Юрій Клен (псевдонім Освальда Бургардта) український поет, перекладач, літературний критик. Народився 4 жовтня 1891р у селі Сербинів - nadoest.com ))
Головна
Пошук за ключовими словами:
Схожі роботи
Назва роботи кіл. стор. розмір
Дипломат, поет, перекладач, літературознавець. 15 Травня поет двох... 1 80.65kb.
Юрій Винничук Танґо смерті 16 3872.68kb.
Юрій Костюк Наш кандидат в депутати до Луцької міської ради 1 26.96kb.
205 років від дня народження Едгара По(1809–1849) Едгар Аллан По 1 254.17kb.
205 років від дня народження Едгара По(1809–1849) Едгар Аллан По 1 250.81kb.
Куратор міжнародного мультидисциплінарного мистецького проекту «аут... 1 17.99kb.
Шевченко Т. Г. поет, художник, громадський діяч 1 70.5kb.
Літературна світлиця: Василь Симоненко Лірика поета 1 106.35kb.
Юрій Феодосійович Ярмиш український письменник 1 48.38kb.
95 років від дня народження Олеся Гончара 1 102.44kb.
Дмитро Донцов творець українського інтегрального націоналізму 1 34.2kb.
1 Найменування: Центр зв'язку та управління Державної служби України... 1 86.94kb.
Таращанський 1 219.63kb.

Юрій Клен (псевдонім Освальда Бургардта) український поет, перекладач, літературний - сторінка №1/4
Юрій Клен

(1891 — 1947)

Юрій Клен (псевдонім Освальда Бургардта) — український поет, перекладач, літературний критик. Народився 4 жовтня 1891р. у селі Сербинівка на Поділлі. 1911р. вступив до Київського університету, де дістав грунтовну філологічну освіту. Вже в 20-ті роки розкрилися ті особливості його манери письма, які зближували Юрія Клена з неокласиками: досконале володіння мистецькою формою, своєрідний панестетизм. З 1931 року живе та працює в Німеччині, тісно співпрацює з поетами, які об'єднувались довкола «Вісника» Д. Донцова. 1943 року з'являється в світ збірка поезій Юрія Клена «Каравели», в якій автор спробував синтезувати творчі принципи київських неокласиків та ідейно-художні шукання поетів «празької школи». Автор поєднує в єдиному естетичному вимірі трагічну античність («Антоній і Клеопатра», «Цезар і Клеопатра», «Шляхами Одіссея»), героїзм середньовічної лицарської доби («Жанна д'Арк», «Вікінги») та князівсько-гетьманську українську традицію («Володимир», «Символ», «Україна»). Вершинними здобутками Юрія Клена-поета є поеми «Прокляті роки» (1937) та «Попіл імперій» (1943 — 1947). Трагічне знищення української культури в добу сталінізму, нелюдська жорстокість другої світової війни — центральні теми цих творів.

Помер 30 жовтня 1947р.

 

Юрій Клен



(4 жовтня 1891 — 30 жовтня 1947)

 

ЗАПОВІТИ Ю. КЛЕНА

Юрій Клен відійшов від нас. В ньому тратимо письменника, що сама його присутність серед нас воскрешала блискуче і багатонадійне літературне життя 20-их років на Україні, яке за більш-менш стерпних політичних обставин могло б тривати і донині, тривати як ще блискучіша, імпозантна і плодотворча теперішність.

Наша пам'ять, пильно і повторно спиняючись на колишньому, спроможна затирати невблаганну відстань, що відокремлює поточну свідомість від минулого, і магічно наближати до нас факти та події, які давно відлунали... Це було в Києві, наприкінці 20-их років. Микола Зеров підводиться з-за свого робочого столу, енергійно відсуваючи крісло. В його руці — аркушик паперу. Голосом, в якому бринять тріюмфуючі нотки, він покликує: «Перший оригінальний український вірш Освальда Федоровича!» Цим віршем був сонет Ю. Клена «Сковорода». Його вмістив М. Зеров в укладеному ним декляматорі «Сяйво» (з'явився друком в другій полов. 1929р. або на початку 1930р.) разом з двома перекладами Ю. Клена з Шеллі, одним перекладом з Рільке і балядою з «Дон Жуана» Байрона, перекладеною поетом на спеціяльне прохання укладача.

Не тільки імпульсивний і темпераментний М. Зеров завжди радів успіхам своїх друзів, як і взагалі кожному позитивно розцінюваному ним явищу українського культурного життя, в гурті неоклясиків, пов'язаних вузлами щирого приятельства, панувала атмосфера взаємної доброзичливости і несилуваного сприяння. Ю. Клен не становив винятку. Його вірність і відданість своїм однодумцям та співробітникам на полі культури не пригасли в розлуці, а швидше розрослися і з бігом часу набрали на силі. Поет присвячує друзям теплі октави в поемі «Прокляті роки», змальовує їх на засланні в III частині «Попелу імперій», видає незадовго перед смертю свої прегарні і змістовні «Спогади про неоклясиків». Ще не побачила світу готована Ю Кленом невелика антологія української неоклясики в німецькій мові; ці переклади проф. Державин, знавець німецької поетичної мови, називає конгеніяльними.

