Василь симоненко казка про дурила - nadoest.com ))
Головна
Пошук за ключовими словами:
сторінка 1
Схожі роботи
Василь симоненко казка про дурила - сторінка №1/1

ВАСИЛЬ СИМОНЕНКО
КАЗКА ПРО ДУРИЛА


Ото ж воно й почалося з

того,


що одружився дурний

Петро.


Тільки до хати привів

небогу —


зразу ж топитись пішов у

Дніпро.


Стрибнув у воду — в воді

не тоне,


почухав тім'я дурний,

а тоді


почав серед річки —

хай Бог боронить! —

ходить на руках по воді.

Походить трохи та ляже

полежить,

на хвилю закине ноги

брудні —

і хоч би тобі що!

Схопив, правда, нежить

та рибалок до смерті злякав

у човні.

Йому все байдуже —

ходить та чхає,

та грайливо моргає до

риб,

а небога із кручі рукою



махає:

— Вернись, чоловіче,

бо з'їм твій хліб! —

Почув те Петро та бігом

додому,

що запопав — то усе



перегриз,

добре, що жінка спалила

солому

та в глечиках поховала



дрова і хмиз.

Наївся Петро:

— Ну, стели постелю,

горличко ніжна моя,—

та сама лишень лізь під

стелю,


а на долівці приляжу я.—

Отак і жили без нужди та

горя. Сусіди шепталися, як

один:


— Від чого товстіє Петрова

Федоря? —

Аж гульк —

у Федори син.

І такий тобі хлопець, що

далі нікуди,

і такий тобі хлопець, що —

ну.


На другий рік вже навчився

бігати,


а на шостий — виматюкав

старшину.

Прийшли тоді до Петра

пузаті


та й кажуть:

— Ти знаєш чи ні,

що виродок твій губатий

сказав, ніби ми дурні? —

Розізлився Петро:

— Отаке тобі й на!

Та я ж його витурю з

дому,


щоб не балакав малий

сатана


того, що усім відомо...—

Узяв і прогнав.

А що дурному?

Тільки приказував, як

проганяв:

— Іди, лобуряко, з дому —

ти з мене останню сорочку зняв!

Іди собі, зла личино!

Може, десь виб'єшся у

пани,


то гляди не поскупися,

сину,


матері справить картату

хустину,


а мені — кисет і штани...

Ну, йди вже, клята рахубо,

бо дома з голоду вріжеш

дуба...—


І пішло хлоп'я із убогої

хати


кращої долі собі шукати.

Де воно не ходило, де воно

не було!

Спало, де впало,

їло, що мало,

та, мов трава, росло.

Та хлопця й вигнало —

слава Богу:

не менше саженя в ріст.

Кулаки — мов горщата,

мов обаполи, ноги —

і де те здоров'я бралося

в нього,

коли ж все життя

безконечний піст?

А люди про хлопця так

говорили:

— Чому б не рости, коли

він — Дурило! —

Отож, як Дурило уже

зміцнів

і огидло хлопцеві



байдикувати,

раптом ні сіло, ні впало він

захотів

навідаться до рідної



хати.

Спакував у кишеню речі,

доброго костура в руки

взяв —


і, як говорять, ноги на

плечі


та й пішов, куди знав.

Іде та й людей питає:

— А де тут дорога до

Рідного краю? —

А люди говорять:

— Кругла Земля,

так що прямої дороги немає:

сонце сходить онно

звідтіля,

а тамечки он сідає.

Спитай у нього. Воно

біга довкола Землі давно,

то, певне, тобі щось

розумне порає.—

Махнув рукою Дурило

та й пішов навпростець,

добре, що сонце у спину

гріло,


а в груди віяв вітерець.

Іде та й іде. Аж у ногах

занило,

присісти хотів, та ба —



з-за кущів до Дурила

вибігла враз галаслива

юрба.

— Ти куди йдеш?



— Додому.

— А де ж та домівка?

— У Ріднім краю.

— А край де?

— Їй-богу, не знаю.

Я  люди, шукаю вітчизну свою.

— А навіщо шукати?

Лишайся, хлопче, у нас —

у нас не життя, а свято,

щасливим зробишся враз.—

І вмить та юрба оточила

Дурила


і дружно до нього отак  

говорила:

 

РЕЧИТАТИВ СТАРШИН РАЮ


 

Порода наша мудра від

природи,

ми знаєм все, бо осягнули

все.

І глипає на нас зворушено



і гордо

щасливий предок — щирий

шимпанзе.

Йому гойдатись на гіллі

рипучім

і на тропічних тішитись



вітрах,

а ми підем і цілий світ

научим,

як у чорнильних плавати



морях.

У нас до того мудрі всі

та вчені,

що лімітуємо чорнило

і папір.

Вулкани діють дужі

і скажені

в хребтах висотних

паперових гір.

Ми знаєм все! Для нас усе

відоме!

буде завтра? Запитайте



нас.

Як живить вогнища руда

суха солома,

так нас годує мудрість

повсякчас.

