 3 группы основаны на характере поверхности, субстрате биотопа: эремо-, псаммо- и петробионты. Наконец симбионтная группа, как и у Арнольди, явно противостоит по совершенно особому параметру всем прочим. Отсутствие ЕОД здесь очевидно, по крайней мере в свете вышеизложенного.

Позднее Г. Я. Бей-Биенко (1950) три субстратные группы, приуроченные к поверхности почвы объединил в качестве подгрупп в одну – «эпигеобионты, или открытые геофилы» (1950, с. 131), соответствующую ярусному критерию.

Но тут же сугубо ярусная группа геобионтов была разделена на две: землерои, или роющие геофилы с приспособлениями для рытья и ботробионты, или обитатели чужих нор (с. 132), относящиеся обе к одному ярусу, различаясь новым признаком – способностью рыть норы. Группа засадники, объединила хищные формы: всех богомолов, относившихся прежде к тамно-, хорто- и эремобионтам и степную дыбку из кузнечиков. В последнем случае игнорирование логики особенно резкое, так как при обосновании одних групп по питанию, а других по местообитанию без учета второго параметра, положение каждого вида становится неоднозначным: по питанию он засадник, а по ярусу обитания, например хортобионт. Таким образом нарушение ЕОД, здесь ведет и к отсутствию взаимоисключения.

Ф. Н. Правдин (1978), детализируя систему ЖФ ортоптероидного комплекса с охватом 7 отрядов, установил 24 группы, распределенные по 5 классам. При этом принцип ЕОД был нарушен многократно. Так в классе Фитофилы, при исходном и сохраняющемся для ряда групп ярусном критерии, хортобионты (Х) разделены на 3 по характеру предпочитаемых растений: травоядные Х. (потребители преимущественно широколиственных трав), злаковые Х. и осоково-злаковые Х. Нарушение ЕОД обусловило здесь еще и другую ошибку – скачок в делении, так как эти три группы по сути подгруппы Х.

Для палочников им создана отдельная группа – стеблевидки (как отражение ярко выраженного миметизма, подобия частям растений), а для стадных саранчовых и одного вида уховерток – группа перелетные мигранты. В каждой из них использован для подразделения фитофилов новый параметр, усугубляющий нарушение ЕОД. Оба они важны и установление по ним особых ЖФ вполне уместно, однако должно быть логически корректным.

В классе геобионтов едва ли не каждая из 5 групп характеризуется своим параметром, безотносительным к остальным группам. В дополнение к уже упомянутым двум группам Бей-Биенко (1950), Правдин ввел еще три. Группы общественные геобионты и паутинные галерейщики (однозначно связаные, по крайней мере для среднеазиатской фауны, с отрядами соответственно эмбий и термитов) в полной мере удовлетворяют характеристике группы роющие геобионты, а особенности, использованные для их выделения вопреки ЕОД, имеют гораздо более частный характер и лежат совсем в иных плоскостях.

Здесь уже нарушено сразу три правила деления понятия: нет ЕОД, допущен скачок в делении и нет взаимоисключения, поскольку на одном уровне две группы являются видовыми, частными по отношению к третьей и потому должны бы входить в ее состав как единицы низшего ранга, подгруппы. Геобионтам пожалуй соответствуют и мирмекофилы – единственная группа класса Комменсалисты (эквивалент симбионтов Бей-Биенко). Т. Пушкар, идя в направлении обратном общей тенденции и сократив число ЖФ короткоусых прямокрылых до 5, ввел при этом новый термин пикнобионты для «обитателей поверхности плотных почв» (2011, с. 11), а с тем и новый параметр, хотя аналогичной приуроченностью к плотным почвам пустыни характеризуются эремобионты у Бей-Биенко.

Использование для типизации ЖФ различных критериев совершенно необходимо, ибо только так может быть учтено и отображено реальное разнообразие объектов, проявляющееся во множестве параметров их строения, функционирования, жизнедеятельности, поведения. Однако использование их в совокупности, огульно, одновременное применение даже минимального числа может запутывать, усложнять понимание сущности объектов и явлений, даже искажать реальные соотношения между ними и саму их природу. Каждый параметр, критерий следует применять в типизации независимо от других. Это возможно в иерархической системе при использовании каждого критерия только на одном уровне, что требует однако большого внимания к обеспечению согласованности разных уровней и ветвей единой системы. Поскольку же и в одноуровневых типизациях, как показано здесь, редко удается обеспечить следование одному, даже сознательно выбранному и указанному критерию, тем более трудно ожидать соблюдения всех норм в иерархической системе. Кроме того это требует оценки относительной важности параметров, а какое-либо объективное тому обоснования едва ли разработано.

Гораздо более эффективной представляется типизация по каждому параметру независимо от прочих, то есть построение по каждому из них самостоятельных систем (хотя бы рядов). Детализированная типизация такого рода (в целом удачная, подразумевающая применимость едва ли не к любым группам организмов, вернее ко всей их совокупности) была более полувека назад разработана М. П. Акимовым (1954, 1955). К сожалению, без концептуального обоснования. Аналогичную, систему ЖФ (экологических группировок) дождевых червей дал А. И. Зражевский (1957).

Именно такие, сетчатые по Шаровой (1981, с. 16), многомерные системы ЖФ представляются наиболее адекватными, удобными в построении и пользовании.




<< попередня сторінка   наступна сторінка >>