Автор цих рядків, опинившись у Львові року 1944 і дізнавшись від С. Гординського, що Клен є прибраним на еміграції псевдонімом О. Бурггардта, нав'язує з поетом листовний зв'язок. В першій же листівці Ю. Клен спішить запитати: «Чи нема серед сонетів Миколи Зерова сонета «Поліфем» (ідеться про сонет М. Зерова «Kapnos tes gaies» — М. О.) присвяченого мені перед моїм виїздом? Я не встиг зайти по нього. Там Поліфем кидає каміння в корабель Одіссеїв, який вже на морі, і безсило лютує».

В непохитній вірності письменника своїм друзям, яка саме через повноту свою просто не спроможна допустити нічого стороннього і застережливого, відчувається щось від наших козацьких часів, від лицарського середньовіччя — епох, коли ця чеснота була спеціяльно підношувана і овіяна пильним плеканням. Вірність і відданість становлять глибоко симпатичну рису світлої особистости Ю. Клена, рису, гідну пошани та наслідування.

В зв'язку з цією вірністю Ю. Клена своїм колегам виникає питання, чи справді відійшла його муза від неоклясичної поетики, чи перестав він бути неоклясиком у поетичній своїй творчості?

Заперечення належности Ю. Клена до неоклясичної школи йдуть по лінії тематичній і психологічно-світоглядовій. Але ні тематика, ні психологічні та світоглядові комплекси не визначають поетичного стилю. Не збираємося тут доводити це твердження широким викладом, але вистачить прикладу, що його подає нам літературний доробок самого Ю. Клена. Критики, що хочуть довести причетність поета до романтиків і «переборення» ним неоклясичних первнів, базують свої твердження на спеціяльному наголошуванні його речей, позначених волею, гоном, пристрасним прагненням. З числа цих віршів спинимося на двох сонетах п. з. «Кортес», виниклих у поета не без впливу сонета Х.М. Ередія «Конкістадори» — про це, зрештою, говорить сам Ю. Клен у примітках до «Каравел». Авторові «Трофеїв» властивий не меншою мірою комплекс непохитної і дзвенючої волі, пристрасного пориву, гордого самоствердження, соколиної мужности. Але те, що зветься романтикою характеру (формула, не першорядна під поглядом метафізично-філософським) — не є романтикою в розумінні стилю, і Х.М. Ередія не «імперіялістичний романтик», а був і лишається парнасистом та клясиком.

Світогляд і філософія так само не можуть правити за величини, що кваліфікують літературні стилі. Якщо у випадку символізму ідеалістична філософія є тим моментом, що поширюється всеохопно на поетів-символістів, не творячи навіть специфіки «символістичного світогляду», то щодо інших стилів момент світорозуміння письменників, до них належних, цього всепокриваючого характеру не має. І навіть жанри та віршові форми, їх перевага, обминання чи повне ігнорування в тих або інших стилях не можуть правити за вирішальний чинник у визначенні стилю. Учення про стилі мусить базуватися на визначниках, які мають стовідсоткову застосовність до всіх літературних явищ і до кожного зокрема. Інакше учення про стилі ніколи не буде наукою, не буде навіть наукоподібною дисципліною, а завжди виглядатиме як позбавлений виразних методологічних контурів конгльомерат суджень. Тематика, психологічні комплекси, світовідчування і філософія письменників, жанри і віршові форми є елементами, що характеризують напрямок, течію, школу чи індивідуальну творчість. Поетичний же стиль може бути визначений тільки як спосіб і тип поетичного викладу та вислову. Дефініцію стилю творять компоненти: розроблення теми, метода композиційної будови твору, дикція, типологія образовости та епітета, специфіка синтакси, характер лексики.

М. Зерову належить формулювання клясичного стилю як «слова твердого й гострого, без ліричного тремтіння, зате чіткого ясною лінією». Аналізуючи формально творчість М. Рильського, метр «п'ятірного грона» констатує, що в Рильського «із мішаної манери «Осінніх зір» виформовується... клясичний стиль, з його врівноваженістю і кляризмом, мальовничими епітетами, міцним логічним побудуванням і строгою течією мислі».

Поетичний вислів Ю. Клена повністю вкладається в цю дефініцію. Епізодичні відхилення, що трапляються в ейдології або лексиці Кленової поетики, звичайна річ, на принципову увагу не заслуговують.

Вважаємо за конечне зафіксувати для істориків української літератури один факт, що мав місце влітку 1947 року, на початку довготривалої візити Ю. Клена до Баварії, візити, якій судилось урвати його життя. Проф. В. Державин прочитав у рукописі гостеві свою статтю «Поезія і поетика Миколи Зерова». Читання відбулося в обстанові, небезінтересній і для прийдешніх істориків нашого літературного побуту: в імпровізованій кімнаті на горищі одного з бльоків табору ДіПі в Авгсбурзі, скупо освітленій третиною вікна і наполовину роздушеній схилом покрівлі. Юрій Клен уважно і зосереджено слухав, часом на його устах з'являлась лагідна усмішка, а в задумі очей проступало м'яке світло вдоволення. В розмові після читання автор «Попелу імперій» схвалив статтю В. Державина в усіх її твердженнях: і щодо існування неоклясиків як школи, і щодо мистецького стилю школи, і щодо філософічної концепції мистецтва, яку сповідували неоклясики.