Ми пронесем, ми підведем

і підем,

ми дійдемо, ми сягнемо

висот!

Ми стільки істин вам за



мить націдим,

що подив назавжди

заціпить рот.

Чого ж тиняєтесь по світу,

ніби п'яні,

чого шукаєте, коли ми все знайшли,

коли ведуть дороги

осіянні


під наше сонце з вашої

імли?


У нас давно ніхто й не чув

про горе


та інші нісенітниці й

бридню.


Одна турбота чола наші

оре —


а що, як в мудрі паперові

гори


раптово влучить іскорка

вогню?


Чи вистачить чорнила, щоб

залить?


А більше нам нічого не

болить


Дурило, звичайно,

розвішує вуха,

Дурило аж рота роззявив

та слуха,

Дурило гукає:

— Зрікаюся Рідного краю!

Візьміть мене, друзі, до

вашого раю! —

І друзі Дурила під руки

беруть,


і друзі Дурила до себе

ведуть.


А хлопцеві думка сидить в

голові:


— Чого, люди добрі, в

вас ноги в крові?

— Та це,— йому

кажуть,—


така у нас звичка:

до щастя дорога веде через

річку —

та річка із крові та трішки



зі сліз,

але ти не бійся.

Не втопишся.

Лізь.


Вона не глибока —

либонь, до колін...

— А кров там чия? — не

гамується він.

— Чия? А відомо чия —

тих людей,

що підло не визнали

наших ідей...

Ми їх, значить, трішечки,

зовсім помалу

кого задавили, кого

зарубали.

— А це хто тут

висить? —

питається в них.

— Це дурень один із отих

навісних,

що пруться на острів...

— На острів? За чим?

— Та, правду сказати,

либонь, ні за чим:

там щастя закуте в печерах

німих

не те, що для нас,



а оте, що для всіх...

— То нащо ж повісили?

— Так, для годиться:

якби не повісили, міг би

втопиться...

І далі Дурило по Раю іде,

круг себе очима дурними

пряде.


— А це що за ідол? —

питається знов.

— Це той, хто закон

наймудріший знайшов:

навчив нас хапати,

навчив убивати,

навчив людям в вічі оману

пускати,


навчив нас, як жити

годиться на світі,—

читай заповіта його на

граніті


 

ЗАПОВІТ ЗАСНОВНИКА РАЮ


 

Що кому на роду

написано,

то й конем не обскачеш

того.

Одному доля дарує лисину,



другому шляпу з широкими

крисами,


а третього причастовує

батогом.


А четвертому, п'ятому,

шостому і дев'ятому

цілісінький довгий вік

стільки добра обіцятиме,

що врешті з четвертого,

п'ятого, шостого і

дев'ятого

поробить стандартних калік.

А найкраще тому, кому

доля багата

не захоче нічого дати —

ані честі, ні глузду, ні

сорому —

нічогісінько.

Ось цьому ми з нікчемства свого

п'єдестала створимо

та освятим в кадильнім

диму,


та сипнемо під ноги квітів,

та у лаври чоло вберем,

та, щоб весело жив на світі,

приведем панну Музу в

гарем.

А самі заживем без гризоти,



бо відомо й дитині малій,

що у Музи тієї цноти

вже не більше, ніж у повій.

Скільки бідною торгували,

стільки вже продавалась

сама,


що назвать її лярвою мало,

а сильнішого слова нема.

Ну а нам що до того?

Ми люди тихі.

Нам би повне корито бурди,

теплу ковдру, затишну

стріху

та цукерку вряди-годи.



Бо таке на роду написано:

від Адама до наших днів

будуть людям світити лисини

величаво-мудрих вождів.

Думав, думав Дурило,

аж йому голова заболіла,

та ніяк собі не збагне:

куди і до чого той ідол

гне?

Якщо йому правда —



ріднесенька мати,

то нащо ж йому п'яти

лизати?

А якщо йому люба лизня,



то тоді його ненька —

брехня?


Так замислився,

що аж присів,

сім днів не пив і не їв,

а на восьмий устав і каже:

— Якесь дуже дивне те

щастя ваше!

Не хочу такого, щоб я

вмер!


Сходжу ще на острів до

тих печер...—

Та й ну Дурило

від друзів нових тікати,

а ті йому в спину кілки

метати.


Добре, що наш Дурило

водою не брів —

він, як і батько,

ходить по воді умів —

отож він рершим став у

печері


і давай своїм костуром

бити у двері.

За третім ударом впали

двері,


і враз ніби сонце сяйнуло

в печері.

І вийшло звідти дівча,

і всміхнулося мило:

— Спасибі за поміч тобі,

Дурило!


Я  долю тепер не мину

і твою —


жду тебе, парубче, у

батьківській хаті,

у твоєму Ріднім краю...—

Сказало і щезло.

Озирнувся Дурило —

дивиться:

гори вогнем охопило,

і кривава ріка змеженіла,

а там, за рікою,

на тихій Зеленій горі

біліє батькова хата,

а під нею засмучена мати

пасе сонячних зайчиків

у дворі...