Зрештою, Ю. Клен ніколи в друку не зрікся своєї приналежности до неоклясиків. За свідоцтво непохитности його естетично-стилістичних позицій може правити його стаття «Бій може початися» («Звено», ч. З - 4, липень — серпень 1946) в якій він виступає з темпераментною обороною своїх друзів. «Але небезпечнішими, ніж фрази, — констатує Ю. Клен, — є стандартні форми мислення, стандартности яких зовсім не помічається. Отож маємо протиставлення форми змістові замість ствердження їхньої нерозривности. Звідси хоч би недоречне твердження, що формальний вишкіл був самоціллю неоклясиків, яке подибуємо в доповіді (Ю. Клен має на увазі доповідь Ю. Шереха про стилі сучасної української літератури, виголошену на першому з'їзді МУР-у — М. О.). Далі твердження, що неоклясицизм став уже штампом і вичерпав себе. Пригадуються мені слова Рильського з приватної нашої розмови, що пора в слові «неоклясики» скреслити першу частину — «нео». Отже, в цьому розумінні тих кілька поетів старалося дати українській літературі твори клясичні, зразкові. Дивно говорити про те, що всі можливості вичерпані, коли кожний з них (за винятком Рильського) дав лише по одній невеличкій збірці (Филипович, правда, дві, але ж зовсім тонесенькі), тоді як росіяни мають грубі томи Пушкіна й Лермонтова, та й то не вважають, що можливості цим вичерпані. Невже кілька невдалих (а подекуди трохи, може, вдалих) наслідувань початківців-поетів встигли виробити «штампованість»? Я гадаю, що дорібок т. зв. «неоклясиків» не тільки не є ще засвоєний, а що їхні стилістичні можливості треба далі поглиблювати. Вони тільки вказали шлях, а не пішли ним до кінця».

Після цих слів Ю. Клена лише безоглядний ригорист наполягав би на потребі почути з уст поета ще виразнішу заяву про те, що погляди та прямування неоклясиків є тотожними з його власними поглядами.

«Я гадаю, що дорібок т. зв. «неоклясиків» не тільки не є ще засвоєний, а що їхні стилістичні можливості треба далі поглиблювати. Вони тільки вказали шлях, а не пішли ним до кінця». Ці чіткі слова Ю. Клена звучать як його літературний заповіт, скерований до нас і до наступних письменницьких поколінь.

Видатною рисою світогляду Ю. Клена є його ідеалізм. «Храм Грааля, що зноситься в нетлінному царстві духа — це більша реальність, аніж матеріяльний довкільний світ з його мінливим обличчям. Ми маємо в даному разі платонівський реалізм, який протиставляємо реалізмові матеріялістичному»,— заявляє письменник у згадуваній вище статті.

У вірші «Софія» (1935р.) маємо потужний поетичний документ ідеалістичного збагнення світу. Ідеальне існування нашої святині, на яке зложилися святість і духова значність тисячолітніх помислів у ній і навколо неї, перевершило реальність її існування в камені і металі; поет близький до того, щоб сказати, що в цім ідеальнім існуванні Софії криються в не меншій мірі потенції і її кожночасного просвітленого існування матеріяльного, тоді як навіть руйнація храму, бувши ділом темних і злочинних ментальностей, мусить відійти в повне небуття.

Сонет «Сковорода», яким Ю. Клен започаткував свою оригінальну поетичну творчість в українській мові, є повністю споглядальний. Констатуємо це не для того, щоб показати хронологічну попередність контемпляційних мотивів у творчості поета супроти мотивів «активістичних»: ми не схильні протиставляти комплексів споглядання і комплексів діяння і вважати їх антагоністичними. Ми хочемо сказати тільки те, що обидва вони чергуються в житті людини, a mutatis mutandis у творчості письменника. Всі, хто знав Юрія Клена особисто, ствердять, що його обличчя, вираз очей і голос творили зовнішність споглядача, мрійника і філософа. В зовнішності нашого поета добачаємо неабиякий доказ первинности і основности комплексів споглядання і мрії в його душевному складі; тим не менше властиві його творчості елементи боротьби і чину, живучи в одній і тій самій душі, вимагають поєднання — але на пізнавальній площині, єдино до того управненій. Отож моментом першорядної ваги є сказати, що комплекс споглядання — в усіх його типах, включаючи сюди і прилягаючу до коптемпляції умоглядність, — потенціяльно містить у собі діяння, адекватне сутностям споглядання і його знайденням. Історія людства, історія всіх його духових рухів є суцільним потвердженням цієї тези.

Щодо філософічної системи Сковороди зокрема, то в ній моменти практичного діяння містяться не як потенціяльні і вивідні величини, а як безпосередні і чіткі формули. Проф. В. Шаян, пильний дослідник і коментатор нашого філософа, констатуючи насамперед недокладне вивчення філософії геніяльного мислителя і посталі через те «жалюгідні викривлення його поглядів», говорить далі, що «питаннями етики, соціології і педагогіки займається Сковорода дуже часто в численних своїх творах» і що в ученні його «релігійний аспект досконало поєднаний з соціологічним... філософія Сковороди не тільки не відірвана від дійсности і від життя, але, навпаки, вона, розкриваючи глибші закони цієї дійсности, всеціло спрямована на проявлення і розвиток найбільших цінностей життя. При тому вона надхненна і героїчна». За потрібне вважаємо додати, що Сковорода висловився конкретно навіть про обов'язки воїна.

Душа перше, ніж діяти не наосліп у цім світі, повинна знайти себе; «треба з хаосу душі створити світ». Методою знаходження є самота і «мандрівки дальні і безкраї» (сонет «Сковорода») «Стикання з божественною просторінню», за виразом одного письменника-містика, помагає визволитись і прийти до голосу глибинам нашої душі, що є єдино покликані дати метафізичну оцінку буттю людини та світу, ствердити його вальори і відкинути негативи.

Ми не схильні применшувати значення того факту, що оригінальна творчість Ю. Клена почалася в Києві, року 1928, в колі його друзів і однодумців, коли говорити про людське оточення, а цикл «Осінні рядки» виник з настроїв письменника коли він перебував 1929р. у відпочинковім будинку для науковців у Преображенні, скиті Києво-Печерської лаври, положенім за Києвом разом з двома іншими лаврськими скитами — Голосієвом та «окучерявленим» Китаєвом (в останньому був свого часу гостем Сковорода). Буття цих краєвидів з чудовими листяними масивами на горбах і в ярах, полянами, долинами, лісовими ставами та монастирськими овочевими садами осяяне внутрішньою значливістю, і благодать весняних, літніх та осінніх погод, повно розливаючись і свобідно витаючи в них, промовляє до тайників душі з проречистістю, недосяжною для голосів людських. «Тут пориває туга в край надземний», — сказав про цю місцевість сам поет, давши їй повний любови опис у вступі до І частини поеми «Попіл імперій». Почавши свою творчість з імени Сковороди, Ю. Клен по мандрівках вертається до нього, «життєрадісного аскета», бо він знає разом з ним, «що всі шляхи сюди течуть» — в комплекс святости і мудрости, овіяний «чаром лісів непереможним».

Ю. Клен розумів історію як втілення ідейно-психологічних величин, переважно негативного порядку. Негативні елементи, містячись в ідеях, з яких поставали імперії та царства, були гріхом проти абсолютної істини, і вони ж, ці елементи зла, зумовлюють також і загибель імперій та царства. Але перше, ніж розпастися на попіл, злочинність їх може набути нечуваних, потрясаючих розмірів. Саме так відчув і пережив Ю. Клен останню війну. «Хай Бог вас милує в ці апокаліптичні часи», — пише він у приватному листі наприкінці листопада 1944 року, і слово «апокаліптичні» не звучить тут як звичайне образне порівняння.

Що ж може бути протиставлене ненатлому бурханню розгнузданої стихії людського і тим самим світового зла, що спроможне покласти йому край? Автор «Попелу імперій» говорить: ідеалізм. Пригадується один факт з часів перших відвідин поета до американської зони Німеччини. В авгсбурзькому таборі ДіПі в 76-ій кімнаті 1-го бльоку, яка, незважаючи на свої скромні розміри, відбувала функції редакцій кількох циклостилевих видань, в тому числі альманаху «Світання», а також гуртожитку їх редакторів та співробітників, відбулася вечірня розмова з гостем. Ю. Клен, такий стриманий щодо усних декляративних заяв в особистому пляні, розповів зібраним, як ще перед війною він відвідав одного разу кіно; тижневий огляд являв очам глядачів нові досяги в озброєнні Німеччини. Заля шаленіла, раз у раз вибухали захоплені вибухи і крики. Письменникові, за його словами, стало страшно: йому виразно уявилися безодні і жахи, що їх невідхильно кличе у світ це ентузіястичне і засліплене покоління знаряддям нищення й зла. Ю. Клен пережив тоді, що єдиною силою, якою можна побороти цей демонічний комплекс, є беззастережний ідеалізм, пристрасна зброя добра.

Святість і мудрість протиставляє поет і ментальності російської царської імперії, і ментальності «звіря, що гряде в багрянім сяйві революцій», і — за аналогією — всім метафізично порочним силам, що лютували в історії людства і бестіяльною навалою заклекотіли в понурому XX столітті, «широко розкривши двері в Небуття». Добро повинне накласти панцир і вступити з інфернальними силами в безоглядний бій. Примат абсолютного добра та абсолютної істини вилонює з себе комплекс св. Юрія, світлого воїна, що хоче перемогти і переможе дракона. Лицарі св. Грааля, «Господня рать», покидають нагірний замок радісної контемпляції, духових прозрінь та екстаз і йдуть у долини людські, щоб оборонити там потоптану правду і зневажену чесноту...

Так свідомість правоти свого діла перед лицем вічности і її непідкупним судом породжує могутній психологічний комплекс непідхильности, окриленої скерованости, відваги і витривалости. Тільки справді велика душа спроможна була дати таку стоїчну нагадку для себе, а для нас — героїчний тестамент:

«Зостанься безпритульним до сконання,

Блукай та їж недолі хліб і вмри,

Як гордий фльорентинець, у вигнанні.

Та перед смертю дітям повтори

Ту казку, що лишилася, як спомин

Прадавньої, забутої пори,

Як у грозі, у блискавиці й громі

Колись страшну почвару переміг

Святий Георгій в ясному шоломі...

І як дракон, звитяжений, поліг».

Час може пройти по нас «важким, залізним плугом», ми можемо «відлунати, як жорстока пісня»,— бо дні людини короткі, а повінь розколиханого зла є потужна і темпоральна. Але той, хто не скорився неправді та лиходійству і покинув край батьків, має незатратну потіху: дорогу плахту зоряного неба взяв він з собою, лишаючи отчизну, вітер несе услід йому рідні сузір'я — і «скрізь під рідним небом спочиває жебрак, мандрівник, лицар і поет».

З філософічного ідеалізму Юрія Клена пливе і його хвилююча віра в майбутнє України та її месіянізм. Царства падають, бо вже в своїх ідеологічних первнях вони мали зародок гріха і падіння. Прийдешність України та її держави має покоїтись на духових підвалинах, полярних тим силам, що її нищили. Є імперативом, щоб

«Строгі закони лицарські

Владу держав берегли,

Їм в підмурівок лягли»

Поет говорить про настання в Україні нового буття — і величчю релігійного об'явлення віє від його слів:

«Чуєш, іде

В громі і бурі

Чуєш, гуде,

Б'є вже у мури,

Дме нам у скронь

Вихор, вогонь

Божих долонь!»

Первозванний апостол Андрій благословив горби київські, його благословенство не загине, і церква його імени, височіючи над Києвом і Дніпром, «мов голуба закам'яніла мрія», всякчасно віщує і «в добі негодній» прийдешню благодать краєві та древнім пурпурам стольного города. В віддалі днів уже рокочуть труби воскресіння України.

*  *  *

Моментом інтелектуальної гідности нашої еміграції є доглибно зрозуміти, що трагедії нашої доби знаменують крах світоглядів, опертих на матеріялізм і біологізм, світоглядів, що виступили на арену історії, заперечивши світ абсолютних цінностей і абсолютних норм. Славнозвісна «близькість до життя» цих ментальностей спричинила велетенські катастрофи і монструозні злочини. Внаслідок їх розгулу над людством зависла погроза духового розкладу і фізичного винищення.



Ідеалістична філософія і найвищі релігійно-спіритуалістичні системи світу дістали в жахах нашої доби яскраві докази і нові потвердження своєї непохитної істинности. Настав крайній час, щоби практичним, суспільним діянням, відповідним до ідеалістично-релігійних сутностей, відродити їх «занедбаний маєстат».

Обов'язком нашої еміграції є творити культурні цінності, обов'язком par excellence, бо саме духове життя нашої нації, її культурні скарби піддав ворог нещадному розгромові. А тим часом в інтелектуальнім житті еміграції далеко не завжди дається бачити відповідне творче піднесення. Ще багато в цім житті від вчорашніх психоідеологій. Називаємо їх вчорашніми не тому, що мимоволі впали в заблуд релятивізму, ні: ці ментальності, бувши підложжям вчорашніх подій, уже вчора не склали іспиту перед пізнаючою свідомістю і осудилися змістом вчорашнього дня. Почуття гіркого подиву будить дискусія навколо М. Хвильового, яка безнастанно точиться від довшого часу в нашій пресі. Якщо стовідсоткове заперечення Хвильового не видається нам справедливим, то все ж незрівняно менше перекональним є палке, а часом і корчійне намагання зробити з нього дороговказну і міродайну ідеологічну постать нашого новітнього часу. Якщо, за словами Ю. Клена, «млисті ідеали» принесли «злі квіти», то треба не зупинитися перед тим, щоб схарактеризувати ці ідеали гострішими і негативнішими епітетами. Ні на хвилину не сміємо забувати суворої відповідальности, яка лежить на ідеологіях: творячи їх у нашім, не завжди потішливім сьогоднішнім дні, ми ними визначаємо наш день завтрашній.

«Нам дав свій заповіт Сковорода», — проголошує Юрій Клен. І це нав'язання до найкращих наших духових традицій, і філософічний ідеалізм письменника, і мистецьке втілення психологічних комплексів, зумовлених тим ідеалістичним світоглядом, — все це становить непроминущі досяги, що їх належить вивчати, розуміти і — розгортати. Бо творчий вклад Ю. Клена є одночасно багатонадійним заповітом його незабутньої особистости.

 

Михайло ОРЕСТ



Українське слово. — Т. 1. — К., 1994

Віра ПРОСАЛОВА
(Донецьк)


БІБЛІЙНІ РЕМІНІСЦЕНЦІЇ У ПРОЗІ ЮРІЯ КЛЕНА


Як образ берегів в імлі, на морі,
В одній хвилині з’явиться тобі 
Твоє призначення і зміст.

Ю. Липа


Кожний твір перебуває у силовому полі інших текстів, співвідноситься з ними, вступає у діалогічні взаємини, адже він, на думку М. Бахтіна, нагадує „своєрідну монаду, що відображає у собі всі тексти (в межах) даної смислової сфери“ [2, 475]. Діалогічні взаємини виникають як між творами представників одного покоління, однієї доби, так і між текстами різних епох, набуваючи форм „незумисної діалогічності“ у цьому випадку. „Діалогічні взаємини – це взаємини (смислові) між будь-якими висловлюваннями в мовленнєвому спілкуванні,– вважає М. Бахтін. Будь-які два висловлювання, якщо ми зіставимо їх у смисловій площині (не як речі і не як лінгвістичні приклади), виявляться в діалогічних взаєминах“ [3, 488]. Якщо освоєння Книги Книг багатьма поколіннями митців розглядати в аспекті діалогічних взаємин, то доводиться враховувати зорієнтованість тексту на сприйняття іншим, у даному разі – вищою духовною інстанцією, пізнання якої підштовхує людину до пошуку власних духовних орієнтирів, усвідомлення інакшості свого життя. З одного боку – це діалог, зв’язок з першоджерелом, з іншого – своєрідність інтерпретації, віддалення від засвоюваного. 
Звернення письменників до Біблії має давню традицію і зумовлюється як прагненням співвіднести свої міркування з загальнолюдськими, так і потребою пізнавати світ, переконувати у доцільності вироблених людством норм. „Підневільний народ прагне від свого митця Слова, гідного Святого Письма,– вважає І. Бетко,– і митець знаходить це Слово передусім у Святому Письмі, пропустивши його через власний внутрішній світ“ [3, 144]. 
До осмислення біблійних колізій, заповідей Юрій Клен, котрий лише за межами України визначився як український письменник, ішов поступово: ще його ранні російськомовні сонети „Книга Бытия“, „Христос“ засвідчували інтерес до цієї теми, що знайшла реалізацію і у поезії, і у прозі, у всьому розмаїтті освоюваних автором жанрів. Художнє мислення прозаїка відзначалося виразною антитетичністю, в основі якої – драматизм суперечностей. Розмірковуючи над двоїстістю людської природи, письменник застерігав, попереджав, тобто актуалізував життєвий досвід, знаходив усе нові і нові аргументи, щоб підтвердити правомірність суджень. У його роздумах проблеми окремого індивіда поставали у взаємозв’язку з національними і загальнолюдськими.
Осмислення біблійних мотивів і образів здійснювалося автором з метою утвердження віри у вищу справедливість, у воскресіння людського в людині. У написаних незадовго до смерті роздумах „Мідь звенящая“ (1947) відчувався непідробний біль від втрати духовності. Біблійний переказ про дерево пізнання змушував замислитися над наслідками невгасимої жаги пізнання, людського втручання в природу. Амбівалентність людських діянь, позначених здобутками і втратами, для автора очевидна: людина може стати творцем, деміургом, тобто Богом, але й руйнівником водночас. Що важливіше: її душа чи здобутки цивілізації? І чи не досягаються вони ціною втрати найдорожчого? На ці питання годі шукати однозначної відповіді. Це роздуми самого Юрія Клена про побачене, пережите, спроби співвіднести апокаліптичні пророцтва з невтішними реаліями. „Дорогою ціною,– підкреслює він,– доводиться людині платити за своє знання: ціною душі своєї і безсмертя її“ [4, 215]. Це не проповідь, не повчання, це результат пізнання і глибокого переконання, що людина мусить „врятувати свою душу; виплекати в собі любов“ [4, 215], щоб не перетворитися у „мідь дзвенячу“, у покірне знаряддя влади. „Поза Богом, поза довірою до абсолютної іншості неможливе самоусвідомлення…“ [1, 126],– підкреслює М. Бахтін. Отже, згідно з цією концепцією самоусвідомлення неминуче передбачає іншого і відбувається, як правило, шляхом виходу за межі свого „я“, оцінювання його з іншої перспективи. У прозі Юрія Клена відчутна ця діалогічна установка, орієнтованість на уявного реципієнта.
Суб’єкт у процесі саморозкриття досягає, за С. К’єркегором, третьої, релігійної стадії самовдосконалення, тобто долає свою суспільну і моральну залежність, обираючи принципом свого існування страждання, співвідносне з долею Христа, з духовним прозрінням. У тріаді тілесне – душевне – духовне підкреслюється останнє, адже його реалізація поліпшила б міжнародні відносини: „Якщо християнські заповіти визнавались принаймні теоретично у взаємовідносинах окремих людей, то у взаєминах народів їхнє не те, що застосування, а навіть теоретичне визнання вважалося за безглуздя й романтичну мрію недолугих пацифістів“ [4, 217]. У полюсах Захід – Схід, які, на думку митрополита І. Огієнка, співвідносні з пеклом і раєм, простежуються точки дотику, пеpетину, можливості співіснування. 
У творі немає місця особистісним аспектам, немає активного персонажа.
Це твір заглибленого у загальнолюдські проблеми поета, котрий подав зріз рефлексуючої свідомості: тут домінує самовираження від імені колективного „ми“, в якому індивідуальне „я“ еміґранта злите з колективним і виражає позицію національно свідомих кіл, які прагнули і могли в тих умовах рятувати лише свою душу. Від загального до окремого – таким шляхом увиразнювалася думка про єдність загальнолюдського та індивідуального, долі цивілізації й окремої людини. 
Дійовими особами у творах Юрія Клена поставали не лише земні істоти, а й архангели, Ісус Христос. Письменник відчував себе громадянином не конкретної країни, а Всесвіту, тому й розмірковував про взаємозумовленість у світі. У новелі „Чудо Воскресіння“ зображувалося відчуття незримої присутності Всевишнього, передчуття розмови з ним, відкриття для себе інших орієнтирів у житті, вищого сенсу буття. „Оповіді євангелістів,– наголошує А. Нямцу,– рясніють повідомленнями про численні чудеса, які творив у різні періоди своїх мандрівок Ісус Христос“ [5, 106]. Юрій Клен змалював Месію у складному і суперечливому оточенні, коли Він демонстрував свою божественну силу, своїми діями доводив перемогу добра над злом. Мотив чуда співвідносився автором із земними дивами, з перетворенням гидкого хробака в чарівного метелика. Подібні несподівані метаморфози – не лише засіб переконання у можливості чудес, а й вияв зачудування земним світом. „А якби йому, хробакові, показати метелика, чи пізнав би він себе у тому крилатому створінні...“ [4, 213]. Це, власне, авторські роздуми про людську душу, земне і небесне, сакральне і профанне.
У новелі „Чудо Воскресіння“ Христос поставав то садівником, котрий обходив сад, то подорожнім, котрий пропагував ідеї розп’ятого, то великим страдником, який покірно терпів муки. Ставленням до інших Він запрограмовував ставлення до Себе. Множинність, багатогранність виявів – знак Його всюдиприсутності, всевидющості, а трикратна поява (перед Марією Магдалиною, учнями, Хомою) – завершеності, абсолютного ступеня вияву. Це художня інтерпретація земного життя Христа. Новозавітні колізії у прозі Юрія Клена поставали у двох планах: у зображенні здійснених Ісусом див та протиставленні їх жорстоким реаліям доби.
Юрій Клен багато уваги приділяв передчуттям: його герої замислювалися над таємничою волею, що керує світом, прагнули зрозуміти своє призначення і слідувати йому, відчували силу провидіння. Так, героїня оповідання „Акація“, пройнята почуттям відповідальності за життя своєї майбутньої дитини, під впливом лихих передчуттів залишила пароплав перед початком пожежі, тобто інтуїтивно передчула загрозу. Автор зосередив увагу на послідовності сильних переживань Ганни, котра то згадувала своє недавнє минуле, то розмірковувала над незбагненністю людської долі, то прислухалася до пульсу нового життя в ній („Якими дивними шляхами,– думала вона,– веде нас доля. Отой хлопець, що ось ворухнувся (а це неодмінно буде хлопець, і назве вона його Василем), задовго заки йому народитися, почав регулювати її життя і диктувати свою волю…“). Під впливом зовнішніх імпульсів героїня пережила стан крайнього нервового збудження, так ніби „три дні її без перерви електризувала якась страшна, безжалісна машина, пропускаючи струм крізь усі її нерви“ [4, 28]. Схильна до рефлексій, самонавіювання, вона розкривалася не стільки в дії, скільки у самозосередженості на своїх відчуттях. Тому дія у творі розвивалася повільно: героїня згадувала, сприймала навколишній світ, розмірковувала і лише збиралася їхати, але так і не наважилася. І в цьому виявляється вищий сенс, адже її передчуття не були марними. Проте оповідання витримане все-таки в епічній манері і свідчило про вміння автора ховатися за лаштунками персонажа, сприймати світ його очима.
У несподіваних життєвих перипетіях, у які персонажі потрапляли, вбачався вищий сенс: Антось Кшетуський – не пара, скажімо, Оксані з оповідання „Яблука“, тому поява Антона Перебийноса в її садку – не випадковість, а закономірність, обумовлена потребою виправити цю невідповідність. І хоч планувати чи вирішувати суб’єкти дії можуть, здавалось би, самі, проте зображена у творі надзвичайно напружена колізія переконує, що і на ці дії героїв мають вплив зовнішні фактори, вищі сили, що коригують чи навіть змінюють прогнозоване. 
Андрій Гармаш з оповідання „Медальйон“, врятувавши, напр., княгиню з донькою, міг би розраховувати на велику винагороду, проте він навіть не думає про це, а, одержимий прагненням пізнати світ, вирушає в мандри. У творі виділяються дві сюжетні лінії, що розвиваються паралельно: перипетії мандрівного життя Андрія та викликані його вчинком добродіяння княгині Санґушко, котра щедро наділяла убогих, утримувала притулки для калік. На розвиток сюжету впливає мотив омани: княгиня на підставі знайденого нею у мертвого Йосипа Барики медальйона вважає вбивцю рятівником своєї доньки. Той медальйон, який мав би відкрити йому шлях у майбутнє, раптом призвів до несподіваної смерті Барики: „Усвідомив у раптовому переляку, шо ланцюжок обірвався, і медальйон покотився на піскувату дорогу, за мить він потрапить під колеса або під копита коней,– медальйон, що був талісманом, який відімкне двері до скарбниці, яка криє у собі гори невидимих ще для ока самоцвітів…“ [4, 103–104]. Під час спроби врятувати украдений талісман вбивця загинув – і це сприймається як закономірна відплата за усі його злодіяння. Таким чином, неадекватна вчиненому винагорода дістанеться все-таки не йому, а його дітям, котрі не можуть відповідати за злочини батька. Правда, про це княгиня ніколи не дізнається, адже і рятівник, і його вбивця мертві. Автор не намагається замість хибної версії подати нову інтерпретацію подій, бо зло і так виявилося покараним.
У творі відчутна багатозначність авторської позиції, яка не нав’язується читачеві, а природно виявляється у реакції персонажів. Лише наостанку письменник не втримується, щоб не підсумувати: „У великій книзі Долі, де записано рахунок кожного із земнородних, золотим пером архангел занотував ще одне велике сальдо на користь княгині Санґушко“ [5, 104–105]. У цьому описі відчутне його схвалення благодіянь героїні, котра послідовно дотримувалася біблійних заповідей, завжди злу протиставляла „зброю добра“. Цю зброю визнавав і сам автор, намагаючись стати вище від сил зла, що нівечать людину, опановують її душу.
Дуалізм, неспівмірність людського і божественного стає предметом осмислення в оповіданні з гостро напруженим сюжетом „Пригоди архангела Рафаїла“ (1947). Щоб збагнути людей, архангел увійшов у плоть Андрона Лукича Вертопраха – рахівника державного банку, став, по суті, його ангелом-охоронцем. Висока духовність, втілена у людській плоті, неминуче постає перед земними спокусами, життєвими випробуваннями. Як у цих умовах уникнути спідлення, не піддатися спокусі помсти? Чи людина фатально приречена на помилки і гріхопадіння? Як не намагався Рафаїл-Андрон подолати гріховність людського буття, не змізерніти у життєвих випробуваннях, проте мимоволі відчував, як обставини все міцніше захоплювали його у свій вир. Навіть його щирі зізнання про побратимів-архангелів, радше схожі на вияви божевілля, ніж на розповідь про реальні події, призводили до арештів усіх Гаврилових, Гаврилюків і т. п. 
Треба віддати належне сміливості автора, котрий слугу Божого спустив з едему на грішну землю, показавши його в умовах радянської дійсності, зображеної як панування Антихриста, як справжнє пекло. Опозиції небо – земля, рай – пекло, світло – темрява, верх – низ підкреслювали недосяжність щастя, одвічну людську тугу за мрією. Напружена сюжетна колізія змушувала замислюватися над тим, чи спроможна людина перебороти обставини, зберегти свою божественну сутність у нелюдських умовах. 
Суд, який приснився Рафаїлові,– це вияв його нечистого сумління, усвідомлення того, що він (хоч і несвідомо) завдав страждань іншим. Це невблаганний суд, під час якого обвинувачем і підсудним постає, власне, одна особа, котра не визнає ніяких пом’якшувальних обставин. Разом з тим виникає питання: якщо вже архангел у людській подобі не може собі дати ради, то як має почуватися звичайна рядова людина у цих перипетіях. Чи здатна вона витримати цей іспит? У чому її призначення? „Ідея „особистого покликання“,– стверджує С. Пригодій,– була рівною мірою притаманна… і українським протестантам і православним“ [6, 51], котрі сприймали людину крізь призму суперечностей. І ця ідея послідовно втілювалася прозаїком у пошуках його героїв, у спробах авторської самооб’єктивації.
Юрій Клен не пародіював архангелів, не знущався над церковними святощами, як це було прийнято в радянській літературі, він зближував різні сфери – райську і земну, продовжував релігійно-містичну традицію в художньому освоєнні біблійної тематики. Апокаліптичні візії не нагніталися ним, адже він щиросердо прагнув лише застерегти, попередити, бо людина сама вільна вибирати між добром і злом, сама мусить дбати про своє духовне очищення, сама повинна „крізь темряву торувати ту дорогу, що йде вгору“.
Для творів Юрія Клена характерні високий рівень заглиблення в першоджерело, прагнення відтворити дух оригіналу. Навіть самі заголовки його творів, як, напр., „Мідь звенящая“, виконують не стільки номінативну, скільки функцію ремінісценції, відкриваючи читачеві ґоризонт сподівань. Письменник-ідеаліст послідовно розкривав гуманістичну суть віровчення: „Люби свого ближнього, як самого себе“, наполегливо культивував біблійний мотив чуда. Процес художнього освоєння ним Книги Книг здійснювався на різних рівнях: тематики, образності, стилістики. Юрій Клен не закликав і не проповідував, а шукав, розмірковував, розраховуючи на емоційне сприйняття, на читацьке взаєморозуміння. 


1. Бахтин М. Эстетика словесного творчества.– М., 1979.
2. Бахтин М. Литературно-критические статьи.– М.: Худож. лит., 1986. 
3. Бетко І. Біблійні сюжети і мотиви в українській поезії ХІХ – початку ХХ століття.– Зелена Гура – Київ, 1999.
4. Клен Ю. Твори.– Торонто: фундація ім. Юрія Клена, 1960.– Т. 3.
5. Нямцу А. Фантастические парадоксы человеческого мира.– Черновцы, 1998.
6. Пригодій С. Українська філософія серця та американський трансценденталізм.– К.: Видавничо-поліграфічний центр „Київський університет“, 2002.

Вікторія ЧОБАНЮК
(Івано-Франківськ)



наступна сторінка >>